Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст
Страница 1 из 15
Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст.
План
1. Київська релігійна філософська школа.
2. Вплив ідей позитивізму на розвиток академічної філософії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст.
3. Вплив ідей неокантианства на розвиток академічної філософії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст.:
Починаючи від третього десятиріччя ХІХ ст. найзначнішим центром філософського життя України стає Київ. Тут склалася Київська релігійно-філософська школа — Філософська течія серед викладачів Київської духовної академії, на яку перетворилась Києво-Могилянська академія з 1819 р. Згодом другим осередком розробки філософських ідей в дусі київських «теїстів» стає Київський університеТ. Втім, найзначніші університетські представники даного напряму були вихованцями Київської духовної академії. Основна філософська тематика — проблема розуму і віри, з огляду на яку розв’язується питання про місце і роль філософії у духовному житті. Прагнучи до синтезу ідей Просвітництва і романтизму, київські філософи відзначають недостатність абсолютизації ролі розуму, акцентують увагу на значенні почуттів, людських переживань у духовній діяльності людини. Вони вперше в Російській імперії виступили із гострою критикою філософського матеріалізму, що вже запанував на той час у російській культурі. Їхні ідеї згодом одержали свій розвиток у філософії В. Соловйова та його наступників — представників «срібного віку» російської культури.
Найвизначніші представники школи - Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький, П. Д. Юркевич. За всього розмаїття поглядів кожного з представників напряму Їх об’єднує прагнення синтезувати ідеї представників німецької класичної філософії, насамперед Канта, Шеллінга, Гегеля, німецьких містиків на грунті вітчизняної духовної традиції. Тому вони також звертаються до ідей східної патристики і філософії Платона, що інтерпретується в дусі християнізованого неоплатонізму.
Як вже зазначалося, центром цього філософського напряму стає Київська духовна академія, яка після закриття Києво-Могилянської академії розпочала свою роботу з 1819 р. Особливо сприятливі умови для розвитку філософії в Київській духовній академії склались за часів ректорства з 1830 по 1840 р. професора і проповідника Інокентія (Івана Борисова). Сам вихованець Академії (був магістром 1 її курсу 1819— 1823 pp.), він створив передумови для зростання плеяди філософів, що становили основу Київської релігійної філософії: В. Карпова, О. Новицького (магістри 2 курсу 1821— 1825 pp), Й. Міхневича і П. Авсенєва (магістри 6 курсу 1829— 1833 pp.), С. Гогоцького (магістр 8 курсу 1833—1837 pp.). Пізніше Київську духовну академію закінчує найзначніший представник даного напряму П. Юркевич (магістр XV курсу 1847—1851 pp.).
В. Карпов працював у Київській, а потім Петербурзькій академії, О. Новицький і С. Гогоцький були професорами Київського університету, Й. Міхневич — Рішельєвського ліцею в Одесі, П. Авсенєв викладав в Київській духовній академії. Там саме до переведення на посаду декана філософського факультету Московського університету працював П. Юркевич. Але де б не протікало творче життя представників цього кола, основи їхніх поглядів закладалися насамперед саме у стінах Київської духовної академії.
Від 1819 до 1849 p. професором філософії в Академії був протоієрей І. Скворцов. По суті, з нього в академічній філософії розпочинається рух від однозначного сприйняття вольфіанської філософії, притаманного останньому етапу історії Києво-Могилянської академії, до більш широкого засвоєння досягнень німецької класичної філософії. Найбільше уваги І. Скворцов приділяє філософії І. Канта, яка сприймається ним з погляду вихідної для І. Скворцова проблеми про співвідношення віри й розуму. В опублікованій 1838 р. статті «Критичний огляд Кантової релігії в межах одного розуму» І. Скворцов підкреслює три ідеї, обґрунтувані І. Кантом: 1) розум не безмежний у своїх можливостях, йому не дано пізнати речі надприродні; 2) початки моральності, які ґрунтуються на принципі задоволення, є неморальні; 3)людина за своєю природою є недосконалою і розбещеною. Разом з тим Скворцов не приймає намагання І. Канта в дусі деїзму віддалити людину від Бога і Бога від людини, а також властивий І. Кантові, на думку І. Скворцова, натуралізм, чужий всьому надприродному й відданий лише вимогам практичного розуму.
Спеціальну увагу І. Скворцов приділяє Обґрунтуванню місця і ролі філософії. На його думку, філософія не суперечить вірі. Вона спирається на віру й прагне через аналіз розумної природи людського духу відкрити закладені у ній основні елементи істини, виклавши їх в ясних і точних поняттях. Сукупність цих елементів істини утворює зміст philosophia рrіmа. Але людський розум не задовольняється цим, він прагне до повного й всебічного пізнання істини загалом. Це — philosophia secunda. Однак людський розум не здатний задовольнити повністю таку потребу духу. Але ця потреба має задовольнитись, адже без цього душа не одержить спокою й миру. І таке задоволення здійснюється не в філософії, не за допомогою розуму, а силою Духу Божого. Таким чином, істинна філософія є, згідно з вченням отців церкви, проводирем до Христа. Саме у посередництві філософії між розумом і християнською вірою й полягає, з погляду І. Скворцова, її істинне значення й гідність. Крім німецької філософії, істотну роль у становленні ідей Київської релігійної філософії, як зазначалось, відіграло звернення до традиції християнізованого неоплатонізму. Цю тенденцію, зокрема, репрезентує здійснене вихованцем Київської академії проф. В. Карповим видання у перекладі російською мовою зібрання творів Платона (перші два томи зібрання вийшли друком 1841––1842 pp.). До ідей Платона, прагнучи органічно поєднати їх із вченням німецьких містиків, передусім Я. Беме, а також до Ф. Шеллінга і шеллінгіанців, звертається П. Авсенєв, який з 1836 р. працював на філософській кафедрі в Академії. На цій посаді він був до 1850 р. Разом з тим з 1838 по 1841 pp. П. Авсенєв — професор Київського університету. Його лекції користувались надзвичайною популярністю серед слухачів. У колі особистого спілкування з ним були члени Кирило-Мефодіївського братства В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. П. Авсенєву належить певна роль у пробудженні романтично-християнських настроїв у кириломефодіївців.
