17 | 12 | 2017

Лекція Средньовічна філософія

 

Прихильники Раціоналізму вважали джерелом пізнання ро-зум, логічне мислення. Вони твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити достовірність та загальне знання. На противагу середньовічній схоластиці та релегійному дог-матизму класичний раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. (Декарт, Спіноза, Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку - не-обмеженої причинної послідовності, що пронизує світ, тобто мав форму детермінізму. Раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. затвер-джуючий визначальну роль розуму не тільки у пізнанні, але й у діяльності людей, став філософською засадою ідеології Просвітництва. Позиція раціоналізму, так само як і позиція емпіризму (сенсуалізму) страждала однобічнічтю, абсолюти-зацією однієї з пізнавальних властивостей людини, що в кінцевому разі сприяло утвердженню у філософії метафізич-ного, механістичного способу мислення.

Засновником емпіризму та матеріалізму, взагалі першим філософом Нового часу вважають англійця Френсіса Бекона (1561-1626 р.). Він жив і творив у епоху, яка є періодом не тільки могутнього економічного, але й великого куль-турного під’йому у розвитку Англії (він був сучасником Шекспіра). Походив Бекон з дворянської родини. Його батько був лордом-хранителем печатки. Вершина політичної кар’єри самого Френсіса Бекона - лорд-канцлер королівського двору. У 1621 р. Бекон був звинувачений парламентом у корупції та відсторонений від справ. Після цього він повністю присвя-чує себе науковій праці.

Бекон написав багато наукових праць. Серед них “Мо-ральні, економічні та політичні есе”, “Нова Атлантида”, “Про принципи та початки”. Основний його твір - “Новий Органон”. Органоном у той час називали збірку трактатів з логіки Аристотеля. Поняття “органон” (знаряддя, інстру-мент) в певному смислі рівнозначне поняттю “метод”. Тому називаючи свій твір “Новий органон”, Бекон протиставив свій метод методу Аристотеля. Він розробив індуктивний ме-тод пізнання, обгрунтовує основні принципи емпіризму.

Відповідно духу свого часу, головним завданням філосо-фії Бекон вважав вироблення нового методу науки, а за-гальною задачею усіх наук - підвищення влади людини над природою, тобто наука повинна бути не самоціллю, а засо-бом. У його відомому афоризмі “Знання - це сила” й підкре-слюється практична спрямованність науки. Але для того, щоб оволодіти природою та поставити її на службу людині, необхідно принципово оновити наукові методи дослідження. В середні віки, та й в античності, відмічає філософ, наука використовувала переважно дедуктивний метод, який скла-дається у посуванні від очевидних положень (аксіом) до ча-стних висновків. На думку Бекона такий метод мало під-ходить для пізнання природи. Будь-яка наука повинна спиратися на досвід, тобто посуватися від одиничних фактів до загальних висновків, іншими словами, використовувати індуктивний метод, якому Бекон надавав універсального зна-чення. Прагнучи зробити свій метод більш точним, він прийшов до висновку, що для цього треба використовувати два засоби - переліком та виключенням, останнє є головним. Як емпірист Бекон вважав джерелом справжнього знання - до-свід, а розум - джерелом заблуджень. За Беконом свідомість людини має різні суб’єктивні перешкоди, які він називав ідолами. Існують ідоли пещери (психічний склад людини), ідоли театру (їх джерело віра та авторітети), ідоли площі (спілкування між людьми, мова), ідоли роду (витлумачення природи по аналогії з собою). Звільнитися від ціх ідолів дуже складно, цьому повинні сприяти філософія та наука.

Творчість Бекона зробила великий вплив на розвиток філо-софії та науки. Одначе, він зробив надто великий акцент на емпіричних методах дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального моменту в пізнанні і перш за все - ма-тематики. Саме цей бік пізнання знайшов відображення в ра-ціоналізмі, найбільш видатним представником якого був Рене Декарт (1596-1650 р.).

