Лекція Гегель. Апогей німецького ідеалізму. Гегель
Страница 1 из 7
Лекція Гегель. Апогей німецького ідеалізму. Гегель
План
1. Загальна характеристика життя і творчості Гегеля.
2. Система абсолютного ідеалізму і діалектичний метод Гегеля.
3. Основні положення "Феноменології духу" Гегеля.
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831) - найвидатніший представник німецької класичної філософії, творець грандіозної системи об'єктивного ідеалізму і теорії (методу) діалектики. Народився в Штутгарте. Вивчав філософію й теологію в Тюбингенському університеті. Після його закінчення був домашнім учителем, потім в 1808-1816 - директором престижної гімназії в Нюрнбергу. З 1816 р. Гегель був запрошений у Гейдельбергський університет, а в 1818 р. - у Берлінський, де він працював професором (а якийсь час і ректором) до кінця життя.
Але спочатку ніщо не передвіщало в цій людині генія. Він жив звичайним життям. Народився Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у родині високопосадового чиновника, де панували строгі правила, акуратність і благочестя. Після закінчення Тюбингенського університету він одержав таку характеристику: «... Обдарований гарними здатностями й характером; трохи рвучкий; не має великого дару слова; дуже добре знайомий з богослов'ям і філологією, але зовсім байдужний до філософії».1 Його найближчими друзями в університеті були Шеллінг і Гельдерлін. Перший був молодше Гегеля на п'ять років, але вже в 23 року став відомим філософом, автором визнаних книг, професором. Другий, видатний німецький поет, зумів повернути вітчизняній публіці багатства античної культури, а Гегелю - прищепити любов до давньогрецької літератури й цьому оригінальному стилю мислення. Все життя був вдячний Гегель своїм друзям за те натхнення, що вони стимулювали в ньому. Антична література й філософія дали йому уявлення про людську природу й людський дух, які існують у світі, наповненому волею, веселощами, емоційними зльотом. Антична філософія так і залишилася для нього на все життя універсальним джерелом мудрості. Крім них, величезний вплив на філософську долю й творчість Гегеля зробила французька революція. День узяття Бастилії він шанував до останніх своїх днів і завжди знаходив спосіб його відзначити. Революційні події привели його до думки про важливість теоретичної творчості, про роль свободи в ній. Він зазначав: «Філософи доводять... достоїнство, народи навчаться його відчувати й тоді вже не стануть вимагати своє розтоптане в бруд право, а просто візьмуть його назад, привласнять його».1 Його провідним ідеалом стає «Свобода через розум».
Довгі роки Гегель продовжує займатися самоосвітою, заробляючи на життя працею гувернера, журналіста, директори гімназії. Пробує він себе й в академічній діяльності, проробивши шість років в Йенському університеті, що займав передові позиції у філософії завдяки діяльності Фіхте й Шеллінга. Однак філософська зірка Гегеля розгорілася тоді, коли йому було вже біля п'ятдесяти років і він почав читати лекції в Гейдельбергському університеті. Починав він із чотирьох слухачів. Як писав його слухач, відомий російський філософ Киреєвський: «Говорить він несносно, кашляє майже на кожному слові, з'їдає половину звуків і тремтячим, плаксивим голосом ледь договорює останню».
Через два роки за запрошенням уряду Пруссії Гегель займає кафедру філософії в Берлінському університеті. Із цим містом зв'язана остання третина його життя. Росте авторитет і вплив Гегеля, його ідеї захоплюють усе більше широке коло філософів і політиків, учених і бюргерів. Л. Фейєрбах, пройшовши заняття в Гегеля, пише: «Мені потрібні не бредні й мріяння, мені потрібно вчитися! Мені потрібна не віра, а мислення! Завдяки Гегелю я усвідомив самого себе, усвідомив світ. Він став моїм другим батьком, а Берлін - моєю духовною батьківщиною».2 Але Гегель не зваблюється своїми досягненнями: «Настільки ж нерозумно думати, що яка-небудь філософія може вийти за межі сучасного їй світу, як нерозумно думати, що окремий індивідуум може перестрибнути через свою епоху...»3 Не випадково саме в Берліні він був визнаний державним філософом Пруссії. Помер Гегель в 1831 р. під час епідемії холери. Він заповів поховати себе поруч із могилою Фіхте.
