21 | 09 | 2019

Лекція ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф

Лекція ШЕЛЛІНГ  Фрідріх Вільгельм Йозеф

План

1.  Загальна характеристика життя і творчості Шеллінга.

2.  Основні віхи філософської еволюції Шеллінга.

3.  Основні складові філософії Шеллінга та її місце в історії філософії.
ШЕЛЛІНГ (Schelling) Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775-1854) — один з найвизначніших представників німецької трансцендентально-критичної філософії. Як ми бачимо Шеллінг прожив довге життя. Свого майже ровісника Гегеля він пережив на чверть століття. За такий довгий час життя, і погляди Шеллінга, і його суспільно-політичні уподобання, і його стосунки із близькими людьми суттєво змінювались.
Народився він у містечку Леонберг поблизу Штутгарта. Батько його займав вищі духовні посади. Шеллінг рано виявив блискучі здібності. У 15-ть років він з найкращими характеристиками вступив до тюбингенського університету де потоваришував із Гегелем. Через два роки він став магістром філософії і написав свій перший начерк "Про міфи" і роботу «Філософсько-критичне пояснення біблійної розповіді про гріхопадіння». Тут він проводив думку про необхідність філолофсько-історичного тлумачення Біблії на противагу граматичному й догматичному.
Вже у молоді роки він відрізнявся поетичним складом душі, певною сумбурністю мислення і духом новаторства. Він з великим ентузіазмом ставився до французької революції і навіть переклав Марсельєзу, за що одержав сувору догану від герцога вюртембергського, що приїхав у Тюбинген з метою приборкати революційно налаштовану молодь.
По закінченні курсу, Шеллінг три роки виконує обов'язки домашнього вчителя, в умовах, досить сприятливих для його власних занять. За цей час він добре знайомиться з математикою, фізикою й медициною. Незабаром інтереси Шеллінга зосереджуються винятково на філософії. Він знайомиться із філософією Канта, з першими роботами Фіхте і у 19-ть років сам виступає як філософ. Спочатку він знаходиться під сильним впливом філософії Фіхте, про що свідчить вже назва однієї з його робіт "Про Я як принцип філософії" (1795). Але досить швидко він вже встає на самостійний шлях. Він не може погодитись з Фіхте, що природа лише знаряддя моральної діяльності людей. На його думку, природа – це великий динамічний прояв абсолюту, яким він замінив фіхтеанське "Я". У 1798 році він пише роботу "Про світову душу…", через рік "Перший начерк системи натурфілософії, де розглядає розвиток природи до появи будь-якого Я. У 1800 р. з‘являється робота "Система трансцендентально ідеалізму" і декілька інших творів, де розроблені основні положення філософії Шеллінга як цілком самостійної і такої, що просувається від вчення про природу до теорії мистецтва.
У 1798 Шеллінг знайомиться із Гьоте і зацікавлює його своєю натурфілософією. Завдяки старанням Фіхте й підтримці Ґьоте, Шеллінг одержує в тому ж році професуру в Йене. Тут 23-літній професор з надзвичайною сміливістю й енергією приймається за розвиток свого власного світогляду, усе більше й більше вивільнюваного від впливу безпосередніх попередників. У цей же час Шеллінг вступає в тісне спілкування із кружком романтиків — братами Шлегель, Новалісом, Шлейермахером і ін. Душею цього кружка була Кароліна Шлегель, дружина А. В. Шлегеля, що грала в літературних сферах Німеччини роль німецької де Сталь. Вплив її на представників романтичної й філософської літератури був дуже великим. Найбільшою мірою випробував на собі цей вплив сам Шеллінг. Кароліна Шлегель стала спочатку його найближчим другом, а згодом відданою дружиною. Спочатку Кароліна Шлегель бажала шлюбу між Шеллінгом і її дочкою від першого шлюбу, Августою Бьомер. Після несподіваної смерті Августи, Кароліна перенесла своє материнське почуття на Шеллінга. Однак це почуття незабаром змінилося у своєму характері. Вона розлучилася із Шлегелем і одружилася із Шеллінгом. Кароліну називали музою Шеллінга. Її інтерес до філософських питань, і головне — безмежна віра у філософський геній Шеллінга, обумовлювали той щиросердечний підйом, яким характеризується найбільш продуктивний період його життя, що надав йому слави і визнання серед сучасників.
У Йене (1799—1803) Шеллінг виявив найбільш плідну діяльність. Крім читання лекцій і видання своїх головних творів по натурфілософії й філософії тотожності, він видавав два журнали, один з них – "Критичний журнал з філософії" - разом з Гегелем. Уже в цей час Шеллінг став главою школи, що поширила свій вплив на різні галузі наук і літератури. У Мюнхені, де він перебував протягом 1806-1820 рр., стає членом Академії наук і генеральним секретарем Академії образотворчих мистецтв. У 1820-1826 р. р. він - професор Ерлангенського, з 1827 - знову Мюнхенського й з 1841 - Берлінського університетів.