Найважливішою характеристикою філософії Декарту є анти-раціоналізм. Він вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає критичному аналізу та сумніву. Не визи-ває сумнівів лише найбільш очевидні положення та судження (саме очевидність він вважав критерієм істини). А найбільш очевидним з суджень є твердження “Я мислю - отже я існую”. Тому воно і повинно бути вихідним положенням філософії. Із цього положення витікають два оснвних висновки: 1.розумо-воосягнений світ більш істиний, вище ніж світ чуттєвий та 2.самосвідомість людини має дуже велику цінність.

Декарту належить ідея створення загального наукового методу - універсальної математики, який забезпечить пану-вання над природою. Філософ дуже мітко схарактеризував значення наукового методу, який дозволить 1.перетворити пізнання на організовану діяльність, вільну від випад-ковостей, 2.провадити систематичний, безперервний науковий пошук, 3.орієнтуватися не на окремі відкриття, а поєднува-ти зусилля усіх наук. Наукові знання, як їх уявляє Декарт, це не окремі відкриття, а їх система.

Суттєве місце у філософії Декарта займає поняття суб-станції, яку він визначив як річ (будь яке існуюче), що не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе. Створений світ Декарт поділяє на два роди субстанції - духовну та матеріальну. Головне визначення духовної суб-станції - неподільність, матеріальної - подільність до безмежності. Основні атрибути субстанції - мислення та протяжність. Духовна субстанція містить у собі ідеї, які властиві їй з самого початку, а не були здобуті у досвіді. Тобто Декарт був прихильником теорії уроджений ідей і роз-глядав їх як умови всезагального та необхідного знання, тобто науки та філософії. Матеріальну субстанцію Декарт ототожнював з природою та вважав, що все у природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкрити за допомогою математичної науки - механіки. До Декарта ніхто не наважувався ототожніти природу з протяж-ністю, тобто з кількістю.

Таким чином, уявлення про природу як величний годин-никовий механізм, що заводиться божим першоповштохом, яке зародилося ще у Кеплера та Галілея, у Декарта остаточно оформлюється у філософську картину світу. Тому така кар-тина світу одержала назву картезіанської (від латинського імені Декарта - Картезіус). Вона складала основу філософії та природознавства аж до початку ХІХ ст. Вплив Декарта знайшов прояв і в тому, що так саме як і Галилей у Італії, який вперше почав писати італійською, Ломоносов у Росії, почавший писати по-російському, а не по старослов’янські, Картезіус вперше у Франції написав свій основний твір “Роздуми про метод” не латиною, як було прийнято у той час, а французською мовою. Ця традиція була продовжена французськими просвітниками, що сприяло росповсюдженню фі-лософських ідей серед широких верств населення.

Ідеї Бекона та Декарта вплинули на формування філо-софського вчення англійського матеріаліста Томаса Гоббса (1538-1579 р.). Якщо Декарт механістичну картину світу будував на грунті дуалістичного уявлення про дві субстан-ції - матеріальну та духовну, то Гоббс створив першу в іс-торії філософії закінчену картину механістичного ма-теріалізму. Заперечуючи існування душ як особливих суб-станцій, він твердив, що єдині субстанції - тіла. Така по-зиція призвела до механістичного розуміння людини. За Гоббсом люди, як і тварини - складні механізми, дії яких визначаються зовнішними впливами. Він також заперечував раціоналізм Декарта, його теорію розповсюдження ідей та вважав справжнім джерелом пізнання почуття. Таким чином, полемізуючи з Декартом, Гоббс розвивав емпіричну традицію, закладену Беконом. Одначе, на відміну від останнього, Гоббс на перший план висував проблеми наукового розуміння суспільства, держави, права, релегійної віротерпимісті. Саме ці питання привертали до себе найбільшу увагу в епоху англійської буржуазної революції, сучасником якої був філософ.

Вчення Гоббса про державу та право одержало широку відо-мість. Воно базується на розрізненні двох станів людського суспільства - природного та громадського. Природний стан - вихідний, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право співпадає з силою. Тому природний стан є стан “війни усіх проти усіх”.

Згодом Джонатан Свіфт так сатирично відтворив концепцію Гоббса:

Гоббс доказал, что все живое

Ведет борьбу между собою.

Большие малых любят есть,

Но к равным не дерзают лезть.

Обыкновенный средний кит

Селедок стаю съест и сыт.

Волк ест ягненка, а лисица

Гуссиком любит поживиться.

