Лекція ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф

Матерія є результат отталкивательных і притягальних сил; магнетизм виражається в протилежності полюсів; таку ж протилежність позитивн і негативного виявляє електрику; хімічна спорідненість найбільше різко виявляється в протилежності кислот і лугів; все органічне життя, по теорії Броуна, складається в співвідношенні протилежних сил подразливості й роздратування; нарешті, сама свідомість обумовлена протилежністю об'єктивного й суб'єктивного. Натурфілософське дослідження, по Шеллингу, докорінно відрізняється від емпіричного. Натураліст досліджує природу з її зовнішньої сторони, як готовий зовнішній предмет; при такім дослідженні сама сутність її залишається схованої й недослідженої. Натурфілософ представляє природу не як щось дане, але як що зсередини утвориться об'єкт. Він заглядає в саму глибину цього творчого процесу й відкриває в зовнішньому об'єкті внутрішній суб'єкт, тобто духовний початок. «Прийшов час, — говорить із цього приводу Ш., — коли може бути відновлена філософія Лейбница». Оскільки натурфілософія осягає сутність цього внутрішнього початку природи, вона може конструювати розвиток природи a priori. Звичайно, у цій побудові їй доводиться перевіряти себе даними зовнішнього досвіду. Але досвід сам по собі виражає тільки випадкове, а не внутрішньо необхідне.

Найпростішим проявом природи є матерія. Перше завдання натурфілософії полягає в конструюванні матерії, як просторово-тривимірного феномена, із внутрішніх сил природи. Тому що матерію й всі її властивості Ш. зводить цілком на співвідношення первинних сил, те це конструювання він називає загальною дедукцією динамічного процесу. Ш. категорично заперечує атомістичну або корпускулярну теорію. В основу динамічного процесу він думає дві самі загальні й первісні сили: притягання й відштовхування. У самім конструюванні матерії він відзначає три моменти. Перший складається в рівновазі двох протилежних сил в одній крапці; в обидва боки від цієї крапки йде зростання протилежно спрямованих сил. Таке співвідношення сил є магнетизм. У конструюванні матерії магнетизм виявляється як лінійна сила й спричиняється собою перший просторовий вимір. Другим моментом є поділ сил, зв'язаних у першому в одній крапці. Такий поділ уможливлює поширення сил притягання й відштовхування під кутом до первісної лінії магнетизму. Цим моментом обумовлюється утворення другого виміру. Йому відповідає сила електрики. Якщо магнетизм варто назвати лінійною силою, то електрика є сила поверхнева.

Синтез магнетизму й електрики утворить третій момент, у якому лінія магнетизму перетинає поверхня поширення електрики. У результаті конструюються всі три просторові виміри. Границі матеріальних предметів суть не що інше, як границі дії сил притягання й відштовхування. Але цих сил мало, щоб утворити непроникне тіло. Як границі тіла, так і його внутрішню будову складаються з фіксованих крапок притягання й відштовхування. Ця фіксація виробляється третьою загальною силою, що синтезує в кожній крапці тіла дві протилежні сили. Цю третю силу, що пронизує наскрізь і у всіх напрямках динамічна будова тіла, Ш. називає вагою. Від її залежить щільність тіла. Серед сил природи їй відповідає сила хімічної спорідненості. Вага є сила, що конструює матерію в її останньому моменті, виразно зв'язуючи всі сили притягання й відштовхування. Хімічна спорідненість виявляється вже на матерії, що утворилася, що теж як синтезує сила, що змушує різнорідні тіла проникати друг у друга й створювати нові якісно різні види матерії. Описаний порядок конструювання матерії не слід розуміти в змісті тимчасового порядку.

Це ідеальні й передчасні моменти, що відкривають лише інтроспективним аналізом динамічної природи матерії. Динамічні процеси, що конструюють видиму матерію, Ш. називає процесами першого порядку або продуктивною природою в першій потенції. Процеси ці недоступні досвіду, тому що вони передують утворенню матерії. Тільки процес третього моменту (вага), що збігається з появою матерії, виявляється й у досвіді. Всім цим процесам відповідають такі ж процеси, що відбуваються вже в матерії, що утворилася. Це процеси другого порядку або продуктивна природа в другій потенції. Тут ми маємо справу з тими явищами магнетизму й електрики, які нам відомі в досвіді. Ваги в другій потенції відповідає хімізм. Сила ваги спричиняється утворення тіла, що як наповнює простір і вйого, що робить, непроникним. Їй противополагается діяльність другої потенції, що робить простір проникним, що відбувається через руйнування синтезу сил притягання й відштовхування. Ця сила, що реконструює, що вносить життя в застиглі й омертвілі форми, називається світлом. Діяльність магнетизму, електрики й хімізму з'єднується в одній загальній діяльності — гальванізмі.

