Сегодня: 03 | 04 | 2020

Лекція ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф


Позитивна філософія Ш. представляє, по його власному признанно, завершення його попередньої негативної філософії. Точка зору, розвинена Ш. у цьому заключному періоді його розвитку, не мала спеціального літературного вираження й одержала обнародування шляхом читаних у берлінському університеті лекцій, і крім того - у посмертному виданні творів Ш. по залишеним їм паперам. Негативну філософію Ш. визначає як раціоналістичний світогляд, що осягає мир у поняттях розуму. Такою філософією була його власна система, а також ідеалізм Гегеля, що представляє, за його словами, лише детальний розвиток висловлених їм ідей. На противагу їй позитивна філософія є збагнення миру не в його раціональній сутності, але в самім його реальному існуванні. Це збагнення ґрунтується вже не на розумовій діяльності, а на процесах інтуїтивного характеру, що становлять зміст релігії. Тому^-те позитивна філософія направляє свою увагу на ті області людської свідомості, у яких істина виходить ірраціональним шляхом, а саме на релігійно-художнє споглядання й одкровення. Відповідно до цим двом джерелам позитивної істини, позитивна філософія складається у філософії міфології й філософії одкровення. Предметом її є, по-перше, теогонический процес, і по-друге, історія самовиявлення Бога в людській свідомості. Тут Ш. у трохи видозміненій і більше мрячній формі повторює висловлену раніше теорію трьох основних моментів або потенцій у бутті Бога. Цим трьом потенціям відповідають три Особи божественної природи: Бог Батько, Бог Син і Бог Дух. Із всіх кінцевих істот один лише людин перебуває в безпосередній взаємодії з Богом. Взаємодія це виражається в релігії. Ш. відрізняє в релігії підготовчу стадію, або міфологію язичества, і релігію одкровення, тобто християнство. Міфологія є природна релігія, у якій релігійна істина розкривається в природному процесі розвитку, подібно тому як у природному розвитку природи поступово виявляється її ідейний зміст. У міфології Ш. розрізняє три стадії, по ступені подоланні периферичної множинності багатобожжі центральною єдністю монотеїзму. У релігії одкровення, головною особою якої є сам Христос, Ш. також бачить три стадії: предсуществование, вочеловечение й примирення. Таку ж троїстість установлює Ш. стосовно історичного розвитку християнства, що утворить три епохи по іменах головних апостолів. Перша епоха, Петра, знаменує собою зовнішня й насильницька єдність церкви. Епоха Павла розриває цю єдність і вносить у християнство дух волі. Майбутня епоха Іоанна відновить загублену єдність на ґрунті волі й внутрішнього просвітління. Петро — по перевазі представник Бога Батька, Павло — Сина, Іоанн — Духа. Позитивна філософія Ш. представляє в сутності не що інше, як філософію релігії. Її відмінність від безпосередньо попередніх їй досліджень про відношення миру до Бога складалося лише в тім, що в них релігійні питання вирішувалися головним чином на ґрунті чисто філософської спекуляції, тоді як у позитивній філософії філософське дослідження містить у собі зміст історичних религий і дає цьому змісту раціональне тлумачення й форму. У дійсності й негативній філософії останнього періоду перейнята була духом християнства; вона перебувала під впливом християнства de facto, тоді як філософія позитивна підкорилася цьому впливу de jure і ex principio.

Значення філософії Ш. складається в проведенні тієї думки, що в основі миру лежить живий ідейний процес, що має своє правдиве відбиття в людському пізнанні. Думка ця є почасти видозміною основного положення раціоналізму XVII і XVIII вв. про тотожність логічних і реальних відносин. Однак обґрунтування й розвиток її має в Ш. досить істотні відмінності. Розум і зовнішня дійсність, хоча й перебувають у раціоналістів у взаємній відповідності, але реально далекі один одному і є погодженими лише за посередництвом Бога. У Ш. розумність (або ідейність) і реальність взаємно проникають один одного, внаслідок чого акт пізнання є природним виявленням цієї природної тотожності. При цьому поняття волі має в Ш. набагато більше широке застосування, чим у раціоналістів. Ідеалізм Ш. не може також уважатися скасованим через ідеалізм Гегеля, від якого він відрізняється більшою життєвістю. Якщо в деталізації понять, у більше строгому й виразному їхньому обґрунтуванні абсолютний ідеалізм безсумнівно представляє крок уперед у порівнянні із трохи мрячним ідеалізмом Ш., то останній залишився зате зовсім вільним від корінної помилки Гегеля, що складає у відомості реального без залишку на ідеальне. Реальне в Ш. тільки містить у собі ідеальне, як свій вищий зміст, але володіє, крім того, ірраціональною конкретністю й життєвою повнотою. Звідси в Ш. є цілком зрозумілим відхилення істот від абсолютних норм розумності й добра. Взагалі теорія походження зла і його відносини до Бога є одним з найцінніших і глибоко продуманих відділів системи Ш., що має неминуще значення для філософії релігії.1. Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллинг (1775 — 1854) був видним представником об'єктивного ідеалізму німецької класичної філософії, іншому, потім опонентом Гегеля. Мав більший авторитет у філософському світі Німеччини на початку XIX в. до появи Гегеля. Програвши Гегелю відкриту філософську дискусію в 20-і рр. XIX в., втратив свій колишній вплив і не зумів його відновити навіть після смерті Гегеля, зайнявши його кафедру в Берлінському університеті.