Основні роботи: «Феноменологія духу» (1807) – перша оригінальна робота, де були накреслені основні положення майбутньої системи і методу. «Наука логіки: В 3 т.» (1812-1816) - це так називана «Велика логіка» поряд з «малою логікою» як першою частиною «Енциклопедії філософських наук» (1817); «Лекції по історії філософії» (1833-1836); «Лекції по естетиці» (1835-1838); «Філософія історії» (1821).
Загальна характеристика філософії Гегеля
З 1801 р. Гегель продумував діалектичну концепцію пізнання й шукав для неї світоглядну основу. Гегель, як і його попередники, намагався побудувати цілісну філософську систему і вивести її із єдиного початку. У Фіхте початком, основою реальності є несвідоме, над індивідуальне Я. Його концепція претендувала на те, щоб примирити суб'єктивне й об'єктивне, ідеальне й реальне. Шеллінг доповнив суб'єктивний ідеалізм Фихте. У концепції Шеллінга протилежності, що виникли поза абсолютом, зливаються в єдину, нерозрізнену внутрішню основу, принцип тотожності. Перевага "ідеального" над "об'єктивним" проявляється в тім, що філософське пізнання, що виражається в поняттях, розуміється як самосвідомість абсолютного початку. Абсолютний початок реальності називається ідеєю, до неї відносяться "поняття", які є "зразками" для окремих областей реальності. Слідом за Шеллінгом цю концепцію розробляв і Гегель. Він підкреслив, що Абсолютний початок реальності повинен бути Родинним характеру нашого мислення, інакше його не можна зафіксувати думкою. Гегель розробляє тезу про те, що пізнання є самосвідомістю абсолютного початку з реальності. У характері реальності - яка у своїй основі повинна бути "духовною", щоб могти себе усвідомити, - внутрішньо втримується і її споріднення з нашим пізнанням. Тому основою реальності, по Гегелю, є поняття, "визначення думки", але, зрозуміло, не суб'єктивне визначення думки, а об'єктивне. Найбільше адекватно ця концепція проглядається в "Науці логіки". "Визначення думки", як підстава "духу", реалізуються в предметному світі й в історії. Люди поступово усвідомлюють її у законах природи, у законах суспільства, а потім у всій об'єктивно-ідеалістичній і діалектичної концепції абсолюту. Підкреслимо, що основа реальності має динамічний характер і проявляється в необхідності прогресу, реалізованого у людській історії, і зокрема в пізнанні реальності людиною. Характерним для Гегеля, зокрема в "Феноменології духу", є його розуміння пізнання, суспільства й форм, у яких суспільство усвідомлює саме себе, а також релігії й філософії, як вираження спрямованості абсолюту до свого самопізнання. Це, відповідно до його поглядів, означає, що Абсолют Є не тільки субстанцією, але й суб'єктом, тобто джерелом власного руху до своїй самосвідомості.
Гегель розвиває теорію, де абсолютний початок речей (у Гегеля "суб'єкт-об'єкт") фіксується за допомогою двох філософських наук - трансцендентальної філософії, предметом якої є суб'єкт, і натурфілософії, що займається природою. Жодна із цих наук не торкається абсолюту прямо, проте вони взаємно зв'язані й доповнюють одна одну, створюючи якийсь непрямий образ абсолюту.
Гегель поклав в основу своєї системи власний принцип тотожності буття й мислення. Воно є Первісний етап існування, для якого характерно не тільки єдність (як у Шеллинга), але й розходження. Розходження це пов'язане з мисленням, тому що є об'єкт думки і є вона сама, об'єктивне й суб'єктивне. Мислення як би «відчужує» від себе буття. Разом з тим воно не має відносин до окремої людини. Оскільки Мислення в стані включити в себе все багатство змінюваного світу, природу, людину, і її розум, то воно З'являється у вигляді світового розуму, світового духу, абсолютної ідеї.
Абсолютна ідея Автономна від людини, історії й природи. Вона являє собою процес пізнання себе в кожній створеній речі і Явищі. Інакше кажучи - це процес самопізнання Абсолютного духу. Його зміни нескінченні, а тому нескінченно й процес пізнання. Пізнання Гегель не зв'язував ні з окремою людиною, ні із суспільством - це якесь безособове явище (феномен). Тому перша велика робота філософа, що служить введенням у його систему, називається «Феноменологія духу».
