Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст
Страница 5 из 15
Власну філософську систему О. Козлов назвав «панпсихізмом» і побудував, спираючись на ідеї монадології Лейбниця і одного із його послідовників Тейхмюллера — німецького філософа, що працював професором Дерптського університету. Філософія О. Козлов, за суттю, є модифікацією Персоналізму — поширеного напряму новітньої філософії, що виходить з визнання особистості первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ розглядає як вияв творчої активності вищої особи — Бога.
О. Козлов не приймає позитивістське заперечення філософії і вважає її самостійною галуззю знання, яка має власний предмет і метод дослідження. Філософія - це наука про світ, його пізнання і його ставлення до пізнаючого суб’єкта. На відміну від конкретних наук, у кожної з яких є особливий предмет дослідження, філософія аналізує загальні начала та форми всякого знання, вона розв’язує питання про предмет знання взагалі, виявляючи те, що об’єднує всі конкретні науки.
Суть філософії «панпсихізму» О. Козлова міститься втому, що він вважає буття нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта, «Я». Буття включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. У попередній історії філософії окремі системи зосереджували увагу лише на одному з цих компонентів. Так, Парменід розглядає лише субстанцію, Платон — зміст діяльності, Фіхте — тільки діяльність. Слід Усвідомити буття як поняття, що об’єднує знання про всі його компоненти, зрозуміти світ як систему взаємодіючих субстанцій, що існує в свідомості пізнаючого суб’єкта. Матеріальний світ, простір і час не є якоюсь реальністю самі по собі. Це лише знаки духовних субстанцій, як єдиного в собі сущого буття. Світоустрій загалом є системою дедалі більшої складності та інтенсивності взаємодії духовних субстанцій, які прагнуть близькості до Бога, що виступає верховною субстанцією, тілом якої є увесь світ. Виходячи з цього, Процес пізнання О. Козлов інтерпретує в дусі крайнього суб’єктивізму: «Пізнання, справді існує лише і винятково в голові, в духові, в свідомості індивідуальної особи».
Цю саму тенденцію репрезентують погляди ще одного із значних представників тогочасної професійної філософії — Олексія Микитовича Гілярова (1855—1938 pp.).Син відомого російського публіциста і філософа, професора Московської духовної академії М. Гілярова-Платонова, О. Гіляров із 1891 p. посідав посаду професора на кафедрі філософії Київського університету. З цього часу життя його безпосередньо пов’язане з Києвом. 1922 p. Гілярова обирають академіком Української академії наук. На той час він у наукових колах був визнаний як глибокий вчений, талановитий історик філософії, історик культури, філософ, що розробив досить цілісний світогляд, обґрунтуванню якого було присвячено велику кількість праць, що виходили із 80-х років XIX ст. й аж до 20-х років XX ст. Але процеси, що протікали протягом 20—30-х років XX ст. в Україні, не обминули і його. Наприкінці життєвого шляху Гіляров починає публікувати працю «Схема історії філософії в освітленні історичного матеріалізму» (початок її було надруковано у «Записках соціально-економічного відділу Української АН». — Т. 2. — 6. — К., 1926—1927 pp.), де, «відповідаючи на соціальне замовлення», здійснює спробу Переглянути власне розуміння природи філософії відповідно до матеріалістичної доктрини. Спроба була невдалою і засвідчувала трагічну долю, яка судилася серйозному вченому, що жив і працював у тогочасній Радянській Україні.
Ця стаття аж ніяк не визначає місце О. Гілярова в історії філософії України. Його серйозним внеском в історико-філософську науку є праці про античну філософію, філософію Платона передусім. Він — автор оригінальної філософської теорії, яку називав «синехологічним спіритуалізмом» (синехологічний по-грецьки — пов’язуючий).
