Опорний конспект лекцій Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності
Страница 9 из 14
Ця угода набрала чинності з 1 квітня 1978р.
Основні ознаки цієї угоди
§ Витіснення золота з міжнародних розрахунків шляхом ліквідації золотих паритетів валют і встановлення офіційної ціни на золото.
§ Офіційно було визнано “плаваючі “ валютні курси.
§ На рівні з доларом міжнародними резервами та розрахунковими валютами визнано німецьку марку, швейцарський франк та японську єну.
§ СПЗ висунуто як основний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Система “Золото – долар – національна валюта“, на якій ґрунтувалася Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у нову: ”СПЗ - національна валюта“.
Європейська валютна система, започаткована ще в перші повоєнні роки, є результатом і водночас одним із важливих інструментів європейської інтеграції.
Вона пройшла кілька етапів розвитку.
1 етап – (1947-1950рр.) – укладання угод;
2 етап – (1950-1958рр.) створення Європейського платіжного союзу (ЄПС);
3 етап – (1958-1992рр.) створення Європейської економічної Співдружності (ЕЄС)-(1957 р Римська угода при створення ЄЕС - це початок комплексної загальноекономічної інтеграції країн ЕС.)
31 січня 1959 почав функціонувати Європейський валютний союз (ЄВС) 17 країн. Рішення про створення Європейської валютної системи (ЄВС) вступило в силу 13 березня 1979 року.
Головні принципи побудови ЄВС:
§ Країни учасниці ЄВС зафіксували курси своїх валют по відношенню до центрального курсу ЄКЮ, в наш час ЄВРО;
§ На основі центрального курсу ЄВРО розраховані всі основні паритети між курсами валют країн-учасниць
§ Країни – учасниці зобов’язані підтримувати фіксовані курси валют за допомогою інтервенції. Спочатку в межах 
2,25 % від паритету, в наш час 15%.
§ Завдяки введенню фіксованих курсів валют з‘явився феномен Валютної змії, або змії в тунелі – це крива, яка описує сумісні коливання курсів валют країн ЄС відносно курсів інших валют.
4 етап – У лютому 1992 р. в м Маастрихті (Нідерланди) підписана угода, яка визначила інституціональні та правові засади функціонування ЄВС.
Слід відмітити, що Великобританія, Данія і Швеція поки ще утримуються від вступу до ЄВС.
4. Валютна політика та колективні валюти.
Валютна політика – це сукупність економічних, правових і організаційних методів і форм в галузі валютних відносин держави. Ці відносини регулюються на основі валютного законодавства, тобто операції з валютними цінностями, а також валютні угоди між державами регламентуються міжнародними правовими нормами.
Система валютного регулювання визначає:
§ суб’єктів валютних відносин;
§ статус національної валюти;
§ порядок здійснення валютних операцій;
§ режим валютного курсу;
§ механізм формування валютних резервів;
§ об’єкт валютного регулювання;
§ порядок здійснення валютного контролю.
Об‘єктом валютного регулювання є Валютний ринок.
Валютний ринок складається із численних ринків, котрі об‘єднані у світову систему. Ця система дозволяє Банку в будь-якому валютному центрі здійснювати угоди на відповідному рівні (див. рис. 1).
Зміст валютної політики
Валютна політика визначає підготовку, прийняття і реалізацію рішень з валютних питань на трьох рівнях.
І рівень - приватний. На цьому рівні відбувається регулювання діяльності окремих підприємств, що беруть участь у валютних відносинах.
ІІ рівень – національний. Передбачає проведення певної валютної політики Міністерством фінансів, ЦБ, органом валютного контролю.
III рівень – міждержавний. Відбувається узгодження норм валютного регулювання із принципами міжнародних валютно-кредитних організацій (МВФ, МБРР, тощо).
Валютна політика в залежності від її цілей, методів та форм поділяються на поточну і довгострокову (стратегічну ).
Поточна валютна політика – це щоденне, оперативне регулювання обмінного валютного курсу, валютних операцій, валютного ринку та ринку золота.
Головні методи поточної політики:
§ дисконтна політика;
§ девізна політика (або валютні інтервенції).
Основними методами, якими користується НБУ, впроваджуючи політику валютної інтервенції з метою призупинення девальвації курсу гривні до валютних одиниць інших країн, є
§ збільшення облікової ставки проценту та норми обов‘язкового резервування для КБ;
§ заборона українським КБ кредитувати із ЛОРО-рахунків банків-нерезидентів гривневими коштами;
§ подовження раніше укладених кредитних угод;
§ розміщення гривневих депозитів на кореспондентських рахунках банків-нерезидентів.
Головними засобами валютної політики традиційно є девальвація і ревальвація національної валюти.
Девальвація – зниження курсу національних валюти відносно золота. В наш час – відносно закордонних валют чи міжнародних розрахункових (колективних ) одиниць.
Ревальвація – підвищення національної валюти.
Одним з головних інструментів валютної політики є використання Міжнародних розрахункових (колективних) валют.
Першою колективною валютною одиницею був Епуніт (European Payment Unit)- розрахункова одиниця Європейського платіжного союзу, що введена в 1950 р. Вона прирівнювалася до 0,8 г золота і була тісно пов‘язана з доларом США.
