Лекція Академічна філософія другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст

Платонівське вчення про ідею П. Юркевич проти­ставляє не лише філософії І. Канта, а й вченню тих його наступників з табору німецької класичної філософії, що розвивали погляд на саморух ідеї, яка сама себе ствер­джує у світі явищ. Але, розмірковував П. Юркевич, як­що ідея не є своїм власним творцем у феноменальному світі, виникає питання, завдяки чому здійснюється вплив ідей на речі і явища. Відповідаючи на нього, П. Юркевич пояснює, «що потік речей підпорядкову­ється вимогам ідеї внаслідок передвизначення творчої волі, яка покладає цей світ як виконавчу впаду щодо ідеї як влади закону довгої». Тим самим У загальну картину взаємодії ідеї і світу речей вводиться таємниця Божого творіння. Так вводиться друга межа, котра визначає по­ле вільної діяльності філософської свідомості. Якщо, з одного боку, філософія як пізнання ідеї відрізняється від науки, то, з іншого боку, здійснити філософськими засобами осягнення царства ідей виявляється неможли­вим. Справа, розпочата у філософському розумі, завер­шується за межами його завдяки укоріненому у глиби­нах людської душі усвідомленню добра. «Ця ідея, — пояснює П. Юркевич, — найпростішого, найзрозумілішого і найпервіснішого добра в душі проливає не­сподіване світло на той бік світогляду, який відкрива­ється засобами індукції. Те, що може бути (ідея), перехо­дить у те, що є (дійсність) за посередництвом того, що повинно бути». Отже, остаточним виправданням дійс­ності стає ідея добра. А це приводить до ще однієї важ­ливої сфери у системі поглядів П. Юркевича, яку утво­рює філософія серця. Пошук істини добра, на думку П. Юркевича, не може обмежуватись лише зусиллями пізнавальної діяльності розуму. Здійснення добра мож­ливе як акт щирої душі, щирого серця. Місце філософії серця у системі поглядів П. Юркевича визначається ро­зумінням філософії, яка, на його переконання, спрямо­вана на осмислення душі. Оскільки ж душа в людині ор­ганічно пов’язана з її тілом, то, природно, постає пи­тання про тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають таким органом голову, як вмістилище мозку, інші — серце. Розв’язання проблеми, таким чи­ном, набирає характеру розв’язання дилеми: «серце — голова». Спираючись на авторитет Святого Письма, П. Юр­кевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості.

В усіх священних книгах і в усіх богонатхненних авторів серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотнішій орган і щонайближче містище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками…

1.Серце є хранитель і носій усіх тілесних сил людини…

2.Серце є осереддя душевного й духовного життя людини. Так, у серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки, у ньому виникають різноманітні наміри й бажання; воно є містище волі та її жадань…

3.Серце є осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей…

4.Нарешті, серце є осереддя моралісного життя людини… Серце є вихідне місце всього доброго та злого у словах, думках, вчинках людини, є добрий чи злий скарб людини… Серце є таблиця, на якій написаний природний моралісний закон <…>.

Не важко помітити, що така позиція органічно впи­сується в започатковану ще з часів Київської Русі тра­дицію християнської філософії, яка яскраво виявляєть­ся у попередній традиції українського філософського мислення. Багатьма своїми рисами ця позиція виявля­ється співзвучною ідеям філософії Г. Сковороди, хоча істотно відрізняється від неї (у Сковороди серце — не орган людини).

Погляд на роль серця як осередок духовного життя людини П. Юркевич протиставляє поширюваному в філософії Просвітництва підходу, котрий ототожнює духовну діяльність із розумовою і на цій підставі, спираючись на дані фізіології та психології, вважає органом духовної діяльності голову. Поширення такого погляду має, на думку П. Юркевича, згубні для філософії наслідки. Цей погляд не може пояснити свободу волі людини, моральну цінність і значення людського вчинку. Абсо­лютизація такого підходу позбавляє можливості збагну­ти духовне життя людини як вираз неповторної, інди­відуальної особистості. У сфері етики воно призводить до забуття «життєвої заповіді любові», яку (йдеться, зо­крема, про Кантову етику) заступає «абстрактне і холодне усвідомлення обов’язку». Не менш неприйнятною є й інша крайність, в яку впадає містицизм, що взагалі заперечує роль розуму в духовному житті людини. Підсумовуючи, П. Юркевич підкреслює, що «істину між показаними крайнощами містицизму і емпіризму ми маємо у біблійному вченні про серце як осереддя душевного життя людини». У серці якраз і відкривається Значення розуму, «який є вершина, а не коріння», тому він має сягнути спершу серця, «щоби стати діяльною силою й рушієм нашого душевного життя».

