Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст
Страница 9 из 15
Повного особистого щастя, не заколоченого ніякими прикростями, чоловік не осягне ніколи; та проте він весь вік старається та силкується порадити своє життя, усувати прикрості, добитися щастя…
Так само всі ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землі люди не доб’ються ніколи. Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужно дивилися, як міцний душить слабого, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімся з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою, та дбаймо заразом не лише про те, або побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче…
Колись, перед сотками літ лікарі не дуже придивлялися до поодиноких хвороб та болячок, але зате ламали собі голови, щоб винайти такий лік, який би міг лічити всі можливі хвороби. Вони вже й назву придумали для сього ліку, назвали його згрецька Панацея, нібито вселік. Але такого ліку на всі хвороби ніхто не винайшов і не винайде ніколи…
От таке саме й з тими громадськими, суспільними слабостями, що спадають на людей при поступі наперед. Те, що ми досі роздивили, всі оті ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повної спільності — все се такі панацеї, яких не зварить і не приготує ніякий аптекар. Вони бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг, і в тім їх велика вартість, їх історична заслуга. Але певності, панацеї в них не шукайте. Поступ цілої людськості — се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складають тілесні і духовні сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якісь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як в цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоді самі, яких пізнав вже німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то Голод і Любов. Голод — се значить матеріальні та духовні потреби чоловіка, а любов — се те почуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського Розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде.
Франко І. Що таке поступ? // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. —Т. 45. — С. 300—346.
Завдання: прочитайте міркування видатної української письменниці
Лесі Українки щодо однієї з наріжних проблем її творчості й перекажіть, у чому полягає принцип «жити по волі, а не по сваволі»?
Висловіть власну точку зору — наскільки відповідає цей принцип засадам сучасного демократичного суспільства?
Запитання до тексту
Як розуміє Леся Українка «волю»? Які відносини між людьми має підтримувати цей принцип?
Які категорії людей нездатні, на думку Лесі Українки, коритися «волі?» Яким чином інші люди й суспільство в цілому мають поводися з ними?
Яку роль у запроваджені, поширені і підтримці принципу «жити по волі, а не по сваволі» відводить Леся Українка освіті?
Але що ж то таке воля і які то Добрі порядки..? — Що для одного добре, то для другого може здатись і злим. І справді, про се сперечок між людьми вченими, і невченими було багато. Ми не будемо тут розказувати про ті сперечки, а скажемо тільки, яка думка вважається тепер найслушнішою: воля — се право кожної людини робити все, що ій хочеться, аби тільки не робити шкоди іншим людям, себто не Ламати Їх прав. Тут же просимо завважити, що коли людина обороняє свою волю навіть збройною рукою, то сим вона, хоч неначе й робить шкоду іншим людям, охочим нищити чужу волю, але ж, роблячи се, не ламає нічийного права, а тільки обороняється від напасника. Адже кожний має право обороняти своє життя, свою родину від розбійників, так само кожний повинен би мати право обороняти свою волю від кожного, хто хоче її зламати. На таке право далеко не всі пристають, бо не всім вигодно приставати на нього: одні занадто покірні та плохі або занадто ліниві, щоб могли боротись за свою втрачену волю, інші ж знов так звикли неволити других людей, що все й не потрапили б жити серед вільного люду, тим-то вони, часом щиро, часом нещиро, говорять, що ніби не всі люди здатні жити по волі, і що, як світ світом, були, єсть і будуть між людьми пани і піддані, та що так і повинно бути, а хто хоче змінити такий лад, той або дурень, або злочинець. Нехай же й правда, що не всі люди здатні жити по волі, але які ж то люди? Се або люди хворі душею, божевільні, тих запевне мусимо замикати в шпиталі і наглядати, щоб вони не вчинили якої біди собі чи іншим, бо вони, звісно, непритомні; або знов се люди, що не хотять розуміти чужих прав та для своєї користі вбивають, грабують та мучать інших людей, або такі, що не вміють поважати чужої волі і хотять робити все, що їм хочеться, не думаючи про те, чи є від того шкода іншим людям, дбаючи тільки про свої права, а чужі ламаючи без ваги, — такі люди злочинці, і від них треба оборонятись <судом, правом і законом, а коли суд, право і закон не оборонять, та хоч і власною силою>. Не здатні жити по волі ще діти і ті люди, що не тямлять своєї власної волі і не знають свого права — сі люди не дурні і не злочинці, а просто ще недорослі, або мало учені, темні, — діти можуть вирости, темні просвітитись, і тоді не здатні волі стануть здатними. Невже ж того, хто виховує дітей і просвіщає темних, можна назвати дурнем чи злочинцем?
