17 | 12 | 2017

Лекція Средньовічна філософія

Поняття “гуманізм” вперше було зафіксоване у документах ХV ст. і означало “людяність”. Італійські мислителі узяли його у Цицерона у розумінні якого воно виражало відродження людини. Спочатку гуманізм позначав в епоху Відродження лише “світське” (нецерковне), а гуманістами називали представників “світської інтеле-генції”, яка з’явилась у цей час внаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появі таких “розумових” занять, які виходили за межі офіційних, переважно теологічних досліджень. Згодом, термін “гуманізм” почав набувати свого сучасного значення, яке полягає у розумінні людини як вищої цінності.

Головним центром гуманістичного руху була Флоренція, а його натхненником - Данте Аліг’єрі (1265-1321 р.), який одним з перших проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх прояв божественої мудрості”. Але справжнім засновни-ком гуманізму вважають Франческо Петрарку (1304-1374 р.), який розробив засади гуманізму у філософському діалозі “Моя таємниця” та поетичних творах, присвячених його коха-ній Лаурі, у яких він підносить її земну красу й ви-правдовує “земні” устремління людини.

Філософська суть гуманістичного антропоцентрізму в тому, що на відміну від середньовічного теоцентризму на перший план тут виступає людина, яка завдяки своїй творчості “співрівна богу”, різноманітні проблеми її буття, виробляється нове розуміння людини. Людина починає усвідомлюватися вже не як природна (у античності) чи гріховна (у середні віки) істота, а як творець самої себе, своєї власної долі та життя. Таке розуміння людини призвело до нової постановки проблеми вільної волі та визначеної богом долі. Раніше у цьому контексті використовували поняття фатум, що позначало панування над людиною певних абсолютних, неземних сил - божественого проведіння, яке керувало людиною. В епоху Відродження почало застосовуватись поняття фортуна, яке виражає вже не божественну, а соціальну необхідність. До того ж свободна воля, доблесть людини можуть і повинні бути сильнішими ніж фортуна. Тому життя людини - у її руках.

Гуманістичний антропоцентризм полягає і у новому розумінні людської діяльності, її ролі. Якщо вищою формою діяльності у античності вважалось споглядання, а у середні віки - діяльність по врятуванню душі, то у епоху Відродження - творча діяльність, до того ж межа між наукою, практично-технічною та художньою діяльністю була розмитою. Виникає культ художника - творця, який наслідує у своїй діяльності божу творчість, культ краси, не лишь духовної, але і тілісної. Це призводить до реабілітації тілісного початку у людині, розумінні її як тілісно-духовної істоти. В етиці на зміну аскетизму приходить епікуреїзм, проголошується принципова доброта людської природи і принципова рівність усіх людей незалежно від походження (Лоренцо Вала, 1407-1457 р.). Зростає особовий початок, цін-ність окремої людини, особливо її індівідуальності. Цьому багато у чому сприяє введення фактору часу (у ХІІ ст. з’явився перший механічний баштовий годинник, а у ХV - кишеньковий). У епоху Відродження час починає сприйматися вже як скороминуча цінність. Ця зміна у відношенні до часу влучно висловлена одним з перших гуманістів Джаноццо Манетті (1396-1459 р.): всемогутній бог, як банкір. роздає людям час як гроші, підраховує роки, місяці, дні і години, витрачені людьми на різні потреби та строго карає тих, хто марно розтринькує цю коштовність.

У філософії Ренесансу ми знаходим і нове розуміння суспільства як суми незалежних один від одного індивидів. Суспільно-політичні проблеми знаходятья у центрі уваги Ніколло Маккіавелі (1469-1527 р.). При їх вирішенні він прагнув абстрагуватись від будь-яких морально-етичних оцінок. Саме це згодом призвело до дещо спрощеного тлумачення терміна “маккіавелізм” як синоніма аморалізму і віроломства у політиці. Таке тлумачення не враховує те, що у той час мораль невідривно була “прив’язана” до релігії, тому прагнення ухилитися від моральних оцінок, по суті, означало відмову від контролю політичного життя з боку релігії, церкви. В цей час з’являються і перші соціальні утопії (Томас Мор, 1478-1535 р., Томазо Компанелла, 1568-1639 р.) у яких висуваються ідеї рівності людей, знищення приватної власності, суспільнокорисного використання досягнень науки та техніки.

