Реферат Теоретичні основи ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу
Реферат Теоретичні основи ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу
< >1.1. Сутність ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу АПК і об’єктивна необхідність її підвищення
Вирішуючи проблему ефективності виробництва особливу увагу потрібно звернути на наступне – наші проблеми практично безмежні, а наші ресурси обмежені. Відомі американські економісти такі як Кемпбел Р. Макконнел і Стенлі Л. Брю зазначають, що економіка як суспільна наука вивчає проблему такого використання або застосування обмежених ресурсів (засобів виробництва), при якому досягається найбільше (максимальне) задоволення безмежних потреб суспільства. Тобто економіка є наукою про ефективність використання обмежених ресурсів. Економічна ефективність, за їх визначенням, – це співвідношення “витрати-випуск”, тобто вона характеризує взаємозв’язок між кількістю одиниць виробничих ресурсів, які використані в процесі виробництва, і кількістю конкретних видів необхідних продуктів [78, с.237].
У праці Дж. Ван Гіга визначення ефективності подається як наука про ступінь досягнення цілей. Витрати тут стосуються не лише капіталу, а й усіх ресурсів, які можуть бути задіяні для забезпечення бажаного рівня або ступеня ефективності. Цей дослідник писав: “Бажано найти такий варіант, який би дозволив максимізувати ступінь досягнення цілі за тих же витрат, або при якому дана ціль була б досягнута за найменших витрат” [22, с.361].
Розглядаючи економічну ефективність з точки зору ринкової економіки, економісти Долан Е. Дж. та Ліндсей Д. дають їй таке визначення: “Термін економічна ефективність означає такий стан справ, при якому неможливо провести жодної зміни, яка більш повно задовольняє бажання однієї людини, не спричинивши при цьому збитків задоволенню бажань іншої людини. Ефективність у виробництві – це така ситуація, в якій при даних виробничих ресурсах й існуючому рівні знань неможливо виробити будь-яку кількість іншого товару” [29, с.300].
Учений-економіст М. І. Холод визначає економічну ефективність як результативність виробничого процесу, а саме – співвідношення між досягнутими результатами в процесі виробництва і затратами живої й уречевленої праці, що відображає рівень суспільної продуктивності праці. Звідси можна зробити висновок, що економічна ефективність – це співвідношення результату до витрат. Результат виступає як отримана продукція, а витрати – задіяні основні засоби, оборотні кошти та фонд заробітної плати [147, с.13].
За В. Я. Плаксієнком економічна ефективність – це відношення загального результату до сукупних витрат підприємства в цілому. Потім, різними методами на основі узагальнюючих показників, потрібно виділяти ефект від окремих заходів або конкретних засобів виробництва [91, с.43]. Однак такий підхід звужує поняття ефективності виробництва в плані всебічної оцінки діяльності підприємства, яка передбачає її аналіз як у цілому, так і по окремих видах продукції.
Переважна більшість економістів вважають, що суть ефективності можна виразити відношенням кінцевого результату – ефекту до понесених витрат на його досягнення. В економічному середовищі існують відомства, підприємства, трудові колективи, споживачі, регіональні органи управління, суспільство і держава, які по-різному оцінюють ефективність діяльності підприємства, з урахуванням власних інтересів.
Члени суспільства є водночас виробниками і споживачами продукції, а також представляють інтереси відомства, регіону й держави, тому оцінка їхньої ефективності найбільш об’єктивна. У свою чергу корисність такої оцінки залежатиме від ряду чинників, а саме: достовірність і об’єктивність оцінки; доступність суспільної оцінки ефективності в практичних умовах; можливість органічно вписуватися в діючий і новостворений господарський механізм, у нову систему управління, що вдосконалюється.
Суспільна оцінка передбачає розгляд одержаних результатів не лише за їх впливом на економіку, а й відповідно до їхньої суспільної значимості. Оскільки суспільна ефективність не може бути чисто економічною, в ефекті та витратах завжди містяться елементи, спрямовані на досягнення певних соціальних результатів. Тільки соціальною ефективність не може бути тому, що вона існує незалежно від ефекту і витрат, пов’язаних із власне економічною діяльністю. Таким чином, соціально-економічний ефект можна подати як суму економічного ефекту і соціальних результатів у вартісному виразі [10, с.75]. Така оцінка ефективності формується на макроекономічному рівні, що дає змогу приймати рішення щодо підвищення ефективності на державному, галузевому, відомчому або регіональному рівнях шляхом змін і доповнень до законодавства, розроблення стратегій, визначення пріоритетів тощо.
Оцінка ефективності з точки зору підприємства та його колективу в кінцевому результаті зводиться до суспільної оцінки. Тобто суспільна оцінка буде похідною й більш узагальненою, синтезуючи інтереси всіх складових суспільного виробництва. Основні резерви підвищення ефективності виробництва криються в зміні впливу внутрішньовиробничих факторів, а отже лише детальна оцінка всіх складових виробництва дасть позитивні результати. Корисність тієї чи іншої оцінки залежатиме від завдання й об’єкта дослідження [94, с.43].
Продуктивна ефективність передбачає мінімальні витрати на виробництво певного товару і як наслідок – максимізацію прибутку. Це означає, що підприємство нарощуватиме виробництво доти, поки ціна не зрівняється із граничними витратами. Економічна теорія ґрунтується на граничному аналізі, оскільки передбачає, що рішення завжди приймаються на основі порівняння додаткових (граничних) витрат і додаткового зиску. Оцінки зиску і витрат визначаються правилами гри та правами власності. З точки зору концепції порівняної переваги, саме перевага одних ресурсів над іншими, якщо застосовувати їх певним чином, визначає найбільш ефективний спосіб використання будь-яких ресурсів.
Сутність економічної ефективності виробництва є історичним явищем. Мета й основний економічний закон пануючого способу виробництва визначають критерій економічної ефективності [17, с.17]. Об’єктивна оцінка ефективності виробництва можлива лише за умови конкретних вимог, які ставить суспільство в певний період перед виробництвом, враховуючи при цьому можливості самого виробництва. На відміну від капіталізму, де показником ефективності виробництва є прибуток, при соціалізмі ефективним вважалось одержання максимуму продукції при найменших затратах.
Досліджуючи ефективність зернопродуктового підкомплексу, розглянемо соціально-економічну ефективність на макрорівні і визначимо вплив зовнішньоекономічних факторів на її підвищення, а часткову ефективність (технологічну, економічну, соціальну й екологічну) на рівні підприємств – мікрорівні, як таку, що найбільш повно охоплює всі елементи виробничого процесу, і вплив внутрішньовиробничих факторів на ефективність підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна. Тому, розглядаючи підприємство як систему, вихідні функції в систему вищого рівня характеризують соціально-економічну ефективність, а внутрішні – часткову (рис. 1.1).
Стосовно зернопродуктового підкомплексу становить інтерес питання доцільності поділу соціально-економічної ефективності на соціальну й економічну. Г. А. Козлов доводить, що залежно від об’єкта слід розрізняти ефективність відтворення суспільного продукту, соціально-економічну й екологічну ефективність. Поняття ефективності має зміст при наявності мети, яка повинна бути досягнута [57, с.19].
Рис. 1.1. Функціональні взаємозв’язки у процесі оцінки ефективності з позиції суспільства і підприємства
У багатьох економічних дослідженнях учені поєднують підвищення ефективності з інтенсифікацією і розглядають зв’язок між ними як причинно-наслідковий. Деякі автори вважають, що інтенсифікація є основою підвищення ефективності виробництва, інші розуміють її як процес підвищення ефективності використання всіх ресурсів.
Ефективність розподілу ресурсів передбачає розподілення їх між галузями таким чином, щоб одержати суспільно необхідний асортимент продукції. На основі цього економічно розвинуті країни передбачають виробництво такої кількості продукції, скільки можна реалізувати без залишку [148]. М. І. Туган-Барановський вважав, що капіталістичне виробництво працює не для задоволення потреб капіталіста-підприємця, а для потреб ринку в його продукції [134, с.187]. Основним орієнтиром ринкової економіки є потреби споживачів.
Розв’язання проблеми підвищення ефективності виробництва потребує виявлення та максимального використання резервів господарської діяльності, як потенційних можливостей покращання кінцевих результатів роботи. Резерви виробництва – це різниця між одержаним результатом господарської діяльності та його величиною, теоретично можливою за умови максимально ефективного використання наявного ресурсного потенціалу. Причиною такого результату є вплив багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів стосовно суб’єкта господарювання. Сукупність цих факторів формує конкретні джерела резервів, які можна виявити за результатами економічного аналізу [1, с.56].
