Лекція Нове розуміння природи і суспільства в філософії Відродження
Страница 2 из 2
Натурфілософія. Сближаючи хімію і медицину, Парацельс розглядав функціонування живого організму як хімічний процес, а покликання алхіміка вбачав не в здобуванні золота і срібла, а в виготовленні ліків, які дають людям одужання. Он вчив, що живі організми складаються з тих саме речовин — ртуті, сірки, солі — які утворюють усі інші тіла природи; коли людина здорова, ці речовини знаходяться у рівновазі; хвороба означає перевагу чи, навпаки, недостатність однієї із них.
Парацельс виходив із ідеї єдності світобудови, тісного зв‘язку і спорідненості людини і світу, людини і Бога. Він називав людину не тільки «мікрокосмом», малим світом, який утримує в собі властивості і природу усіх речей, але і «квінтесенцією», чи п‘ятою, справжньою сутністю світу Людина створюється Богом із «витяжки» цілого світу начебто, в величезній алхімічній лабораторії, і несе в собі образ Творця. Не існує ніякого забороненого для людини знання, вона здатна і навіть зобов‘язана досліджувати усі сутності, які є не тільки в природі, але й за її межами. Її не повинна зупиняти їх незвичність, бо немає нічого неможливого для Бога, а ці сутності — підтвердження його всемогутності, так само як німфи, сильфи, гноми, саламандри, сирени, гіганти, карлики і інші істоти, які населяють чотири стихії.
Ще одне пантеїстичне вчення розробив Джордано Бруно. У нього природа це “бог у речах”, тому матерія сама має активний творчий початок. Бруно, спираючись на ідеї Кузанського і Коперніка, атомістичний матеріалізм Демокрита відповідно до якого існує безмежна кількість світів у безмежному світовому просторі, створив послідовно пантеїстичне вчення і навіть подолав геліоцентризм. Основні положення пантеїзму Бруно:
1. Космос ототожнюється із безмежним богом. Звідси космос розглядається як безмежний і такий, у якому немає центру (адже безмежність немає центру).
2. Знімається межа між творцем і творінням. Звідси долається протиставлення форми як початку неподільного, а тому активного і творчого, і матерії як початку безмежного, а тому пасивного. Таким чином, Бруно передає самій природі те, що в середні віки приписувалося Богу, а саме активний, творчий імпульс. Більш за те, саме матерія, а не форма сприймається їм як активний творчий початок.
Основні твори: «Про причину, початок і єдине, «Про безмежність, Всесвіт і світи», «Про героїчний ентузіазм», антиклерикальна сатирична поема «Ноєв ковчег», комедія «Подсвечник», філософські сонети.
Пантеїзм Бруно відповідно до якого природа це «бог у речах» прокладав шлях до матеріалістичного розуміння природи і був ворожий середньовічному теїзму. Недивно, що вчення Бруно було засуджено церквою як єретичне. За свої погляди Бруно зазнав жорстокі гоніння. Переслідуваний інквізицією він примушений був скитатися, але врешті решт повернувся до Італії де був заарештований, ув’язнений і згодом спалений на вогнищі, так і не відмовившись від свого вчення. Головне звинувачення проти Бруно було пов‘язано саме з відродженням ним атомістичного вчення, оскільки це вчення суперечило основному догмату церкви про створення світу Богом.
Вже у ХV ст. поступово відбувається витиснення пантеїстично-гуманістичної орієнтації раннього Ренесансу натурфілософсько-деїстичними уподобаннями. Сутність Деїзму полягає у визнанні божественого першоповштоху, після чого бог практично усувається від будь-якого втручання у подальшу долю світу, який розвивається вже самостійно, за законами, встановленими своїм творцем. Оскільки з усіх наук того часу найбільш розвиненою була механіка, то і закони природи, встановлені богом, розумілись як закони механіки, тому деїзм невідривно був пов’язаний з Механіцизмом. Механістичний деїзм розвивали Бернардіно Телезіо (1509-1568 р.), Галілео Галілей (1564-1642), Йоганн Кеплер (1571-1630 р.).
Засновником експериментально-математичного методу дослідження природи був великий італійський фізик і астронома Галілео Галілей. За допомогою телескопа, який він сам сконструював, вчений відкрив, що поверхня Місяця та Сонця не рівна, що Молочний Шлях є складною системою зірок, відкрив супутники Юпітера, фази Венери. Галілей наочно підтвердив вірність геліоцентричної системи. Все це мало далекосяжні наукові, філософські, світоглядцькі наслідки, нанесло вирішальний удар схоластичному світогляду
Йоганн Кеплер математично довів теорію закономірності руху планет. Зображував світ у вигляді величезного годинникового механізму, якоїсь небесної машини, яка призводиться до руху богом. Розвиток натуралістично-деєстичної тенденції призводив й до механістичного заперечення специфічності людини щодо природного буття й поступового усунення її на другий план філософських досліджень. Все це впритул підвело філософію Відродження до механістично-математичної парадигми філософії Нового Часу, спосіб осягнення світу якої став остаточно обумовлений розвитком експериментального природознавства та математики.