Надзвичайний успіх Шеллінга пояснюється як сприятливими для нього умовами, так і особливостями його дарувань. У його філософському ентузіазмі була якась стихійна, підкорююча сила. Разом з тим об його непохитну й потужну особистість розбивалися всі спрямовані проти нього ворожі впливи. Щодо цього він цілком виправдував дане йому його кружком прізвисько «граніт». До числа видатних сучасників, що перебували із Шеллінгом в особистих відносинах, належали, крім уже згаданих, Шиллер, Фіхте, Гегель, Якобі, Стеффенс та іші. З багатьма з них Шеллінг був у дружбі, втім, у більшості випадків нетривалої. Гордий і самолюбний Шеллінг не терпів біля себе людей йому рівних і таких, що не підкоряються його впливу, особливо в сфері філософії. Цим, головним чином, пояснюється розрив Шеллінга з Фіхте — його духівником у філософії, і Гегелем, його університетським товаришем. Після виходу у 1807 р. праці Гегеля "Феноменологія духу", Шеллінг зрозумів, що втратив серед німецьких філософів першість і з цього часу відбувся повний розрив між двома філософами. Більш за те, своїм основним завданням Шеллінг почав вважати викоренення ідей Гегеля із свідомості молоді. Цією ж особливості характеру Шеллінга пояснюють майже безперервну його боротьбу із численними ворогами. У більшості випадків літературні нападки на Шеллінга мали особистий характер і навіть мали вигляд не зовсім охайних памфлетів, що стосувалися інтимних сторін його життя. Зі своєї сторони й Шеллінг виявляв у полеміці особисту пристрасність, що часто переходила за межі справедливості й навіть його власної об'єктивної оцінки, що проявлялася лише згодом. Щодо цього характерна його полеміка з Якобі. Після смерті Кароліни у 1809 р. літературна діяльність Шеллінга майже зовсім припинилася, і тільки його виступи з кафедри нагадували Німеччині про колишнього володаря думок. У цей період підвищується інтерес Шеллінга до релігії. Інтерес, що знайшов оформлення у його пізніх працях "Філософія міфології" і "Філософія одкровення". У 1836-1840 рр. Шеллінг переходить на реакційно-консервативні позиції і його починають високо цінувати в аристократичних колах. Він викладав філософію спадковому принцу Баварії Людвігу, а у 1841 р. прусський король Фрідріх Вільгельм ІУ запросив Шеллінга читати лекції у Берлінському університеті для того, щоб знищити там захоплення філософією Гегеля. Спочатку аудиторія слухачів була переповнена. Серед них були присутні Енгельс, Бакунін, К‘єркегор. Але згодом усі розчарувалися у філософії Шеллінга і не допомогла навіть факельна хода, організована його прихильниками. У 1846 р він вимушений був припинити читання лекцій. Кінець життя Шеллінга також був затьмарений судовим процесом проти Паулуса, що надрукував без дозволу Шеллінга його лекції в берлінському університеті. Процес закінчився не на користь Шеллінга, тому що суд не визнав оприлюднення лекцій, пов'язане із їх критичним обговоренням, за передбачений законом «передрук». Ображений Шеллінг назавжди припинив читання лекцій. Останні роки глибокої старості Шеллінг провів забутий усіма лише в оточенні небагатьох вірних друзів і родичів. Помер Шеллінг у 1854 р.
2. Однієї, а тим більше єдиної і цілісної філософської системи Шеллінга не існує. Його філософія постає як сукупність систем, послідовно розвинених їм протягом життя. Он знов починав розробку своїх концепцій ніколи не завершуючи попередніх спроб, які ніколи його не задовольняли. Проте його філософія не є неупорядкованим нагромадженням різних, непов‘язаних між собою ідей. Його світогляд розвивався органічно, як би породжуючи нові ідеї з одного головного стовбура. Переходячи від дослідження однієї області до іншої, Шеллінг звичайно піклувався про приведення цих різних відділів у гармонійну, звільнену від протиріч єдність. Проте різні основні принципи, що одержали переважне значення в окремі періоди його творчості, а також ті нові проблеми й області, розробці яких він віддавався, сиворили між цими періодами досить помітні межі.
Якщо взяти його систему у цілому, то вона постає як процес приєднання розроблених попередніх частин до наступних і є розгортанням основної проблематики трансцендентально-критичної філософії. Сам Шеллінг зазначав, що його система складається з п‘яти частин – історико-філософського вступу, натурфілософії, позитивної філософії, філософії міфології і філософії одкровення.