Таким чином, Сама розробка системи спричинила у Гегеля розробку діалектичного метода. Як вже зазначалося, цілий ряд важливих діалектичних ідей був сформульований у філософських вченнях Фіхте (антитетичний метод) і Шеллінга (діалектичне розуміння процесів природи). Вершиною класичної німецької діалектики стала філософія Гегеля. Він розробив діалектику в систематичній, цілісній формі, але на основі ідеалізму й із включенням елементів метафізичності. Велика заслуга Гегеля - в тому, що він Уперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному Русі, зміні, перетворенні й розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок, закони цього руху й розвитку. У кожній з розглянутих у його філософії сфер дійсності - від суто логічних категорій до категоріальної діалектики історичного процесу - Гегель намагався виявити лінію розвитку, що проходить крізь них, хоча схематизму й штучних побудов при цьому уникнути не вдалося. Його фундаментальний внесок у розвиток філософії полягав у тому, що Він уперше в історії філософської думки дав глибоку систематичну розробку діалектичного методу мислення й прагнув реалізувати його принципи при аналізі всіх сфер дійсності. ДІалектика Гегелем була розвинена на об'єктивно-ідеалістичній базі, оскільки за основу всіх явищ він приймав духовний початок, що позначав різними термінами (світовий розум, світовий дух, абсолютна ідея). Ця абсолютна ідея відчужує себе (тобто перетворюється) у природу, а потім у дусі, тобто в мисленні й історії знову повертається до себе. Найбільше повно діалектика Гегеля викладена в його роботі «Наука логіки». У цьому Добутку він дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обґрунтував положення про єдність діалектики, логіки й теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки і дав критику метафізичному методу мислення.
Якщо Кант у формі трансцендентальної логіки представив лише «неясний абрис» діалектичної логіки, то Гегель цілком ясно, виразно виклав зміст останньої як цілісну систему знання (логіку розуму). При цьому він не принизив роль і значення формальної (розумової) логіки в пізнанні. Гегель критикував не формальну логіку (без її взагалі неможливо ніяке пізнання), а тих її непомірних прихильників, які вважали її єдиною, вищою логікою, не бачили (або не хотіли бачити) логіки розуму, не розуміли необхідності переходу до діалектичного мислення.
Разом з тим філософ Відзначав обмеженість (але не порок!) формальної логіки, Обумовлену тим, що вона розглядає форми мислення в їхній незмінності й розходженні, поза їхнім взаємозв'язком і субординацією. Визнаючи важливе значення формальної логіки, Гегель призивав «іти далі» - до логіки діалектичної, котра вивчає форми мислення як форми справжнього знання в їхньому взаємному зв'язку й розвитку, у їхній субординації.
Діалектика - основа, справжній центр всієї філософської проблематики в Гегеля. Він підкреслював, що Неможливо зрозуміти предмет, не усвідомивши Всього попереднього шляху його розвитку. Тому дійсним цілим є не «голий результат», а результат разом зі своїм становленням. Він звертав увагу на те, що Розвиток відбувається не по Замкнутому колу, а по «спіралі», поступально, від нижчих форм до вищих, від змісту до змісту. У цьому процесі відбувається Взаємоперехід кількісних і якісних змін (еволюції й перегони). Джерелом розвитку є протиріччя, що рухає світом, є «корінь усякого руху й життєвості», принцип усякого саморуху й пізнання.
Розробляючи субординовану систему категорій діалектики й виводячи їх друг із друга по щаблях логічного сходження від абстрактного до конкретного, Гегель довів, що Логічні форми й закони - не порожня оболонка, а Відбиття об'єктивного світу.
Характерна риса гегелівського діалектичного методу - його «революційний заряд». Герцен називав філософію Гегеля «алгеброю революції». Але діалектичний метод Гегеля перебував у непримиренному протиріччі з його консервативною ідеалістичною системою. Отже, Основне протиріччя гегелівської філософії - це протиріччя між консервативною ідеалістичною системою й революційним діалектичним методом. Аналізуючи положення Гегеля про взаємозв'язок розумного й дійсного, Ф. Енгельс підкреслює, що саме за всіма правилами методу мислення Гегеля з'явився висновок: «гідно загибелі все те, що існує». Але, «Обплутаний» внутрішніми потребами своєї догматичної системи, він не зробив такого висновку з усією визначеністю, але до цього неминуче привів його «найвищою мірою революційний метод мислення».
