Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частина 2)

Для того, щоб згадувана робота знайшла своє відображення в реальному житті, потрібне публічне обговорення прийнятих проектних рішень, як це нині робиться в інших країнах світу. Участь громадськості в обговоренні проектних рішень, з одного боку, сприятиме реалізації її задумів, дасть можливість врахувати думку зацікавлених суб'єктів, інвесторів тощо, а з іншого боку - унеможливить зловживань чиновників та інших зацікавлених осіб.

У тому разі, коли відсутні зауваження, землевпорядна документація затверджується в межах чинного законодавства і набуває сили закону на місцевому рівні. І тільки після цього оформляється Генеральний план населеного пункту, який грунтується на матеріалах земельно-господарського впорядкування.

З викладеного можна зробити наступні висновки:

1. Система землекористувань у населених пунктах, яка склалася за умови виключно державної власності на землю, не забезпечує створення ефективно діючих ринків землі.

Між Генеральним планом населеного пункту та органами місцевого самоврядування лежить невпорядковане правове поле, що не відповідає ні державним, ні громадським, ні приватним інтересам. Потенційний інвестор позбавлений можливості отримання необхідної інформації для обґрунтованого формування своїх намірів щодо найбільш ефективних капіталовкладень у землю.

2. Законодавчою базою управління земельними ресурсами в населених пунктах є Земельний кодекс України. У ньому статтями 63-65 забезпечується раціональне використання земель населених пунктів з
урахуванням приватних, громадських, державних інтересів.

3. План земельно-господарського впорядкування Е основним механізмом і правовою основою ефективного управління земель ними ресурсами населених пунктів, основою організації ринку землі.

4, План земельно-господарського впорядкування є правовою основою для встановлення обмежень у використанні земель у зонах особливого режиму, визначених законодавством, і виступає гарантом прав суб'єктів земельних відносин, у тому числі інвесторів.

5. Планування системи землекористувань у населених пунктах в умовах ринкової економіки повинно опиратися на землевпорядну і містобудівну документацію.

6. Містобудівна документація повинна виготовлятися в органічній єдності з планом земельно-господарського впорядкування. Це сприятиме підвищенню рівня обґрунтованості обох документів.

7. Містобудівна і землевпорядна документація виступає важливим засобом повсякденної управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, є інструментом своєрідного діалогу держави з населенням, власниками, інвесторами тощо.

8. Рішення щодо сучасного та ефективного використання землі в населених пунктах, наміри органу самоврядування, які стосуються змін цього використання, повинні бути доступними і цілком зрозумілими
для громадян. Населення безперешкодно повинно отримувати можливість ознайомлення з планами використання земель, вносити свої пропозиції, оскаржувати незадовільні рішення.

9. Землевпорядна документація (плани земельно-господарського впорядкування) після затвердження в межах чинного законодавства набуває юридичної сили і служить основою для кінцевого оформлення Генерального плану населених пунктів.

10. Вирішення поставлених проблем можливе за умови використання новітніх технологій проектування, але з обов'язковим дублюванням інформації на паперових носіях, що забезпечує її довговічність і страхує власників земельних ділянок, одержаних, скажімо, на 49 років в оренду, від різних "вибриків" комп'ютерної техніки та форс-мажорних обставин нездоланної сили.

В умовах функціонування ринкових відносин і формування ринку землі, з метою прийняття кваліфікованих рішень щодо використання землі в населених пунктах і пов'язаних з цим процедур її відчуження, передачі у власність, надання у користування, реєстрації, встановлення і зміни меж земельних ділянок, необхідно запровадити вивчення на факультетах землевпорядкування такої дисципліни, як управління земельними ресурсами в населених пунктах.

7.4.2.1. Розмежування земель

Державної та комунальної власності

Конституція України (ст. 14) проголошує землю основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Земля є об'єктом права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Власне, це стало серйозним підґрунтям процесів реформування земельних відносин. Значної актуальності набувають процеси роздержавлення і приватизації землі у населених пунктах. Це зумовлено в першу чергу:

• запровадженням в Україні різних форм власності на землю;

• необхідністю передачі частини земель державної власності у приватну і комунальну;

• потребою у створенні законодавче гарантованих умов усім суб'єктам земельних відносин;

• необхідністю правового обґрунтування системи управління земельними ресурсами населених пунктів.

Формування територій державної, комунальної і приватної власності повинно здійснюватися на основі відповідного законодавства України. Нині такою законодавчою базою є: Земельний кодекс, Закон "Про власність", Указ Президента України "Про розмежування земель державної і комунальної власності", Декрет Кабінету Міністрів "Про приватизацію земельних ділянок" та ін.

Однак, досліджуючи проблеми формування територій згадуваних форм власності, нами виявлено певну суперечливість існуючого законодавства. Зокрема, в Указі Президента України "Про розмежування земель державної і комунальної власності" від 27 червня 1997 р. № 722/99 зазначається, що у комунальній власності перебувають землі загального користування у межах населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів) та земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти комунальної власності. Згідно з Земельним кодексом землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди тощо) перебувають у державній власності. Тобто землі загального користування в одному законодавчому документі відносяться до земель комунальної власності, в іншому - до державної.

Відомо, що право комунальної власності на землю відповідно до законодавства набувається і реалізується територіальними громадами сіл, міст, районів у містах безпосередньо або від їх імені органами місцевого самоврядування. Право ж державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до законодавства.

При такій постановці питання може виникнути ситуація, коли право державної власності на землю матимуть органи самоврядування, а право комунальної власності - органи державної виконавчої влади. Певна річ, це призведе до глибокого хаосу в землекористуванні, будуть порушені основи прав власності землевласників та землекористувачів.

Які ж Об'єкти нерухомості слід відносити до комунальної власності?

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1991 року № 311 житловий та нежитловий фонди рад, їх майновий комплекс передаються у комунальну власність. Але згідно з Земельним кодексом (ст. 4) будинки органів державної влади та державної виконавчої влади перебувають тільки у державній власності, а згідно із згадуваним Указом Президента у державній власності перебувають лише земельні ділянки органів державної влади. Отже, неузгодженість законодавства очевидна. Як усунути ці суперечності? Відповідь на це запитання в певній мірі слід шукати в Земельному кодексі України від 13.03.1992 р., який передбачає державну, приватну і колективну власність. Про комунальну ж власність тут мова взагалі не йшла. Тільки через 8 років незалежності України саме життя довело потребу у формуванні комунальної власності, в результаті чого й було видано Указ Президента України "Про розмежування земель державної та комунальної власності". При цьому комунальна власність відокремилась від державної власності і стала самостійною обліковою одиницею як різновид державної форми власності (ст. 4 ЗКУ), набувши статус комунальної власності. Водночас слід погодитися із згадуваним Указом Президента в частині, що у державній власності перебувають усі землі України, за винятком комунальної та приватної. Землі державної виконавчої влади перебувають у комунальній власності. Але в комунальну власність із земель державної власності не можуть передаватися:

• землі гірничодобувної промисловості державного значення і земельні ділянки з розвіданими родовищами корисних копалин загально державного значення;

• землі єдиної енергетичної та космічної систем;

• землі залізниць, які засновані на державній власності, автомобільних доріг державного значення, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, на яких розміщено об'єкти державної власності, землі державних установ та інформації;

• землі Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

• < Назад
• Вперёд >