Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частини 1)
Страница 75 из 79
Власне, досліджуючи проблеми управління земельними ресурсами, не раз доводиться зустрічатися з висловлюваннями, подібними до таких: "Управління земельними ресурсами в Україні здійснюється шляхом регулювання земельних відносин..." або "Управління як один з видів державного регулювання" тощо. Опублікована ціла низка наукових статей під назвою "Регулювання земельних відносин...". Навіть побачила світ монографія під назвою "Регулювання земельних відносин у містах", хоча по суті в ній йдеться про управління земельними ресурсами. Але ж таке розуміння управління є принципово невірним. І ось чому: державне регулювання земельних відносин здійснюється тільки вищим державним органом - Верховною Радою України через законодавчі акти.
Наприклад, Земельний кодекс України (2001 р.), прийнятий Верховною Радою, регламентує державну, колективну і приватну форми власності. Тобто цим кодексом регулюються форми власності на землю, їхня рівноправність між собою. Але державне управління в галузі використання і охорони земель (ст. 13-17 Земельного кодексу), яке здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи державної влади, Держкомзем України, Міністерство екології і природних ресурсів та інші спеціально уповноважені на це державні органи, відповідно до їх компетенції зобов'язані забезпечити реалізацію в життя цих форм власності на землю і рівноправність між ними. Іншими словами, вказані органи зобов'язані реалізовувати в життя всі ті наміри, ідеї, заходи, які випливають із законодавчих актів України. Ось в чому полягає відмінність управління земельними ресурсами від регулювання земельних відносин. При цьому можна використати принцип: від регулювання - до управління. Проведені нами дослідження свідчать, що який би не був "добрий" Закон у галузі використання землі, його "доля" щодо реалізації в життя цілком і повністю залежить від існуючої на даний час системи управління земельними ресурсами. Іншого просто не буває. Розглядаючи проблеми управління земельними ресурсами в умовах відносин ринкового типу, не можна не зупинитись на оцінці управління при соціалістичній моделі господарювання. Аналіз тенденцій управління того часу, коли верх брав адміністративно-командний стиль роботи, засвідчив, що управління земельними ресурсами мало руйнівний характер. Через втрату господаря землі було загублено десятки мільйонів гектарів сільськогосподарських угідь. Лише за останні 25 років дореформеного періоду в Україні піддано руйнації і виведено з сільськогосподарського обігу понад 2 млн. га земель, у тому числі майже 2 млн. га ріллі. За рахунок ерозійних процесів втрати грунту склали близько 600 млн. т, у тому числі 20 млн. т гумусу. Деградація фунту, відсутність процесу його відтворення стали однією з головних загроз екологічного лиха в Україні. Внесення значних доз мінеральних добрив лише маскувало втрати природної родючості грунту. Відносно високі врожаї сільськогосподарських культур створювали ілюзію благополуччя. Водночас у грунті в постійно наростаючому порядку з року в рік зменшувалася кількість гумусу, який служить не тільки біоенергетичною основою його родючості, але й регулятором всіх ґрунтових процесів.
Екстенсивне ведення господарства за рахунок необґрунтованого розширення площі орних земель стало не тільки причиною порушення екосистеми, але й невиправданих витрат на виробництво сільськогосподарської продукції, високої її собівартості. Адже рівень розораності сільськогосподарських угідь в окремих областях України, як вже зазначалось, досягає майже 80 відсотків. Ці показники є найбільшими, принаймні в Європі і Америці, але, на жаль, тішитися немає чим. У США агропромисловий комплекс використовує територію у З рази меншу, ніж в Україні, проте проблем із забезпеченням продовольством там не існує. У той же час логіка підказує: якщо Україна має посівних площ у З рази більше, ніж США, то й продукції мала б виробляти у стільки ж разів більше. Насправді ж, у перерахунку на еквівалентну площу, Україна, володіючи найбагатшими в Європі високородючими ґрунтами, з виробництва сільськогосподарської продукції замикає список країн світу. Між тим, біокліматичний потенціал більшості регіонів України дозволяє збирати з кожного гектара зернових культур 60-70 ц, цукрових буряків 500-700 ц, картоплі 200-300 ц, овочевих культур 250-400 ц. Реальність такої врожайності підтверджується досвідом окремих передових господарств. На жаль, ці показники в Україні є у 2-3 рази нижчими через відсутність первинної вимоги послідовного підвищення родючості фунтів як основи зростання продуктивності земель. Надавши землі статусу лише економічної категорії, радянське господарювання порушило екологічну рівновагу всього ландшафту. Концепція трансформації ландшафтів і "перемоги" над природою призвела до екологічного, а значить економічного та соціального лиха. Юридичне власником землі виступав весь народ, а практично розпоряджалися нею керівники підприємств та організацій, апарат виконавчих та розпорядчих органів, які були покликані "втілювати рішення КПРС в життя". Певна річ, при такій постановці питання про систему ефективного управління земельними ресурсами і мови не могло бути. Під виглядом індустріалізації сільськогосподарського виробництва урожайність планувалася з врахуванням досягнутого рівня. Проекти землевпорядкування сільськогосподарських підприємств були свого роду виправдальним документом без господарського використання землі, вони ніколи не були впроваджені в сільськогосподарське виробництво. Але такі "проекти-картинки" були лише основою суворої відповідальності керівників господарств за їх невиконання. Керівників господарств змінювали, але кращими результати не ставали. Як Не парадоксально, але ніхто з партійних керівників конкретно не відповідав за стан земельних ресурсів і фунтового покриву зокрема. Згодом партійному керівництву, господарським органам стало зрозумілим, що проблему ефективного використання землі потрібно ставити в ранг першочергових задач. Проте десятки постанов партії і уряду позитивних результатів не дали. Запровадження підрядних форм виробництва, госпрозрахункових форм оплати праці також не забезпечили очікуваних результатів. Правда, перспективи поліпшення справ пов'язували з додатковими капіталовкладеннями, укріпленням матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств, вдосконаленням форми організації та економічного стимулювання праці тощо.