Великий вплив на ефективність виробництва мають матеріально-технічна база підприємства і ступінь її використання. Удосконалення й розвиток матеріально-технічної бази мають забезпечуватися методом нарощування потенціалу основних фондів (екстенсивний) та підвищення ефективності їх використання (інтенсивний). Екстенсивний напрям розвитку матеріально-технічної бази передбачає її кількісне та якісне оновлення, що дає змогу підвищити величину виробничої потужності підприємства, а також забезпечити використання прогресивнішого обладнання, що в свою чергу сприяє підвищенню ефективності виробництва та конкурентоспроможності продукції за рахунок вищого рівня організації технологічного процесу. Ефективність технологічного процесу визначається ступенем реалізації його цільового завдання, а основними показниками технологічної ефективності є вихід та якість готової продукції, питомих експлуатаційних витрат.
Фактори, що впливають на використання виробничих потужностей, передбачають здійснення організаційних заходів без залучення значних інвестицій в основне виробництво, а саме: забезпечення сировиною та збут готової продукції; рівень організації обслуговування виробництва; організація праці та змінність роботи тощо. Використання потужностей підприємства не на повну силу веде до збільшення постійних витрат виробництва, порівняно зі змінними. Внаслідок цього погіршуються показники як економічної, так і технологічної ефективності.
Одним із техніко-технологічних факторів, які необхідно дослідити, є резерви, пов’язані з комплексним і безвідходним виробництвом. При цьому слід виділити два взаємопов’язаних аспекти – економічний та екологічний. Насамперед це використання відходів зернопереробки (борошномельно-круп’яного виробництва) в якості компонентів комбікормів, що дає змогу підприємству розширити ресурсні можливості і сприятиме вирішенню проблеми утилізації відходів.
До організаційно-економічних факторів впливу на ефективність зернопродуктового підкомплексу відноситься взаємне розташування підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна – територіальна віддаленість заготівельних і переробних підприємств від місць виробництва зерна та ринків збуту готової продукції, наявність і належний стан доріг, розміри підприємств, концентрація, спеціалізація, кооперування, інтеграція, інтенсифікація, диверсифікація виробництва тощо. Цією групою факторів, на відміну від факторів навколишнього середовища, підприємство може певною мірою управляти, тобто формувати свої виробничі програми з урахуванням цих факторів.
Одним із вагомих факторів, який впливає на ефективність виробництва, є розміри підприємства. Згідно із законом ефекту масштабу, послідовне збільшення обсягів виробництва продукції активізує дію позитивного ефекту масштабу або ефекту масового виробництва, що пояснюється впливом таких факторів, як спеціалізація і поділ праці, ефективне використання капіталу, виробництво побічних продуктів із відходів основного виробництва, на зниження середніх витрат виробництва. Подальше нарощування масштабів виробництва характеризується незмінним ефектом масштабу, який полягає у відсутності зростання економічної ефективності при збільшенні масштабів господарської діяльності. Зростання масштабів виробництва зменшує середню кількість продукції на одиницю вихідних факторів, що характеризується від’ємним ефектом масштабу, причиною виникнення якого є складність управління.
Менші за обсягами виробництва підприємства мають вищу ефективність, але менший обсяг ефекту. Це можна пояснити тим, що малі підприємства є господарсько рухливіші. Адже маючи невеликі потужності вони, без загрози банкрутства, орієнтуються на вузькі групи споживачів, при цьому гнучко реагують на зміну ринкової кон’юнктури. Крім того, малі підприємства можуть ефективно діяти навіть за умови дефіциту ресурсів. Щодо особливості їх розвитку, то тут є певні недоліки, а саме: обмеженість у бюджетному фінансуванні програми розвитку малих форм господарювання; неможливість забезпечення високого техніко-технологічного рівня виробництва без стороннього джерела фінансування; відсутність в Україні системи страхування виробничих ризиків; недостатня кількість належно підготовлених підприємців.
Великі підприємства мають найсприятливіші умови для впровадження прогресивної техніки і технології, нових удосконалених форм організації праці та виробництва. Процес підвищення ефективності виробництва вимагає державного регулювання, оскільки концентрація виробництва продукції на великих підприємствах монополізує виробництво і скорочує дрібний бізнес, який у ринкових умовах розглядається як один із факторів підтримання вільної конкуренції. Концентрація виробництва ефективна за умови її здійснення на основі спеціалізації та кооперування. Значні резерви щодо підвищення ефективності виробництва пов’язані з використанням соціально-економічних факторів на конкретному підприємстві. Залучення цих резервів забезпечує значний ефект і не потребує великих капіталовкладень.
Зовнішніми факторами впливу на ефективність зернопродуктового підкомплексу є наступні: форми та зміст економічних відносин між сферами виробництва, заготівлі й переробки зерна; рівень розвитку ринку зерна; ефективність державного регулювання; умови фінансування та кредитування; ступінь розвитку інформаційно-аналітичного й маркетингового сервісу.
На шляху від виробника до споживача зерно послідовно проходить складну систему, яка передбачає реалізацію таких функцій, як купівля-продаж зерна, його зберігання та переробку, продаж готової продукції споживачам. Взаємозв’язки між сільськогосподарськими товаровиробниками і споживачами продукції зернопереробки мають великий вплив на формування ефективності господарської діяльності зернозаготівельних та зернопереробних підприємств, а важливими аспектами дії цього фактору є ціновий і сировинний. Вплив цінового фактора полягає у прагненні підприємства придбати сировину за мінімальними цінами, а реалізувати продукцію – за максимально можливими. Ціна на сировину залежить від маркетингових каналів її надходження, тому оптимальною схемою руху зерна є виробництво, заготівля та переробка на підприємствах, що входять у агропромислові формування (агрокомбінати, агроконсорціуми). Така схема усуває вплив посередників, а ціна кінцевої продукції буде наближено дорівнювати собівартості виробництва зерна.
Ускладнення взаємовідносин між підприємствами з виробництва, заготівлі та переробки зерна зумовлюється диспаритетом цін між сільськогосподарською та промисловою продукцією, кризою неплатежів тощо, що у свою чергу призвело до розвитку власних зернозаготівельних і зернопереробних потужностей сільськогосподарськими товаровиробниками. Успішне функціонування таких підприємств можливе за умови забезпечення впровадження нових сучасних технологій, підвищення якості продукції, розширення асортименту тощо. Однак це неможливо без вирішення ряду проблем, а зокрема дефіциту фінансових ресурсів сільськогосподарських товаровиробників. Значні резерви щодо підвищення ефективності можуть бути задіяні у разі покращання відносин між виробниками зерна, зернозаготівельними та зернопереробними підприємствами щодо забезпечення їх сировиною на взаємовигідних умовах. Задіяння цього резерву можливе за рахунок здійснення виваженої податкової політики, забезпечення паритетності цін, приватизації, державного сприяння розвитку бірж, інформаційно-аналітичного забезпечення.
Система інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування підприємств зернопродуктового підкомплексу посідає важливе місце серед зовнішніх факторів впливу на ефективність господарської діяльності. Вплив цього фактора значно активізується в умовах конкурентного середовища й розширення господарської самостійності підприємств. Достатній обсяг своєчасної та достовірної інформації значно знижує невизначеність виробничо-економічної системи та сприяє збільшенню частки критеріального прийняття управлінських рішень. Існування служб інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування АПК дає змогу підприємству (господарству) перекласти на них частину функцій, пов’язаних із ринком збуту продукції та ресурсного забезпечення виробництва, одержання необхідної нормативно-правової та науково-технічної інформації тощо. Підвищенню ролі цього фактора значно сприяє поліпшення економічних відносин між галузями зернопродуктового підкомплексу.
Підсумовуючи вищевикладене можна зробити висновок, що підвищення ефективності зернопродуктового підкомплексу пов’язане з пошуком резервів і розробленням заходів щодо їх ефективної реалізації.
Економічна ефективність сільськогосподарського виробництва, як вважає Г. М. Лич, це – “збільшення виходу з кожного гектара земельних угідь фізичного об’єму сільськогосподарської продукції, що найбільш повно відповідає потребам суспільства по своїй якості, структурі, асортименту, строкам та місцям отримання, а також у підвищенні матеріального благополуччя, покращенню умов праці і побуту сільськогосподарських працівників при мінімальних витратах суспільної праці (або при мінімальних обсягах застосованих для цих цілей виробничих ресурсів)” [70, с.93]. Дискусійною можна вважати думку вченого-економіста В. Я. Плаксієнка, який зазначає, що тепер поняття економічної ефективності сільськогосподарського виробництва не можна зводити до одержання максимальної кількості продукції з одиниці земельної площі при найменших витратах праці та коштів на одиницю продукції [91, с.87].
