Лекція: Історичні типи світогляду.

План:

1.Міфологічний світогляд як засіб переживання смислової причетності до світу.

2.Своєрідність релегійного світогляду і його значення .

3.Основні риси філософського світогляду.

Література:

Релігія ( від лат. religio – благочестя, побожність, святиня, предмет культу) - світосприйняття, яке одухотворено вірою у Бога. Це не тілько віра чи сукупність поглядів. Релігія - це також почуття причетності, залежності та обов¢язку по відношенню до таємної вищої сили, яка дає опору і гідна поклоніння. Перетворення релігії на пануючий тип світогляду пов¢язано з формуванням і утвердженням світових релігій: буддізму (6-5 в. в. до н. е), християнства (1 ст. н. е.), ісламу (7 ст. н. е.).

Основні риси релігійного світогляду:

1. Його основу складає віра у існування надприродних сил і визнання панівної ролі надприродного світого початку у Всесвіті і житті людей. На відміну від міфологічного світогляду цей надприродний світовий початок мислиться як уособлений в одній істоті і такий, який знаходиться поза межами природи і постає як її творець.

2. Світ тут роздвоєний на “земний”, природний, який сприймається органами почуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний, спілкування з яким можливо через культові дії. Таке бачення світу було концептуально оформлене у вченні батька церкви Августіна Блаженного про “Град земний” і “Град небесний” і визначало світосприйняття напротязі усього середньвіччя.

3. Уособлений Бог потребуає і особистого до себе ставлення, що передбачає і особисту відповідальність перед Богом за власну життєдіяльність.

4. Тут роздвоєним є не тільки світ, але і людина. Вона постає як єдність души і тіла, де душа – це божий початок в людині, а тіло – гріховне, є тварним початком.

5. Уявлення про безсмертя душі.

6. Нове уявлення про простір і час. У просторі виділяються святі місця, зони сакрального, священного та профанного, буденного. На зміну циклічним уявленням про час, властивим міфологічному святогляду, приходять уявлення про спрямованість часу у майбутнє, де людину очікує Друге пришестя і Страшний суд.

7. Наявність системи абсолютних моральних норм та цінностей. Уявлення про них як про непорушні моральни закони, встановлені Богом.

Звідси ми можемо побачити соціокультурні функції релігії. Релегійні заповіді, канони, обряди виступали засобами соціальної регламентації, регулювання, упорядкування та збереження нравів, традицій, звичаїв. Релігія формувала уявлення про цивілізаційну єдність різних народів, які належать до однієї віри. Надавала безумовне, абсолютне обгрунтування системі моральних норм і цінностей, вимагала їхнього обов¢язкового дотримання.

Виявлення соціокультурних функцій релігії дозволяє зрозуміти підстави її виникнення в історії. Але цього ще недостатньо для того, щоб зрозуміти чому і досі релігія продовжує залишатися для багатьох людей панівною формою світосприймання. Для відповіді на це питання слід виявити психологічні коріння релегійного світогляду. До них можна віднести такі:

1.людина потребує відчуття зв¢язку з іншими, той, хто втрачає таку здатність стає божевільним, найбільш сильною і продуктивною формою такого зв¢язку є любов, символом потреби у любові став Бог.

2.це потреба у життєвій орієнтації, наявності безумовних ціннісних орієнтирів.

3.потреба у подаланні кінцевості власного існування, жадоба безсмертя.

4.потреба у подоланні незначущості власного існування, “зайвості” у світі, прагнення служіння.

5. потреба у опорі, підтримці, захисті, авторитеті.

6.жодна людина не може жити без віри. Російський релегійний філософ Іван Ільїн визначив віру як провідний, головний потяг людини, який визначає її життя, її прагнення, уявлення і вчинки. він розрізняє віру-довіру і віру-достовірність.

Фромм: “ в авторитарной религии бог – единственный обладатель того, что превоначально принадлежало человеку: он владеет его разумом и его любовью. Чем совенршеннее бог, тем несовершеннее человек. Человек проецирует лучшее, что у него имеется, на бога и тем самым обедняет себя. Теперь вся любовь, мудрость и справедливость принадлежат богу, человек же лишен этих качеств, он опустошен и обездолен. Начав с чувства собственной малости, он стал теперь совершенно безвластным и лишился силы; все его силы спроецированы на бога. Только через посредство бога он имеет доступ к самому себе. И чтобы убедить бога дать ему немного любви, он должен доказать ему, насколько лишен ее ; чтобы убедить бога, что нуждается в руководстве высшей мудрости, он должен доказать, насколько лишен мудрости, когда предоставлен самому себе. Перед человеком трудная дилемма. Чем больше он славит бога, тем он опустошеннее. Чем он опустошеннее, тем более греховным он себя чувствует. Чем более греховным он себя чувствует, тем больше славит бога и тем менее способен к восстановлению самости.”

Ще одне зауваження. ”Трагедия всех великих религий заключается в том, что они нарушают и извращают принципы свободы, как только становяться массовыми организациями, управляемыми религиозной бюрократией. Религиозная организация и люди, ее представляющие, в какой-то степени начинают занимать место семьи, племени, государства. Они связывают человека вместо того, чтобы оставить его свободным, и человек начинает поклоняться не богу, но группе, которая претендует на то, чтобы говорить от его имени. Это случилось во всех религиях”.

