Лекція Філософія ХІХ-позитивізм
Страница 1 из 3
Лекція Філософія ХІХ-позитивізм
У другій половині ХІХ ст. прагнення подолати вади класичної метафізики призводить до виникнення наукоподібних теорій, які претендують на філософське тлумачення наукового пізнання і намагаються побудувати філософію як науку. Ці прагнення знайшли найбільш повний вираз у філософії позитивізму.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французським філософом Огюстом Контом (1798-1857). Вперше дух позитивної філософії, за визнанням самого Конта, виник не у нього Ці ідеє є вже у Бекона, Галілея і Декарта, але у них ці думки виникали спонтанно, без методологічної проробки, а самі вони, особливо Декарт, були схильні до метафізичних побудов. Конт же відрізняється від них своєю послідовністю і теоретичною обґрунтованістю своєї позиції. Какое-то время Конт работал личным секретарем Сен-Симона, известного социалиста-утописта. Основна його праця — «Курс позитивной философии», у якій він стисло виклав свої ідеї, пізніше він видав більш розгорнуту «Систему позитивной политики». В «Курсе позитивной философии» можно прочитать две первых главы, они небольшие, легко читаются, ясно и четко написаны.
Конт виходив із того, що наука набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що вже може сама виробити повну і струнку картину світобудови. Тому потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає – у цьому полягає сенс висунутого Контом гасла “Наука – сама собі філософія”.
Оскільки наука на думку Конта стає головним наставником людства, то і філософія повинна стати наукою серед інших наук. Для цього філософія має звільнитися від усього, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. У своїй 6 томній праці “Курс позитивної філософії” Конт розробляє програму кардинального перетворення філософії і надання їй наукового, позитивного характеру. Він зазначає, що раніше філософія ніколи не була наукою. Спочатку вона орієнтувалася на теологічні абсолюти, потім на “метафізичні” (такі, що не мають досвідного обґрунтування). Вона завжди націлювалась на осягнення внутрішньої природи речей”, “перших і кінцевих причин”, які не підлягають безпосередньому спостереженню. Зараз же філософія повинна відмовитись від пізнання метафізичних сутностей і стати позитивною. Поняття “позитивне” є ключовим у вченні Конта і має такий зміст:
1. позитивне – це те, що можна спостерігати на відміну від того, що непіддатне спостереженню;
2. це реальне на відміну від ілюзорного, химерного;
3. це корисне на відміну від шкідливого,
4. достовірне на відміну від сумнівного;
5. точне, ясне, на відміну від непевного;
6. конструктивне, на відміну від руйнівного.
Отже вживаючи термін «позитивна» філософія, Конт, за його власним визнанням, має на увазі спосіб мислення, який спирається тільки на факти, на позитивні данні, нічого не вигадує. Відповідно до цього Конт постулює Три основних закони позитивизма. Перший закон, Основний, має назву Закона трьох стадій. Відповідно до нього у розвиту теоретичних досліджень людства виділяються три стадії, що історично йдуть таким порядком: Релігійна, на якій відбувалися пошуки абсолютних знань про явища які є продуктом дії надприродних сил, Метафізична, на якій відбуваються пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; Позитивна (або наукова), на якій відбувається відмова від абсолютних знань і зосередження зусиль на виведені законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.
На усіх стадіях людина прагне пояснити явища природи. На теологічній, релігійній стадії людина не знає справжньої сутності речей і вбачає її у потойбічних силах, богах. Пізніше людина відмовляється від цих уявлень, зрозумівши, що богів вона вигадала сама за аналогією з собою. Тоді людина намагається пояснити природу за допомогою не якихось духовних сил, а певних сутностей. Ці сутності можуть бути різними – ідея Платона, форма у Аристотеля, субстанція у Спінози, річ у собі Канта, абсолютний дух у Гегеля тощо. Тобто відбувається перехід на метафізичну стадію. На думку Конта усі ці сутності – модифікація уявлень про потойбічні сили. Тому метафізична стадія є окремим випадком релігійної. Але друга стадія має і переваги щодо першої. Вона є більш теоретичною, абстрактною, широкою і наближається у цьому відношенні до третьої стадії. На третій, позитивній стадії людина визнає, що істину може пізнати лише наука, яка Пізнає не якісь абстрактні сутності, а закони. Закон ж це зв‘язки між явищами, що повторюються. Тому наука не виходить за межі явищ. Саме цей факт усвідомлюється людиною на третій стадії. Людина розуміє, що усі знання походять із досвіду і що пізнаються лише явища, а усі абстрактні сутності –лише вигадка або наслідок невірно поставлених питань. Отже теологія і фізика (природознавство) є несумісними і перехід від першої до другої не може бути плавним. Конт доводить закон трьох стадій за допомогою аналогії з окремою людиною, яка у своєму житті також проходитьб ці три стадії. У дитинстві кожна людина є теологом, у юнацтві –метафізиком, а у дорослому віці – позитивістом і обмежує своє пізнання тим, що дається безпосередньо у досвіді – явищами.