На нашу думку, виробник сільськогосподарської продукції (в даному випадку – зерна) зацікавлений у стабільності доходів. Тому критерієм ефективності є виробництво високоякісної конкурентоспроможної продукції при обґрунтованому економічному використанні наявних ресурсів. А це в свою чергу зумовлюється обмеженістю основного засобу виробництва (землі) й обов’язковою умовою економічності виробництва (продуктивність, фондовіддача, прибуток на одиницю земельної площі, затрати праці на одиницю продукції, собівартість, рівень рентабельності та ін.). На основі цього М. В. Калінчик зазначає, що сільське господарство є складною системою, якій властива емерджентність (ефект цілісності), коли загальний ефект одночасної реалізації факторів не дорівнює сумі ефектів від кожного з них. Тобто економічну систему потрібно розглядати в цілому [56, с.23].
Зернопродуктовий підкомплекс можна представити як сукупність сільськогосподарських та переробних підприємств пов’язаних між собою взаємовідносинами, з метою підвищення економічної ефективності внаслідок зниження сукупних затрат живої й уречевленої праці на виробництво кінцевої продукції. Цей процес неможливий без розширення та поглиблення міжгалузевих зв’язків, тому для підвищення економічної ефективності зернопродуктового підкомплексу в цілому необхідне комплексне вирішення питань щодо зростання продуктивності праці, раціонального використання трудових ресурсів, зменшення втрат продукції у процесі виробництва, транспортування, зберігання, переробки та реалізації зерна і зернопродуктів. У свою чергу такі заходи сприятимуть збільшенню виробництва продукції та поліпшення її якості.
До вищевикладеного слід додати, що якість продукції є важливим показником ефективності виробництва. Поняття “якість” означає сукупність властивостей продукції, які характеризують її пристосованість для задоволення певних потреб залежно від її призначення. Одним із важливих факторів підвищення ефективності виробництва є дотримання закону підвищення продуктивності праці, відповідно до якого основою подальшого розвитку виробництва є поліпшення якості продукції, оскільки тимчасове збільшення витрат на виробництво продукції спричиняє скорочення потреб в її обсягах, що в кінцевому результаті зменшує витрати на споживання. Якість продукції, яка значною мірою залежить від організаційного чинника, справляє великий вплив на обсяги реалізації, прибуток і рентабельність підприємства. Тому проблема підвищення ефективності зернопродуктового підкомплексу має вирішуватись комплексно і потребує впровадження науково-технічних досягнень.
< >1.2. Організаційно-економічні передумови підвищення ефективності виробництва, заготівлі та переробки зерна
Вирішення проблеми підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна вимагає вияву та максимального використання резервів господарської діяльності, потенційних можливостей поліпшення кінцевих результатів роботи.
Термін “резерв” має етимологічні корені у французькій та латинській мовах й означає відповідно “запас” й “зберігати”. Як правило, під резервами виробництва розуміють різницю між фактично одержаним результатом господарської діяльності та його теоретичною величиною, можливою за умови максимально ефективного використання ресурсного потенціалу. Причиною виникнення цього резерву є вплив численних факторів, які мають внутрішній і зовнішній характер стосовно суб’єкта господарювання. У свою чергу, сукупність цих факторів і формує конкретні джерела резервів, які можна виявити за результатами економічного аналізу.
Аналітичне дослідження встановлює причини й фактори, що зумовили відхилення господарського результату, і виявляє найбільш резервомісткі напрями удосконалення виробництва стосовно конкретних умов діяльності. При цьому резерви характеризуються високою динамічністю, невичерпністю і притаманні всім рівням господарської діяльності.
Фактори й умови виробництва в багатьох випадках впливають на господарський результат не безпосередньо, а через систему інших, більш складних факторів. У зв’язку з цим поділ резервів на явні та приховані (латентні) пов’язаний із складністю причинно-наслідкових зв’язків, що зумовлюють характер їх виявлення. Величину явних резервів можна встановити за матеріалами бухгалтерського обліку, за якими простежуються втрати продукції в процесі зберігання, відхилення від нормативних витрат сировини, матеріалів тощо. Прихованих резервів завжди набагато більше, а їх виявлення вимагає регулярного, системного й комплексного аналізу змін кількісних та якісних параметрів виробництва через призму причинно-наслідкових зв’язків, що створить організаційно-економічні передумови підвищення ефективності виробництва.
Зважаючи на різні аспекти виявлення й задіяння резервів підвищення ефективності виробництва, доцільною є їх класифікація, наведена в таблиці 1.1.
Організація пошуків резервів вимагає комплексного дослідження явищ і процесів як систем. Системний аналіз передбачає вивчення підприємств у комплексі численних зв’язків, які характеризуються речовинним, енергетичним або інформаційним обміном між елементами системи (внутрішні зв’язки) або системою і середовищем (зовнішні зв’язки) [83, с.185].
Внутрішній характер зв’язків передбачає розгляд сукупності елементів (факторів виробництва) як таких, що об’єднані взаємозв’язками, структурною й організаційною цілісністю, тобто вимагає системного підходу. Поряд з цим, підприємство не є ізольованою системою, постійні зв’язки з навколишнім середовищем справляють значний вплив на його функціонування і також мають системний характер.
Таблиця 1.1
Класифікація резервів підвищення ефективності виробництва
|
Класифікаційна ознака
|
Класифікація резервів
|
Характеристика
|
|
1
|
2
|
3
|
|
За рівнем управління
|
Внутрішньогосподарські
|
Виявляються і задіюються на конкретному підприємстві: втрати робочого часу, матеріальних ресурсів внаслідок низького рівня організації і технології виробництва тощо
|
|
Галузеві
|
Виявляються на рівні управління галузі (спрямовуються на поглиблення спеціалізації і кооперування підприємств, розробку нових технологій і системи машин тощо)
|
|
Регіональні
|
Виявляються в межах географічного району (передбачають залучення місцевих джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів тощо)
|
|
Народногосподарські
|
Передбачають проведення загальнодержавних заходів щодо їх освоєння (усунення міжгалузевих диспропорцій тощо)
|
|
За часом використання
|
Упущені, поточні, перспективні або резервні запаси і невикористані можливості
|
Відносяться до відповідного господарського циклу, резерви виступають як ступінь можливої чи фактичної мобілізації дії окремих факторів
|
|
За видами ресурсів
|
Трудові ресурси, капітал, інформація
|
Розглядається кожен вид ресурсів для створення комплексу умов освоєння резервів
|
|
За характером впливу на результати виробництва
|
Екстенсивні, інтенсивні
|
Відповідають екстенсивному й інтенсивному шляхам нарощування економічних результатів
|
|
За рівнем витратомісткості їх освоєння
|
Мінімальні витрати
|
За рахунок скорочення втрат сировини тощо
|
|
Значні витрати
|
Нові прийоми і форми організації праці, технологічних схем, машин і обладнання без проведення докорінної реконструкції виробництва
|
|
Максимальні витрати
|
Реконструкція та технічне переоснащення виробництва
|
|
За складністю виявлення
|
Явні,
Приховані
|
Пов’язано із складністю причинно-наслідкових зв’язків, що зумовлюють характер виявлення резервів
|
|
За стадією життєвого циклу виробів
|
Проектування, впровадження, експлуатація, виробництво
|
Найбільш ефективним є пошук резервів на перед-виробничій стадії
|
Основними ознаками системи є структурна цілісність, стійкі зв’язки між елементами та їх властивостями, системна єдність, організація, цілеспрямованість. Організованість системи визначається впорядкованістю її елементів, зв’язків і взаємодій у просторі та часі. Від організації системи суттєво залежить ефективність її функціонування.
Виробничо-економічна система, до якої належить підприємство, характеризується такими властивостями: ієрархічність, багатокритеріальність, автономність, динамічність, невизначеність, само-організованість й адаптація [82, с. 212]. Прояв властивостей системи відбувається під дією численних факторів, які є носіями впливу на систему, що спричиняють зміну її показників. Кожний показник змінюється під впливом чітко визначених техніко-технологічних, організаційно-економічних, соціально-економічних та інших факторів.
Класифікація факторів є основою класифікації резервів. Резерви виступають як ступінь можливої або фактичної мобілізації дії окремих факторів. У зв’язку з цим розрізняють два поняття резервів – резервні запаси та невикористані можливості (упущена вигода) [82, с. 215].