У філософії епохи Відродження змінюється не тільки розуміння людини, але й природи. Своєрідність ренесансної натурфілософії багато у чому обумовлена революційними змінами, які відбулись у природознавстві. Якщо у середньовіччі панувала геоцентрична система Аристотеля - Птоломея, згідно з якою Змеля - це нерухомий центр Всесвіту, богом обрана планета, а людина займає відповідно привильоване положення в світі, то в епоху Відродження поступово, у жорстокій боротьбі з церквою, стверджується геліоцентрична система світу, розроблена Ніколо Коперніком (1473-1543 р.). Він у своєму головному творі “Про круговий рух небесних тіл” доводив, що Земля обертається навколо себе та на-вколо Сонця, яке і є центром Світу. Подальший розвиток геліоцентричної системи здійснив Іоганн Кеплер (1571-1630 р.). Він математично довів теорію закономірності руху планет. Ще більш радікальну систему світоустрою розробив Джордано Бруно (1548-1600 р.). Він прийшов до висновку про існування безлічі світів у безмежному світовому просторі і взагалі заперечував існування будь-якого центру світу, тому що у безмежності його не може бути. За свої погляди Бруно зазнав жорстокі гоніння. Переслідуваний інквизицією він примушений був скитатися, але врешті решт повернувся до Італії де був заарештований, ув’язнений і згодом спале-ний на вогнищі. Подальший розвиток природознавства пов’язан з творчістю великого фізика та астронома Галілео Галілея (1571 - 1630 р.). За допомогою телескопа, який він сам сконструював, вчений відкрив, що поверхня Місяця та Сонця не рівна, що Молочний Шлях є складною системою зірок, відкрив супутники Юпітера, фази Венери. Галілей наочно підтвердив вірність гелеоцентричної системи. Все це мало далекосяжні наукові, філософські, світоглядцькі наслідки, нанесло вирішальний удар схоластичному світогляду. На зміну теологічно-органістичному світогляду приходило детерміністські-механістичне, складалось нове філософське вчення про природу. Його основні риси з одного боку - пантеїзм та діалектика, з іншого - деізм та механіцизм (останні перетворилися на пануючі вже у наступну епоху).

Ідеї пантеізму (досл. все божиє) і діалектику розвивали Микола Кузанський (1401-1464 р.), Марсіліо Фічіно (1433 -1499 р.), Парацельс (1493-1541 р.), Джордано Бруно та ін. У пантеізмі бог ототожнюється з природою, розуміється як “присутній скрізь” у світі, як “жива душа”, що пронизує собою усе буття, саме “життя світу”. Так у Парацельса (псевдонім Теофраста Бомбаста Гогенгайма) природа це певне живе ціле, яке пронизане магічними силами. У Бруно природа це “бог у речах”, тому матерія сама має активний творчий початок. Бруно також висловлював й глибокі діалектичні думки. Але справжнім засновником новоєвропейської діалектики вважають Миколу Кузанського. Він обгрунтував прнцип співпадання протилежно-стей - максімуму та мінімуму - за допомогою математики. Розробив поняття актуальної безмежності як співпадання протилежностей - єдиного та безмежного. Його ідеї вплинули і на розвиток філософії, і на розвиток природознавства.

