Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частини 1)
Страница 77 из 79
• несільськогосподарським підприємствам, установам, організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства.
Така концепція використання земель сільськогосподарського призначення відповідає державній політиці, оскільки створення різних форм господарювання на землі має за мету забезпечити розвиток економіки країни, її стабільність і безпеку. Якщо цього не буде досягнуто, то Україна, попавши у продовольчу залежність від інших країн, автоматично попаде в економічну і політичну залежність. Саме тому система управління землями сільськогосподарського призначення є складовою земельної політики в умовах здійснення аграрної реформи. Проте управління цими землями може здійснюватись тільки тоді, коли будуть встановлені землевпорядними організаціями межі земельних ділянок в натурі з наступною державною реєстрацією земельної ділянки та отриманням державного акта на право власності або користування землею. Іншими словами: щоб управляти земельними ділянками, потрібно мати сам об'єкт управління, який підтверджується наявністю державного акта.
При цьому потрібно зазначити, що державна політика управління землями сільськогосподарського призначення базується на двох групах аргументів. Перша з них пов'язана з правами власників і користувачів земельних ділянок, які можуть долучати або відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу тощо. Власники та землекористувачі мають право власності на вироблену сільськогосподарську продукцію та право на використання у встановленому порядку корисних копалин, торфу, водних об'єктів тощо над і під поверхнею земельної ділянки.
Органи управління земельними ресурсами в своїй повсякденній виробничій діяльності повинні усвідомлювати, що чинне законодавство дозволяє здійснювати відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, заподіяних вилученням, обмеженням їх прав як суб'єктів господарювання, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого іншою стороною. У нових організаційно-правових формах господарювання механізм управління землями сільськогосподарського призначення повинен передбачати звільнення від відшкодування витрат сільськогосподарських і лісогосподарських угідь у випадках використання цих земель для будівництва закладів охорони здоров'я, культури, організації природно-заповідного фонду тощо. Крім того, власники землі і землекористувачі мають право будувати житлові будинки, виробничі та інші споруди, необхідні для використання земельної ділянки за призначенням згідно з проектами забудови.
Друга група передбачає обов'язки власників землі і землекористувачів, зміст яких полягає в наступному:
• використання землі за призначенням;
• дотримання вимог законодавства про охорону земель;
• своєчасна сплата земельного податку;
• збереження добросусідських відносин;
• своєчасна подача відповідним органам виконавчої влади даних про стан і використання земель;
• збереження геодезичних знаків, гідротехнічних споруд та ін.
Крім того, власники землі повинні з розумінням відноситись до проблеми сервітутів.
Згідно з прийнятим 3 грудня 1999 р. Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки" організаційно-правова форма підприємницької діяльності на землі може передбачати створення фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, господарств без створення юридичної особи.
Проте, як засвідчує досвід зарубіжних країн, громадянам, які виявили бажання організувати товарне сільськогосподарське виробництво, земля надається за умови отримання ними відповідної сільськогосподарської освіти або необхідного практичного досвіду роботи в сільськогосподарському виробництві.
Зважаючи на ті негативні наслідки в землекористуванні, які залишилися в демократичному суспільстві від адміністративно-командних методів управління, нині потрібно передбачити конкретні дієві заходи з реабілітації деградованих і малопродуктивних земель.
При цьому економічно вигідною стає консервація земель, яка передбачає припинення господарського використання таких земель шляхом їх залуження або ж заліснення. У результаті цього агроландшафти зокрема, а довкілля в цілому стають більш привабливими, послаблюються суперечності в ланцюгу "людина - природа".
В умовах реформування земельних відносин, основою яких є форма власності на землю, можуть мати місце порушення права власності чи користування на землю суб'єктами господарювання. Це може призвести до всезагального невдоволення суспільства, в результаті чого може виникнути блокування процесу ринкових перетворень в аграрному секторі економіки. Отже, держава повинна забезпечити рівні умови захисту прав власності на землю. У випадку виникнення земельних спорів останні розглядаються органами місцевого самоврядування, спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а також в судовому порядку.
Вважаємо за доцільне представити окремі варіанти розгляду земельних спорів:
• відновлення меж земельної ділянки;
• самовільне зайняття земельних ділянок;
• нехтування земельними сервітутами;
• відшкодування збитків власників та землекористувачів в результаті втрат сільськогосподарських і лісогосподарських угідь;
• відмежування земель населених пунктів;
• ведення господарської діяльності, яка створює незручності відносно інших суб'єктів господарювання;
• навмисне заподіяння збитків та ін.