Для задіяння виявлених резервних запасів в напрямі підвищення ефективності виробництва слід з’ясувати особливості впливу факторів на кінцеві показники господарської діяльності. Аналізуючи виробничо-економічну систему, важливо розрізняти керовані й некеровані фактори:
F = f (a, x, s)
Opt,
Де a – постійні фактори (некеровані);
x – керовані фактори;
s – випадкові фактори.
Шляхом цілеспрямованої зміни значень керованих факторів необхідно знайти оптимальне співвідношення із некерованими і випадковими факторами, щоб позитивно вплинути на показники функціонування системи.
Найхарактернішими особливостями впливу факторів на прояв властивостей системи є:
- різнотривалість впливу факторів за ступенем очікування бажаного результату (ефекту);
- неоднорідність і різний ступінь впливу на факторні показники;
- взаємовідношення факторів;
- взаємодія між факторами;
- об’єктивний і суб’єктивний характер впливу.
Різнотривалий вплив факторів характеризується періодом отримання зміни показників виробництва на осі часу. Тобто вплив кожного фактора вимагає певного часу до початку віддачі (лагу). Наприклад, реконструкція і технічне переозброєння підприємства не дає змоги підвищити ефективність виробництва в короткостроковому періоді. Принципи врахування фактора часу ґрунтуються на факті економічної нерівноцінності величин витрат і доходів на осі часу, простежуючи їх з обраної точки цієї осі (розрахунковий рік).
Друга особливість, згідно з наведеною класифікацією, характеризує неоднорідність впливу факторів (позитивний, негативний, неоднозначний вплив), які зумовлюють поліпшення або погіршення значень показників ефективності виробництва. При цьому інтенсивність впливу також є різною. Наприклад, підвищення професійного рівня трудових ресурсів неодмінно сприятиме підвищенню ефективності виробництва, а будівництво очисних споруд негативно вплине на кінцеві результати, що формують економічну ефективність, тому що залучені капітальні вкладення в цьому разі не дають економічної віддачі (крім випадків використання відходів для промислової переробки). Цей негативний вплив зумовлений низкою обмежень виробництва з боку держави і суспільства. Соціальний аспект таких обмежень полягає у здійсненні підприємством додаткових витрат на забезпечення екологічних, санітарно-гігієнічних, правових норм і вимог, а також здійснення обов’язкових платежів у соціальні фонди, розвиток соціальної інфраструктури тощо. Проте це не означає, що такі витрати є економічно недоцільними. Як правило, вони забезпечують великий ефект системного характеру, є умовою виживання і духовності суспільства.
Взаємозаміщення характеризує певні групи факторів, які можуть взаємно урівноважуватися. Зокрема, нестача трудових ресурсів може бути компенсована за рахунок підвищення рівня механізації виробничих процесів.
Усі фактори взаємопов’язані, а їх вплив на показники виробництва має взаємообумовлений характер, тобто зміна величини одного показника спричинює зміну інших. Ця особливість вимагає системного підходу до аналізу й визначення резервів підвищення ефективності господарської діяльності.
Системний підхід до аналізу ефективності зернопродуктового підкомплексу у Львівській області вимагає визначення меж системи та її елементів. Виробництво, заготівля й переробка зерна утворюють складну соціотехнічну систему, на ефективність діяльності якої впливають такі групи факторів:
- техніко-технологічні (технічна озброєність, ступінь використання виробничих потужностей, прогресивність технологій, комплексність і безвідходність переробки сировини тощо);
- організаційно-економічні (спеціалізація, кооперування, комбінування виробництва, форма власності, витрати на виробництво тощо);
- соціально-економічні (форми організації праці, система управління виробництвом, забезпеченість і кваліфікація персоналу, форми матеріального стимулювання праці тощо).
З точки зору системного підходу, стосовно АПК, перелічені фактори слід віднести до внутрішніх.
Заготівельні й переробні підприємства є проміжною виробничою ланкою між виробниками зерна та споживачами продукції зернопереробки, отже, наявність значної кількості стохастичних зв’язків із зовнішнім середовищем в умовах ринку підвищує невизначеність й активізує властивість виробничо-економічної системи до самоорганізації та адаптації. Саме властивість пристосування підприємств до ринкового середовища підвищує роль внутрішніх факторів щодо задіяння резервів як керованих і потенційних сил впливу на зміну показників ефективності господарської діяльності. У зв’язку з цим необхідно з’ясувати характеристику впливу внутрішніх факторів на ефективність зернопродуктового підкомплексу, а також способи виявлення та задіяння.
Матеріально-технічна база підприємств і ступінь її використання справляє значний вплив на ефективність виробництва. Процес вдосконалення і розвитку матеріально-технічної бази може здійснюватися шляхом нарощування потенціалу основних фондів (екстенсивний) та поліпшення ефективності їх використання (інтенсивний).
Збільшення частки прогресивного обладнання у структурі основних засобів сприяє підвищенню ефективності виробництва та конкурентоспроможності продукції за рахунок вищого рівня організації технологічного процесу. Ефективність технологічного процесу визначається ступенем реалізації його цільового завдання, а основними показниками технологічної ефективності є вихід і якість готової продукції, обсяг питомих експлуатаційних витрат. Наприклад, більш прогресивне обладнання борошномельно-круп’яного виробництва дає можливість підвищити вихід борошна і круп найбільш цінних (високих) ґатунків, однак для цього необхідно забезпечити раціональну побудову технологічного процесу та використовувати сировину відповідно високої якості.
Для реалізації заходів щодо задіяння екстенсивних факторів розвитку матеріально-технічної бази необхідні значні капітальні вкладення, що в умовах погіршення фінансового стану підприємств обмежує вплив цих факторів на підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна. За даних умов найбільш дієвим й економічно виправданим є інтенсивний шлях розвитку виробництва, який передбачає збільшення часу роботи устаткування (сільськогосподарської техніки) за рахунок кваліфікованого догляду за ним і підтримання належного функціонального стану, повне завантаження виробничих потужностей, застосування раціональних технологічних схем тощо.
Фактори, що впливають на використання виробничих потужностей, зумовлюють здійснення організаційних заходів без залучення великих обсягів інвестицій в основне виробництво. Це, насамперед, якнайповніше завантаження заготівельних і переробних потужностей та збут готової продукції зернопереробки. Крім того, велике значення має рівень організації обслуговування виробництва й ремонту устаткування, організація праці, змінність роботи тощо. Недовикористання виробничої потужності підприємства спричиняє збільшення постійних витрат виробництва порівняно зі змінними. Поряд з економічною погіршуються показники й технологічної ефективності. Це зумовлено тим, що виробництво заготівельної і переробної галузей є безперервним, а циклічна робота технологічного обладнання погіршує технологічні параметри машин, спричиняє прискорене зношення.
Серед техніко-технологічних факторів підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу слід виділити резерви, пов’язані з комплексним безвідходним виробництвом. При цьому необхідно вказати на два взаємопов’язаних аспекти – економічний та екологічний. Наприклад, використання відходів борошномельно-круп’яного виробництва як компонентів комбікормів значно б розширило ресурсні можливості підприємства і сприяло вирішенню проблеми утилізації відходів. Слід відмітити, що побічні продукти виробництва борошна і круп мають високий вміст біологічно активних речовин, що дає змогу використовувати їх при виробництві дієтичних продуктів, а також у фармацевтичній і мікробіологічній промисловості тощо [30].
Виявлення резервів підвищення ефективності виробництва, заготівлі й переробки зерна за рахунок техніко-технологічних факторів досягається шляхом системного аналізу складу і структури основних засобів. Аналіз екстенсивних й інтенсивних резервів дає підстави для вибору оптимального складу і структури основних засобів, напрямів інвестицій на перспективу, оцінки строку окупності виробничих фондів і капітальних вкладень.
До організаційно-економічних факторів впливу на ефективність зернопродуктового підкомплексу належать взаємне розташування підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна, їх розміри й транспортні умови (територіальна віддаленість, наявність і стан доріг), а також концентрація, спеціалізація, кооперування, інтеграція, інтенсифікація, диверсифікація виробництва тощо. Ця група факторів хоча й має дещо об’єктивний (зовнішній) характер впливу, однак відрізняється від факторів навколишнього середовища тим, що підприємство може певною мірою ними управляти, тобто формувати свої програми з урахуванням позитивного впливу цих факторів.
