Сегодня: 21 | 09 | 2020

Лекція Нове розуміння природи і суспільства в філософії Відродження

Лекція  Нове розуміння природи і суспільства в філософії Відродження.

План.

1. Микола Кузанський як засновник новоєвропейської діалектики і провісник новоєвропейської науки.

2.Розвиток пантеїстичних ідей в натурфілософії Відродження. Становлення механістичного деїзму.

3.Розвиток соціально-політичних теорій в епоху Відродження.

У філософії епохи Відродження змінюється не тільки розуміння людини, але й Природи. Своєрідність ренесансної натурфілософії багато у чому обумовлена революційними змінами, які відбулись у природознавстві. У витоків цих змін стояв Микола Кузанський (Микола Кребс із Куз (1401-64), філософ, теолог, вчений, церковно-політичний діяч, найближчий радник папи Пія II, кардинал (1448). Його вважають і засновником новоєвропейської діалектики.

Виходячи із ідей неоплатонівської діалектики і німецької містики, розвив Вчення про абсолют як співпадання протилежностей. Якщо у Платона і неоплатоніків єдине характеризується через протилежність не єдиному – чисельному, то Кузанській відмовляючись від античного дуалізму і розвиваючи християнський монізм, твердить, що єдиному ніщо не протистоїть і робить висновок що єдине - це все. Ця формула має пантеїстичний і діалектичний характер. Якщо єдине не має протилежностей, то єдине тотожне безмежному. Безмежне –це те більше чого нічого не може бути, тобто це максимум, єдине ж - це мінімум. Звідси випливає принцип тотожності протилежностей – максимуму і мінімуму – ключовий у діалектиці. Відповідно до цього принципу місце єдиного займає поняття актуальної безмежності, яке і є співпаданням протилежностей – максимуму і мінімуму.

Щоб довести цей принцип і зробити його більш наочним, Кузанський звертається до математики. Він вказує, що при збільшенні радіусу кола до безмежності, воно перетворюється на пряму лінію. У такого максимального кола діаметр стає тотожнім колу. В ньому співпадають також центр (точка, мінімум) і безмежна пряма (максимум). Так само відбувається і з трикутником: якщо одна із його сторін безмежна, то і інші дві безмежні. Таким чином доводиться, що безмежна лінія – це і коло, і трикутник і шар.

Проведення ототожнення єдиного і безмежного було покладено в основу новоєвропейської діалектики і з часом призвело до перебудови принципів не тільки античної філософії і середньовічної теології, але й античної і середньовічної науки – математики і астрономії.

В Арифметиці застосування цього принципу призвело до висновку, що перед обличчям безмежності всілякі кінцеві відміни зникають, а двійка стає рівною одиниці, трійки чи будь-якому іншому числу: «если бы одна прямая линия состояла из безконечного числа отрезков в пядь, а другая – из безконечного числа отрезков в две пяди, они все-таки с необходимостью были бы равны, поскольку бесконечность не может быть больше бесконечности». В геометрії застосування даного принципу призводить до таких само висновків, як і в арифметиці, про що мова йшла вище.

Застосування принципу співпадання протилежностей в математиці – арифметиці, геометрії, астрономії, призводить Кузанського ще до одного дуже важливого висновку, який втілений в його концепції «вченого незнання». Відповідно до цієї концепції, Людське знання є безмежним наближенням до істини, яка прихована в абсолюті (тобто «знанням незнання»). Таке наближення здійснюється за допомогою припущень і здогадок а також подолання суперечностей у мисленні. Це принципова нова теза, якої не було ні в античній, ні в середньовічній гносеології. Кузанський Розрізняє розсудок і розум у процесі пізнання. Саме розсудок не припускає суміщати протилежності в мисленні. Для розуму парадокси стають засобом створення істинного знання. При першому наближенні Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами безмежності. Але для Зенона парадокси – це засіб подолання хибного знання. У Кузанського ж вони – засіб наближення до істини.

