Лекція Формування і розвиток середньовічної патристики.
Страница 1 из 3
Лекція Формування і розвиток середньовічної патристики.
План.
1. Боротьба християнства з нехристиянськими вченнями: гностіцизм, маніхейство, неоплатонізм та її вплив на розвиток середньовічної філософії.
2. Розвиток християнської філософії: апологетика та патристика.
3. Філософія Августіна як підгрунтя для подальшого розвитку середньовічної філософії.
Християнський світогляд складався в умовах глибокої кризи пізньоантичного рабовласницького суспільства і формувався у боротьбі спочатку проти язичницького світогляду в складній взаємодії з платонівським та неоплатонівським ідеалізмом, а з 3 ст. розвивався в боротьбі з нехристиянскими, єритичними вченнями.
Філософсько-релігійними вченнями у взаємодії з якими формувалася і розвивалася християнська релігійно-філософська доктрина є неоплатонізм, гностіцизм, маніхейство. Вже в Гностицизмі, Маніхействі помітно прагнення підвести під віроучення філософсько-теологічну базу.
Гностицизм виникає у 1 ст, а його розквіт припадає на 2 ст. нової ери. Це релігійно-філософське вчення зародилося на Сході Римської імперії. Воно тільки частково було пов‘язано з іудейською релігійною думкою, а більша його частина була сполучена із вавілонськими, іранськими, єгипетськими та іншими релігійно-філософськими вченнями. До загальних, найважливіших рис гностицизму належить дуалістичне тлумачення світу, в якому відбувається боротьба світла і темряви, добра і зла, матерії і духа. Одним з перших гностиків був Валентин (помер бл. 161 р.), який походив із Єгіпта, жив у Римі. Він вчив, що останньою основою буття є таємнича і непізнана півнота – Плерома, яка є єдиною. З неї народжуються 30 еонів (вік, покоління, життя) – творчі світові сили і водночас таєничи міфологічні істоти. Цю думку розвивав і Василід, який походив із Сирії і жив в Антінохії, Александрії, Ірані. Спочатку від ненародженого Батька народився Нус, від нього – Логос, потім Судження, від нього – Мудрість і Сила, а від них доблесті, початки та ангели, ними створено перше небо. Від них шляхом еманації народилися інші, які створили друге небо. Так само виникли третє і четверте небо, а потім все нові і нові початки і ангели і 365 небес, тому і рік має 365 днів. Повнота, великий світ, Всесвіт, існує завжди, не має початку і породжує низку еонів. Духовний початок, ототожнюється з Христом, протилежний йому початок називається деміургом. Цей нищий бог є творцем матеріального світу.
Маніхейство було засновано у 3 ст. персидським магом Манесом ( Мані –216-276) і було поєднанням християнського вчення з положеннями найбільш давньої релігії Зороастризму. Найбільше поширення одержало у 4-5 ст. та зберігалось далі протягом усього середньовіччя. Тут розвивався дуалізм двох рівноправних початків світу – божественного та диявільського, світла та матерії, добра та зла. Звідси пессимістичний висновок про неподоланість зла у світі. Але може бути і шлях подолання зла – етичний. Душа людини також роздвоєна, але за допомогою строгого аскетизму можна подолати зло в душі.
До головних релігійно-філософських вчень пізньої античності відноситься Неоплатонізм в особі його основоположника Плотіна (ок. 203-270 р.). У своїх "Еннеадах" спирався на Платона, Аристотеля, запозичав деякі висновки стоїків, підвів підсумки античному світогляду. Неоплатонізм виступав проти християнства і був світоглядною базою греко-римського світу. Джерело буття – в надприродному початку, котрий Плотін назвав Єдиним. Це чиста і проста єдність, що виключає будь-яку множину. Його не можна пізнати ні за допомогою почуттів, ні за допомогою розуму. Єдине- це безособовий Абсолют, який не від чого не залежить. Єдине не творить, як Бог, а випромінює усе наступне буття з необхідністю природного процесу – вчення про Еманацію. Розвиток “вспять” – від більш загального і досконалого до менш досконалого. Єдине (1 іпостась, субстанція буття)- Світовий “ум” (відбувається роздвоєння на суб‘єкт і об‘єкт) – світова душа ( світ ідей, “ейдосів”, родових і видових форм, без яких неможливо виникнення жодних одиничних предметів) – матерія ( “небуття”, “темрява”, негативна умова утворення речей). В неоплатонівській антропології відіграє першу роль піфагорейсько-платонівське вчення про переселення душ людей після смерті в інші тіла. Завдання людини – перервати низку після смертних перевтілень і повернутися до свого першоджерела - світової душі – світового уму – божественній першоєдності. Головна пізнавальна сила людини – містична інтуіція, яка виникає в рідкі моменти екстазу, коли безсмертна і безтілісна душа прориває усі тілісні кайдани і проривається до єднання з своїм першоджерелом -–Єдиним. Далі неоплатонізм розвиває учень Плотіна сирієць Порфірій (бл. 232-304 р. р.). Його праця “Проти христиан” (у 15 книгах) містила нападки проти християнства і критику Біблії, за що у 448 р. були видані накази імператорів спалити усі твори Порфірія. Учнем Порфірія був голова сірійської школи неоплатоніків Ямвліх ( бл.280-330 р. р.) він зближав плотінівські іпостасі буття з образами античних і східних богів, відбулася трансформація філософського вчення в міфологічне. Ідеї Ямвліха намагався використати візантійській імператор Юстініан (331-363), коли лишив християнство статусу панівної релігії і спробував відродити язичницькій політеїзм. У 4-5 ст. християнство намагається синтезувати чисельні положення неоплатонізму, що знаходить прояв в ранній християнській філософії – патристиці.