Територіальне розміщення підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна визначає обсяги виробничих запасів сировини в останніх, необхідних для безперебійного завантаження виробничих потужностей, витрати, пов’язані зі зберіганням і транспортуванням зерна, що в кінцевому результаті впливає на собівартість і рентабельність виробництва. Наявність суміжних галузей, які використовують борошно як сировину для власного виробництва, а також віддаленість від ринків збуту, впливають на структуру й асортимент кінцевої продукції. На вияв і використання територіальних резервів спрямована маркетингова діяльність підприємств.
Значний вплив на ефективність виробництва справляє розмір підприємства. Менші за масштабами виробництва, порівняно з великими підприємствами, як правило, мають вищу ефективність, але менший обсяг ефекту. Це пояснюється більшою господарською рухливістю малих підприємств, які, не маючи великих потужностей, можуть орієнтуватися, без загрози банкрутства, на вузькі групи споживачів, гнучко реагуючи при цьому на зміну ринкової кон’юнктури. Крім того, малі підприємства ефективно можуть діяти в умовах дефіциту ресурсів. Однак щодо особливостей їх розвитку слід навести певні застереження, основними з яких є:
- обмеженість бюджетного фінансування програми розвитку малих форм господарювання;
- неможливість забезпечення високого техніко-технологічного рівня виробництва без стороннього джерела фінансування;
- відсутність в Україні страхування системи виробничих ризиків;
- недостатня кількість підготовлених підприємців [18, с.139-143].
Великі підприємства мають найсприятливіші умови для запровадження прогресивної техніки і технології, нових форм організації праці та виробництва. Так, процес концентрації виробництва (до оптимальних меж) завжди супроводжується підвищенням ефективності господарювання. Однак цей процес потребує державного регулювання, оскільки концентрація виробництва на великих підприємствах монополізує виробництво і скорочує дрібний бізнес, який у ринкових умовах розглядається як один із факторів підтримання вільної конкуренції. Концентрація виробництва ефективна, якщо вона здійснюється на основі спеціалізації і кооперування.
Стратегія будь-якого суб’єкта господарювання передбачає розширення масштабів виробництва та збільшення потужностей, що досягається шляхом якісного й кількісного формування системи машин. Однак вплив цього фактора можливий до певної межі, після якої подальше нарощування масштабів виробництва негативно впливає на ефективність господарювання.
С позиції системної методології підприємство є відкритою соціально-економічною системою, що характеризується єдністю структурних і функціональних елементів. Значні резерви щодо підвищення ефективності виробництва пов’язані з використанням соціально-економічних факторів, що мають місце на конкретному підприємстві. Відмітною рисою цих резервів є те, що їх використання дає значний ефект і не потребує порівняно великих капіталовкладень. Тому серед внутрішніх факторів соціально-економічні становлять підвищений інтерес.
Розв’язання завдання підвищення ефективності господарювання передбачає узгодженість між структурними і функціональними елементами даної системи, тобто необхідно знайти такий варіант співвідношення між ресурсами виробництва (капітал, праця), щоб при незмінних витратах максимізувати ступінь досягнення цілі з мінімальними витратами.
Ця група факторів пов’язана з таким економічним ресурсом як праця і в кінцевому підсумку знаходить своє вираження у понятті продуктивності праці. Тому резерви, зумовлені соціально-економічними факторами, правомірно розглядати як резерви зростання продуктивності праці. В даному контексті резерви можна поділити на дві групи:
- забезпечуються можливостями науково-технічного прогресу;
- зумовлені усуненням втрат часу.
При цьому слід зазначити, що задіяння резервів першої групи фактично немає меж.
Таким чином, соціально-економічні фактори, що сприяють продуктивності праці, можна характеризувати такими складовими:
- наукові досягнення та їх впровадження у виробництво;
- технічна база й підвищення рівня її використання;
- удосконалення організації та підвищення рівня управління виробництвом;
- підвищення кваліфікації персоналу.
Слід зазначити, що темпи підвищення продуктивності праці повинні випереджати темпи росту її фондоозброєності й оплати праці, що забезпечить ефективне використання трудових ресурсів. З огляду на це, важливого значення набуває підвищення якісного рівня трудових ресурсів. Зокрема, результати досліджень засвідчують, що підвищення кваліфікації працівників на 1% забезпечує приріст продуктивності праці на 0,2-0,4% [92, с.356].
Продуктова структура агропромислового комплексу являє сукупність вертикально інтегрованих блоків галузей, які безпосередньо займаються виробництвом певного виду кінцевої продукції. Як економічна категорія “продуктовий підкомплекс” відображає сукупність економічних відносин у формі взаємозв’язків між відносно самостійними галузями з приводу виробництва й переробки певного виду сільськогосподарської продукції в продукт кінцевого споживання та доведення його до споживача.
Мета виділення підкомплексу як самостійного господарського об’єкта полягає в тому, щоб забезпечити максимально узгоджений пропорційний розвиток усіх його галузей та функціональних підрозділів. Поділяємо точку зору авторів, які розрізняють продуктові підкомплекси за такими критеріями: виробництво відносно однорідної кінцевої продукції, пов’язане з використанням певного виду сільськогосподарської сировини; наявність тісного технологічного й економічного взаємозв’язку між вертикально інтегрованими галузями [136, с.67]. При цьому кількість виділених підкомплексів повинна залежати від регіональних особливостей. Оскільки регіональні продуктові підкомплекси формуються під впливом виробничо-економічних умов, перевагу одержують ті з них, в яких вони є найсприятливішими.
Одним із найбільших і важливіших за своїм призначенням продуктовим підкомплексом є зернопродуктовий. Основним завданням його функціонування є задоволення потреб країни та регіонів у стратегічному сільськогосподарському продукті – зерні. В загальному обсязі кінцевої продукції АПК частка зернопродуктового підкомплексу становить близько 18%, а в структурі загальної кількості працівників – 17% [72, с.480].
Основні функціонально-технологічні підрозділи даного підкомплексу формуються відповідно до стадій відтворення кінцевої продукції:
- виробництво матеріально-технічних засобів;
- виробництво зерна;
- закупівля, зберігання, первинна переробка сировини;
- харчова промисловість;
- торгівля.
Зернопродуктовий підкомплекс являє собою виробничо-економічну систему вертикально інтегрованих галузей і функціональних підрозділів, які беруть участь у виробництві, заготівлі та переробці зерна, в технологічному й науковому забезпеченні цих процесів, а також доведенні кінцевої продукції до споживача (рис. 1.2).
Рис. 1.2. Функціональна структура зернопродуктового підкомплексу
Нині перед зернопродуктовим підкомплексом регіону стоять такі завдання:
- поліпшення якості і асортименту хлібопродуктів;
- збільшення виробництва покращених сортів пшениці, жита, гречки, проса та ін.;
- повне задоволення потреб господарств у сільськогосподарській техніці та мінеральних добривах;
- розширення потужностей для зберігання та заготівлі зерна (склади й елеватори);
- переведення насінництва на промислову основу.
Особливо загострилося питання забезпечення країни зерном, відмови від імпорту та відродження України як експортера продовольчого зерна [131, с.89].
Зернопродуктовому підкомплексу досліджуваної Львівської області притаманні певні особливості. Економічні, науково-технічні, організаційно-правові, біологічні та природні фактори виступають в ролі системоутворюючих елементів. Зв’язок між ними настільки тісний, що зміна одного з них спричиняє зміну інших, або навіть системи в цілому. Всі галузі підкомплексу пов’язані й кожна виконує лише свою функцію як відносно самостійна технологічна стадія єдиного процесу відтворення.
Роль будь-якого структуроутворюючого елемента в зернопродуктовому підкомплексі визначається функціональним навантаженням, яке несе кожен з них у загальному виробництві та суспільному поділі праці. Важливе місце займає виробництво зерна, що є основною складовою зернопродуктового підкомплексу, яка характеризує стан його розвитку [146, с.3-10].
У структурі АПК підприємства зернопродуктового підкомплексу, зокрема заготівельні та переробні, є елементами системи вищого рівня, яка характеризується взаємозв’язками, структурною й організаційною цілісністю. Зважаючи на це, необхідно з’ясувати сукупність зовнішніх факторів, що впливають на ефективність зернопродуктового підкомплексу. Слід зазначити, що галузі підкомплексу об’єднують велику кількість підприємств, які різняться формою власності, масштабами виробництва, юридичними аспектами підпорядкування, джерелами постачання сировини тощо. Отже, чисельність зовнішніх факторів і ступінь їхнього впливу для кожного підприємства будуть різними. Таким чином, до найбільш характерних зовнішніх факторів впливу на ефективність функціонування підприємств зернопродуктового підкомплексу належать:
- форми і зміст економічних взаємовідносин між сферами зернопродуктового підкомплексу АПК;
- рівень розвитку ринку зерна;
- ефективність державного регулювання;
- умови фінансування і кредитування;
- ступінь розвитку інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування.