Філософія, на переконання О. Гілярова, не наука, а особлива духовна діяльність, що існує поряд з наукою, поезією, релігією й щільно з ними пов’язана. «Філософія, — писав він у «Вступі до філософії» (1907 р.), — є спробою створити таке цілісне світорозуміння, яке задовольняло б усі запити нашого духу, однаково теоретичні, моральні, релігійні, естетичні; допомагало б розібратись у всіх складних питаннях життя, давало б для нього настанову». Підкреслюючи таке смисложиттєве спрямування філософського пошуку, він вважає, що Завдання філософії впродовж історії полягало у примиренні «двох начал, що вічно ворогують у нашому житті — істини розуму та істини серця». Синтез цих начал він називає «естетичним станом» чи красою. З огляду на це, системою, що найбільше відповідає даному ідеалові в історії філософії, є, на думку О. Гілярова, вчення Платона, ідеї якого «понад двадцять століть становлять несвідоме розумове надбання освічених людей».
Відродити платонізм — нагальне завдання сучасного філософського пошуку. В модерній філософії до ідеалу найбільш наближена лінія, започаткована британським суб’єктивним ідеалістом Дж. Берклі, який проголосив «цілком незаперечну» істину про те, «що ми не можемо вийти за межі духу», і розвинута Кантом. Щоправда, останній не може цілком задовольнити Гілярова — на заваді тут є проголошене Кантом вчення про «річ у собі». «Якби Кант, — пояснює О. Гіляров, — не стверджував, що існують «речі в собі», він став би на точку зору чистого спіритуалізму і був би послідовним, але тепер нам залишається визнати його вчення незадовільним».
Задовільне розв’язання філософських проблем можливе через обґрунтування ідеї про загальноєдиний духовний організм. З цієї точки зору увагу О. Гілярова привертає вчення німецького фізика, психолога і філософа Густава Фехнера. Цей значний фізик і психолог, один із фундаторів психофізики, обґрунтовував свої ідеї з позиції, близької до поглядів Шеллінга. Згідно з Г. Фехнером, Всесвіт — одуховлений, а матерія — лиш тіньовий, зворотний бік психічного. Гіляров, апелюючи до цього вчення, зазначає, що незалежно від Г. Фехнера він дійшов аналогічних висновків і вважає їх єдино правильними і незаперечними.
Всесвіт, згідно з Гіляровим, це живий організм. Все розмаїття навколишньої дійсності від початку закладене у природі духу. Першоосновою світу є свідомість. Вона не виникає і не зникає, а існує вічно. Все інше — породження свідомості. «Існує лише те, — роз’яснює О. Гіляров, — що покладається свідомістю і усвідомлюється, а те, що не покладається свідомістю і не усвідомлюється, не існує; саме поняття буття є визначенням свідомості». Якщо свідомість є основою дійсності, то сама навколо нас дійсність є ніщо інше, як знак чи символ внутрішньої духовної сутності. Природа — це символ духу, а тому, висновує він, «щоб вивчити дух, ми повинні вивчати природу, і навпаки, щоб вивчити природу, ми повинні вивчати дух». Змістом свідомості, таким чином, є Всесвіт, бо знання про нього ми можемо одержувати лише через свідомість.
Носієм свідомості є особа. Тим-то Всесвіт є сукупністю осіб — носіїв індивідуальної свідомості кожного організму. В такому сенсі ми можемо говорити про наявність людських осіб, рослинних особин, особин тваринних тощо. Кожна індивідуальна свідомість обмежена і залежить від інших свідомостей. А це, стверджує Гіляров, з необхідністю змушує визнати наявність Верховної особи — особи всесвітнього організму, що єднає індивідуальні свідомості в цілісність. Лише цій загальній свідомості властива абсолютна свобода, «а всі одиничні свідомості, — роз’яснюється у «Вступі до філософії», — з усім їхнім змістом суть породження цієї всезагальної свідомості». Відмітна риса філософської позиції О. Гілярова - це Гуманістична спрямованість і загальне оптимістичне світовідчуття. Свою філософію він називає «Світлою і радісною»: «Вона світла, позаяк за її принципом усе просякнуто світлом свідомості. Вона радісна, позаяк бачить у прагненні радості вищий принцип світобудови; вона віддає належне всій роскоші чуттєвого світу і всім розумовим насолодам; вищою радістю вона визнає повноту життя і загалом і в цілому заперечує смерть».