У рамках системи управління земельними ресурсами сільськогосподарського призначення потрібно знайти відповідь на питання про право обмеженого користування чужими земельними ділянками, яке встановлюється для однієї або декількох осіб. У такому випадку встановлюється приватний сервітут. Якщо ж земельною ділянкою користується необмежене коло осіб, то в такому випадку встановлюється публічний сервітут.
Практичне вирішення проблеми прав обмеженого користування чужою земельною ділянкою передбачає встановлення таких земельних сервітутів:
• право проходу та проїзду на велосипеді;
• право проїзду на транспортному засобі по існуючому шляху;
• право прокладання та експлуатації трубопроводів, ліній зв'язку та інших комунікацій;
• право відведення води зі своєї земельної ділянки на чужу або через неї;
• право проводити на свою земельну ділянку воду з чужої водойми або через чужу ділянку;
• право прогону худоби;
• право сінокосіння або випасання худоби по існуючому шляху;
• право здійснювати на чужій ділянці природо охоронні заходи та ін.
Важливо зазначити, що встановлення таких сервітутів не позбавляє власника права володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою. Водночас власник земельної ділянки або користувач мають право вимагати компенсації від зацікавлених осіб за користування сервітутом Отже, врахування вищерозглянутих особливостей управління землями сільськогосподарського призначення дозволить забезпечити високу ефективність їх використання.
7.3.1. Управління землями запасу
Земельний кодекс України передбачає надання пріоритетного права на приватизацію сільськогосподарських угідь тим, хто їх безпосередньо обробляє. Водночас не позбавляються права на приватизацію землі і всі інші громадяни. Бажаючим громадянам, виходячи із нормативів, встановлених Земельним кодексом, можуть передаватися у власність або користування земельні ділянки для створення фермерських господарств, особистих селянських господарств, садівництва, городництва, дачного і гаражного будівництва.
Механізм здійснення цього положення передбачає вилучення у сільськогосподарських підприємств до 7-10% використовуваних ними земель і включення їх до складу земель державного запасу, власне з яких і будуть виділятися ділянки для названих цілей.
Крім цього, в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 року вказується на створення поблизу населених пунктів на землях запасу громадських пасовищ.
Управління землями запасу вимагає обґрунтованого їх розміщення на території адміністративно-територіального утворення, оскільки склалася громадська думка, що ці землі переважно представлені малопродуктивними, деградованими угіддями. Але і такі думки є небезпідставними, оскільки на початковому етапі проведення земельної реформи, коли не було до кінця відпрацьовано механізм її реалізації, коли не було чіткого бачення використання земель запасу, їх дійсно відводили на не зручних для використання землях, які відрізнялися низькою родючістю. Лише згодом було виявлено вузькі місця формування земель запасу, в результаті чого прийнято рішення про розміщення їх на середніх за родючістю грунтах.
Як бачимо, проблема управління використанням земель запасу поки що існує, чим і зумовлює необхідність розв'язання завдань не тільки під кутом зору суттєвого підвищення рівня інтенсифікації виробництва, але й в контексті збереження і відтворення родючості грунту.
7.3.2. Управління землями резервного фонду
Ліквідація державної монополії земельної власності, відновлення приватної власності на землю та інші засоби виробництва зініціювали перерозподіл земель за формами власності. У результаті такого перерозподілу, з врахуванням потреб населених пунктів, сільських і селищних рад на їх території створено резервні фонди земель, розмір яких складає 15 відсотків площі всіх сільськогосподарських угідь, включаючи угіддя в межах відповідних населених пунктів. Причому ця частка визначається після виділення ділянок для земель запасу, розмір яких, як вже згадувалося, складає 7-10 відсотків земель, які використовуються сільськогосподарським підприємством. З цього видно, що землі резервного фонду займають досить значні площі на території відповідної ради. Тому ефективне управління цими землями з метою створення умов раціонального їх використання і охорони є завданням державної ваги.
Завдання управління землями резервного фонду певною мірою випливають із Земельного кодексу України та Указу Президента України від 8 серпня 1995 року № 720 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям," де вказується, що "резервний фонд використовується для передачі у приватну власність або надання у користування земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських підприємств або які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання".