Вплив цінового фактора характерний як на вході системи (підприємства), так і на виході. Цей вплив полягає у прагненні зернопереробних підприємств придбати якісну сировину за мінімальними цінами та реалізувати продукцію переробки за максимально можливими цінами.
Ціна сировини залежить великою мірою від маркетингових каналів надходження зерна на переробку. Отже, оптимальною схемою руху є його переробка на підприємствах, що входять у різні агропромислові формування (агрокомбінати, агропромислові об’єднання, агроконсорціуми), беруть участь у міжгосподарській кооперації, а також зернопереробні потужності, що знаходяться на балансі сільськогосподарських підприємств. Така схема анулює вплив посередників, а ціна сировини, в даному випадку, наближено дорівнює собівартості виробництва зерна. Крім того, важливого значення набуває можливість планомірного завантаження потужностей власною сировиною, забезпечення ритмічності роботи, при цьому зменшується ризик, зумовлений впливом зовнішнього середовища.
Ускладнені взаємовідносини між зерновиробниками і зернопереробними підприємствами ДАК “Хліб України”, пов’язані із диспаритетом цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, кризою неплатежів та іншими негативними явищами, спричинили розвиток власних зернопереробних потужностей сільськогосподарських товаровиробників. Успішне функціонування цих підприємств можливе за умови забезпечення впровадження сучасних технологій, підвищення якості продукції, розширення асортименту, суворого дотримання санітарно-гігієнічних норм тощо. Однак для цього необхідно вирішити низку проблем, в основі яких є дефіцит фінансових ресурсів сільськогосподарських зерновиробників.
Отже, удосконалення взаємовідносин між сільськогосподарськими і зернопереробними підприємствами є значним резервом підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу. Задіяння цього резерву можливе за рахунок проведення зваженої податкової політики, забезпечення паритетності цін, приватизації зернозаготівельних і зернопереробних підприємств, державного сприяння розвитку бірж, інформаційно-аналітичних служб тощо. Крім того, суттєвий вплив на ефективність підкомплексу справляють економічні взаємозв’язки із споживачами кінцевої продукції, постачальниками матеріально-технічних ресурсів, підприємствами (службами) сервісного обслуговування та іншими інфраструктурними об’єктами, які задіяні на ринку зерна.
Забезпечення заготівельних і переробних потужностей сировиною в значній мірі залежить від розвитку регіонального зернового ринку, який формується під впливом попиту та пропозиції на зерно, що позначається на рівні цін, структурі пропозиції зернових культур, маркетингових каналів надходження зерна на зберігання й переробку тощо. Попит визначається такими чинниками:
- можливий обсяг споживання зерна, зумовлений наявними потужностями для його переробки та внутрішньогосподарськими потребами сільськогосподарських товаровиробників;
- існуюча ціна на зерно;
- платоспроможність покупців.
Обсяги можливої пропозиції визначаються валовими зборами зерна, а також залишками його з попереднього року й закупівлею за імпортом.
Увесь обсяг пропозицій зерна, залежно від функціонального використання і цільового призначення, структуризується на групи (ринки) (рис. 1.3).
Рис.3. Ринок зерна в структурі народного господарства
На підставі даних рисунку можемо зробити висновок, що спектр використання зернових культур досить широкий. Задіяння його на тому чи іншому ринку визначається насамперед якісними властивостями зерна. Умовно його можна розділити на зерно зовнішнього і внутрішнього використання, тобто зерно, яке використовується для задоволення потреб сільськогосподарських товаровиробників (формування посівного матеріалу, забезпечення тваринництва кормами тощо), та зерно для потреб харчової промисловості (борошномельно-круп’яної і харчосмакової). З огляду на багатоукладність економіки України та юридичні аспекти підпорядкування переробних потужностей (форми власності), до зовнішнього використання може належати і фуражне зерно (виробництво комбікормів), а до внутрішнього – продовольче (млини та крупорушки, які перебувають на балансі сільськогосподарських підприємств).
З розвитком зернового ринку зростає роль товарної біржі як оптимальної форми організованого товарного ринку, який функціонує за встановленими правилами і сприяє, перш за все, формуванню реальних ринкових цін, що складаються безпосередньо за результатами торгів залежно від попиту та пропозиції. Біржове котирування цін є також орієнтиром для покупців і продавців зерна, які здійснюють операції на позабіржовому ринку.
Функціонування ринкової економіки як саморегулюючого механізму характеризується певним ступенем впливу держави та її органів на економічні процеси. Держава розробляє закони, які регулюють відносини між підприємствами, що виступають у ролі постачальників ресурсів та їхніх споживачів, законодавчо визначає рівність прав усіх форм власності та видів господарювання. Економічним важелем при цьому є системи оподаткування та ціноутворення, а також державна закупівля, реформування власності та ін.
Основним регулюючим ринковим механізмом є конкуренція. Однак сформована за часів попередньої суспільно-економічної формації структура управління зернопереробними підприємствами, яка в своїй основі передбачає монопольне становище на ринку переробки зерна, діє й нині. Важливим кроком у демонополізації високопотужних зернопереробних підприємств є законодавче регламентування їх діяльності. Поряд з цим держава повинна відігравати вирішальну роль у всебічному сприянні розвитку малого бізнесу для стимулювання конкуренції.
Враховуючи виняткову роль зерна і продукції його переробки для економічної безпеки країни та соціальної стабільності, держава здійснює закупівлю зерна для своїх резервів з подальшою їх переробкою. У розвинутих країнах світу державне замовлення – це гарантія збуту продукції, а отримання відповідної ліцензії для виробників і переробників здійснюється на конкурсній основі.
Якщо механізм попиту і пропозиції формує ціни, що є надто високими для покупців, або необґрунтовано низькими для продавців, держава може здійснювати регулювання цін шляхом законодавчого встановлення межі їхнього зростання або зниження. Як правило, ціна рівноваги для виробників зерна є надто низькою і не забезпечує достатнього рівня доходів. Державне регулювання зерновиробництва шляхом встановлення нижньої межі цін значно стимулює виробництво, однак це спричиняє надлишок пропозиції зерна. У розвинутих країнах ці наслідки виявляються у великих обсягах нереалізованої продукції, які держава закуповує і вдається до демпінгу, намагаючись реалізувати надлишки на світовому ринку за низькими цінами, одночасно захищаючи власного сільськогосподарського виробника за допомогою високого ввізного мита. Іншим державним важелем стимулювання пропозиції є надання грошових дотацій, які виплачуються підприємствам за вироблену продукцію і є відшкодування частини витрат у вигляді покриття державою частини ціни продукції виробників.
Держава може також стимулювати попит шляхом виділення цільових субсидій споживачам. Така ситуація характерна для сучасного європейського зернового ринку. Зокрема, у ЄС, який вважається світовим лідером в експорті пшениці твердих сортів, останніми роками спостерігається зниження її якості, що спричинило підвищення попиту на високоякісне борошномельне зерно в Європі. Поряд з цим збільшується “тиск” дешевої американської пшениці, особливо м’якої червонозерної та м’якої білозерної, а також продукції американської млинової індустрії на європейський ринок. З метою захисту своїх зерновиробників, ЄС надає субсидії переробникам, стимулюючи при цьому попит на власне зерно [19, с.36-37].
Важливою функцією держави, щодо захисту внутрішнього ринку є регулювання імпорту продукції. Наприклад, система захисту товаровиробників у Польщі передбачає такі інструменти тарифного стимулювання імпорту сільськогосподарської продукції та продовольства, як ввізне мито, податок на товари і послуги (аналог українського ПДВ) та акцизний податок. Причому ввізні тарифи доволі часто змінюються залежно від кон’юнктурної ситуації на польському ринку агропромислової продукції.
Отже, захист вітчизняного товаровиробника вимагає цілеспрямованого та гнучкого державного регулювання імпорту продукції залежно від кон’юнктурної ситуації на внутрішньому ринку, щоб, з одного боку, не створювати дефіцит продукції, а з іншого – надлишки продукції, які гальмуватимуть вітчизняне виробництво.
Ефективний розвиток на основі впровадження прогресивних технологій можливий лише за умови використання кредитів і залучення інвестицій. Кредит є обов’язковою вимогою розширеного відтворення, важливою частиною діяльності всіх підприємств, незалежно від форм власності та масштабів виробництва. У зв’язку з цим посилюється роль фінансово-кредитного механізму як засобу, що стимулює розвиток виробництва. Отже, умови фінансування і кредитування підприємств зернопродуктового підкомплексу слід розглядати як фактор, що суттєво впливає на ефективність його функціонування.