Висновки. Якщо у середньовіччі панувала Геоцентрична система Аристотеля - Птоломея, згідно з якою Земля - це нерухомий центр Всесвіту, богом обрана планета, а людина займає відповідно привілейоване положення в світі, то в епоху Відродження поступово, у жорстокій боротьбі з церквою, стверджується Геліоцентрична система світу, розроблена Ніколо Коперніком . Подальший розвиток геліоцентричної системи здійснив Іоганн Кеплер. Ще більш радикальну систему світоустрою розробив Джордано Бруно, Який взагалі заперечував існування будь-якого центру світу, тому що у безмежності його не може бути. Подальший розвиток природознавства пов’язаний з творчістю Галілео Галілея. На зміну Теологічно-органістичному світогляду поступово приходив Детерміністсько-механістичний, складалось нове філософське вчення про природу. Його основні риси з одного боку - Пантеїзм та Діалектика, з іншого - Деїзм та Механіцизм (останні перетворилися на пануючі вже у наступну епоху).
У філософії Ренесансу ми знаходимо і нове розуміння суспільства як суми незалежних один від одного індивідів. Суспільно-політичні проблеми знаходяться у центрі уваги Ніколо Маккіавелі (1469-1527 р.). При їх вирішенні він прагнув абстрагуватись від будь-яких морально-етичних оцінок. Саме це згодом призвело до дещо спрощеного тлумачення терміна “маккіавелізм” як синоніма аморалізму і віроломства у політиці. Таке тлумачення не враховує те, що у той час мораль невідривно була “прив’язана” до релігії, тому прагнення ухилитися від моральних оцінок, по суті, означало відмову від контролю політичного життя з боку релігії, церкви.
Концепція Макіавеллі ґрунтується на античному положенні про атомістично-індивідуалістичну сутність суспільства і егоїстичну природу людини. На його думку найбільш могутнім стимулом людської діяльності є матеріальний інтерес: «Людина скоріше пробачить смерть батька, ніж втрату майна». Слідом за інтересами власності йдуть турбота людини про честь і почесті. Невикоренений егоїзм людської природи з необхідністю вимагає встановлення держави як вищої сили, яка тільки і в змозі його обмежити. Звідси і виправдання будь-якого насильства в ім‘я державного блага.. «Мудрий правитель держави зобов‘язаний по можливості не віддалятися від добра, але й не цуратися і зла». Такий правитель повинен поєднувати в своїй особі і в своїх діях якості лева, здатного розправитися з будь-яким ворогом, і лисиці, здатної обвести самого виверткого хижака. В решті решт, правитель повинен бути гнучким, постійно враховувати умови, що змінюються. Жорстокість виправдана лише як крайній засіб і правий лише той государ, який застосовує її лише один раз і тільки для виправлення, а не руйнування існуючих порядків. Основні праці – «Государ» і «Роздуми над десятою декадою Тіта Лівія».
В епоху Відродження відбувається і відродження античних пошуків «ідеального суспільства». В цей час з’являються перші соціальні утопії (Томас Мюнцер (1490-1525), «Утопія»Томас Мор ( 1478-1535), «Місто Сонця» Томазо Кампанелла (1568-1639). Спільними для них є ідеї соціального критицизму, антііндивідуалізму, соціальної рівності людей, знищення приватної власності, суспільнокорисного використання досягнень науки та техніки.
По суті усі утопісти, хоча і по-різному критикують існуючи в той час соціальні порядки і замислюються над проблемою «ідеального суспільства», базуючи свої міркування на теорії «ідеальної держави» Платона. Вони виступають проти індивідуалізму. Послідовний же антііндивідуалізм з необхідністю призводить до ідеї впровадження обов‘язкової суспільнокорисної праці для всіх членів суспільства, а звідси і до подолання приватної власності і встановлення рівності у споживанні.
Антиіндивідуалізм Томаса Мюнцера обумовлений тим, що його соціальна теорія стає продовженням пантеїстичних поглядів. Звідси суспільна рівність людей обґрунтовується через постулювання всюдиприсутності Бога, в той час як їх замкнення у своїх індивідуалістичних інтересах і світках, яке супроводжується прагненням до розширення своєї власності, є «безбожжям», яке слід викорінювати.
Антиіндивідуалізм Кампанелли був пов‘язаний з тим, що він виступив проти тлумачення суспільно-державного життя як невіддільного від егоїстичних інтересів, які начебто притаманні людській природі. Він гостро критикував макіавелізм, який називав «чумою свого часу», оскільки майже усі політики не вірять ні в Біблію, ні в Коран, по суті не рахуються ні з папою, ні з Кальвіним, тому що підпорядковують усю свою діяльність власній вигоді.