Філософія Ш. дуже вплинула на європейську думку 19—20 вв., причому на різних етапах її розвитку сприймалися різні аспекти навчання Ш. Значним виявився вплив Ш. на російську філософію — через натурфілософів Д. М. Велланского, М. Г. Павлова, М. А. Максимовича й ін., московський кружок «любомудров» (В. Ф. Одоевский, Д. В. Веневитинов, А. И. Галич), Славянофилов, П. Я. Чаадаева (особисто знайомого й переписывавшегося із Ш.) і ін. В 20 в. иррационалистические ідеї Ш. одержали розвиток у філософії Экзистенциализма. Основоположники марксизму цінували в Ш. насамперед діалектикові його натурфілософії і його навчання про розвиток, тобто ті моменти, які вплинули на формування філософії Гегеля.
§ 6. Шеллинг

|108| Шеллинг був моложе Гегеля, і неясно, чи були ті теорії, які Гегель розділяв із Шеллингом, плодом його самостійних роздумів або ж зложилися під впливом Шеллинга. Але, тому що Шеллинг створив систему філософії (а може бути, і не одну), що включала його погляди на історію, задовго до того, як Гегель зробив перший начерк своєї філософії історії в гейдельбергской Енциклопедії, доцільніше спочатку сказати кілька слів про погляди Шеллинга.

Шеллинг дав більше систематичний розвиток ідеям Канта й Фихте, і думка його зосереджувала на двох основних принципах: по-перше, на ідеї, що все існуюче пізнавано, тобто представляє собою втілення раціональності, або, говорячи його словами, прояв Абсолюту; по-друге, на ідеї відносини між двома термінами, які хоча й протилежні, але саме тому виявляються втіленнями Абсолюту, причому сам Абсолют у філософії Шеллинга виступає як якась тотожність, в якому знімається розходження цих термінів. Це двочленне відношення проходить через всю його філософію.

По Шеллингу *, існують дві більші сфери пізнаваного: Природа й Історія. Кожна з них, будучи Интеллигибельной 9 , є прояв Абсолюту, але останній втілюється в них протилежним образом. Природа складається з об'єктів, розподілених у просторі, а їх интеллигибельность полягає просто в способі їхнього просторового розподілу, або в правильних і певних відносинах між ними. Історія складається з думок і дій людських сознаний, які не тільки интеллигибельны, але інтелігентні, тобто интеллигибельны для самих себе, а не просто для когось, відмінного від них самих. Отже, вони представляють більше адекватне втілення Абсолюту, тому що містять у собі обидві частини пізнавального відношення, вони одночасно й об'єкт, і суб'єкт пізнання. Як об'єктивно интеллигибельная діяльність духу в історії необхідна, як суб'єктивно интеллигибельная вона вільна. Хід історичного розвитку тому полягає в генезисі завершеної самосвідомості, що усвідомлює себе одночасно й вільним, і законам, що підкоряються, тобто морально й політично автономним (тут Шеллинг треба за Кантом). Стадії, через які проходить цей розвиток, визначені логічною структурою самого поняття (тут він треба за Фихте). У самому загальному виді ці стадії можуть бути розділені на дві. По-перше, це фаза, коли людин розуміє Абсолют як Природу, де реальність мислиться роздробленої й розбитої на окремі реальності (політеїзм) і де політичні форми виникають і зникають як природні організми, не залишаючи нічого після себе. |109| По-друге, це фаза, коли Абсолют розуміється як Історія, тобто як безперервний розвиток, у якому людина вільно здійснює мети Абсолюту, співробітничаючи із Провидінням у реалізації його плану розвитку людської раціональності. Це - сучасна епоха, у якій людське життя направляється науковою, історичною й філософською думкою.

Найбільш важливої з доктрин, розроблювальних тут Шеллингом, є доктрина, відповідно до якої до свого повного, зробленого стану Абсолют приходить в історії. Навіть Фихте вважав, що логічна структура поняття завершена до початку історії і є передумовою історичного процесу. У Шеллинга динамічна структура Абсолюту не виступає як підстава для динамічного елемента в історії, вона – сама цей динамічний елемент. Матеріальний всесвіт завжди був интеллигибельной, оскільки завжди була одним із проявів Абсолюту; але Абсолют не може бути ототожнений із просто интеллигибельным, тому що проста интеллигибельность є лише можливістю, що повинна перейти в дійсність у процесі реального пізнання. Природа qua [як, у якості (панцира.)] интеллигибельная вимагає для свого пізнання що пізнає й розкриває свою повну сутність тільки тоді, коли є дух, що пізнає неї. Тоді вперше з'являється дійсно пізнає й дійсно пізнане, а раціональність, що і є Абсолют, піднімається до більше високого й більше закінченого прояву самої себе. Але те^-те-тут^-те й виникає интеллигибельность нового типу: сам дух стає не що тільки пізнає, але й пізнаваним, і, отже, Абсолют не може упокоритися з положенням, що має місце при пізнанні природи; повинна бути нова стадія в його розвитку, на якій дух пізнає самого себе. У міру розвитку цього процесу самопізнання нові його етапи збагачують дух, що пізнає, і в результаті виникають нові об'єкти для його пізнавальної діяльності. Історія - часовий процес, у якому здійснюється прогресуюче становлення як пізнавальної діяльності, так і пізнаваного; ця обставина й виражається у визначенні історії як самореалізації Абсолюту, де останній означає розум як пізнаване й розум як пізнає.