Патристика (лат. pater - батько) - сукупність теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII вв. (т. з. батьків церкви). У межах патристики розрізняється:
Ø Східна патристика: Климент Александрійський, Ориген, Іоанн Златоуст. Це, переважно, теологічна філософія.
Ø Західна патристика: Тертулліан Квінт Септілій (160 - 220), Августин Блаженний. Основна тема - взаємовідносини філософського Знання і Віри.
У східній патристиці підкреслюється компонент Віри, тлумачення Священного писання. У західній патристиці більш розвинута проблема Знанння-Віра. Тертулліан писав: "Христианська догматика не може бути раціональною", "Вірую, тому що абсурдно", - тобто в це можна тільки вірити, не можна осмислити.
Перший період розвитку патристики представлений діяльністю так називаних Апологетів – захисників християнства проти язичництва. Хоча апологети не створили власних філософських вчень, вони намітили коло питань, що далі стали головними для християнських філософів: питання про буття Бога, про створення світу, про природу людини та її цілі.
Починаючи з 2 ст. апологети, які жили в Греції, звертаються до імператорів, які переслідували перших християн і намагаються довести, що християнство розглядає питання, які ставила і грецька філософія, але дають на них більш досконалі відповіді. Цей інтелектуальний процес відноситься до пізньоантичного періоду розвитку ідеалістичної філософії. Якщо Афіни залишалися основним центром старогрецької філософії, то в Олександрії відбувається інтенсивне формування релігійної філософії. Найважливішим представником релігійної філософії є Філон (ок. 25 р. до н. е. - ок. 50 р. н. е.), що, знаходячись під сильним впливом платонізму, пифагореїзму, стоїцизму, уперше намагається алегорично витлумачувати старозавітні образи, рационалистично розуміє релігійні положення.
Один з провідних представників апологетики є і Квінт Тертулліан (біл. 160- після 220) Повністю у дусі апологетики він ставить таке риторичне питання: “Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба?” Нова (християнська, божественна мудрість) настільки глибша від старої (грецької, земної), що здається незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї. “Син божий помер, - немає сумнівів у вірності цього, оскільки цке безглуздо. Похований він воскрес – і це безсумнівно, тому що неможливо”. Звідси і відоме твердження Тертулліана: “Вірую, тому що абсурдно.” Виходячи з цього твердження Тертулліан давав і своє тлумачення часу, проблеми творення світу. Він говорив, у той час як світ ще не був створений, Господь готував велику кару тим, хто дерзне задати це питання. Відповідно до Тертулліану, об'єкти небесного світу нерозрізнені, відрізняються тільки рангом ("квантовим числом ")
Особливо серед апологетів виділяється фігура Орігени із Александрії ( бл. 185- 254), котрий вперше намагався побудувати на підставі положень християнської релігії цілісну філософську систему і хоча його система не була прийнята церквою, само ставлення завдання визначило наступний період П. (4-5 ст.), коли полемічно-фрагментарне філософування змінюється працею над систематизацією філософської доктрини з опорою на ідеалістичні вчення.
Початок процесу переходу від критики язичницького світогляду до систематизації християнського був закладений Нікейським собором (325 р.), який встановив основні догмати християнського віровчення. Найвагоміший внесок у цій процес зробили Григорій Назіанзін (б.330 –390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом, Василій Великий (б. 330-379), єпископ Кесарійський, Григорій, єпископ Нісський – всі троє учасники Каппадокійського гуртка, в діяльності якого патристика досягає вищої точки розвитку на грецькому Сході. Християнські мислителі, систематизуючи складну систему віроучення, усе в більшому ступені змушені були обертатися до вікового інтелектуального досвіду попередньої філософської думки. У IV і V вв. відбувається суперечливий процес взаємодії неоплатонізму з християнством. В такій атмосфері і розвивається християнська філософія, що одержала назву патристики. В патристиці точилися жваві дискусії з приводу основних догматів християнського віровчення. Догми, що викликали великі дискусії:
