Лекція ФІЛОСОФІЯ та СВІТОГЛЯД

Існують різні рівні розвитку світогляду. У найбільш загальному вигляді по ступеню теоретичної зрілості розрізняють стихійно-повсякденний, “житейський” і теоретичний, філософський.

Для повсякденного світогляду характерні некритичність, або слабкий рівень розвитку критичності, “масовість”, переважання емоцій над міркуваннями. Але і цей життєво-практичний рівень світогляду може мати різний ступень розвитку: 1. Світовідчування – відображення світу у формі настроїв, почуттів, емоцій. 2.Світосприймання- це чуттєве сприйняття світу з використанням наочних уявлень. 3. Світоспоглядання це система уявлень про світ, що складається у повсякденному житті і постає у вигляді здорового глузду. Неможна заперечувати значення здорового глузду у житті людини. Це сформовані на підставі повсякденного практичного досвіду уявлення людей про смисл життя, про добро та зло, про справедливе та несправедливе, про щастя тощо. і в певній мірі визначає соціальну орієнтацію і програму дій людей. Але ці погляди не є достатньою мірою обмірковані, послідовні, систематизовані, вони завжди обмежені власним життєвим досвідом і досвідом безпосереднього оточення і тому не захищені від помилок, негативного впливу, можливості гострої світоглядної кризи в разі різкої зміни звичних для людини умов існування.

Зрілість світогляду передбачає не тільки узгодженість усіх його підсистем – пізнавальної, ціннісної, спонукально-діяльної, але і досягнення висшого рівню світогляду – Світорозуміння. Це теоретична форма осягнення дійсності, яка має наукове підгрунтя і систему логічного обгрунтування власного ставлення до світу. На рівні світорозуміння людина спирається не стільки на віру, скільки на свідомі переконання, не тільки оперує певними уявленнями про світ, а свідомо і критично їх обирає.

Коли ми розглядаємо різні рівні розвитку світогляду, то слід мати на увазі, що будь-який Світогляд має два необхідні виміри – емоційно-психологічний і інтелектуально-пізнавальний. Завдяки першому виміру людина має можливість переживати свою причетність до світу, надавати світу емоційну забарвленість. Полярними формами емоційного ставлення людини до світу можуть бути такі: оптимістичне-песимістичне, любов - ненависть, біофілія як любов до живого і некрофілія як любов до мертвого, гуманізм-мізантропія.

Завдяки інтелектуально-пізнавальному рівню людина має можливість діяти логічно обгрунтовано, свідомо, долати свої негативні емоції та примхи, якщо вони заважають їй у процесі діяльності і спілкування.

Тільки розвинутість обох вимірів світогляду може зробити його зрілим, повноцінним. Погано, коли людина керується у власному житті лише емоціями. Але не менш жахливо, коли емоційний бік світогляду у людини не розвинутий. Тоді вона втрачає можливість для сприйняття прекрасного, перетворюється на холодну, бездушну, перетворюється на глуху до власного покликання, втрачає здатність до творчості.

При характеристиці світогляду не можна залишити поза увагою іще один його вимір. А саме ти вихідні принципи, на яких може грунтуватися загальне ставлення людини до світу. Відомий мислитель ХХ ст. Еріх Фромм доводить, що в кінцевому разі ставлення людини до світу може грунтуватися на двох найбільш загальних принципах – принципі володіння і принципі буття.

Світогляд людини історично змінюється. Найбільш загальними історичними типами світогляду є міфологія, релігія, філософія.

Першим історичним типом світогляду є міф. Міф у перекладі з означає “сказання”, “предання”. Але міф як історичний тип світогляду є не просто оповіддю, а Виступає найважливішим засобом переживання людиною своєї смислової причетності до світу і до соціальної спільноти. Це також і важливий засіб соціальної спадкоємності та регуляції людської життєдіяльності. Міф намагається дати відповідь на усі питання походження та існування світу, природи, суспільства, людини і таким чином є важливим засобом освоєння світу.

Найважливішими характеристиками міфологічного світогляду є такі:

1.  Синкритизм, Тобто нерозчленованість образу світу. У міфі людина, суспільство, природа і надприродні сили злиті в єдине нерозчленоване цілі. Тут не розрізняються слово і річ, предмет і образ. В єдине ціле злиті і всі форми суспільної свідомості - релігія, мистецтво, філософія, наука.

2.  Символізм. Міф оперує символами, тут кожний образ, герой позначають якесь певне явище чи поняття.

3.  У міфі немає абстрактних понять. Тут все конкретно, персоніфіковане, одухотворене.

4.  Міф – це емоційно забарвлений, конкретно-чуттєвий образ світу. Він живе емоціями і є глухим до голосу розуму.

5.  Міфологічний образ світу – це магічний космос у якому все одухотворенено й усе пов’язано з усім містичною сопричетністю. Тут не тільки людина залежить від богів, але й боги залежать від людини й усі вони є лише елементами Космосу.