Серед зовнішніх факторів впливу на ефективність господарської діяльності важливе місце посідає система інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування. Вплив цього фактора значно активізується в умовах конкурентного середовища і розширення господарської самостійності підприємств. Достатній обсяг своєчасної й достовірної інформації значно знижує невизначеність виробничо-економічної системи та сприяє збільшенню частки критеріального прийняття управлінських рішень. Однак самостійне дослідження ринку і формування інформаційної бази даних вимагає від підприємств здійснення певних витрат на утримання відповідного штату фахівців з маркетингу, що в умовах малих і середніх підприємств значно ускладнено. Існування відповідних служб інформаційно-аналітичного й маркетингового обслуговування АПК дає змогу підприємствам зернопродуктового підкомплексу перекласти на них частину функцій, пов’язаних із пошуком ринків збуту продукції та ресурсного забезпечення виробництва, отримання необхідної нормативно-правової й науково-технічної інформації тощо. При цьому витрати на консультаційне обслуговування будуть значно нижчими у порівнянні з ефектом, одержаним від збалансованості обсягів виробництва з пропозицією сировини і попитом на готову продукцію. Підвищення ролі цього фактора великою мірою сприяє поліпшенню економічних відносин між сферами виробництва і переробки зерна, а також внутрішній збалансованості агропромислового виробництва й високим кінцевим результатам від їхньої спільної діяльності.
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу Львівської області пов’язано, насамперед, з пошуком внутрішньовиробничих резервів і розробленням заходів щодо їх ефективного використання.
< >1.3. Методичні основи оцінки ефективності функціонування регіонального зернопродуктового підкомплексу
Оцінку економічної ефективності виробництва можна здійснювати за допомогою абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники характеризують рівень економічного розвитку, а саме – виробництва валової й товарної продукції з розрахунку на одиницю сільськогосподарських угідь, відносні – ступінь використання спожитих ресурсів (факторів) виробництва. Для оцінки ефективності сільськогосподарського виробництва найбільш прийнятними є відносні показники, оскільки, наприклад, дохідність порівнюють за показником прибутку в розрахунку на співставну ріллю або на суму сукупних витрат [124, с. 234].
Учений-економіст Г. М. Лич пропонує поділ показників ефективності сільськогосподарського виробництва на такі групи:
1. Показники, що характеризують абсолютні результати сільськогосподарського виробництва (ефект);
2. Показники, що визначають абсолютні розміри витрат у сільському господарстві;
3. Відносні показники, що відображають певні співвідношення між результатами й витратами, які вони спричинили [70, 53].
Економічна ефективність зерновиробництва характеризується одержанням максимальної кількості зерна з одиниці виробничого ресурсу та прибутку в розрахунку на гектар земельної площі. Від рівня ефективності однієї галузі зернопродуктового підкомплексу – виробництва – залежатиме ефективність інших галузей – заготівлі та переробки, а також ефективність підкомплексу.
Дослідники висловлюють одностайну думку, що ефективність виробництва зерна визначається комплексом показників, які враховують специфіку даної галузі. Це показники ефективності використання: землі – урожайність, прибуток з розрахунку на 1 га посіву зернових; праці – прямі та загальні затрати праці на 1 ц продукції, прибуток у розрахунку на людино-годину, затрачену на виробництво одиниці товару (зерна); поточних витрат – середня ціна реалізації 1 ц, собівартість 1 ц, прибуток на одиницю витрат [71, 73, 74, 105, 116, 163]. Ці показники всебічно характеризують виробничий процес і відображають ефективність використання землі, фондів, затрат живої й уречевленої праці та дохідність виробництва.
Аналіз наукових публікацій О. А. Бугуцького дає підстави для висновку, що узагальнюючими показниками ефективності зернопродуктового підкомплексу є норма прибутку і рівень рентабельності підприємств його галузей, оскільки на їх формування здійснюють великий вплив урожайність, собівартість і реалізаційна ціна зерна та продуктів зернопереробки, а також продуктивність праці й ефективність використання засобів виробництва [17, 194]. Рентабельність, у свою чергу, залежить від якості продукції, бо від неї залежать реалізаційні ціни та прибуток.
У сферах виробництва, заготівлі й переробки зерна рівень рентабельності визначають як відношення прибутку від реалізації продукції (зерна і продуктів його переробки) до її собівартості або до вартості основних виробничих засобів й оборотних коштів. Перший спосіб визначення рентабельності відображає результати від реалізованої частини продукції, що дає змогу виявити резерви зниження собівартості та застосовується для порівняння ефективності галузей чи їх ланок. Інший метод відображає ефективність використання основних засобів виробництва й оборотних коштів підприємства.
На думку академіків УААН П. Т. Саблука та В. Я. Месель-Веселяка, показником ефективності сільськогосподарського виробництва є не рентабельність, а норма прибутку, яка розраховується як відношення прибутку до середньорічної вартості основних фондів, включаючи вартість землі (як основного засобу виробництва) та оборотних засобів (капіталу) [112].
Розроблена методика визначення цін залежно від собівартості не враховує терміну обороту обігових коштів різних сфер зернопродуктового підкомплексу. Одержання рівновеликої норми прибутку у всіх сферах дасть змогу узгодити їх взаємовідносини. Це можна зробити на основі застосування єдиної методології формування ціни на кінцеві продукти кожної галузі з урахуванням ціни виробника. Учені-економісти П. Т. Саблук та В. Я. Месель-Веселяк запропонували формулу визначення ціни з урахуванням терміну обороту капіталу:
Ц = Сп + Вовф Кнп + Спа Кнп : 12 То,
Де Ц – ціна продукції;
Сп – собівартість продукції;
Спа – собівартість продукції без амортизаційних нарахувань;
Вовф – вартість основних виробничих фондів;
Кнп – коефіцієнт річної норми рентабельності;
12 – кількість місяців у році;
То – термін обороту витрат (крім амортизації) у процесі виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, послуг, місяців (днів) [112].
Ефективність галузей переробки і заготівлі зерна можна характеризувати за показниками використання виробничих ресурсів (основні фонди, оборотні засоби і трудові ресурси) та показниками результатів діяльності (собівартість продукції, витрати з розрахунку на одиницю вартості товарної продукції, рівень рентабельності й норма прибутку).
Підсумовуючи вищевикладене можна зробити висновок, що на даному етапі економічного розвитку поняття ефективності зернопродуктового підкомплексу і виробництва зерна зокрема не можна зводити до критерію одержання максимальної кількості продукції з одиниці земельної площі. Необхідно враховувати економічну доцільність використання виробничих ресурсів.
Джерелами даних економічного аналізу системи виробництва, заготівлі й переробки зерна у Львівській області є статистична звітність підприємств, дані бухгалтерського та оперативно-технічного обліку, нормативно-довідкова література та інші джерела. Збір даних для аналізу здійснюється безпосередньо на об’єктах дослідження, їх управлінських структурах (ДАК “Хліб України”, обласних і районних управліннях АПК), у державних службах статистики, де використовується як оперативна вихідна звітність підприємств, так і зведені у відповідних формах показники статистичної звітності, а також архівні матеріали управління статистики Львівської області.
Важливою складовою методики дослідження ефективності є вибір системи показників оцінки, які дозволяють зробити правильні висновки щодо рівня ефективності на основі інтегрованої оцінки впливу сукупності факторів.
Група показників, які характеризують вплив зовнішніх факторів, дає змогу простежити кількісні зміни обсягів виробництва та подальшої переробки зерна в регіоні, структурні зміни у формуванні пропозиції зернових культур, асортименті продукції тощо. Аналіз натуральних показників відображає кількісні характеристики діяльності сільськогосподарських підприємств, які водночас є результативними (оціночними) показниками, що характеризують наслідки виробничих процесів. Аналіз статистичного і динамічного рівнів розвитку галузей зернопродуктового підкомплексу, а також використання системи абсолютних та відносних показників дозволяє зробити порівняльну оцінку кількісних параметрів і виявити основні тенденції розвитку підкомплексу у регіоні.
Для того, щоб дослідити вплив внутрішніх факторів на ефективність діяльності підприємств з виробництва, заготівлі та переробки зерна, необхідно провести порівняльний аналіз виробництва, оцінку ресурсозбереження та ефективність використання виробничих ресурсів. Аналіз факторів виробництва (основний і оборотний капітал та праця) за допомогою системи оцінювальних показників відображає якісні характеристики, що формують кількісні параметри виробництва. Це дає підстави для виявлення істотних особливостей кожної групи підприємств з виробництва, заготівлі й переробки зерна та закономірностей їх розвитку.