У гальванізмі Ш. бачив центральний процес природи, що представляє перехідний феномен від неорганічної до органічної природи. Відповідно трьом основним діяльностям неорганічної природи (магнетизм, електрика й хімізм) Ш. установлює (під впливом Кильмейера) три основні діяльності органічної природи: чутливість, збудливість і продуктивну силу. Натурфілософія Ш., порівняно з іншими періодами його філософської діяльності, мала найбільший вплив і успіх; у ній знаходили задоволення люди всіляких інтересів. Для представників природничих наук натурфілософія була системою, що виявляє внутрішню природу явищ, що зовсім не піддається емпіричному дослідженню й поясненню. Єдність всіх сил природи, їхнє внутрішнє споріднення й зв'язок, поступовий розвиток природи по щаблях неорганічного й органічного миру — от основні ідеї Ш., що вносили й понині вносять світло в усі області естественноисторического дослідження. І якщо натурфілософія Ш., узята в цілому, не могла бути включена в зміст наук, то вплив її основних ідей і принципів на наступний розвиток різних областей знання було далеко не ефемерне.

Під безсумнівним впливом Ш. відкритий був в 1820 р. Ерстедом електромагнетизм. Між співробітниками й послідовниками Ш. у цьому періоді видаються геолог Стеффенс, біолог Окен, порівняльний анатом К. Г. Карус, фізіолог Бурдах, патолог Кизер, фізіолог рослин Несс фон Эзенбек, медики Шельвер і Вальтер, психолог Шуберт. Особливо сильно позначився вплив натурфілософії Ш. на медицину. Натурфілософський принцип подразливості виявився зовсім співпадаючим з популярної в той час теорією Броуна. Під впливом двох прихильників Ш. — Рошлауба й Маркуса в Бамберге — з'явилася ціла плеяда молодих медиків, увлекавшихся ідеями Ш. і проводивших їх у своїх дисертаціях. З вини чи цих ревних послідовників або внаслідок невиробленості в той час власних поглядів Ш. — його ідеї одержали в медичних дисертаціях досить гумористичне відтворення. У них говорилося, що «організм коштує під схемою кривої лінії», що «кров є текучий магніт», «зачаття — сильний електричний удар» і т. п. Як і слід було сподіватися, вороги Ш. не сповільнили скористатися зручним випадком і віднести всі ці безглуздості на рахунок самого Ш.

Не менш сильний ентузіазм викликала натурфілософія Ш. у середовищі представників мистецтва. Філософія, що відкривала душу у всіх проявах живої й мертвої природи, що вбачала таємничі зв'язки й співвідношення між найрізноманітнішими її проявами й, нарешті, що обіцяв нові й незвідані форми життя в нескінченному процесі буття, — була, звичайно, те саме що пориви романтичного почуття й фантазії сучасників Шеллинга. Якщо дозволительно застосовувати загальнолітературні характеристики до філософських систем, то світогляд Ш. має переважне право називатися філософією романтизму. Основною темою натурфілософії Ш. був розвиток природи, як зовнішнього об'єкта, від нижчих щаблів до пробудження в ній інтелігенції. В історії цього розвитку дозволяється, однак, лише одна сторона загальфілософської проблеми про співвідношення об'єктивне й суб'єктивного, а саме питання про перехід об'єктивного в суб'єктивне. Залишається недозволеної інша сторона, що стосується зворотного виникнення об'єктивного в суб'єктивному. Як приходить інтелігенція до відтворення природи і як взагалі мислиме це узгодження пізнавального процесу з об'єктивним розвитком природи — от питання, що є темою одного з найбільш закінчених творів Ш.: «System des transcendentalen Idealismus», що ставиться до перехідного періоду від натурфілософії до філософії тотожності.
Третій период

Система трансцендентального ідеалізму ділиться, на зразок трьох критик Канта, на три частини: у першої, теоретичної, досліджується процес об'єктивації, що відбуває шляхом відтворення розумом природи об'єктивного; у другий, практичної, — створення об'єктивного у вільній дії; у третьої, эстетической, — процес художньої творчості, у якому протилежність теоретичного й практичного початку знаходить свій вищий синтез. Органом трансцендентального дослідження Ш. уважає інтелектуальну інтуїцію, тобто здатність до внутрішнього розсуду своїх власних актів. В інтелектуальній інтуїції інтелігенція безпосередньо вбачає свою власну сутність. У розвитку об'єктивного Ш. розрізняє три епохи, у яких інтелігенція послідовно переходить від неясного й зв'язаного стану до вільного вольового акту.

Перша епоха починається з виникнення відчуття. Відчуття обумовлене власним самообмеженням, полаганием межі своєму « я». Воно є свідомість цього обмеження, що представляється для свідомості як щось зовнішнє. Відчуття, сознанное як зовнішній об'єкт, розрізняє виразно від суб'єкта, перетворюється в продуктивне споглядання, що знаменує собою другу епоху.