Але якщо капіталовкладення у сільськогосподарське виробництво зростали у 3 рази, то темпи приросту продукції відставали від приросту засобів праці у 4-5 разів.
Виникає питання: що було істинною причиною гальмування створення ефективного землекористування? Відповідь одна. Потрібно було міняти земельні відносини, основою яких є форма власності на землю, усунути суперечності виключно державної власності на землю і розподілу виробленого продукту, створити ефективну систему управління земельними ресурсами. Точкою відліку розв'язання цих проблем став Земельний кодекс України (1992 р.), завданням якого було регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання і охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості фунтів, поліпшення природного середовища, охорона прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю, та Земельний кодекс України 2001 року, який розвинув окремі положення попереднього кодексу.
Прийняття цих кодексів випливає з необхідності створення ефективної системи управління земельними ресурсами. Кожна їх стаття наповнена ґрунтовним змістом. Виконання цих статей є гарантом успіху в галузі землекористування. Управління земельними ресурсами при цьому стає реальною, життєздатною силою, спроможною довести правоту самої ідеї земельної реформи. Тому питанню управління земельними реурсами в країні нині надається особлива увага. Тільки через управління реалізуються функції контрольно-наглядового характеру за:
• створенням умов рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання;
• охороною прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю;
• розв'язанням земельних спорів;
• надходженням коштів від плати за землю та їх наступним використанням;
• проведенням земельних аукціонів, здійсненням трансакцій із земельними ділянками;
• створенням земельно-реєстраційних центрів;
• раціональною організацією території та використанням земельних ділянок власниками землі і користувачами відповідно до умов їх надання;
• поверненням самовільно зайнятих ділянок у стані, придатному для використання;
• економічним стимулюванням раціонального використання і охорони земель та відшкодуванням втрат, спричинених погіршенням якості земель суб'єктом господарювання;
• моніторингом земель, в тому числі земель, розташованих у зонах радіонуклідного забруднення, з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів;
• виконанням комплексу заходів, передбачених умовами надання земельних ділянок, нормативними документами та затвердженими документами щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, заростання бур'янами, чагарниками та дрібноліссям, селів, підтоплення та від інших процесів погіршення стану земель;
• вилученням або тимчасовою консервацією деградованих, малопродуктивних чи забруднених земель, подальше використання яких може призвести до негативних наслідків;
• рекультивацією порушених земель, зніманням, використанням і збереженням родючого шару ґрунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель, а також своєчасним приведенням цих земель у стан, придатний для використання за призначенням;
• збереженням та експлуатацією протиерозійних гідротехнічних споруд та систем, захисних лісонасаджень, встановленням і збереженням межових знаків;
• наданням достовірних даних про наявність, стан і використання земельних угідь по державному земельному кадастру, а також про наявність земель запасу;
• проектуванням, розміщенням, будівництвом, реконструкцією, введенням в дію, експлуатацією та ліквідацією об'єктів, які негативно впливають на стан земель;
• своєчасним і якісним виконанням комплексу необхідних заходів щодо запобігання псування земель, їхнього забруднення виробничими та іншими відходами і стічними водами, а також при добуванні корисних копалин, виконанні будівельних, геологорозвідувальних, пошукових та інших робіт.
При цьому базовою правовою основою чіткої організації управління земельними ресурсами є Конституція та закони України, постанови Верховної Ради України, Укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази Держкомзему України тощо.
Вже сьогодні стає очевидним, що управління в системі "земельні ресурси - людина" полягає в можливостях організувати в умовах ринкової економіки використання землі таким чином, щоб були створені умови для гармонійного співжиття Людини з Природою, що й буде переконливим доказом керованості цих відносин. Суспільство як частина природи повинне до цього ставитися не егоїстично, а з повагою до навколишнього середовища, врешті-решт, до того місця, до того "дому", де вона живе.
У цьому зв'язку, очевидно, недоцільно ділити управління земельними ресурсами на загальне, яке має територіальний характер, тобто охоплює певні території в межах адміністративно-територіальних утворень, і галузеве. •
Якщо ця умова буде досягнута, то з повною впевненістю можна сказати, що в Україні існує ефективна система управління земельними ресурсами.