Велика кількість зернозаготівельних і зернопереробних підприємств зумовлює існування різноманітних альтернативних каналів зберігання й переробки сировини, що значно ускладнює вибір виробником зерна оптимального варіанта. Тому дане дослідження ґрунтується на комплексному порівняльному аналізі економічної ефективності варіантів заготівлі (зберігання) та переробки зерна на підприємствах різних груп, для чого передбачається використання інтегрального показника ефективності, який би дав змогу виробникові зерна спростити вибір варіанта.
Систему показників ефективності підприємств усіх галузей зернопродуктового підкомплексу можна представити у вигляді таких груп:
1. Показники забезпеченості підприємств основними фондами та ефективності їх використання.
2. Показники забезпеченості підприємств трудовими ресурсами та ефективність їх використання.
3. Показники забезпеченості підприємств матеріальними ресурсами та ефективність їх використання.
4. Показники фінансових результатів діяльності підприємств.
Аналіз забезпеченості підприємств основними фондами включає характеристику обсягу й динаміку, що забезпечується вартісною оцінкою основних фондів. Для аналізу динаміки використаємо коефіцієнти оновлення і вибуття основних виробничих фондів.
Коефіцієнт оновлення (Ко) визначимо за формулою:
Ко = (Офн х 100) : ОФк,
Де ОФн – вартість основних фондів, що надійшли за рік;
ОФк – загальна вартість основних фондів на кінець року.
Інтенсивність вибуття основних виробничих фондів характеризується коефіцієнтом вибуття (Кв):
Кв = (ОФв х 100) : ОФп,
Де ОФв – вартісна оцінка фондів, що вибули за рік;
ОФп – загальна вартість основних фондів на початок року.
Співвідношення між коефіцієнтами оновлення і вибуття основних виробничих фондів показує ступінь інтенсивності їх оновлення (Іо).
Стосовно ефективності використання основних фондів система показників групи 1 передбачає аналіз фондовіддачі, фондомісткості продукції та коефіцієнта використання виробничих потужностей.
Нині в економічній літературі не існує єдиної думки щодо оцінки продукції, прийнятої для розрахунку показника фондовіддачі. Найчастіше фондовіддача визначається на основі валової продукції в порівняльних (оптових) цінах, але для даного дослідження найприйнятнішою є натуральна оцінка продукції при розрахунку фондовіддачі. На прикладі зернозаготівельних і зернопереробних підприємств це можна пояснити тим, що вони надають послуги в зберіганні й переробці зерна, а отже – в товарній продукції, поряд з власною сировиною, не враховується вартість давальницької. Тому за існуючих форм бухгалтерської та статистичної звітності використання натуральних показників полегшує завдання даного дослідження.
Оцінка ефективності використання трудових ресурсів передбачає аналіз витрат на оплату праці у структурі собівартості продукції, динаміку середньої заробітної плати одного працюючого, фондоозброєність і продуктивність праці тощо.
Аналіз собівартості продукції дозволяє оцінити матеріальні витрати в частині витрат на сировину, а також фактори впливу на матеріаломісткість продукції.
Якщо групи 1 – 3 включають систему показників використання факторів виробництва, то група 4 – результати господарської діяльності, що передбачає аналіз таких фінансових результатів як валовий дохід і прибуток від реалізації товарної продукції, балансовий прибуток, рентабельність тощо.
Рентабельність є узагальнюючою характеристикою ефективності підприємств галузей зокрема і підкомплексу в цілому. Від рентабельності роботи залежить життєдіяльність суб’єкта господарювання в умовах конкурентного середовища. При цьому виділяють такі показники: рентабельність майна, рентабельність виробничих фондів, рентабельність продукції (всієї реалізації або окремих видів). Отже, у порівняльному аналізі економічної ефективності варіантів виробництва, заготівлі та переробки зерна є рентабельність цих галузей.
Отже, як випливає з вищевикладеного, методика аналізу ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу АПК визначає послідовність аналітичного дослідження, забезпечуючи при цьому діагностичну та пошукову функції аналізу. Мета аналізу полягає у підготовці аналітичної інформації щодо обсягу виявлених резервів і напрямків їх ефективного використання, що узгоджується з метою даного дослідження. Відповідно до цього визначені інформаційні джерела, які включають типові для вітчизняної практики форми організації підприємств усіх галузей підкомплексу, їх структури, а також служби статистики, оскільки численність об’єктів дослідження вимагає використання джерел концентрованої вихідної статистичної інформації. З цією метою використовується прийом групування підприємств, який в подальшому систематизує порівняльний аналіз варіантів виробництва, заготівлі та переробки зерна.
Вплив зовнішніх факторів на ефективність функціонування зернопродуктового підкомплексу в кінцевому результаті визначає рівень розвитку, що є підставою для формування відповідної системи оціночних показників динамічного і статистичного рівня розвитку підкомплексу в цілому та його галузей зокрема.
Визначена система показників аналізу впливу внутрішніх факторів на ефективність функціонування зернопродуктового підкомплексу забезпечує оцінку використання факторів виробництва та результатів господарської діяльності.
Одним із методів підвищення ефективності функціонування зернопродуктового підкомплексу є вдосконалення міжгалузевих економічних відносин шляхом трансформації системи збуту продукції, яка потребує перебудови цінової політики. Головним принципом повинно бути застосування єдиної методичної основи побудови системи цін для галузей підкомплексу з метою створення рівних умов для розширеного відтворення на всіх етапах виробництво-заготівля-переробка. Такою основою повинно стати формування ціни на базі показника норми прибутку, з метою об’єктивної оцінки ефективності використання вкладеного у виробництво капіталу [113]. Вчені економісти Інституту аграрної економіки запропонували формулу визначення такої ціни:
Ц = Сп + Нс (Овф + Озас К):100,
Де Ц – ціна 1 т, грн.;
Сп – нормативна по галузі собівартість 1 т продукції, грн.;
Нс – середня норма прибутку в галузях, що обслуговують АПК, %;
Овф – середньорічна вартість авансованого капіталу в основних виробничих фондах сільськогосподарського призначення на 1 т продукції, грн.;
Озас – собівартість 1 т продукції (без амортизації), грн.;
К – період обігу авансованих у поточні затрати оборотних коштів, роки.
Для ефективного застосування відповідних методів аналізу використовуються логічні процедури системного аналізу, а також статистичні засоби встановлення взаємозв’язків і казуальних залежностей між показниками, які реалізуються шляхом проведення кореляційно-регресійного аналізу. Для проведення статистичного аналізу застосовуються пакети прикладних програм інтегрованої системи статистичного аналізу й обробки даних, які реалізовані на ПЕОМ.
< >Висновки до розділу 1
У сучасних умовах поняття ефективності сільськогосподарського виробництва не можна зводити до критерію отримання максимальної кількості продукції з одиниці земельної площі. У ринкових умовах оцінка ефективності розглядається з точки зору максимального задоволення потреб споживачів і включає такі аспекти:
- обмежені ресурси регіону повинні розподілятися так, щоб асортимент продукції задовольняв потреби суспільства;
- кожен вид товару цього асортименту необхідно виробляти найбільш дешевим способом.
Рішення про виробництво завжди приймається на основі оцінок додаткових витрат і додаткового зиску. Вони визначаються правилами гри та стійкими правами власності.
Застосування системи показників для визначення економічної ефективності зумовлюється багатоаспектністю цього поняття. Саме наявність багатоманітності витрат на виробництво і факторів, що впливають на неї, породжує використання системи показників.
Найбільш узагальненим показником є рівень рентабельності, яка є синтетичними показником і характеризує зернопродуктовий підкомплекс в цілому, що дозволяє порівнювати як окремі підприємства, так і галузі (виробництво, заготівля та переробка зерна).
Головною передумовою розвитку зернопродуктового підкомплексу є те, що сукупність процесів виробництва, заготівлі й переробки зерна формує цілісну систему, функціонування елементів якої підпорядковане єдиній меті – виробництву в кінцевому результаті продовольчих продуктів.
Зернопродуктовий підкомплекс формується за такими принципами:
- орієнтація на задоволення потреб населення у хлібопродуктах;
- узгодження економічних інтересів підприємств-партнерів на основі застосування ринкових важелів, таких як ціна, попит і пропозиція, конкуренція;
- багатоукладність форм господарювання у досліджуваному підкомплексі;
- створення нової системи збуту зерна і зернопродуктів на засадах товарно-грошових відносин.