Вже у ХV ст. поступово відбувається витеснення пантеістично-гуманістичної орієнтації раннього Ренесансу натур-філософічно-деєстичними уподобаннями. Сутність деїзму по-лягає у визнанні божественого першоповштоху, після чого бог практично усувається від будь-якого втручання у подальшу долю світу, який розвивається вже самостійно, за законами, встановленими своїм творцем. Оскільки з усіх наук того часу найбільш розвиненою була механіка, то і закони природи, встановлені богом, розумілись як закони механіки, тому деїзм невідривно був пов’язаний з механіцизмом. Механістичний деїзм розвивали Бернардіно Телезіо (1509-1568 р.), Галілео Галілей, Йоган Кеплер. Останній зображував світ у вигляді величезного годинникового механізму, якоїсь небісної машини, яка призводиться до руху богом. Розвиток натуралістично-деєстичної тенденції призводив й до механістичного заперечення специфічності людини щодо природного буття й поступового усунення її на другий план філософських досліджень. Все це впритул підвело філософію Відродження до механістично-математичної парадигми філософії Нового Часу, спосіб осягнення світу якої став остаточно обумовлений розвитком експериментального природознавства та математики.

Філософія Нового часу. З 17 сторіччя починається наступний період у розвитку філософської думки, який триває до середини ХІХ ст. Його прийнято називати філософією Нового часу. Цей етап також має особисту пе-ріодізацію: філософія ХVІІ ст., яке часто називають сторіччям геніїв та вільнодумства; філософія ХVІІІ ст. чи епохи Просвітництва; німецька класична філософія як завер-шальний шабель розвитку класичної філософії Нового часу (характеристиці останній буде присвячений наступний розділ нашої лекції).

Своєрідність інтелектуального та духовного потенціалу цієї епохи багато у чому зумовлена зростаючими у цей час процесами становлення капіталістичних суспільних відносин, класа буржуазії, розвиток яких йшов у гострій боротьбі з пережитками феодалізму та його ідеологами, а також фор-муванням наукового природознавства, виробленням якісно но-вої картини світу, засади якої були розроблені ще у епоху Відродження. Все це призвело до структурних змін кола фі-лософських проблем, стилю мислення та способу осягнення світу.

Для розуміння проблем що, стояли перед філософією ХVІІ ст. слід врахувати, по-перше, що у цей час продовжується бурхливий розвиток капіталізму з властивим йому проми-словим виробництвом, яке все більше потребувало розвитку практично спрямованих наукових знань, по-друге, це був пе-ріод не тільки буржуазних, але й наукової революції, по-третє, специфічність нового типу науки - експеріментально-математичного природознавства. Таким чином, наука починає займати провідне місце у світогляді цієї епохи, а у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання й, серед них, проблема методу.

Незважаючи на своєрідність різних філософських вчень Но-вого часу, тут також можна знайти певну спадкоємність у розвитку філософських ідей. Якщо через усю середньовічну філософію проходить полеміка між номіналізмом, який спи - рається на досвід та реалізмом, котрий апелює до розуму, то у філософії ХVІІ ст. ці напрямки предстають як емпіризм та раціоналізм. Вісью теоретичних сперечань між ними стає питання про визначення джерел людських знань.

Прихильники Емпіризму (від грец. досвід) вважали єди - ним джерелом пізнання чуттєвий досвід (данні органів від-чуття людини). Вони справедливо твердили, що процес пі-знання розпочинається з відчуттів. Одначе, вони недооціню-вали раціональну діяльність, оскільки вважали, що розум нічого не додає до змісту знань, тому що у ньому немає ні-чого, чого б не було дано у відчуттях, він лише комбінує матеріал, одержаний з чуттєвого досвіду. Своєрідною моді-фікацією емпіризму виступає сенсуалізм (від лат. “по-чуття”). Його прихильники прагнули вивести увесь зміст пі-знання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. Емпіризм та сенсуалізм у ХVІІ-ХVІІІ ст. роз-вивають Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, пред-ставники французського матеріалізму. Послідовне продов-ження сенсуалізму Дж. Локка призводить Джорджа Берклі та Давіда Юма до суб’єктивно ідеалістичних висновків.