Другим історичним типом світогляду є релігія. Релігія ( від лат. religio – благочестя, побожність, святиня, предмет культу) - світосприйняття, яке одухотворено вірою у Бога. Це не тілько віра чи сукупність поглядів. Релігія - це також почуття причетності, залежності та обов¢язку по відношенню до таємної вищої сили, яка дає опору і гідна поклоніння. Перетворення релігії на пануючий тип світогляду пов¢язано з формуванням і утвердженням світових релігій: буддізму (6-5 в. в. до н. е), християнства (1 ст. н. е.), ісламу (7 ст. н. е.).

Основні риси релігійного світогляду:

1.  Його основу складає віра у існування надприродних сил і визнання панівної ролі надприродного світого початку у Всесвіті і житті людей. На відміну від міфологічного світогляду цей надприродний світовий початок мислиться як уособлений в одній істоті і такий, який знаходиться поза межами природи і постає як її творець.

2.  Світ тут роздвоєний на “земний”, природний, який сприймається органами почуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний, спілкування з яким можливо через культові дії. Таке бачення світу було концептуально оформлене у вченні батька церкви Августіна Блаженного про “Град земний” і “Град небесний” і визначало світосприйняття протягом усього середньвіччя.

3.  Уособлений Бог потребуає і особистого до себе ставлення, що передбачає і особисту відповідальність перед Богом за власну життєдіяльність.

4.  Тут роздвоєним є не тільки світ, але і людина. Вона постає як єдність души і тіла, де душа – це божий початок в людині, а тіло – гріховне, є тварним початком.

5.  Уявлення про безсмертя душі.

6.  Нове уявлення про простір і час. У просторі виділяються святі місця, зони сакрального, священного та профанного, буденного. На зміну циклічним уявленням про час, властивим міфологічному святогляду, приходять уявлення про спрямованість часу у майбутнє, де людину очікує Друге пришестя і Страшний суд.

7.  Наявність системи абсолютних моральних норм та цінностей. Уявлення про них як про непорушні моральни закони, встановлені Богом.

Звідси ми можемо побачити соціокультурні функції релігії. Релегійні заповіді, канони, обряди виступали засобами соціальної регламентації, регулювання, упорядкування та збереження нравів, традицій, звичаїв. Релігія формувала уявлення про цивілізаційну єдність різних народів, які належать до однієї віри. Надавала безумовне, абсолютне обгрунтування системі моральних норм і цінностей, вимагала їхнього обов¢язкового дотримання.

Виявлення соціокультурних функцій релігії дозволяє зрозуміти підстави її виникнення в історії. До загальних таких підстав відносять гносеологічні та соціальні. Але цього ще недостатньо для того, щоб зрозуміти чому і досі релігія продовжує залишатися для багатьох людей панівною формою світосприймання. Для відповіді на це питання слід виявити психологічні коріння релегійного світогляду. До них можна віднести такі:

1.людина потребує відчуття зв¢язку з іншими, той, хто втрачає таку здатність стає божевільним, найбільш сильною і продуктивною формою такого зв¢язку є любов, символом потреби у любові став Бог.

2.це потреба у життєвій орієнтації, наявності безумовних ціннісних орієнтирів.

3.потреба у подаланні кінцевості власного існування, жадоба безсмертя.

4.потреба у подоланні незначущості власного існування, “зайвості” у світі, прагнення служіння.

5. потреба у опорі, підтримці, захисті, авторитеті.

6.жодна людина не може жити без віри. Російський релегійний філософ Іван Ільїн визначив віру як провідний, головний потяг людини, який визначає її життя, її прагнення, уявлення і вчинки. Він розрізняє віру-довіру і віру-достовірність.

Але релігійний світогляд має й суттєві психологічні вади. Вони були виявлені ще Л. Фейєрбахом і дуже влучно схарактеризовані Е. Фроммом: “в авторитарной религии бог – единственный обладатель того, что превоначально принадлежало человеку: он владеет его разумом и его любовью. Чем совершеннее бог, тем несовершеннее человек. Человек проецирует лучшее, что у него имеется, на бога и тем самым обедняет себя. Теперь вся любовь, мудрость и справедливость принадлежат богу, человек же лишен этих качеств, он опустошен и обездолен. Начав с чувства собственной малости, он стал теперь совершенно безвластным и лишился силы; все его силы спроецированы на бога. Только через посредство бога он имеет доступ к самому себе. И чтобы убедить бога дать ему немного любви, он должен доказать ему, насколько лишен ее; чтобы убедить бога, что нуждается в руководстве высшей мудрости, он должен доказать, насколько лишен мудрости, когда предоставлен самому себе. Перед человеком трудная дилемма. Чем больше он славит бога, тем он опустошеннее. Чем он опустошеннее, тем более греховным он себя чувствует. Чем более греховным он себя чувствует, тем больше славит бога и тем менее способен к восстановлению самости.”

Ще одне зауваження. ”Трагедия всех великих религий заключается в том, что они нарушают и извращают принципы свободы, как только становяться массовыми организациями, управляемыми религиозной бюрократией. Религиозная организация и люди, ее представляющие, в какой-то степени начинают занимать место семьи, племени, государства. Они связывают человека вместо того, чтобы оставить его свободным, и человек начинает поклоняться не богу, но группе, которая претендует на то, чтобы говорить от его имени. Это случилось во всех религиях”.

• < Назад
• Вперёд >