Сегодня: 21 | 09 | 2020

Лекція Раціоналізм європейської філософії ХУП століття

Лекція Раціоналізм європейської філософії ХУП століття.

1.  Декарт як засновник новоєвропейського раціоналфізму. Аантітрадиціоналізм, критичний сумнів і очевидність як критерій істини – основні принципи його філософського вчення. Дуалізм Декарта.

2.  Б. Спіноза: вчення про субстанцію. Діалектика свободи та необхідності в системі Спінози. Пантеізм і деїзм як форми критичного ставлення до релігії.

3.  Г. Лейбніц і його вчення про множинність субстанцій. Монади як ідеальні елементи буття. Ієрархія монад. Вчення Лейбніца про безсвідомі уявлення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Асмус В. Ф. Декарт гМ.,1956

2. Лейбниц Г. В. Монадология.-Соч. в 4-х томах.-

М.,1982

3. Майоров Г. Г. Теоретическая оилософия Готфрида ЛейбницагМ.,1973

4. Мир философми. Книга для чтения в 2-х частяхгМ., 1991

5. Нарский И. С. Западноевропейская философия ХУЛ ст. М.,1974

6. Нарский И. С. Готфрид ЛейбницгМ.,1972

7. Рене Декарт. Сочинения в 2-х томахгМ.,1983

8. Соколов В. В. СпинозаТМ.,1973

9. Спиноза Б. Избранные произведения. В 2-х томах." М.,1957.

У культурному відношенні ХУІІ століття хзарактеризують як початок Нового часу.

Принципово новий характер цієї епохи визначили такі процеси:

§ промислова революція

§ буржуазна революція

§ наукова революція, яка почалася з бурхливого розвитку математики і експеріментально орієнтованого природознавства.

§ боротьба з пережитками релігії і пануванням церкви.

Якщо в основі середньовічного світогляду і культури лежала віра, то усі вище названі процеси могли здійснюватись лише з опорою на розум – вони потребували виправдання розуму і обгрунтовання його вихідного значення як в пізнанні, так і в житті людини у цілому. Отже вихідною рисою новоєвропейської культури і світогляду став раціоналізм.

Під раціоналізмом розуміється філософський напрямок, представники якого визнають розум основою пізнання І поведінки людей. Історично раціоналістична тенденція виходить від давньогрецької філософії. Так, ще Парменід, який розрізняв, знання "по Істині" (одержано за допомогою розуму) І знання "по гадці" (досягнуте в результаті чуттєвого сприйняття), вбачав у розумі критерій Істини.

Як цілісна система гносеологічних поглядів раціоналізм почав формуватися в Новий час в результаті розвитку математики І природознавства. На противагу середньовічному схоластичному та релігійному догматизму класичний раціоналізм ХУП ст. виходив Із Ідеї природного порядку - нескінченного причинного ланцюга, який пронизує весь світ. Раціоналізм ХУП ст. стверджував визначальну роль розуму не лише в пізнанні, але й в діяльності людей. Обґрунтовуючи безумовну вірогідність наукових принципів І положень математики та природознавства, раціоналізм намагався вирішити питання: Як знання, що отримане в процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об'єктивного всезагального І необхідного характеру. В протилежність сенсуалізму раціоналізм стверджував, що наукового знання, яке має такі логічні властивості, можна досягти через розум, який виступає його джерелом І разом з тим критерієм Істинності.

Звернення до розуму як єдиного наукового джерела знань привело раціоналізм до Ідеалістичного висновку про Існування природжених Ідей, або задатків мислення, що не залежать від чуттєвості. Приниження раціоналізмом ролі чуттєвого сприйняття, в формі якого реалізується зв'язок людини з зовнішнім світом, тягнуло за собою відрив мислення від реального об'єкту пізнання.

Раціоналізм ХVII ст. знайшов своє найбільше втілення в філософських системах таких філософів, як Р. Декарт, Б. СпІноза, Г. ЛейбнІц.

Засновником новоєвропейського раціоналізму є Рене Декарт (1596-1650 рр.). Його латинське ім'я Картезій - звідси назва його вчення картезіанство. Декарт народився у Франції (місто Лае). В єзуїтському коледжі Ла-Флеш отримав основи освіти. Як військовий, він побував у значній частині Європи. В 1621 році залишає військову службу І подорожує. Відвідав Німеччину, Польщу, Швейцарію, Італію. В кінці життя приймає запрошення шведської королеви І від'їздить до Стокгольму, де незабаром І помирає. Найважливіші його праці присвячені методологічним проблемам. Це перш за все "Правила з керівництва розуму"(І629), де викладена методологія наукового пізнання; "Роздуми про першу філософію"(1641). У 1648 році виходить його твір "Начала філософії", де повністю викладені його філософські погляди.

Він також являється автором низки досліджень, які стосуються різних галузей людського пізнання. Займався Інтенсивно І експериментальними науками, наприклад, у зв'язку з діоптрикою він вивчав анатомію людського тіла. Одна з його видатних заслуг відноситься до психології він першим висуває ідею умовного рефлексу. Як творець аналітичної геометрії він зробив великий внесок в розвиток математики і математичного мислення.

