17 | 12 | 2017

Лекція. Діалектика і її альтернативи

Лекція. Діалектика і її альтернативи

План.

1.  Діалектика і метафізика. Їх історична та логічна обумовленість, форми прояву і значення.

2.  Категорії, закони і принципи діалекти, їх світоглядне і методологічне значення.

3.  Необхідність і шляхи оновлення діалектики. Діалектика і синергетика.

Діалектика ( від грец. мистецтво вести бесіду) – вчення про найбільш загальні зв‘язки і закономірності розвитку буття і пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого мислення.

Предмет діалектики – найбільш загальні види зв‘язків і всезагальні закони розвитку природи, суспільства мислення.

Д. це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому різні явища розглядаються у багатоманітні їх взаємозв‘язків, взаємодії протилежних сил, тенденцій, в процесах змін і розвитку.

Розрізняють Д. об‘єктивну і суб‘єктивну.

Об‘єктивна – це діалектика розвитку природи і суспільства. Останню ще позначають як соціальну д.

Суб‘єктивна – це діалектика мислення, спосіб осягнення і відображення об‘єктивної діалектики.

Тому кажуть про єдність діалектики (тобто об‘єктивної д.), логіки (способу осягнення 1-ої) і теорії пізнання (способу відображення 1-ої).

Діалектика має давню історичну традицію. Виокремлюють:

1.  Античну діалектику. Д. зароджується у давній Греції як мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника. Д. у цьому розумінні розробляли софісти, Сократ, Платон, Аристотель. Але в ці часи складається і інша форма діалектики – діалектика природи, перш за все у Геракліта, який розвивав вчення про змінний, суперечливий, відносний характер всього існуючого (Все тече, все змінюється, віслюки віддали б перевагу соломі а не золоту). Перша форма д. одержала назву стихійної, наївної, оскільки не була теоретичним висновком наукових досліджень, а виникла як досвідне спостереження, узагальнення.

2.  В середньовіччі д. була важливим елементом системи освіти і філософії, але виключно як мистецтво доведення. Пануючим методом мислення був догматизм.

3.  В епоху Відродження відбувається становлення новоєвропейської діалектики. Ідеї Дж. Бруно, М. Кузанського про безмежність світу і співпадання протилежностей у цій безмежності стали важливим етапом розвитку д.

4.  Своєї класичної форми діалектика набула в німецькій класичній філософії. Вершиною її розвитку стала діалектика Гегеля, розроблена як теорія, система діалектичних категорій. Саме Г. сформулював основні принципи і закони діалектичного мислення. В німецькій класиці розроблялася ідеалістична, суб‘єктивна д.

5.  Матеріалістична д. як цілісна теорія вперше була розроблена в марксизмі. У 40-х рр. Х1Х ст. Маркс і Енгельс розробили послідовну систему діалектики як теорії та методу пізнання і перетворення світу.

6.  Сучасна ідеалістична д. Спроби довести, що може існувати тільки суб‘єктивна д., а об‘єктивному світові – природі та суспільству вона не властива.

7.  Нова форма матеріалістичної д. яка перебуває у стані становлення і основним завданням якої є звільнення від надмірного ідеологізму та залучення до теорії д. нових здобутків наукового дослідження природи і суспільства, здобутків сучасної методології наукового пізнання, теоретико-методологічних ідей синергетики як нової теорії розвитку.

Як ми вже зазначали, діалектика, перш за все, і в історії, і в теорії постає як метод філософського мислення. Що ж собою уявляє цей метод, якими є його основні риси?

Діалектика – це метод глибокого, гнучкого , творчого мислення, здатного проникати у сутність речей, розкривати їх взаємозв‘язки, суперечливу природу, побачити їх у змінах, розвитку.

Основні риси діалектичного методу м. розкриваються через принципи, тобто вимоги, які діалектика висуває до процесу мислення і пізнання. Ці принципи ми розглянемо пізніше у другому питанні.

Протилежним діалектиці методом мислення є Метафізика. Це метод, який заперечує якісний саморозвиток буття і пізнання через суперечності, тяжіє до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу.

Метафізика як метод мислення також зароджується у давні часи і має різні модифікації.

Першими метафізиками у давній Греції були представники елейської школи – Парменід, Зенон, які наполягали на незмінності і неподільності справжнього буття. Але Зенона Аристотель справедливо вважав і першим діалектиком, оскільки він розробив метод доказу від супротивного, тобто по суті розгортав процес мислення як шлях виявлення і подолання суперечностей в мисленні.