Значення й революційний характер філософії Гегеля в тому, що вона раз і назавжди покінчила з уявленнями про остаточний характер результатів людського мислення й дії. Гегель обгрунтував положення про Процесуальний характер істини, яке мало величезне значення не тільки для філософського й усякого іншого пізнання, але й для області практичної дії. Це положення яскраво висвітило ту обставину, що не тільки в пізнанні, але й у реальній історії людства немає й не може бути остаточного завершення, абсолютного стану, а завжди є нескінченний процес розвитку.
І хоча революційна сторона гегелівської філософії - діалектичний метод - була в остаточному підсумку «задушена» її догматичною непомірно великою консервативною стороною, саме перша сторона виявилася тим найбільшим філософським завоюванням, що у своєму матеріалістичному переосмисленні зробила кардинальний вплив на розвиток пізнання й практики.
Саме цей метод сприяв появі в політиці самої крайньої опозиції, представники якої бачили на всьому «печатку неминучого падіння». Виходячи з того, що «немає нічого раз назавжди встановленого, святого», вони скидали віджилі громадські порядки. А це свідчило про те, що діалектична філософія, перед якою «ніщо не може встояти», не тільки відігравала важливу роль у теоретичному житті, але й мала величезне практичне значення. Тим самим вона робила революціонізуючий вплив не тільки на сферу філософського пізнання, але й на область практичної політики, хоча сам Гегель був досить далекий від цього, схиляючись до дуже мирних політичних висновків.
Діалектика як Логіка, теорія пізнання й загальний метод не повинна, по Гегелю, містити порожні, мертві форми думки й принципи, у неї повинна ввійти все життя людини (і індивідуальне й родове). Філософ прагнув розглянути логіку як необхідний компонент практичної діяльності людини як суспільної істоти, що змінює зовнішню дійсність і робить її об'єктивно-істиною. А це значить, що дослідження загальних закономірностей «життя людини», тобто її практичної діяльності у всіх її формах, є ключем до розгадки таємниці логічних категорій, законів і принципів, механізму їхнього зворотного впливу на практику. Якщо «життя» не включене в Логіку, остання порожня, беззмістовна й, крім того, «безконтрольна», тому що відкриваються широкі можливості для сваволі, суб'єктивізму й т. п.
У гегелівській діалектиці, навіть із погляду «чистого мислення», є щось більше, ніж просто софістика й схоластичні витончення. Ідеї Гегеля про співвідношення розуму й практики, теоретичної й практичної діяльності, його розуміння діалектики матеріального і ідеального, указували на необхідність глибокого матеріалістичного дослідження цих питань. І не тільки процесу освоєння думкою дійсності, але й процесу її матеріалізації, втілення в об'єктивну реальність.
Гегель уперше Включив практику (хоча й розумів її як «абстрактно-духовну працю») у розгляд діалектико-методологічних проблем, зробив її ключовою категорією своєї Логіки. Остання, резюмована в діалектичному методі, є той засіб, що перебуває на озброєнні суб'єкта не тільки як істоти мислячої, що пізнає, але й діючої, що перетворює дійсність. А це значить, що діалектика «належить» не тільки «теоретичній», але й «практичній ідеї», служить (і повинна служити) не тільки засобом розвитку теорії, але й знаряддям «добра», «волі», «життя» - практично-перетворювальної діяльності.
«Таємницею й джерелом» гегелівської філософії є «Феноменологія духу». У цій роботі (1807) уже досить чітко сформульоване Вихідне Положення філософії Гегеля - тотожність мислення і буття, тобто розуміння реального світу як прояву ідеї, поняття, духу. Цю тотожність мислитель трактував як процес самопізнання абсолютною ідеєю самої себе, процес, що історично розвивається і є процесом породження всієї дійсності.
В «Феноменології духу» розглядається еволюція людської свідомості від перших її проблисків до свідомого оволодіння наукою й науковою методологією, до абсолютного знання (філософії). Тим самим феноменологія з'являється як «сходи знання», що зводить індивіда від безпосередньої повсякденної свідомості до філософського мислення й абсолютного знання.
При цьому перехід свідомості від одного щабля до іншої обумовлений протиріччям між предметом і знанням про нього, між сутністю і явищем. Отже, Рух ідеї в «Феноменології духу» - це сходження від абстрактного до конкретного, кожний наступний щабель містить у собі всі попередні, відтворюючи їх на новому, більш високому рівні.
