Лекція Поворот до людини у філософії ХХ століття
Страница 1 из 2
Лекція Поворот до людини у філософії ХХ століття.
План
1. К‘єркегор як ідейний натхненник екзистенціалізму.
2. Філософія екзистенціалізму.
3. Філософська антропологія.
Ще Людвиг Фейєрбах закликав філософію повернутися до конкретної людини. Одним із перших, хто відгукнувся на цей заклик був датський мислитель Сьорен К‘єркегор (1813-1855). Він розробив індивідуалістичне вчення про людину і першим послідовно виступил проти панлогізму, паноб‘єктивізму, ессенціоналізму і спекулятивності сучасної йому філософії. К‘єркегор першим піддав критиці класичну філософію і культуру за аморальність, яку він вбачав в тому, що індивідуальне, одиничне розчиняється і хоче забути себе у загальному. Завдання філософії він вбачав в тому, щоб “вдивитися”, “відчути” людське життя, страждання. Він започатковує принципово новий напрямок філософії – екзистенціальний. Само слово “екзистенція” перекладається з латині як існування. Тобто К‘єркегор запропонував замінити філософію сутностей філософією людського існування. На місце свідомості і розуму він поставив вольовий акт, у якому людина народжує себе, вибір, завдяки якому людина стає особистістю, тобто істотою духовною, такою яка сама себе визначає. Для С. К‘єркегора людина не просто перетворюється на вихідний пункт його філософії. У цьому перетворенні вона розуміється як дух, а дух як особистість яка є ставленням, що ставиться до самого себе і, тим самим, само себе спрямовує: “Людина є дух. Але що ж таке дух? Це Я. Але тоді – що ж таке Я? Я – це ставлення, що ставить себе до себе самого, - інакше кажучи, воно знаходиться у ставленні внутрішньої орієнтації такого ставлення, тобто Я – це не ставлення, але повернення ставлення до самого себе “.
Із того, що людина на відміну від тварини визначена як дух, С. К‘єркегор виводить такі екзистенціали людського буття як свобода, страх, туга, відчай, відповідальність. Вихідною у розгортанні цього ланцюгу стає ідея, що дух – це становлення, це така дійсність, яка постійно шукає і виявляє свої можливості і у цьому сенсі є ніщо: “Дійсність духу постійно знаходить прояв як форма, котра заманює свою можливість і відразу ж зслизає, як тільки та готова за це зачепитися, - це ніщо, котре може лише страшитися” У такій оптиці страх є “дійсністю свободи як можливість для можливості”. Характеризуючи страх як можливість свободи, датський філософ доводить необхідність виховання страхом: “Той, хто виховується страхом, - виховується можливістю, і тільки той, хто виховується можливістю, виховується відповідно до своєї нескінченості”. Таке виховання вимагає від людини чесності з собою й по відношенню до можливості а також віри.
Наскрізною для творчості С. К‘єркегора є думка, що людина (дух) – це становлення і синтез. “Людина є синтезом душевного і тілесного”, “синтезом, котрий ґрунтується на дусі і підтримується ним”. Інакшим вираженням цього першого синтезу є синтез тимчасового і вічного, синтезом нескінченого і кінцевого, свободи і необхідності, “коротше кажучи, синтез”. Але коли ставлення ставиться до самого себе у цьому синтезі виникає внутрішня невідповідність з якої народжується відчай. Причому, як важлива категорія духу, відчай – це не послідовність невідповідностей, але ставлення, яке орієнтовано на самоє себе і тому людина не може позбавитись відчаю, як вона не може позбавитись і власного Я. А оскільки дух – це ставлення, яке само має себе спрямовувати, то у ньому міститься відповідальність, від якої завжди залежить всілякий відчай, оскільки він існує ” .
Ці ключові ідеї К‘єркегора стали загальними мотивами у філософії екзистенціалізму ХХ століття, у центрі уваги якого постала проблема людського існування, смислу людського життя, індивідуальної свободи і відповідальності. Екзистенціалізм є дуже впливовим і розгалудженим напрямком філософії ХХ століття.
Як філософська течія він сформувався між першою і другою світовими війнами у Німеччині і Росії.
У Німеччині його найбільш вагомими представниками були Мартін Гайдеггер і Карл Ясперс. У Росії – Микола Бердяєв і Лев Шестов.
Після другою світової войни ідеї екзистенціалізму одержали бурхливий розвиток у Франції у творчості Жана Поля Сартра, Альбера Камю, Габріеля Марселя, Мартіна Бубера.
Духовні витоки екзистенціалізму містяться не тільки у філософії К‘єркегора, але й у творчості Достоєвського, Мелвилла, Пруста.
Ключове поняття цієї течії – екзістенція. Екзистенція відрізняється від буття. Буття - це поняття, яке відноситься до оточуючого людину світу – природного і соціального, а екзистенція – це поняття, яке відноситься до внутрішнього життя людини, її Я.