Метафізичний метод є необхідним у процесі пізнання і мислення. Він є плідним на етапі вивчення речей, а не процесів, на етапі абстрактного мислення. Але за умови абсолютизації втрачає плідність.

Справжньою альтернативою діалектики став Догматизм – антиісторичний, авторитарний, схематично-закоснілий тип мислення, при якому аналіз та оцінка теоретичних проблем і положень здійснюється без врахування конкретної реальності, умов міста і часу.

Гносеологічна основа догматизму – однобічне ставлення до істини, ігнорування її відносності і сприймання її як абсолютної.

Психологічно догматизм ґрунтується на нерозвинутості самостійного мислення, а звідси і відданості колись обраним та засвоєним прийомам і способам пізнання і мислення.

Негативною формою прояву метафізики є Механіцизм – метод який став пануючим у філософії ХУ11-ХУ111 ст. – коли усі закони існування світу зводились до законів механіки.

Софістика (від грец. вміння вивертко вести дискусію)- міркування засноване на навмисному порушенні законів і принципів формальної логіки, на застосуванні хибних доводів та аргументів, які видаються за вірні

(софізм “Рогатий”:

Той хто чогось не втрачав, той це має.

Ви не втрачали роги?

Отже ви їх маєте.)

Негативна форма прояву діалектики. Абсолютизується момент відносності істини. По-суті софістику істина не цікавить, тоді як діалектика шукає істину.

Негативною формою прояву діалектики є також Релятивізм, який абсолютизує момент відносності істини у процесі пізнання.

Ще однією негативною формою прояву діалектики є еКлектика (здатний вибирати)- поєднання різнорідних поглядів, ідей і понять, принципів та теорій. Ввів Потамон із Олександрії. Актуалізується в період кризи науки, пошуку нових наукових теорій та парадигм. В цей час може мати позитивне значення, але при абсолютизації втрачає плідність.

Зміст діалектики як теорії і методу мислення розкривається через характеристику категорій, законів і принципів.

Почнемо з характеристики основних Принципів діалектики, які утворюють основні риси діалектичного методу мислення і у цьому сенсі постають як певні вимоги до процесу пізнання і мислення. До таких принципів відносяться наступні:

1.  Принцип об‘єктивності як вимога вивчати дійсність такою, якою вона є сама по собі, незалежно від її розуміння та ставлення до неї дослідника.

2.  Принцип системності як вимога досліджувати предмети, процеси, явища у їх взаємодії, в єдності усіх характеристик і взаємозв‘язків і властивостей. Відповідно до принципу системності ціле завжди сприймається як щось більше, ніж проста сума своїх часток і властивості цілого не виводяться із властивостей його окремих елементів, вирішальним в системі є її структура і характер взаємозв‘язків із середовищем (відкриті і закриті системи)

3.  Принцип розвитку як вимога розглядати об‘єкти в їх змінах, розвитку, постійно шукати нові засоби осягнення дійсності, нові виміри буття, не зупинятися на досягнутому ані в діяльності, ані в пізнанні, враховувати не тільки сучасний стан об‘єкта, а його минулі і майбутні форми.

4.  Принцип суперечливості як вимога виявляти протилежні боки предметів у їх взаємодії. В процесі пізнання і мислення враховувати протилежні точки зору.

5.  Принцип єдності якості та кількості - розглядати предмети, процеси, явища у єдності їх якісних і кількісних характеристик.

6.  Принцип детермінізму – виявляти внутрішню взаємообумовленість між явищами, розкривати дійсні причини явищ, досліджувати, що є випадковим, а що необхідним, які умови слід створити для перетворення можливості на дійсність. Детермінізм – це вчення про об‘єктивну обумовленість і взаємозалежність матеріального і духовного світу. Розрізняють класичний, так званий жорсткий і некласичний, імовірнісний детермінізм. Класичний д. визнає однозначну, лінійну причинну обумовленість явищ. Некласичний бачить цю обумовленість як багатозначну, виходить із наявності чисельних, а не тільки причинних, форм взаємозв‘язків, таких яких функціональні, просторово-часові, симетричні тощо, визнає самостійне значення випадковості у процесах розвитку. Тому сучасний д. і має імовірнісний характер.

7.  Принцип конкретності істини – вказує на те, що істина завжди конкретна і відносна, є процес прирощення об‘єктивних знань про дійсність. Немає вічних, абсолютних, незмінних істин. До того ж істинне в одному відношенні може бути хибним в іншому та навпаки.