Лекція Проблема свідомості в філософії: генезис і сучасний стан

Лекція  Проблема свідомості в філософії: генезис і сучасний стан.

Феноменологія.

План

1.Специфіка і зміст проблеми свідомості в філософії

2.Основні понтійні моделі свідомості в філософії.

3.Свідомість як ідеальна форма саморегуляції людського існування.

Література

1.  Бойко А. Н. Проблема бессознательного в философии и конкретных науках. К.,1978.

2.  Вальденфельс Бернхард Вступ до феноменології. - К.: “Альтпрес”, 2002.-176.

3.  Ильенков Є. В.Диалектическая логика.-М.,1974.

4.  Кон И. С. Загадка человеческого «Я».

5.  Крушельницкая О. И., Третьякова А. Н. Путь к своему бессознательному // Человек 1995,№2.

6.  Мамардашвили М. Как я понимаю философию.

7.  Успенський П. Д. «Психология возможной еэволюции человека //кн. Заблуждающийся разум. Многообразие форм вненаучного знания.

8.  Фромм Е. «Психоаналіз і дзен-буддізм» //Філософська і соціологічна думка 1992,№1-2.

9.  Юнг К. Архетип и символ. М.1991.

Свідомість як феномен дійсності має складну і багатовимірну природу. Сідомість вивчають різні науки – психологія, фізіологія, біологія, соціологія та інші. Тому необхідно виявити той комплекс питань у проблемному полі свідомості, які є власно філософськими.

Філософія намагається осягнути свідомість в її цілісності і багатовимірності і досліджує такі аспекти проблеми свідомості як онтологічний – ставиться питання про походження, буттєві коріння і буттєвий статус свідомості; гносеологічний – ставляться питання про можливості і методи пізнання свідомості, її власний пізнавальний потенціал; соціокультурний – досліджується взаємозв’’язок свідомості і суспільства, свідомості і культури. феномен суспільної свідомості, ментальності; аксіологічний – досліджується ціннісний зміст свідомості тощо. філософія ставить питання про природу і походження свідомості, механізми її формування і розвитку в онто - і філогенезі, питання про сутнісні характеристики, здійснює змістовний аналіз свідомості, досліджує особливості її функціонування на різних суб’’єктних рівнях – суспільному та індивідуальному, у різних конкретно-історичних умовах. Прагнучи виробити цілісну теорію свідомості, філософія спирається на дані конкретних наук, які вивчають свідомість, узагальнює їх і таким чином виконує інтегративну функцію в пізнанні свідомості.

Проблема свідомості є однією з найбільш складних у філософії. Пізнати, описати, визначити свідомість надзвичайно складно.

По-перше, вона Не існує як окремий предмет чи річ. Свідомість завжди наявна у кожному нашому акті сприйняття світу. Вона миттєво поєднує, встановлює взаємозв‘язок між нашими відчуттями, почуттями, думками, при чому без нашої згоди чи контролю. Свідомість не можна вилучити із цього зв‘язку, оскільки поза ним вона не існує.

По-друге, свідомість існує як безперервний потік образів, почуттів, переживань думок. І цей потік не можна ні зупинити, ні повністю відтворити увесь його хід. У цьому можна легко переконатися, якщо провести певний експеримент. Спробуйте зупинити свідомість і подумати декілька хвилин про що ви думаєте. Чи спробуйте відтворити повністю те, що відбувалося у вашій свідомості декілька хвилин тому. Можна переконатися, що свідомість з усією повнотою свого змісту постійно услизає з поля нашої саморефлексії. Як же з огляду на усі ці складності здійснюється пізнання свідомості в філософії? Проблема свідомості має в філософії два основних рівня свого рішення:

Перший міститься в описі способів, якими речі дані в свідомості, існують у ньому. Філософською мовою це означає опис феномена свідомості.

Другий – має за мету пояснити, як можлива сама свідомість, тобто пояснити сам феномен свідомості, його природу.

В історії філософії ці питання тривалий час не розрізнялися. Вважалося, що якщо описати способи, якими речі існують в свідомості, то це і буде вирішенням питання про природу свідомості. Філософія переважно здійснювала опис і вивчення таких феноменів, актів свідомості як відчуття, сприйняття, уявлення тощо. І тільки в філософії ХХ століття питання про те як можлива свідомість було виокремлено у самостійне. Саме це питання про те як, завдяки яким механізмам усі ці окремі акти свідомості миттєво поєднуються в єдиний, цілісний образ, завдяки якому здійснюється взаємозв‘язок людини зі світом і самою собою є найскладнішим, а його розв‘язання і означає розкриття природи свідомості.

