Лекція Сердньовічна філософія: теоцентризм
Страница 3 из 5
Висновок. Основні проблеми: боже приречення і свобода волі людини, теодицея, розум и воля, душа и тіло, сутність і існування, сотворене і вічне. Проблема доказів буття Бога. Поняття вищого Блага як основи средневічної етики. Спор про природу загальних понять – номіналізм и реалізм. Філософія історіі в Середні віки.
Види філософії.
У середньовічній філософії розрізняють “раціоналістичну” і “містичну” лінії, які проникали одна в одну. Розум був містично орієнтований, оскільки спрямований на виявлення сутності Слова, що створило світ, а містика раціонально організована в силу того, що інакше як логічно Логос і не міг бути поданий. Обом цим лініям властиво так зване “схожденням розуму в серце”. Можна навіть сказати, що християнське середньовіччя відкрило спроможність розуму бути віруючим. Причому віра вважалася вищою за розум. Тертулліан, наприклад зазначав: "Вірую, тому що абсурдно", “філософи тільки прагнуть до істини, християни ж володіють нею”. Такі уявлення обумовили подвійну природу філософії, вона, з одного боку, спирається на сверхрозумне Одкровення Бога (ним-то і володіє християнин), а з іншого, на Раціональний Аналіз одкровення за допомогою вироблених власне християнством розумових прийомів.
Відповідно до Боеція (ок 480-524/526) філософія розглядалася як одне з мистецтв і поділялася на три види: Спекулятивну, практичну (або моральну) і раціональну (або логіку). Спекулятивна філософія розробляла власне теологічні проблеми. У практичну філософію входили вже не етика, політика й економіка, як це було в Аристотеля, а тільки і винятково етика, яка добротою, любовно/ненависним відношенням до Бога визначала правдоподібність суджень. Третя складова філософії - раціональна, або логіка, замістила аристотелеву риторику і поетику. Всі три види філософії знаходилися між собою в тісному сполученні. Але саме спекулятивна філософія вважалася головною. Пізніше, у першій половині XIII в., коли у Парижі був відкритий теологічний факультет, вон одержала назву теології.
Оскільки філософія складала з релігією єдиний ідейний комплекс, вона розвивалася не тільки у світських школах (із XI в.), а потім в університетах (із Х111 в.), але насамперед у монастирях, релігійних орденах, серед котрих найбільше відомими сталі Францисканці (Бонавентура, Іоанн Дунс Скотт, Вільям Оккам) і Домініканці (Альберт фон Больштедт, Фома Аквінський). Навіть імена середньовічних філософських шкіл пов'язані з найбільше відомими соборами й монастирями (Гуго Сен-Вікторський, Бернард і Теодорик Шартрські, Бернард Клервоський, Ансельм Кентерберійський).
1. Зміст періодів розвитку середньовічної філософії
У розвитку середньовічної філософії виділяються два основних періоди: Патристика і схоластика. Особливе місце займає арабська філософія, розвиток якої суттєво вплинув на розквіт схоластики.
1) Патристика (лат. pater - батько) - сукупність теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII вв. (т. з. батьків церкви). Величезне значення в цей період грали суперечки з неоплатонізмом, гностицизмом і єресями, що виникали усередині християнства.
Патристика підрозділяється на ранню, донікейску (11-1V вв.) і післянікейську (IV-VI вв.)
За ареалами розвитку розрізняютьУ межах патристики розрізняється:
Ø Греко-візантійську, сХідну патристику: Климент Александрійський, Ориген, Іоанн Златоуст, Григорій Нисський, Діонісій Ареопагіт, Максим Ісповедник, Іоанн Дамаскин. Це, переважно, теологічна філософія. Поширеним є містицизм, який відводить вирішальне місце безпосередньому спогляданню Бога в інтуїтивному акті.
Ø Латинську, зАхідну патристику: Тертулліан Квінт Септілій (160 - 220), Августин Блаженний. Основна тема - взаємовідносини філософського Знання і Віри, намагалися поєднати “містицизм” і “раціоналізм”.
Історію середньовічної філософії склали спроби раціонального осмислення християнської догматики. В патристиці точилися жваві дискусії з приводу основних догматів християнського віровчення. Догми, що викликали великі дискусії: Триєдність Бога; Дві природи Ісуса Христа: людська і божественна.
Патристика виникла в умовах глибокої кризи пізньоантичного рабовласницького суспільства і формувалася у боротьбі спочатку проти язичницького світогляду в складній взаємодії з платонівським та неоплатонівським ідеалізмом. З 3 ст. патристика розвивається в боротьбі з нехристиянскими, єритичними вченнями такими як неоплатонізм, гностіцизм, маніхейство.
Маніхейство було засновано у 3 ст. персидським магом Манесом і було поєднанням християнського вчення з положеннями найбільш давньої релігії Зороастризму. Найбільше поширення одержало у 4-5 ст. та зберігалось далі протягом усього середньовіччя.
Перший період розвитку патристики представлений діяльністю так називаних Апологетів – захисників християнства проти язичництва. Хоча апологети не створили власних філософських вчень, вони намітили коло питань, що далі стали головними для християнських філософів: питання про буття Бога, про створення світу, про природу людини та її цілі. Один з провідних представників апологетики є і Квінт Тертулліан (біл. 160- після 220). Він ставить таке риторичне питання: “Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба?” Нова (християнська, божественна мудрість) настільки глибша від старої (грецької, земної), що здається незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї. “Син божий помер, - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Похований він воскрес – і це безсумнівно, тому що неможливо”. Звідси і відоме твердження Тертулліана: “Вірую, тому що абсурдно.” Виходячи з цього твердження Тертулліан давав і своє тлумачення часу, проблеми творення світу. Він говорив, у той час як світ ще не був створений, Господь готував велику кару тим, хто дерзне задати це питання. Відповідно до Тертулліану, об'єкти небесного світу нерозрізнені, відрізняються тільки рангом ("квантовим числом ")
До головних релігійно-філософських вчень пізньої античності, які безпосередньо вплинули на становлення християнської філософії відноситься Неоплатонізм в особі його основоположника Плотіна (ок. 203-270 р.). У своїх "Енеадах" спирався на Платона, Арістотеля, запозичав деякі висновки стоїків, підвів підсумки античному світогляду. Новим у Плотіна є вчення про першопочаток усього сущого – єдине. Воно вище усього сущого і знаходиться за його межами. Трьома проявами єдиного є розум-душа-космос.. Розум і душа –це здійснення єдиного у вічності, а космос –у часі.. Єдине за Плотіном – це Благо і порівнюється з сонцем. Як сонце воно шляхом еманапції випромінює із себе усю повноту буття. Єдиному простистоїть темна і зла матерія.. Вона – дзеркало, відбиваючись в якому вище породжує низче. Універсум статичен усяка низча ступень вічно народжується з вищої, а вища вічно залишається незмінною. Неоплатонізм виступав проти християнства і був світоглядною базою греко-римського світу.
Найвизначнішим із західних батьків церкви був Августин Блаженний (354-430 р.), ідеї якого багато в чому визначили подальший розвиток європейської філософії. Народився в м. Тагасте в північній Африці - римській провінції, у сім'ї небагатого римського чиновника. Батько його був язичником, мати - християнкою. Одержав блискучу освіту, глибокий знавець еллінистично-римскої культури. У духовній еволюції Августина відбиваються суперечливі відношення між умираючою культурою античності і культурою християнства, що народжуєтся. У творчому розвитку випробував великий вплив ідей стоїцизму, маніхейства, скептицизму, особливо Платона і неоплатонізму. Літературна спадщина Августина Блаженного складає більш 40 томів. Найбільше відомими роботами є: "Проти академіків" (тобто скептиків), "Про життя блаженної", "Про порядок", "Монологи", "Про вчителя", "Про безсмертя душі", "Про щиру релігію", "Сповідь", "Про град (або державу) божу".
Спираючись на неоплатонізм, Августін створив цілісну релігійно-філософську систему, що слугувала джерелом мудрості аж до XIII сторіччя. Головна увага філософського вчення зосереджує на проблемах Бога і світу, буття і часу, віри і розуму, істини і знання, добра і зла, свободи волі, історичного прогресу.
Основною проблемою вчення Августина, як і багатьох його патристических попередників, виступає відношення Бога і світу. Це відношення характеризується креаціонізмом, тобто визнанням створення світу богом із "нічого" в обмежений відрізок часу. Августин категорично заперечить наявність якогось "матеріалу", "цеглинок" для створення світу. Це, на його думку, обмежує всемогутність Бога Розробив вчення про два світи: фізичний і небесний (ідеальний світ Платона) у книзі "Про град Божий". Вчення про двоїстість світу Платона сприймалося як провісник християнства. У християнському світі: ангели, архангели, херувими, серафими, престол, влада і т. д. - це 9 щаблів ідеального світу