П. Юркевич, спираючись на обґрунтовану ним філо­софію серця, обстоює «гармонійне співвідношення між знанням і вірою», що враховує самостійне значення обох компонентів відношення й прагне до їхньої твор­чої взаємодії. У цьому він і репрезентований ним напрям вбачали запоруку подальшого прогресу філо­софського знання.

* * *

Творчістю представників Київської релігійної філо­софії не вичерпується розвиток академічної філософії України означеного періоду. В університетських колах, передусім у Київському університеті, поширюються Ідеї позитивізму, які запанували у тогочасній європейській філо­софській думці. Філософія позитивізму виникла як своєрідна відповідь, з одного боку на кризу, породжену просвітительською традицією раціоналісти­чної філософії, яка намагалася створити все­осяжні, універсальні філософські системи, перетворити філософію на «науку наук», що прибирала на себе роль диктатора щодо спеціальних галузей наукового знання, а з іншого - на бурхливий розвиток самих спеціальних наук, як природничих, так і суспільних і гуманітарних, які остаточно відокремились від філософії. Усе це спричинило загострення питання про статус філософії і її співвідношення зі спеціальними науками.

Філо­софія позитивізму була започаткована О. Контом, Г. Спенсером і розви­нута на початку XX ст. емпіріокритицизмом. Позитивізм виходив з того, що все позитивне знання може бути одержане лише як здобу­ток окремих спеціальних наук, а тому філософія як осо­бливе пізнання, що претендує на самостійне дослід­ження реальності, не має права на існування. Науці, твердили позитивісти, не потрібна якась незалежна філософія, що здіймається над нею. Те, що варто нази­вати філософією, покликане здійснювати синтез науко­вого знання, узагальнювати досягнення природничих та суспільних наук.

Осередками розвитку академічної філософії, були університети Києва, Харкова, Одеси тощо. Але професійно-філософ­ська активність виходила і за межі університетів. Позауніверситетською, по суті, була діяльність найзначнішого представника позитивістської філософії, що багато зробив для популяризації позити­вістських ідей в Україні, В. Лесевича (1837—1905 pp.).

Володимир Вікторович Лесевич народився в с. Денисівка на Лубенщині (нині Полтавська обл.). Освіту одержав у Київській гімназії та Петербурзькій військо­вій академії. 1864 р., вийшовши у відставку після війсь­кової служби на Кавказі, заснував у себе, на батьківщи­ні, першу школу для селян, де викладання велось укра­їнською мовою. Після доносу школу було закрито. 1868 р. почав співробітничати з журналом «Отечествен­ные записки» М. Некрасова, зблизився з радикальними колами російської народницької інтелігенції. Це спри­чинило його заслання до Сибіру 1879 р. Через два роки він одержує дозвіл повернутись із заслання і з 1882 р. жив на Полтавщині та в Петербурзі під наглядом по­ліції. «Суворий логік, тонкий і проникливий критик, прекрасний стиліст, великий знавець сучасних напря­мів західноєвропейської філософії, переконаний про­пагандист своїх ідей», — так характеризували його сучасни­ки.

Еволюція філософської позиції В. Лесевича наочно демонструє логіку розвитку позитивізму в європейській культурі взагалі. Напочатку творчого шляху В. Лесевич захоплювався ідеями О. Конта, його критикою теології і «ме­тафізики». Поступово позиція В. Лесевича змінюєть­ся — через «критичний реалізм» німецьких неокантіанців К. Геринга, А. Риля, Е. Лааса, Ф. Паульсена він Перехо­дить на позиції філософії «чистого досвіду» Р. Авенаріуса. Саме філософія емпіріокритицизму, на його переконання, є вищим здобутком розвитку наукової філософії.

Виникнення позитивізму, вважає В. Лесевич, є при­родним результатом еволюції наукового знання, яке вже не може задовольнитися умоглядною аргумента­цією та «діалектичними тонкощами». Натомість усвідо­млюється потреба широко застосовувати дослідний ме­тод, ретельно вивчати факти, що й прагне здійснити ко­жна наука, виробляючи на цьому ґрунті певну систему позитивного знання. Позитивізм підсумовує результа­ти, здобуті кожною наукою, об’єднуючи їх у систему, яка є «найбільш широке, глибоке і повне, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів».

Сформульований О. Контом «закон трьох фаз», згід­но з яким поступ людського духу відбувається через пе­рехід від стадії теологічної до метафізичної, після чого настає час вищої стадії — позитивної, та здійснена ним класифікація наук створили необхідні передумови для виникнення позитивізму. Але, на думку В. Лесевича, надзвичайно схематичний і догматичний характер сис­теми О. Конта не дає змоги з’ясувати механізм науково­го пізнання. Тим-то виникає потреба зміцнити позити­вістську концепцію О. Конта (у класифікації наук якого взагалі відсутні психологія, логіка, гносеологія й етика) насамперед гносеологічним аналізом.