Люди покірні і безсилі, хоч і тямущі, теж не здатні жити по волі, але се тільки в тих країнах, де за волю треба ще боротись, де вона не встановлена і не забезпечена законом. Отже, виходить, ніби для того, щоб уміти жити по волі, а не по сваволі, то треба учитись. Се так справді і єсть, хоч, може, се багато кому здасться чудним. <Навіть ті люди, що з діда-прадіда звикли до вільних порядків, і ті все-таки вчаться по книжках і вчать своїх дітей по школах навіть тому, що вони сами бачать щодня у своїй країні, аби розуміти, нащо і до чого воно діється і чи так воно діється, як треба. Коли хто хоче жити вільно, але не свавільно, то мусить учитися і думати про те, що таке воля>.
Українка Л. Державний лад // Зібрання творів у 12 т. — К., 1977. — Т. 8. — С. 220—221.
Розділ XI
України цього часу було зроблено і визначними діячами української культури й науки.
ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В ТВОРЧОСТІ
ПОКОЛІННЯ «МОЛОДОЇ УКРАЇНИ»
Логіка викладу: Роль Галичини в розробці філософії національної ідеї в Україні другої половини XIX — поч. XX ст. — Т. Зіньківський. Українська інтелігенція з огляду на національну ідею. — Філософське значення творчості І. Франка. — Філософський зміст мистецької спадщини Лесі Українки. Історіософія М. Міхновського.
«Молода Україна» — так назвав нове покоління української інтелігенції, що здійснює педальний розвиток філософії національної ідеї наприкінці XIX — на початку XX ст., найзначніший його представник і лідер І. Франко. В даному разі він скористався терміном, що пустив у обіг молодий літератор і публіцист Трохим Зіньківський. Їхня філософська, ідейна спадщина достатньо репрезентує новий рівень в розробці філософії національної ідеї.
Але, перш ніж характеризувати погляди цих двох діячів української культури, з’ясуймо загальні особливості періоду.
Хронологічно цей період починається 80-ми роками й був ініційований реакцією української інтелігенції на репресивні санкції російського царизму 1863 й 1876 pp. проти української мови та культури. Передусім це зумовлює зміщення центру ідейного життя української інтелігенції на землі Галичини. Режим Австро-Угорської імперії був більш толерантний до національно-культурних потреб й гарантував принаймні мінімально можливий за умов конституційної монархії обсяг громадських свобод. Характеризуючи цей процес, М. Грушевський зазначав, що мірою нарощування ініційованих російським самодержавством «угрюм-бурчеєвських заходів, спрямованих на придушення й цілковите скасування «осужденной на небытие» української народності, енергія національного, культурного й політичного руху йшла за кордон, концентруючись головним чином у сусідньому центрі австрійської України — Львові». Ці слова взято нами зі статті М. Грушевського «Український П’ємонт». Саме таку назву дістала Галичина на рубежі XIX— XX ст. (йшлось про аналогію зі здійсненим незадовго до того об’єднанням Італії довкола Сардінського королівства, ядром якого була провінція П’ємонт). Львів стає осередком й подальшої розробки філософії української ідеї.