Звідси випливає і Другий закон позитивізму - Закон підпорядкування уяви спостереженню. Спостереження, збір фактів – це єдиний спосіб одержання знання за Контом. Але оскільки у досвіда не може бути меж, то не може бути і абсолютного знання. Немає ніякого знання про сутності, про речі в собі, знати можна лише явища, феномени. Задача філософа і науковця в тому, щоб відповісти на питання: яК відбуваються явища, а не Чому вони відбуваються.
Задача природознавства – відкрити природні закони світу і звести ці закони до мінімуму. Але самі науки не досліджують методологію власного пізнання. Фізика вивчає свої закони, хімія свої, математика – свої, біологія – свої. Й усі вони не сполучаються між собою. Науковці не розуміють, що на справді вони оперують в усіх науках одним методом і відкривають тіж самі закони. Пізнати єдність цього методу має передусім філософ. Саме він може допомогти у створенні єдності усіх наук, у відкритті нових законів і навіть створенні нових наук.
Цю настанову Конт сам реалізував у своїй науковій творчості. Він зробив висновок, що у суспільстві діють тіж самі закони, що і у природі. Тому у дослідженні суспільства можна застосувати ті ж самі методи, що і у дослідженні природи. На цій підставі Конт створив нову науку, яку назвав соціальною фізикою, або соціологією. Таким чином Конт став засновником соціології – науки про суспільство.
Побачивши єдність усіх наук, Конт поставив завдання розробити нову класифікацію наук. Це склало його третій закон – енциклопедичний. Його незадовольняє класифікація наук, запропанована ще Беконом, яка грунтувалася на дифференціації пізнавальних здатностей людини. Конт виходив із того, що в кожній науці людина використовує усі свої пізнавальні здатності. Тому Конт пропонує інший, хронологічний, метод класифікації наук. На перше місце він ставить математику, найбільш древню науку, далі йде астрономія, фізика, хімія, фізіологія і соціологія, пізніше він додає мораль. Порядок цих наук йде, по-перше, за хронологічним принципом — від древнього до нового; по-друге, від простого до складного — математика мА справу з найбільш простими об‘єктами, а соціологія і мораль — с наиболее складними; по-третє від абстрактного до конкретного. Предмет математики — найбіьш абстрактний, а предмети соціології і моралі — конкретна діяльність конкретних індивідів. Але, по-четверте, точність знання в науках мірою зростання порядкового номеру в классифікації зменьшується. Метод класифікації наук Конта є більше кількісним, ніж якісним, як це було в Аристотеля та Бекона.
Як можна побачити в класифікації Конта немає місця для філософії. У неї немає власного предмета, власного матеріала, такий матеріал для неї дають інші науки. Філософія, як вже зазначалося, повинна вивчати метод усіх наук і систему їх понять. Отже філософія щоб стати позитивною наукою повинна бути наукоб про науку, тобто метанаукою.
На думку Конта, філософія набувши позитивного, наукового характеру може виконувати такі функції:
◦ здійснювати систематизацію знань;
◦ прояснювати мову науки;
◦ досліджувати логіку науки.
Ідеї Конта є співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1828-1903). Усі ці погляди склали початкову, Першу форму позитивізму, яка охоплює 30-70 р. р. ХІХ ст.