За­вдання філософії позитивізму, на думку В. Лесевича, не може обмежуватись простим підсумовуванням конкретно-наукових понять. В фі­лософії центральне місце має посісти гносеологія, як єдина сила, здатна очистити філо­софське бачення від будь-яких умоглядних домішок, оскільки саме теорія пізнання завжди є опорою науко­вих понять. Наголос пови­нен бути перенесений на критичне вивчення процесу творення власне філософських понять із даних, які да­ють конкретні науки. Тим самим стає можливим пе­рейти від системи О. Конта, яка створює «враження скоріше цілковитої відсутності у ній будь-якої філосо­фії», до критичного реалізму, що обґрунтовує філосо­фію на нових началах.

Вихідним тут є усвідомлення відносності наукової істини. «Істина, — пояснює В. Лесевич, — для нас не є щось абстрактне, ні щось таке, що може існувати неза­лежно від людського розуму; Істина, навпаки, є поняття відносне й умовне, результат спостереження і досвіду, проведених з допомогою методу, виробленого спеціаль­ними науками.» Процес пізнання, на думку В. Лесевича, стає можливим в результаті відношення суб’єкта і об’єкта. Яким є об’єктивний предмет сам по собі, — не дано знати людині. На ґрунті об’єднання уявлень про одиничні факти складаються поняття, котрі одержують назву закону. А тому Відносними, релятивними є не лише уявлення, а й поняття, закони. «Ні про які вічні, незмінні закони, які правлять світом, не може бути й мови», висновує В. Лесевич. Підсумовуючи, В. Лесевич підкреслює: «Отже, ми не маємо ніякого права стверджувати, що світ є саме та­ким, яким ми його собі уявляємо, а тільки що, уявляю­чи його собі, ми можемо уявити його не інакше, як та­ким». В. Лесевич Абсолютизує роль суб’єктивного фактора в процесі пізнання і обґрунтовує фактично по­зицію агностицизму в дусі гно­сеології Дж. Берклі та Д. Юма.

Щодо проблеми «філософія і наука» В. Лесевич, заперечуючи претензії філософії на наднауковий статус, по суті, ототожнює її з наукою. У праці «Від Конта до Авенаріуса» Він писав «...Філософія, переставши бути окремою наукою... остаточно злилася з наукою. Такою філософією ми повинні уявити собі філософію емпіріо­критичну. Вона — наука, вона — філософія, вона — на­укова філософія: називайте її як хочете... І далі, немає ніякої потреби запитувати про особливий предмет філософії, особливий її метод, про спеціально нею ви­роблені положення, а надто і про межу, що відділяє її від науки».

Ідеї позитивізму на межі XІХ—XX ст. були досить популярні в колі природодослідників. Видатними представниками позитивістської соціології стали вихованці Харківсько­го університету Л. Мечников та М. Ковалевський. Оби­два вони більшу частину свого творчого життя провели за кордоном — Л. Мечников у Швейцарії, М. Ковалевський — у Франції, активно розробляючи соціоло­гію в дусі позитивізму. У заснованій М. Ковалевським в Парижі Російській вищій школі читався курс історії України. Згодом він разом з М. Грушевським та М. Туган-Барановським редагував видання «Український на­род в его прошлом и настоящем». Ідеї М. Ковалевського вплинули на становлення світогляду М. Грушевського. Але, загалом, серед професійних філософів в Україні позитивізм як цілісна філософська доктрина не знайшов широкої підтримки. Сприймаючи деякі ідеї позитивізму, вони критично ставляться до заперечення значення філософії, намагаються здолати кризу класич­ної філософії, зберігаючи при цьому за філософією пра­во на самостійне існування.

Ця ідея послідовно запро­ваджувалася в життя, зокрема, плеядою професорів Ки­ївського університету, серед яких чільне місце належить Олексієві Олександровичу Козлову (1831—1900 pp.). Нешлюбний син поміщика та кріпачки, він після закінчення Московського університету зацікавився проблемами політекономії та філології. Згодом пережив захоплення соціалізмом Фур’є та Леру. До філософії ви­явив інтерес порівняно пізно. Вже в сорокалітньому віці О. Козлов знайомиться з ідеями А. Шопенгауера, Е. Гартмана й під їх впливом починає активно вивчати філософію. Від 1876 р. до 1886 р. він викладає на кафед­рі філософії Київського університету. У Києві він 1880 р. захистив магістерську дисертацію «Метод і спряму­вання філософії Платона», 1884 — докторську «Генезис теорії простору і часу у Канта». Тут він видає свої твори, серед яких головними були «Своє слово», «Філософські етюди», «Філософія як наука» та ін.

• < Назад
• Вперёд >