У 1961р. стала застосовуватися інша валютна одиниця ЄРО (європейська розрахункова одиниця – European Unit of Account ).
Хронологічно наступними колективними валютами стали у 1964р Перевідні рублі (для країн членів Ради Економічної взаємодопомоги - в рамках СЄВ, де домінував СРСР).
У 1967р. в країнах членах МВФ була введена нова колективна валюта СПЗ – спеціальні права запозичення, або SDR – Special Drawing Rights).
Особливе місце серед колективних валют займає ЕКЮ (європейська валютна одиниця – European Currency Unit). Ця назва збігається з назвою французької монети екю, яка була досить поширена у ХІІІ - XVII ст.
За своїм статусом та за функціональним призначенням ЕКЮ має багато спільних рис з СДР. Водночас існують і суттєві розбіжності у принципах та механізмах застосування їх. Найважливіші з них такі.
1. ЕКЮ застосовується з березня 1979р. як торгова валюта, тобто і у приватному обігу. СДР має тільки кредитний характер (тобто, як запис на відповідний рахунок держав).
2. ЕКЮ повністю незалежна від долара і часто виступає як альтернатива йому. СДР повністю залежить від долара.
3. Статус ЕКЮ поширюється і за межи ЕВС. Кредитна емісія СДР застосовується лише серед країн–учасниць МВФ.
4. Головною перевагою ЕКЮ є трансформація в єдину (спільну ) валюту країн ЄС (європейського союзу) – ЄВРО. Із 1 січня 1999 року 11 з 15 країн Євросоюзу ввели нову грошову одиницю – ЄВРО. Нині ЄВРО використовують у розрахунках, а також для проведення котирування на біржах та в інших фінансових операціях. Готівкові ЄВРО з’явились із 2002 року.
Головні вимоги до вступу у Валютно-економічний союз, який почав діяти із 01.01.1999р. (рішення Маастрихтського договору):
§ стабільність обмінних курсів;
§ стабільність цін, рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж 1,5% середній рівень інфляції трьох країн, які є найбільш стабільні;
§ дефіцит держбюджету не більш 3% ВВП;
§ державний борг нижче 60% від ВВП;
§ процентна ставка в довгостроковому періоді не павина перевищувати більш ніж на 2% середню ставку трьох найбільш стабільних країн.
5.Фінансовий механізм державного валютного регулювання
Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відносин характеризують організаційну сторону руху міжнародних грошових потоків.
Фінансовий механізм курсоутворення залежить від економічних, фінансових і політичних чинників.
Економічні чинники визначають вихідну пропорцію базового рівня курсоутворення на основі співвідношення цінової оцінки товарів та послуг споживчих кошиків визначених у відповідних валютах.
Фінансові та політичні чинники суттєво впливають на базовий курс валют.
До фінансових чинників належать:
Ø дефіцит держбюджету;
Ø обсяг державного боргу;
Ø рівень інфляції;
Ø стабільність фінансово-банківської системи;
Ø рівень активності фінансового ринку;
Ø стан платіжного балансу.
Політичні чинники визначаються:
Ø існуючою політичною системою;
Ø розвиненістю та досконалістю законодавчої бази;
Ø макроекономічною політикою, яку проводить уряд країни.
Доцільність для певної країни встановлення відповідного режиму валютного курсу залежить від наступних структурних чинників.
1.Величина і ступінь відкритості економіки.(фактор відкритості). Чим більш відкрита економіка і менша за розміром, тим більш чутливі до змін у номінальному валютному курсі внутрішні ціни і розмір оплати праці.
2.Диверсифікація виробництва і професійних навичок. (фактор мобільності). Оптимальне валютне регулювання залежить також від ступеня внутрішньої мобільності. Чим більша диверсифікація виробництва і професійних навичок населення, тим менш сильним і стійким буде безробіття та інфляційна ціна непередбачених зрушень в економіці. Тому більш доцільним буде застосування системи фіксованих валютних курсів.
3.Політичні аспекти. Політичне середовище суттєво впливає на вибір типу валютного регулювання. Задовільне функціонування системи фіксованих валютних курсів вимагає певної міжнародної гармонізації національних фінансових політик та політики зайнятості. Це означає, що різні країни повинні мати однакові погляди на потенційно конфліктні політичні цілі: стабільні ціни, рівень безробіття, рівень економічного зростання.
4.Схильність до шоку. При розгляді питання про валютне регулювання потрібно брати до уваги і величину оптимальної гнучкості валютного курсу з погляду можливостей економіки протидіяти економічним потрясінням (шокам). Вважається, що плаваючий валютний курс ізолює економіку від зовнішніх шоків. Отже він є вигідним для застосування у країнах з нестабільною економікою.
Що стосується України. Вона являє собою малу відкриту економіку з низьким ступенем мобільності, тому відчуває суттєвий вплив будь-яких змін, що відбуваються на світових фінансових ринках. Тому вважається, що найбільш оптимальним для України механізмом курсоутворення є Курс керованого плавання.