Натуралистами открыты

У паразитов паразиты,

И произвел переполох

Тот факт, что блохи есть у блох

И обнаружил микроскоп,

Что на клопе бывает клоп,

Который поедает паразита,

На нем другой... И так везде...

Гоббс не жалкував фарб для зображення хижісті людей у їх природному вигляді. Він виражає цю мрачну картину відомим стародавньоримським прислів’ям “Людина людині - вовк”. Одначе, цей стан, за Гоббсом, погрожує людині са-мознищенням. Звідси робиться висновок про необхідність для усіх людей змінити природний стан на стан громадянський, державний. Люди вимушені укласти “суспільну угоду” для за-безпечення загального миру та безпеки, на підставі якого і виникає держава. Хоча з уявленням Гоббса про первинну агресивність людини навряд чи можна погодтись, але його ідеї про природне, а не надприродне походження держави стали безумовним кроком уперед на шляху дослідження цієї проблеми.

Філософські ідеї Бекона та Гоббса продовжує розвивати та обгрунтовувати видатний англійський вчений-матеріаліст Джон Локк (1632-1704 р.). Його філософська діяльність про-ходила у епоху реставрації у Англії, у часи другої ан-глійської буржуазної революції (1688 р.) та після неї. Локк прийняв участь у боротьбі з пережитками феодалізму як філософ, економіст, політичний письменник.

Боротьба проти схоластики, розпочатая Галілеєм, Беко-ном, Гоббсом висунула на перший план проблему методу пі-знання і увесь комплекс питань гносеології. Саме ним й присвячений основний філософський твір Локка “Дослід про людський розум”.

Трактат розпочинається з критики вчення Декарта про уроджені ідеї. Локк доводить, що уроджених ідей немає ані у теоретичному мисленні, ані у моральних переконаннях, все людське знання походить з досвіду - зовнішнього (відчут-тів) та внутрішнього (рефлексії). Ідеї відчуттів - основа наших знань про світ. Локк розподіляє їх на два класи: на ідеї первинних та вторинних якостей. Ідеї первинних якостей (густина, протяжність, фігура, руж та ін.) - копії самих ціх якостей, в той час як ідеї вторинних якостей (колір, запах, вкус, звук та ін.) не схожі з якостями са-мих речей. Вчення Локка про розрізнення первинних та вто-ринних якостей спирається на протиставлення об’єктивного та суб’єктивного, його розвиток пізніше призвів до форму-вання суб’єктивного ідеалізму.

Так само як і Гоббс, Локк виводить необхідність дер-жавної влади з позиції теорії “природного права” та “суспільної угоди”. Але у власній політичній філософії він висловлює й низку принципово нових, прогресивний ідей. Він вперше висуває принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та федеративну. Політична філософія Локка стала засадою буржуазного лібералізму у Англії, відобразилась у політичних теоріях французської та аме-риканської буржуазних революцій.

Ще одним з найяскравіших представників філософії ХVІІ ст. виступає нідерландський філософ Бенедікт (Барух) Спі-ноза (1632-1677 р.). Він народився у Амстердамі у родині купця, який належав до єврейської общини. У середині ХVІІ ст. Нідерланди (Голландія) були, як і Англія, передовою капіталістичною країною Європи. Ще в середині ХVІ ст. в Нідерландах відбулась буржуазна революція, яка закінчилась встановленням першою у Європі буржуазної республіки. У ХVІІ ст. тут відбувається бурхливий розвиток техніки, науки (математики, астрономії, фізики, механіки), культури у цілому. Деякі нідерландські університети стають осеред-ками передових наукових та філософських ідей. Всі ці про-цеси відбилися й у творчості Спінози. Слідом за Беконом та Декартом, основною метою філософії він вважав завоювання влади над природою зовнішньою та удосконалення природи лю-дини. Свою філософську концепцію, як і Декарт, він прагнув побудувати на грунті безумовних, достовірних вихідних по-ложень. Зразок достовірності та логічної обгрунтованості Спіноза вбачав у геометрії. Тому головну свою працю - “Етику” - він виклав так званим “геометричним” методом (спочатку висловлюється визначення, потім формулюються ак-сіоми, на підставі яких доводяться теореми). Спіноза, як і Декарт, був одним з головних представників раціоналізму свого часу, але прагнув подолати дуалістичне картезіанське вчення про субстанцію. Тут він продовжував традиції пан-теїзму Бруно та, спираючись на механіко-математичну мето-дологію, задачу свою вбачав у створенні цілісної картини природи. Природу Спіноза розумів як єдину, вічну, безмежну субстанцію, яка не потребує для свого існування будь-якого іншого початку, отже як причину самої себе (causa qui). Визнаючи реальність безліччі різноманітних окремих речей, нідерландський філософ розумів їх як сукупність модусів - поодиноких проявів єдиної субстанції.