« ...Галичина та Вкрайна російська, — писав у 1890 р. Т. Зіньківський, — помінялися ролями. Галичина стає П’ємонтом культурним Україні російській, а через те й заступницею її і осередком у культурному житті». Головним змістом цього періоду в історії української нації було становлення її в умовах бездержавного існування як нації політичної, що усвідомлює себе як самостійний суб’єкт історичного поступу. В результаті діяльності покоління «Молодої України» українська культура одержує можливість органічного розвитку всіх структурних компонентів культури — не лише художньо-естетичного, а й наукового, релігійного та політичного.
Переорієнтація «духовної столиці» України з Києва до Львова мала істотне значення й з огляду на можливості її входження у загальноєвропейський культурний контекст, подолання «провінційної» замкненості, на яку хибували попередні покоління творців філософії української ідеї.
З усвідомлення цієї обмеженості й розпочинають свою діяльність представники «Молодої України». Назва сама бере початок з промови «Молода Україна, її становище і шлях», яку виголосив 25 лютого 1890 р. в Петербурзі молодий випускник Петербурзької військово-правничої академії Т. Зіньківський перед своїми земляками-українцями, що влаштували зібрання, присвячене роковинам Т. Шевченка.
Народився Трохим Зіньківський (1861—1891 рр.) у сім’ї хлібороба у м. Бердянську Катеринославської губернії 23 липня 1861 p. Життя його було недовгим. Незакінчене навчання через хворобу очей в учительському інституті, після лікування — солдатчина. Одеське юнкерське училище, знов служба в армії, зрештою навчання у військово-правничій академії в Петербурзі, яку він закінчив 1890 p., рік служби у прокуратурі Київського військового округу, тяжка хвороба і смерть 8 червня 1891 p., — ось віхи короткого як спалах життя цієї надзвичайно обдарованої людини.
Під час навчання в юнкерській школі він свідомо обирає шлях служіння розвиткові культури, самосвідомості, національному відродженню рідного народу. Лише сім років життя припадає на літературну працю, результати якої були зібрані й видані у Львові вже після смерті Т. Зіньківського у вигляді Двотомної збірки «Писання Трохима Зіньківського» (Львів, 1893 — 1896 pp.). Оцінюючи місце в історії української культури Т. Зіньківського, його друг і укладач «Писань» Василь Чайченко зазначив: «Здається, ми не помилимося, коли скажемо, що тепер Зіньківський увіходить до вкраїнського письменства тільки як талановитий працівник, але через яких 10–15 років ми мали б з його діяча, що стояв би поруч з перворядними нашими робітниками літературними, з тими, що стоять після Шевченка - завсігди у нас одинокого. А в нас таких діячів так мало, так мало! «
Незначний за обсягом творчий доробок цього талановитого діяча української культури являє собою, проте, здобуток, який досить яскраво репрезентує тогочасне спрямування в розробці філософи української ідеї. У центрі уваги Т. Зіньківського феномен національної ідеї, яку у своїй доповіді «Молода Україна, її становище і шлях» він розглядає як запоруку «поступу й культури національних організмів». Дуже істотним є те, що, приступаючи до осмислення національної ідеї, Т. Зіньківський від початку розглядає її в контексті історіософії європейської думки XІХ ст. З цієї точки зору показовою є написана ним стаття Фіхте старший». Видатний представник німецької класичної філософії привертає його увагу тим, що він «перший дав ідеї національній фільозофічну основу; що він, працюючи за свого часу, як і інші патріоти, в практичнім житті, здолав підняти національне питання до високости питання фільозофічного, значить питання загальнолюдського. Він зробив з ідеї національної принцип філософії історії».
Т. Зіньківський розрізняє дві історіософіські концепції з огляду на ту роль, яку вони відводять нації.