У Кузанського Безмежність стає мірою усього сущого, тоді як у греків такою мірою була одиниця – щось єдине і неподільне. Теза про безмежність в царині арифметики і геометрії перетворює знання про кінцеві співвідношення у приблизні, а в астрономії ця міра вносить ще й принцип відносності. Якщо точне визначення розмірів і форм світобудови може бути надано лише через віднесення його до безмежності, то в ньому не може бути розрізнення центру і кола. Здійснене ним ототожнення єдиного і безмежного зруйнувало ту картину Всесвіту із якої виходили не тільки Платон і Аристотель, але й Птоломей і Архімед і яка була пануючою протягом античності і середньовіччя. Для античної науки і більшості античних філософів космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознакою кінцевості тіла є можливість розрізняти центр і периферію, початок і кінець. Відповідно до Кузанського, центр і коло космосу – це бог, а тому хоча світ і не безмежний, але його не можна помислити і як кінцевий, оскільки у нього не має меж, між якими він був би замкнений. Тим самим Кузанський зруйнував кінцевий космос античної і середньовічної науки, у центрі якого знаходиться нерухома Земля і підготовив коперніканську революцію в астрономії, яка усунула геоцентризм аристотелевсько-птолемеївської картини світу. Слідом за Кузанським Копернік застосовує принцип відносності і на ньому ґрунтує свою астрономічну систему. Нова теорія Коперника була викладена у праці « Малий коментар Миколи Коперника відносно встановлених ним гіпотез про небесні рухи» і містить у собі такі основні положення:

1.  Не існує єдиного центру для усіх небесних орбіт чи сфер.

2.  Центр Землі не є центром світу, а лише центром тяжіння і місячної орбіти.

3.  Усі сфери рухаються навколо сонця, як навколо свого центру, внаслідок чого Сонце є центром усього світу.

4.  Відношення відстані від Землі до Сонця до висоти небесної тверді менша відношення радіусу Землі до відстані від неї до Сонця, причому відстань від Землі до Сонця є надзвичайно малою у порівнянні із висотою небесної тверді.

5.  Всілякий рух небесної тверді сполучений не з рухом самої тверді, а з рухом Землі. Земля, разом з оточуючими її стихіями( повітрям і водою) здійснює повне обертання навколо своїх незмінних полюсів, в той час як твердь небесна і розташоване на ній небо залишаються нерухомими.

6.  Те що удається нам рухом сонця насправді сполучено із рухом Землі і нашої сфери, разом з якою ми обертаємось навколо Сонця, як і будь-яка інша планета. Таким чином Земля має більш ніж один рух.

7.  Удавані прямі і зворотні рухи планет, обумовлені не їхнім рухами, а рухом Землі. Отже одного лише руху Землі недостатньо для пояснення багатьох удаваних нерівномірностей на небі.

У цих семи тезах визначені риси майбутньої геліоцентричної системи, сутність якої міститься в тому, що Земля не є центром Всесвіту і одночасно рухається і навколо своєї осі, і навколо Сонця, яке є центром світу, а Всесвіт має надзвичайно великі розміри, по суті він «подібний до безмежності».

Ідеї Пантеїзму (досл. все божиє) розвивали Парацельс (1493-1541 р.), Джордано Бруно (1548-1600) та інші. У пантеїзмі бог ототожнюється з природою, розуміється як “присутній скрізь” у світі, як “жива душа”, що пронизує собою усе буття, саме “життя світу”.

Так у Парацельса (1493-1541) ( справжнє ім‘я Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) природа це певне живе ціле, яке пронизане магічними силами. Перш за все Парацельс був видатним лікарем і природознавцем. Він піддав критичному перегляду ідеї давньої медицини. Сприяв запровадженню хімічних препаратів в медицині. Писав і викладав не латинською, а німецькою мовою. Є автором трактатів про походження і протікання хвороб - «Парамірум» (1562), «Лабиринт заблуждающихся медиков» (1553) та інш. а також філософських трактатів - «Філософія» (1564), «Потаємна філософія» (1553), «Велика астрономія» (1571) и невеликих натурфілософських праць - «Книга о нимфах, сильфах, пигмеях, саламандрах, гигантах и прочих духах» (1566).