Філософія Декарта представляє собою новий, цілісний І раціонально обгрунтований образ світу, який не тільки відповідає актуальному стану природознавства, але І повністю визначає напрямок його розвитку. Однак, його філософія вносить І основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію в філософію. Декарт виходить Із вимоги, що мислення повинно починати з самого себе, а усе попереднє філософствування, зокрема те, що виходить Із авторитету церкви, було відкинуте.

Першою вимогою для філософії і науки Декарт вважає принцип радикального сумніву. Сенс цього принципу в тому. щоб нічого не приймати на віру, а все піддавати критичному сумніву. Але Декарт висовує сумнів не як мету, але лише як засіб, його скепсис по своїй суті являється скепсисом, який руйнує будь-які достовірності для того, щоб знайти єдину дійсну первинну достовірність. Якщо Бекон первинну достовірність знаходить у чуттєвій очевидності, в емпіричному, пізнанні, то для Декарта, чуттєва очевидність як основа, принцип

Достовірності пізнання недопустима. Почуття часто обманують людей і ми не можемо на них покластися без всякого сумніву. Не можна також, щоб достовірність пізнання обґрунтовувалась "авторитетами". Зразу ж виникло б питання, звідки береться достовірність цих авторитетів.

Декарт ставить питання про осягнення достовірності самої по собі, достовірності, яка повинна бути висхідною передумовною І тому сама не -може спиратися на Інші засади. Таку достовірність він знаходить у мислячім Я - у свідомості, у його внутрішній свідомій очевидності. Для мислячого Я факт мислення в момент мислення підтверджує факт самого існування Я. Це абсолютна достовірність, яка не викликає сумніву. Звідси і відома теза Декарта – Я мислю, отже я існую.

Прийняття Декартом мислячого Я як первинної достовірності спрямоване проти схоластичного спекулятивного мислення. Із розуміння первинної достовірності, Із його "мислю, значить Існую" випливає ряд суттєвих характеристик його субстанції.

Саме поняття субстанції Декарт характеризує так: "Кожна річ, в якій дещо безпосередньо міститься як у суб'єкті або якщо завдячуючи їй Існує дещо, що ми сприймаємо, тобто І деяка властивість, якість, або атрибут, а II дійсна Ідея є у нас, яка називається субстанцією".

Декартове мисляче Я являється чимось, що для свого Існування не потребує нічого, окрім самого себе, не потребує ніякого місця І не залежить від будь-якої матеріальної речі. В цьому смислі тут немає ніякої Іншої характеристики окрім мислення. Тому він визначає його як мислячу річ, Духовну субстанцію.

Основним атрибутом Матерії для Декарта є протяжність. Протяжність (простір) Декарт протиставляє іншим в більшості своїй чуттєво достовірним властивостям тіл ( матерія). Однак він приходить де висновку, що по відношенню до протяжності вони в більшій або меншій мірі похідні. Тому все можна звести до протяжності. Отже друга субстанція - Протяжність для свого Існування не потребує Існування субстанцій духовних. Вони можуть Існувати незалежно одне від одного. Визнаючи незалежність Існування субстанцій матеріальної І субстанції духовної, Декарт започатковує у новій філософії підвалини Дуалізму. Ці субстанції в розумінні Декарта не являються досконалими субстанціями. Досконалою субстанцією являється лише бог, який Існує "сам Із себе" І сам являється своєю причиною. Все Інше потребує для свого Існування "присутності бога". Бог являється гарантом Істинності достовірних фактів, оскільки пізнання, яке людина вважає достовірним, можливо, лише здається достовірним, але не являється таким в смислі узгодженості з речами, які в ньому виражені. Декартовий дуалізм - визнання речей мислячих І речей протяжних - своєрідно виливається у визнання Існування бога.

Чіткі матеріалістичні елементи проявляються, однак, у фізиці Декарта, предметом якої є матерія.

З протяжністю у Декарта, тісно пов'язана проблема руху. Рух (механічний) І протяжність в цілому характеризують матеріальний світ. З цим пов'язано його ігнорування атомістичної теорії. Декарт на основі поняття протяжності як основного атрибута тілесності ( матерії) однозначно відкидає Існування найменшого І неподільного буття. Таким же чином, він заперечує І Існування порожнечі.

Джерело руху, в принципі, він вбачає поза тілом (матерією). Тіло приводиться в рух, 1 якщо воно рухається, то приводиться в стан руху чимось, що знаходиться поза ним. Механіцизм,який виявився в поглядах Декарта, вплинув на багатьох наступних європейських мислителів, зокрема, на француз ький механістичний матеріалізм кінця ХУІ1 ст. а також ХУШ ст. В області теорії пізнання Декарт однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Для Декарта, як уже говорилось, висхідною достовірністю будь-якого пізнання являється мисляче Я - свідомість. Воно оволодіває речами І явищами навколишнього світу за допомогою своєї власної (Ідейної) активності.

Декарт не заперечує чуттєве пізнання як таке. Але це пізнання треба піддавати скептичній критиці. Також необхідно піддавати критиці І судження розуму, які, як показує досвід, багато разів призводили до помилок. Істинність пізнання, по Декарту, полягає лише в достовірності свідомості, яка сумнівається, що це є Я, яке сумнівається. Тим самим він приходить до певної "суб'єктивізації" у розумінні Істинності пізнання, але в той же час створює нове розуміння пізнання, яке відповідало розвитку тогочасної науки, зокрема природознавства, І виявилось дуже плідним у подальшому розвитку філософії.