***
Суб’єктивістські крайнощі, притаманні «панпсихізму» Козлова та «синехологічному спіритуалізму» Гілярова, намагаються здолати представники Неокантіанства, до яких належить Г. І. Челпанов (1862-1936 pp.).
Георгій Іванович Челпанов народився в Маріуполі. Після навчання в Новоросійському університеті в Одесі він понад 15 років (з 1891 по 1907 p.) працює професором Київського університету. Наступний період його життя проходить у Москві, де він працює професором університету, засновує й очолює перший у Росії інститут психології, пише підручники з психології та логіки. Не сприйнявши марксистської філософії, він в останній період свого життя зосереджується на проблемах загальної психології, яка, на його думку, повинна бути вільною від впливу філософії взагалі. Найбільш плідний, власне філософський етап його творчості, припадає на більш ранній період, який значною мірою пов’язаний з його діяльністю у Києві.
Г. Челпанов виступає як проти суб’єктивістської позиції панпсихізму, що зводить фізичне до психічного і згідно з яким матерія — лише уявлення, так і проти Матеріалізму, який зводить психічне до фізичного і по суті ототожнює духовне та матеріальне. Спростуванню останнього намагання він присвячує цикл лекцій, що були видані 1900 p. окремою книгою під назвою «Мозок і думка».
Г. Челпанов наполягає на істотній відмінності психічного від фізичного, які різняться як природою, так і способом пізнання. Фізичні та психічні явища не лише відмінні одне від одного, а й незалежні. Ніякого причинового зв’язку між ними існувати не може. Вони існують паралельно, але вони не рівнозначні. Відмінність тут полягає в тому, що психічним явищам притаманна більш очевидна реальність. Адже безпосередньо ми маємо справу не зі світом матеріальним, а нашими уявленнями про нього: «Наше уявлення, почуття, думка і бажання, тобто наші психічні стани, дані нам безпосередньо, ми сприймаємо їх так, як вони є, тимчасом як матерія у власному розумінні, або атоми, виявляється лише гіпотезою». Щоправда, це не дає права взагалі відкидати таку гіпотезу, але зумовлює необхідність зосередити увагу філософії саме на проблемах гносеології, на з’ясуванні того, як взагалі можна одержати знання про світ навколо нас. Тим самим логічно В центрі уваги Г. Челпанова виявляється епістемологічна, пізнавальна проблематика, що було характерним для неокантіанства взагалі, з притаманним йому прагненням обґрунтувати теорію пізнання Канта за допомогою даних новітньої науки, передусім фізіології та психології. Головне завдання гносеології, на думку Г. Челпанова, — З’ясувати, що в пізнанні належить суб’єктові, а що — об’єктові. Сам процес пізнання розуміється як взаємодія пізнаючого суб’єкта з незалежно існуючою від нього об’єктивною дійсністю. Г. Челпанов не має сумніву, що світ речей, об’єднаних матеріальним субстратом, існує незалежно від свідомості. Але наші знання про цей світ, — не є лише примітивне віддзеркалення його. Знання — результат творчої діяльності суб’єкта у відповідь на вплив об’єктивного світу і за своєю природою мають суб’єктивний характер. Відчуття звуку спричиняється певним об’єктивно існуючим коливанням повітря. Але сам по собі звук об’єктивно не існує. «Отже, — пише він, — зрозуміло, що потрібне вухо для того, щоб міг існувати звук, ясно також і те, що звук або звукове відчуття, становить чисто психологічний зміст, є чисто психологічний процес, в природі об’єктивно не існуючий». Наші відчуття — не копії, а символи світу. Ми не віддзеркалюємо образ світу, а творимо його відповідно до нашої психічної організації. Істотною передумовою є й наявність в нашій свідомості апріорних понять простору, часу, тотожності тощо. Сприймаючи цей бік вчення І. Канта, Г. Челпанов розрізняє психологічну і гносеологічну природу апріорних понять. Перша полягає в тому, що вони суть функції самої свідомості, друга — що вони є логічною передумовою сприйняття або досвіду. Погляди Г. Челпанова в цілому витримані В дусі апріоризму І. Канта й спрямовуються до обґрунтування його передусім засобами психології.