Якісна характеристика субстанції розкривається Спино-зою у понятті атрибуту - невід’ємної властивості субстан-ції. Кількість атрибутів у принципі несчислена, але кін-цевому людському розуму з’являються лише два з них - про-тяжність та мислення (у Декарта це атрибути двох різних субстанцій). Тобто позиція Спінози - матеріалістичний монізм.

Вчення Спінози про природу хоча й стало основним змі-стом його системи, але самим філософом розглядалася лише як відправний пункт його вчення про етіку (про це свідчить і назва його твору). У своєму моральному вченні Спіноза на перший план висуває проблему свободи, при вирішенні якої він спирався на соціологічну концепцію Гоббса. Спіноза розповсюдив на людину закони механістичного детермінізму, заперечував свободу волі й доводив необхідність усіх без винятку дій людини. Позитивне у його вченні про свободу є встановлення діалектичного зв’язку між свободою та необ-хідністю. Але він обмежив свободу лише пізнанням необ-хідності, оскільки розумів свободу як виразне та чітке уявлення про те, що необхідне. У цьому смислі, з точки зо-ру Спінози, найбільш свободним є відсторонений від життя та практики мудрець, головний зміст життя якого - “інтел-лектуальна любов до бога”, чи пристрасть до пізнання при-роди. Таке розуміння свободи абстрактно, антиісторично, відірване від різноманіття суспільного та особистого життя.

Ще один пласт проблем, які розробляв Спіноза - це про-блеми релігії, яким присвячен його “Богословсько-політич-ний трактат”. Й хоча Спіноза заклав засади нукової критики Біблії, релігійних забобонів та марновірства, навряд чи його можна вважати атеїстом, скоріше антіклерікалом. У ХVІІ ст. атеїзм ототожнювався з аморалізмом, тому Спіноза не визнавав своє вчення ані атеїстичним, ані антирелігій-ним. Він критикував усі офіційні релігії й водночас закли-кав до справжньої релігії, яка б означала найбільшу мо-ральність та грунтувалась би на максимально достовірному знанні.

Критика офіційних релігій, пантеїстичні та натуралі-стичні ідеї Спінози знайшли своє продовження у Дідро та інших французських матеріалістів ХVІІІ ст., вплинули на німецьку філософію кінця ХVІІІ - поч. ХІХ ст., особливо на Лессінга, Гете, Гердера (німецьких романтиків-просвітни-ків), а потім на раннього Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха.

У порівнянні з Нідерландами, Англією та Францією Ні-меччина ХVІІ ст., що пережила спустошливу тридцятирічну війну (1618-1648), політично роздріблена стояла значно нижче за рівнем свого суспільно-економічного розвитку. Але з часів середньовіччя тут існувало декілька університетів, які були осередками наукової та філософської думки. В одному з них навчався майбутній геніальний вчений-ен-циклопедіст та видатний філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 р.). Він завершує філософію ХVІІ ст., стає по-передником німецької класичної філософії. Його система складалася як підсумок двадцятирічної еволюції у процесі якої Лейбніц критично переробив основні ідеї Демокріта, Платона, Августіна, Декарта, Гоббса, Локка, Спінози та ін. Він прагнув систематизувати усе раціональне у попередній філософії з новітними науковими знаннями на грунті запро-понованої їм методології, найважливіша вимога якої - уні-версальність та суворість філософських роздумів. Його ос-новні твори: “Міркування про метафізику”, “Нова система природи”,“Нові досліди про людський розум”, “Монадологія”.