Третю епоху становить рефлексія, тобто вільний розгляд продуктів споглядання, що звертається по сваволі від одного об'єкта до іншого. Цей хід розвитку об'єктивного у свідомості цілком відповідає, по Ш., розвитку природи, що відкриває в натурфілософії. Як тут вихідним пунктом є самообмеження, так там динамічний процес виникає з обмеження відразливої сили притягальної. В одному випадку продуктом є відчуття, в іншому — матерія. Подібним чином всі щаблі пізнання відповідають щаблям природи. Причина цієї відповідності й збігу лежить у тім, що обидва процеси кореняться в одній і тій же сутності й у відомому змісті ідентичні. Можливість вільної дії обумовлена здатністю абсолютно абстрагуватися від всіх об'єктів. За допомогою цього абстрагування «я» усвідомлює себе як самостійний, самодіяльний початок. Виникаюча при цьому діяльність практичного «я» стає целеположной. Вольова діяльність направляється на зовнішні нам індивідуальності. B цьому взаимоотношении з іншими істотами вона й одержує свій різноманітний зміст.

Трансцендентальний ідеалізм приводить Ш. до розуміння історичного процесу, як здійснення волі. Однак, оскільки тут мається на увазі воля всіх, а не окремих індивідуумів, це здійснення має своїм обмеженням правовий порядок. Творення такого правового порядку сполучає в собі волю й необхідність. Необхідність властива несвідомим факторам історичного процесу, воля — свідомим. Обидва процеси ведуть до одній і тій же меті. Збіг необхідного й вільного в здійсненні світової мети вказує на те, що в основі миру лежить деяка абсолютна тотожність, що і є Бог. Участь божественної сили в історичному процесі проявляється потрійно: насамперед у вигляді сліпої сили долі, що панує над людьми; такий перший фаталістичний період, що відрізняється трагічним характером. У другому періоді, до якого ставиться й сучасність, що панує принципом є механічна закономірність. У третьому періоді божественна міць виявиться як провидіння. «Коли наступить цей період, тоді буде й Бог» — загадково затверджує Ш.

Якщо в історії абсолютний збіг необхідн і вільного існує тільки в Богу, то в мистецтві цей же збіг має місце у творчості художника. Художня творчість, являючи собою планомірний акт, відбувається так само несвідомо й необхідно, як і процес природи. Така необхідність є для художника чимсь начебто фатальної долі — але ця доля, ця доля і є його геній. У мистецтві розвиток самосвідомості одержує своє завершення. У першої, теоретичної, стадії воно є миросозерцающим, у другий, практичної, — мироупорядочивающим, у третьої, художньої, воно виявляється як творить мир. Що відкриває Ш. аналогія між художньою творчістю й світовою історією дає можливість нового эстетического обґрунтування космології. При цьому мир розуміється як продукт художньої творчості Бога, і, навпаки, усякий твір мистецтва — як свого роду мікрокосм. Ця эстетическая точка зору одержала згодом талановите, але досить однобічний розвиток у філософії світової фантазії Фрошаммера. Перші начерки натурфілософії Ш. перебували в тісному зв'язку із суб'єктивним ідеалізмом Фихте. Завданням Ш. було, між іншим, конструювати природу із трансцендентальних умов пізнання. Якщо це завдання фактично одержало лише гаданий дозвіл, те, у всякому разі, Ш. визнавав таке конструювання цілком можливим.

У міру розвитку натурфілософії її відношення до точки зору Фихте істотно змінювалося. Розуміння природи, як об'єкта, що існує лише у свідомості, тобто як чисто феноменальної дійсності, змінилося поглядом на природу, як на щось суще поза свідомістю й до свідомості. Навпроти, сама свідомість одержала значення чогось вторинного, що з'являється лише на відомій стадії розвитку природи. Крім значення суб'єктивного феномена, поняття природи одержало зміст зовсім самостійного об'єкта. У такий спосіб точка зору Ш. початку противополагаться суб'єктивному ідеалізму Фихте, як об'єктивний ідеалізм. Ця протилежність одержала найбільш ясне вираження в полемічному творі Ш. проти Фихте: «Ueber das Verhltniss der Naturphilosophie zur verbesserten Fichteschen Lehre». Тут Ш. доводить неможливість вивести природу з одних лише принципів суб'єктивного. Крім того, він знаходить протиріччя у Фихте між його розумінням природи й тим значенням, що він їй приписує, а саме значенням затримки або перешкоди, необхідного для діяльності духу й для реалізації його волі. Якщо природа не має ніякої зовнішньої реальності, а цілком створена познающим «я», то вона й не може бути об'єктом діяльності. «На таку природу, — дотепно зауважує Ш., — також не можна впливати, як не можна ушибиться об кут геометричної фігури». Якщо в перших двох періодах філософія Ш. представляла своєрідну концепцію Фихте — Спинозовских принципів, то в третьому вона є, крім того, відбиттям систем Платона, Бруно й Лейбница.

• < Назад
• Вперёд >