Взагалі Психологізація філософії Є досить виразною тенденцією, що визначає творчий пошук представників академічної філософії, які діяли того часу в Україні. Характерною з цієї точки зору є позиція, яку обстоюють М. Грот та В. Зеньківський.
Микола Якович Грот (1852—1899 pp.) перші десять років свого самостійного творчого життя провів в Україні. Тут починалась його філософська діяльність спочатку професором Ніжинського історико-філологічного інституту (з 1876 p.), а згодом протягом 1883—1886 pp. — Новоросійського університету в м. Одеса. Після цього він переїжджає до Москви, де працює професором університету, обіймає посаду голови Московського психологічного товариства, є першим редактором журналу «Вопросы философии и психологии». Коло філософських інтересів його надзвичайно широке — він займався проблемами історії філософії, логіки, гносеології, етики, естетики, психології. Неоднозначною була еволюція його позиції. Впродовж років, проведених в Україні, М. Грот від точки зору, що визначалась симпатіями до позитивізму в дусі Г. Спенсера, еволюціонує до спроб синтезувати деякі ідеї філософії Дж. Бруно, І. Канта, Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера, Е. Гартмана в самостійній позиції, яку він характеризував як «монодуалізм». Наскрізними для творчості М. Грота є Проблеми визначення предмета і завдань філософії та дослідження питань теорії пізнання. Характеризуючи власні філософські пошуки, він у статті «Про спрямованість та завдання моєї філософії» зазначав, що його постійний інтерес «обертався навколо питань про завдання філософії і про відношення та значення думки і почуття як джерел знання».
Від витриманого в дусі позитивізму заперечення філософії як особливої науки він переходить до ототожнення її з мистецтвом. На цьому етапі М. Грот вважає, що філософія неможлива як наука про світ загалом, але її існування виправдане, якщо розуміти її як духовну сферу, що відображає внутрішній світ людини, слугує її суб’єктивним потребам і відповідає запитам її почуттів. «Філософія, — резюмував М. Грот, — як синтез, як відображення суб’єктивного, як результат творчості й є мистецтво, а не наука». Позитивною в такій позиції була спрямованість до визначення тієї сфери буття й людської діяльності, де філософія не може бути заміненою наукою. Зрештою, розвиваючи далі аналіз, М. Грот відрізняє філософію й від мистецтва, доходячи до висновку, що їй Належить особливе місце, яке не дає змоги ототожнювати філософію ані з наукою, ані з мистецтвом, ані з релігією. Першочерговою для власне філософії є розробка «вчення про світ і про ставлення до нього людини». Структуру філософського світогляду, на його думку, утворюють вчення про пізнання, філософська космологія, філософська антропологія, етика. Центральне місце серед них належить теорії пізнання, яка повинна розроблятись на ґрунті фізіології та психології.
Процес пізнання розуміється ним як такий, що ґрунтується на єдності і взаємодії органічно пов’язаних між собою зовнішнього і внутрішнього досвіду.
Життя людини є взаємодією організму з навколишнім середовищем, в результаті якої, з одного боку, внутрішні відносини пристосовуються до зовнішніх, а з іншого — зовнішні до внутрішніх. Пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх називається сприйняттям, а зворотний акт — діяльністю. Кожний акт такої взаємодії М. Грот називає «психічним обертом», який може починатись або від середовища, ззовні, або зсередини, від самої свідомості. Ідеальний тип психічного оберту починається ззовні. Ми спочатку одержуємо відчуття від зовнішнього світу, оцінюємо речі об’єктивно — в думці, з огляду на цінність їх для нас, — в почутті. Із почуттів народжується воля, з волі — дія. Так здійснюється «психічний оберт».