На відміну від попередніх типів світогляду філософія у своєму баченні світу спирається на знання і розум. Як ми вже зазначали, Філософія з самого початку свого виникнення постає як теоретично сформульований світогляд, виступає історично першою формою теоретичного знання.

Основні риси філософського світогляду:

1.Якщо міфологія виробляє синкритичний образ світу, релігія – цілісний, то філософія –Системний. Світ тут постає як єдиний і цілісний у своєї основі. Філософія прагне подолати чуттєве різноманіття світу в узагальненнях, законах, концепціях, що забезпечує концентрацію знання в певну єдніствь, в систему. Філософським розумом називають схильність сходити до узагальненнь, схоплювати співвідношення речей в протилежність прагненню думки зупинятися на окремих властивостях, розглядати предмети кожний окремо.

2. Філософський світогляд є біполярним, поєднує образно-эмоційне і логічне осягнення світу. Філософія не тільки описує і пояснює, але і оцінює, тому ій завжди властивий особистий імперативний характер.Філоософія, завершується у проблемі смислу світу і життя, ніколи не залишається мертвим, холодним фактом; вона ніколи не може залишитися у сфері чистого знання, вона логічно и внутрішньо необходно є живою діяльною силою, що переходить у сферу впливу і дії. Філософія торкається глибоких особистих питань людини навіть тоді, коли міркує про Всесвіт. Саме тому і можливі у неї аргументи «за» і « проти», що вказують на задоволення чи незадоволення інтимних потреб людської душі – не тільки теоретичного духу, але і волі, і почуттів і всієї повноти особистості. Філософська правда завжди не тільки об¢Єктивна істина, але і суб¢Єктивно приємне положення.

3. Філософський світогляд відображає не тільки сущє, але і належне. Філософія прагне творити дійсність і збагачувати її. Вона розглядає усі сфери належного, усі сфери абсолютних цінностей людської думки.

4. Філософський світогляд культурно-історично забарвлений. Тому що філософ має батьківщину, тобто національну духовну культуру, у якій склався його особистий дух з йго улюбленими предметами, з його творчим актом, життєвими переконаннями.

5. Філософії невластива нетерпимість, вона відстоює свободу в області думки, живе цією свободою. Свобода передбачає як необхідну умову сумніви. Філософія є сумнівом.

6.Отже філософії як історичному типу світогляду властивий Плюралізм. Різні філософськи системи незважаючи на їхню наукоподібність не можна звести одну до одній. Усі вони є більш меньш замкнутими ідейними цілісностями, які можна звести лише до їхніх вихідних засад. Тобто Філософські системи – це певні образи світу, які так само як і характери чи темпераменти проводять чіткі межи між людьми. Філософськи системи істинні не по відношенню до світу, а по відношенню до певних типів реакцій на Всесвіт. Їх мета – не поєднати у загальнозначущому пізнанні усіх людей – А по можливості повно, послідовно, логічно обгрунтовано висловити світорозуміння особистості.

7.Філософський світогляд долає автоматизм життєдіяльності і прилучає людину до чогось вічного, нескороминучого у світі, до світового цілого.

Філософія визникає у відповідь на потребу у рефлексії та самоаналізі, яка з¢являється в наслідок почуття незадоволенності і сумніву в житті у цілому. У такі моменти духовної кризи – чи в суспільстві, чи в житті людини, – коли руйнується впевненість у собі, яка утворювалась автоматизмом призвичних думок, почуттів, бажань, виникає потреба в філософській рефлексії. А філософська рефлексія у її розвинутих формах завжди народжує щось позачасове, нескороминуче, абсолютне, що один раз з¢явившись вже не зникає ніколи. Є відомий вислов: рукописи не горять, але скоріше це можна сказати про філософію. Справжньо великі ідеї нетлінні.

І на прикінці я бажала би навести слова Ільїна.

«Философия родится в жизни и от жизни, как ее необходимое и зрелое проявление; не от быта, не от животного существоания, но от жизни духа, от его страдания, жажды и созерцания. И рожденная духом, ищущим знания она Восходит к его зрелой и совершенной форме, сознательной мысли, с его ясностью, систематичностью и доказательностью. Философствовать значит – воистину жить и мыслью освещать и преображать сущность подлинной жизни. Философия есть систематическое познавательное раскрытие того, что составляет самую глубокую основу жизни.

Философия чужда и недоступна тем, кто не знает или не чувствует различия между бытом и духом, кто исчерпывает свою жизнь бытовыми содержаниями или отдает ее на служение технике быта. Для того, чтобы жить философскими содержаниями и тем более для того, чтобы придавать им форму мысли, человек должен иметиь как бы особый орган; или вернее Душа его должна быть достаточно глубокой для философского предмета, достаточна восприимчива для философского сождержания, достаточно утонченна для философского мышления и достаточна творческая для дела оформления. Душа, лишенная первой способности, то есть совсем не живущая на той глубине, на окоторой впервые раскрывается наличность философского предмета окажется пораженною философскою слепотой, а потому и некомпетентной в вопросе о бытии, значении и жизненной силе философии. Для того, чтобы судить о философии, надо жить ею и тот, кто не может или не хочет жить философским предметом обязан воздерживаться от суждений и о самой философии и о ее предмете.»