Екзистенція за Гайдеггером – це становлення, це висунутість у Ніщо, у царину можливостей. Головними характеристиками екзистенції є
1. Інтенціональність, тобто спрямованість на інше,
2. Кінцевість , тобто людське буття є буттям до смерті і саме усвідомлення цього факту і пробуджує людину до справжнього існування, примушує замислитись над сенсом власного буття. Як зазначав із цього приводу Мерло-Понті, - людина – це істота, приречена до смислу;
3. Трансцендентування – Тобто вихід за свої межі, вихід у царину можливостей, можливостей бути так чи інакше, бути таким,, чи іншим, можливості перевершити, чи зрадити себе. Як зазначав із цього приводу Ортега-і-Гассет, - в людському житті ніщо раз і назавжди не гарантована, людина завжди ризикує перестати бути людинию і це вірно не тільки по відношенню до окремої людини, але і по відношенню до усього людства;
4. Свобода. За висловлюванням Сартра, людина – це істота, приречена на свободу. Свобода – це справжня сутність людини. Тобто в екзистенціалізмі проводиться думка, що немає ніякої заздалегіть визначеної сутності людини, людина – це свій власний проект і набуває своєї сутності вже у процесі існування. Тобто від народження людина має тільки можливість бути люидиною, а якою і як вона буде залежить вєже віднеї самої. Звідси і висновок, що існування передує сутності. Свобода в екзистенціалізмі невідривно сполучається із відповідальністю. Оскільки людина і є свобода, вона не може уникнути і сполученої із неї Відповідальності. Відповідальності за вибір свого власного способу бути людиную, свого власного способу буття. Тому свобода – це не дарунок, а важкий тягор, який людина має нести усе життя.
Із такого розуміння свободи випливають й такі властивості екзистенції як Турбота і Тривога. Турбота постає як турбота про знаходження і реалізацією свого справжнього місця в бутті. А тривога виникає тому, що людина не може бути до кінця впевненою, чи вірно вона здійснила вибір можливостей своєї самореалізації. Крім того, як зазначає Сартр,- вибираючи себе, ми вибираємо усе людство, тобто несемо відповідальність не тільки за своє буття, але і за буття людства. Цей тягор відповідальності також підсилює нашу тривогу.
Існування людини може бути справжнім і несправжнім. Зазвичай людина живе “несправжнім” життям, вона втягнута у безособове буття повсякденності, яке Гайдеггер позначає поняттям “man”. Цей світ “man” прагне підпорядкувати індивідуальність, зробити її часткою безособового буття. Тут людина постає як об‘єкт, а не суб‘єкт дій і рішень. І тільки погранічній ситуації, перед обличчям смерті, наприклад у випадку тяжкої хвороби, втраті близьких, відбувається розрив узвичаєнного існування і людина “прокидається” для справжнього буття, починає замислюватись над питаннями: “навіщо жити?”, “як жити?”, тільки так людина може пізнати свою долю і призначення. У погранічній ситуації людину пробуджує до справжнього існування страх. Страх розуміється в екзистенціалізмі як метафізичний жах, його онтологічний сенс у тому, що людині відкриваються безодня буття, яку вона раніше не бачила, прозябаючи у сутолоці повсякденності. Отже тільки у переживаннях своєї смертності людині відкривається смисл існування. Ця ідея розгортається у вигляді тріади: світ - буття-в-світі –буття. Екзистенція – це буття-в-світі – елемент, який пов‘язує потойбічне буття зів світом як ареною повсякденного, безособового існування.
Екзистенціалізм розкрив відчуджений, несправжній характер людського існування, це знайшло прояв у таких ідеях як відчай, тошнота (Сартр), абсурд (Камю) у мотивах ірраціоналізму та суб‘єктивіщзму, які притамані цій течії. Але у цілому екзистенціалізм містить великий гуманістичний потенціал, примушуючи людину замислитись над своїм власним існуванням.
Важливим напрямком розробки проблематики людини є також Філософська антропологія, представники якої прагнули розробити синтетичну концепцію людини. Ідейним джерелом філософської антроплогії також стала філософія життя і німецька філософія романтиків. Вона розвиває ідеї канта і неокантіанців, ідеї Ніцше.
Філософська антропологія була заснована Максом Шелером, який вважав, що усі основні проблеми філософії можна звести до питання “Що є людина?” і розробив розгорнуту програму філософського пізнання людини. Внаслідок розвитку цієї течії виникли самостійні антроплогічні концепції – біологічна (Гелен, Портман), культурна (Ротхакер, Ландман), релігійна (Хенгстенберг), педагогічна (Больнов). У філософській антропології ключовою стала теза Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Плеснер сформулював положення про принципу відкритість людини світу, про її біологічну неспеціалізованість і збитковість. Отто Больнов також висунув тезу про принципову неможливість вичерпної характеристики людської сутності, що знайшло вираз у його принципі “відкритого питання”.