Кожна епоха має власні уявлення про свідомість, які зумовлені панівними світоглядними настановами свого часу. Античний космоцентризм, середньовічний теоцентризм і антропоцентризм Нового часу формували відмінні уявлення про свідомість.

Перші уявлення про свідомість складаються вже в античній філософії. Але Антична філософія відкрила лише один бік свідомості – її спрямованість на об‘єкт. Платон та Аристотель порівнювали свідомість із восковою дошкою. Вважалося, що як букви роблять відбиток на дошці воску, так і об‘єкти відбиваються на “дошці” розуму. Другий найважливіший бік свідомості – вміння людини спрямовувати свою увагу на свій внутрішній світ став предметом філософської уваги лише з утвердженням Християнського світогляду. Саме християнство, утверджуючи ідею особистого Бога, підкреслювало необхідність встановлення особистісних стосунків із ним через молитву. Християнство також через впровадження практики сповіді стимулювало вміння здійснювати самоаналіз, моральний самозвіт. Відкриття другого боку свідомості по-суті означало ставлення проблеми свідомості як самосвідомості. Цю проблему чітко сформулював вже Августин (У ст.), на якого здійснив великий вплив засновник неоплатонізму Плотін (ІІІ ст), котрий проаналізував проблему духовного досвіду.

Плотін а слід за ним й Августін і уся християнська філософська традиція утвердили розуміння Свідомості як явища духа і водночас як покарання людини за гріх.

По-перше, завдяки свідомості людина розуміє не справжність свого земного буття, його недосконалість, своє відпадіння від божественної досконалості.

По-друге, свідомість - це відпадіння людини від вічності, оскільки важливою складовою свідомості є час. Сутністю свідомості є чітке розрізнення минулого, сучасного і майбутнього.

По-третє свідомість відкриває людині трагізм її буття у часі, оскільки відкриває людині її кінцевість, смертність.

По-четверте, свідомість постійно нагадує людині, що вона є не тільки тілесною, тварною істотою, але й істотою духовною. Звідси для людини виникає необхідність вибору між духовним, божественним і плотським, тварним. Необхідність і складність такого вибору надає трагізму людському існуванню, а невід‘ємним супутником свідомості стає страждання. Як зазначав Е. В. Ільєнков “Уся боль світу існує, особливо лише в свідомості” .

По-п‘яте, вважається, що думка передує свідомості і не завжди потребує свідомості. Свідомість навіть може викривляти прояви думки і заважати людині в її діяльності.

У філософії Нового Часу проблема свідомості одержує принципово нове ставлення і вирішення.

На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Мірою секулярізації культури розпочинається відмова людини від ідеї Бога. Людина перестала співвідносити із Богом, Вічністю усі свої думки, почуття, діяння. Вже філософи Відродження порівнюють людину із богом, називають її “смертним” богом. Людина сама забажала стати богом на землі, володарем природи, що було вже виражено у гаслі Ф. Бекона “знання –це сила”. Раціоналізм Нового часу остаточно утвердив переконання в тому, що завдяки своєму розуму людина підноситься над усіма живими істотами і може стати володарем природи, опанувати і приборкати соціальні сили, свою власну природу. Врешті решт людина абсолютизувала свою індивідуальність і міць власного розуму. Саме ці зміни в культурі були виражені у діагнозі Ніцше “Бог помер”. Таким чином попередній механізм формування свідомості, її розуміння і пояснення вже не спрацьовував. Якщо немає Бога, то немає і того рівня духовного досвіду, співвіднесення з яким і визначало зміст свідомості в християнській культурі. Виникла потреба у новому поясненні свідомості, у її перевідкритті.

Ключові положення новоєвропейської понятійної моделі свідомості були закладені Р. Декартом.

Пригадаємо, що Декарт вихідною для людини самоочевідністю, яка не викликає сумніву, визнав факт мислення: Я мислю – отже я існую. Таким чином, єдиним справжнім існуванням речей було визнано їх існування в мисленні. Звідси з необхідністю поставало питання: наскільки образи предметів, які є в свідомості співпадають із самими предметами, які існують поза свідомості. Саме така настанова декартовської моделі свідомості значною мірою призвела до виникнення і поширення суб‘єктивно ідеалістичних ідей, коли тільки мислення стало вважатися єдиною реальністю. Було утверджено уявлення, що свідомість відкрита лише самій свідомості і точку відрахунку для пізнання свідомості слід шукати в самій свідомості. Таким чином був зроблений висновок, що Свідомості немає без самосвідомості. В акті самосвідомості свідомість сама себе знає, прояснює свій зміст і структуру.