П. Авсенєв, подібно до шеллінгіанців, розуміючи психологію як «теорію душі», особливу увагу приділяє вивченню «історії душі», прагнучи вийти за межі вузько раціоналістичного її пояснення. Особливий інтерес у нього викликає «підсвідома» сфера душі і такі її вияви, як сомнамбулізм, лунатизм, ясновидіння тощо.
Філософ звертається і до проблеми національних особливостей душі. З цього погляду він аналізує відмінності російського й західноєвропейського характеру. Якщо у західних народів переважає начало особистісне, індивідуальне, то російський характер — соборний. Накладає національний характер певний відбиток і на особливості філософського мислення. Росіяни у філософському відношенні не виокремлювалися чимось особливо творчим, оригінальним. Російському характерові чужою є як діалектична умоспоглядальність німецької філософії, так і схильність до емпіризму — англійської філософії. Найбільш органічною для російської душі, на думку П. Авсенєва, має бути релігійна філософія.
Симпатії до шеллінгіанства поділяє Й. Міхневич - однокурсник П. Авсенєва. Й. Міхневич обґрунтовує своє бачення філософії, здобуте в стінах Київської академії, під час викладацької діяльності у Рішельєвському ліцеї в Одесі. Тут він видав «Досвід простого викладу системи Шеллінга, що розглядається разом із системами інших германських філософів». В цій та інших працях спостерігається початок переорієнтації з філософії Шеллінга на ідеї гегелівської філософії. Це виявляється вже в обґрунтуванні Й. Міхневичем предмета філософії. Філософія, на думку Й. Міхневича, це наука, яка вивчає все те, що є в усьому, тобто загальні начала, первинні форми, вічні закони й останні цілі.
Виникнення філософії стає можливим у результаті проходження свідомістю низки етапів, які приводять до необхідності пізнання свідомістю своєї власної сутності. Таким Самоусвідомленням свідомості і є філософія. Прагнучи збагнути власну сутність, свідомість розкриває себе у трьох актах: а) у прагненні від себе до не-себе (від Я до не-Я, від людини до світу); б) від не-себе до себе (від не-Я до Я, від світу до людини); зрештою, в) від себе і не-себе, від людини і світу до першопричини всього — до Бога. Основою всіх наших знань у сфері філософії є душа з притаманними їй властивостями та діями.
Й. Міхневич розглядає проблему співвідношення релігії і філософії і розв’язує її через зіставлення античної, язичницької і християнської філософії. Він вважав античну філософію обмеженою тому, що вона була витвором чистої роботи людського розуму, була нездатною зрозуміти Бога як творця, а розуміла Його лише як «упорядника» матерії. Антична філософія вдало досліджувала зовнішній бік навколишнього світу, але вона недостатньо осягнула внутрішній світ людини і виявилася нездатною збагнути таємниці першопоходження людини. Проблеми безсмертя душі й шляхи досягнення майбутньої благодаті вдалося з’ясувати в новітній філософії завдяки привнесенню до неї надприродного елементу — Одкровення християнського вчення. Те, що не здатний був збагнути людський розум, відкрито у слові Божому. З цього часу філософія керується двома законами: неписаним, природним законом розуму і писаним, позитивним, законом Одкровення. «Лише та філософія вводить до святилища істинної мудрості, яка випливає з розуму, аж ніяк не віддаляючись від Одкровення». У даному контексті Й. Міхневич аналізує можливості людського розуму, межі його компетенції. Цей аналіз продовжують і найповніше здійснюють О. Новицький і С. Гогоцький.
О. Новицький, після закінчення навчання у Київській духовній академії, вчителював у семінарії в Переяславі, був доцентом Київської духовної академії, а з 1837 по 1850 p. — професор Київського університету. 1837 p. на урочистому зібранні університету О. Новицький проголошує доповідь «Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість», яка, за оцінкою Г. Шпета, була першим у Російській імперії твором, написаним зі справді філософським смаком, чуттям і співчутливим розумінням завдань філософії на кшталт єдиного і незамінного різновиду культурної творчості.
На думку О. Новицького, філософія, народжуючись у дусі, освітлює його світлом ясної думки. В філософії свідомість обертається, звертаючись до себе, перетворює себе на центр, а оточуючі предмети — на периферію пізнання. «Світ ідей є батьківщиною філософії». Адже філософія звертається до вічного, неперехідного, необмеженого, незмінного, сутнісного, а це все віддзеркалюється лише в ідеях і підвладне лише розуму. Але досвід не відкидається у процесі пізнання — він завжди непорушно з’єднаний з умоспогляданням. Досвід дає зміст, умоспоглядання — форми, закони. Шлях пізнання починається з чуттів. Те, що закладене як можливість розумового пізнання на рівні чуттів, виявляється за допомогою розсудку. Вищою формою пізнання є розум. Процес філософського пізнання здійснюється діалектичним шляхом, через боротьбу різних систем, думок та ідей. Це розмаїття і внутрішня суперечність знімається у філософії, яка репрезентує підсумок попереднього розвитку. У цьому зв’язку О. Новицький згадує Гегеля.