Одна з них виходить з протиставлення нації й людства. В національній ідеї вбачається «вузький партикуляризм», що протистоїть ідеї «абстрактної «вселюдини» без роду й народу, якогось неприкаяного космополита, що мусить висіти міждо небом і землею і тому недотепний ні до якої практичної і позитивної праці». Неприродний характер такої ідеї виявляється, з погляду Т. Зіньківського, в руйнівних наслідках спробах реального втілення її в практичне життя. Адже нація насправді «се колективна одиниця, до того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць..., а тому твір об’єктивних початків, а не суб’єктивної волі». Й тому, наприклад, у практиці провідників політики «російського централізму» ідея абстрактної «вселюдини» веде до перетворення всіх на «все-Москаля». Такий деспотизм щодо різних народів Російської імперії обертається трагічно й для російського народу. В «Молодій Україні» з цього приводу Т. Зіньківський зауважує: «Коротко говорячи, я хочу сказати, що народ, котрий викохав у себе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя під його п’яту впасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом».
Концепції абстрактної вселюдини Т. Зіньківський, спираючись на авторитет Й. Фіхте, протиставляє інше історіософське бачення, згідно з яким «філософія історії повинна бачить в народності насамперед живу колективну одиницю, що відрізняється від інших прикметами свого інтелекту, складом своєї вдачі, сумою свого морального і розумового дотепу і хисту». Ця одиниця і є реальним суб’єктом поступу людства, який вбачається як продукт творчого діалогу національних культур. Більш того, особистість не може вступити в цей діалог ігноруючи свою національну природу. «Кожен індивідуум, — пише Т. Зіньківський, — може виховуватись для справжнього творчого духовного життя тільки на національнім ґрунті. Людина без національного почування не здатна до розумного духовного життя». Ще більш трагічною є втрата цілим народом своєї індивідуальності. Такий народ позбавлений здатності виступати ї суб’єктом історичного поступу, перетворюючись, як писав в одному зі своїх оповідань Т. Зіньківський, на «машину, мнясива міліони».
З огляду на це Т. Зіньківський вирішує питання про співвідношення націоналізму й космополітизму. В даному разі він вимагає «одрізняти не слова, а річ саму по собі», адже стягом національної ідеї можуть покривати свої голови і Гарибальді, Фіхте, Шевченко, Міцкевич й Катков і «всі помиї російського газетярства». «В чистім, благороднім розумінні, — пояснює Т. Зіньківський, — націоналізм, як почуття природне, мусить бути під контролем ідей гуманізму — любити свій народ, працювати для його не значить зневажати й ненавидіти иньшу яку народність. Кожна людина мусить дивитись на всіх людей однаково, як на людей, поводитись з ними, як собі того бажаєш. Сього вимагає гуманне космополітичне чуття, — і в такім благороднім розумінні кожна людина мусить бути космополітом. Громадянське добро кожної народності, кожної громади, кожної людської спілки не повинно суперечити гуманним космополітичним ідеям; добро, зроблене в одній громаді — се здобуток усього сьвіту, усього космосу; такий націоналізм, що суперечить людським вищим гуманним ідеям, — не націоналізм, це просто варварство, що прикриває свою погану і мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму. Націоналізм же ми розуміємо як практичне виконання в житті космополітичних гуманітарних бажань та ідей, — тим космополітизм і націоналізм стоять як ціле й частина, як розуміння родове і видове».
З огляду на це завдання полягає в сприянні розвиткові духовної специфічності нації, що можливо за двох умов: внутрішньої самостійності культури і політичної воді В реалізації цих передумов особливу роль відіграє, за переконанням Т. Зіньківського, національна інтелігенція, що забезпечує реалізацію першої з названих передумов. Посилаючись на приклад окупованої французами Німеччини, адже саме в цей час Фіхте виголошує свої «Промови до німецької нації», на приклад Польщі, що завдяки діяльності інтелігенції зберегла національну самотужність своєї культури під владою Москви, Зіньківський висновує, що саме зусиллям своєї інтелігенції ці народи завдячують збереженню культурної самототожності.