Джон Стюарт Мілль (1806-1883) вважається засновником позитивної логіки і методології, основні положення яких викладені у праці “Система логіки сіллогістичної та індуктивної”. У цілому ідеї Мілля мають соціальну спрямованість. Він намагався розробити таку теорію соціального знання, щоб знання були науковими, тобто такими, як у природничих науках. Він вказує на контраст, який існує між природничими і суспільними науками. Перші розвиваються, а другі ні й у них існує розбіжність між різними системами. Слід організувати допомогу соціології з боку природознавства і запровадити методи природознавства у соціології. Основним таким методом має стати фізика, яка є теоретичним знанням, що дозволяє контролювати процеси. Особливість фізики в тому, що вона поєднує теорію і досвід, методи індукції і дедукції. Розвинута фізика має 2 рівня знання: 1. Емпіричні узагальнення і 2. Пояснююча теорія. Між ціма рівнями існує визначений логічний зв‘язок. Емпіричні узагальнення є логічними висновками із пояснювальної теорії. Необходно їх взаємопідкріплення. Метод соціологічної науки повинен стати точною копією методів фізики.
Герберт Спенсер (1820-1903), як і Конт, поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії, тобто філософію без метафізики. Він вважав, що стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводить еволюцію із закона збереження і перетворення енергії, а останній із закона свідомості, тобто психічної звички людини. Людина має справу із неперервним потоком вражень. Цій потік – основа закону збереження. Спенсер застосовує ідею еволюції для розгляду теорії пізнання. Він вважає, що наша ілюзія уроджених ідей –це результат накопиченої спадковості. Те, що для вида апостеріорно для індивіда - апріорно. Тобто в історії розвитку досвід призводить до виникнення нового знання, а потім це нове підсилюється і передається наступним поколінням.
Але вже перші позитивісти зіткнулися із суттєвими труднощами – неможливістю повного усунення із людського пізнання і досвіду “неспостережувального”. Вже Мілль зазначав, що закони природи не можуть пояснити свого власного походження. Ще одним суттєвим недоліком позитивізму є те, що він позбавляв філософію її найважливішого – людського виміру.
Новий стимул для подальшого розвитку позитивізму виник у другій половині ХІХ ст. у зв‘язку із розвитком природознавства, головним чином фізики. Розпочинається етап Другого позитивізму, або емпіріокритицизму, головне завдання якого полягало у критиці змісту понять з позицій досвіду. Його творцями є австрійські фізики Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). По поводу этих философов написана книга В. И.Ленина «Материализм и эмпириокритицизм», которую был обязан читать любой несчастный студент в советское время. Из этой книги он понимал лишь одно, что это были страшные люди, что ничего умного они сказать не могли, но ничего другого из этой книги студент также не мог вынести.
Емпіріокритицизм виник у зв‘язку із новими відкриттями у галузі фізики. Передусім це відкриття радіоактивності і квантово-механичної будови речовини. Внаслідок цього виникає враження, що матерія зникає. Тобто з проникненням у нові глибини мікросвіту з‘ясувалася, що матерії як такої, як першоречовини з якої складаються усі речі немає. Виникає криза у фізиці, зумовлений тим, що у фізиці зникає її власний предмет - речовина. Фізика завжди займалася вивченням матеріальної природи, а оскільки матерії як такої не існує, то немає і предмету для вивчення.
Саме цю кризу по-різному намагаються подолати Мах і Авенаріус. Вони виходять із того, що ця криза стала наслідком того, що фізики оперувала застарілими уявленнями про матерію. Матерія розглядалася як філософське поняття, поняття про субстанцію. але ще Конт показав, що такого рода поняття є абстрактна метафізична сутність, яка уводить від пізнання фактів і явищ. Наука ж повинна займатися пізнанням фактів і явищ, а не метафізичних сутностей. Отже фізик повинен відмовитись від звичного розуміння матерії. Фізик повинен досліджувати факти, спираючись на досвід. ,Філософія ж має допомогти фізиці в налізі її досвідного методу. Звідси і назва емпіріокритицизм – критика досвіду.
Отже Мах і Авенаріус, виходячи із нових даних про будову атома, намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток отримати знання про матерію як про безспосередньо дану “спостережувану реальність” вивести так би мовити “формулу матерії”. Їх спроби закінчилися крахом через примітивне тлумачення матерії лише як “відчутного” субстрату.