Починаючи з Канта, критична філософія ставила перед собою завдання вивчення найглибших основ самопізнання, тобто людського Я, суб'єкта як активного творчого початку. Після Канта це критичне самопізнання мало потребу в систематичному завершенні і єдності, але як тільки ця мета була досягнута, постало не менш важливе завдання - знайти вихід із області теорії пізнання в область філософії природи, як необхідного об'єкта самого духу. Значення Ш. у німецькій філософії й визначається тим, що саме на його долю випало завдання здійснити перехід від самопізнання до світопізнання, яке засноване на принципах кантіансько-фіхтеанського критицизму. Філософський шлях III. і, відповідно, порядок розв'язуваних їм проблем можна представити в такий спосіб: від самопізнання до світопізнанию, а від нього - до богопізння, що узгоджується з такими періодами його творчості: 1) натурфілософія (із сер.. 1790-х рр.), 2) трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800—01), 3)«філософія тотожності» (до 1804), 4)філософія свободи (до 1813), 5) «позитивна філософія», або «філософія одкровення» (до кінця життя). У більш узагальненому вигляді дослідники виділяють чотири частини його системи: натурфілософія, філософія тотожності, трансцендентальний ідеалізм, філософія одкровення.
Загальна характеристика творчих періодів

До 1790-х років у Шеллінга не було ще власної системи. У цей історико-філософський, підготовчий період він не відхиляється в загальному від шляху, наміченого Фіхте і досліджує гносеологічну проблему про основний принцип пізнання й можливості пізнання з погляду видозміненого критицизму Фіхте.
Головним завданням натурфілософії є конструювання природи як духовного організму, що саморозвивається.

У системі трансцендентального ідеалізму, що завершується філософією тотожності він розробляє ідею абсолютного, як тотожності основних протилежностей реального й ідеального, кінцевого й нескінченного.

У філософії одкровення розробляється філософію релігії — теорія відпадання світу від Бога й повернення до Бога за допомогою християнства. Сюди ж примикає, як доповнення, «позитивна» філософія, відома тільки по читаним Шеллінгом лекціям. У ній філософія релігії викладається не як предмет раціонального пізнання, а як, те, що відкриває істину інтуїтивно. Із цього погляду позитивна філософія, є в той же час філософією міфології й одкровення.

Перш ніж виробити свою точку зору, Ш. цілком перебував під впливом ідей Фіхте. Всі його роботи до середини 1790-х є не більш, ніж коментарі до наукоученння останнього. Розбіжність між мислителями намітилося в розумінні природи. Якщо Фіхте переважно цікавився тим, як суб'єкт сам визначає й формує себе, і залишав поза розглядом природу Я, що несвідомо діє і творить, то, по Ш., таке Я не є ще власно суб'єкт; щоб стати таким, воно повинне пройти тривалий шлях несвідомого природного розвитку. Ш. був переконаний, що починати філософію відразу із Я, що усвідомлює себе, - неісторично; варто повернутися до його джерел, зобразивши весь генезис самосвідомості й тим самим необхідність її появи. Так аналізу самосвідомості став передувати аналіз природи, яка розглядалася Шеллінгом як несвідома творчість самого духу, необхідний продукт його розвитку. При цьому Ш. розрізняв, з одного боку, свідомість, дух як суб'єкт абсолютно вільної чистої діяльності і з іншого, - дух як продукт розвитку природи, тобто як свідоме й несвідоме. Ця проблема співвідношення свідомості й несвідомого стане в центр уваги Ш. на всіх етапах його розвитку. Філософія природи на цьому етапі виступає в ролі необхідної частини філософії трансцендентального ідеалізму, чого не було у Фіхте, який не бачив в природі самостійної реальності. Основною проблематикою натурфілософії Ш. стає розгляд всіх щаблів розвитку природи в напрямку до її вищої мети, тобто породженню свідомості з несвідомої форми життя розуму або, як говорить сам Ш.: розгляд того, як із природи виникає дух, як природа приходить до знання? Таким чином, хоча й у специфічній формі, Ш. продовжив розвиток критичної філософії, тому що подібно своїм попередникам - Канту й Фіхте він вирішує Питання про умови пізнання: як людина, будучи явищем природи (тобто передуючи пізнанню), починає пізнавати природу, або: Як природа приходить до того, що вона пізнається людиною. Із цього погляду, Знання виникає як необхідний продукт розуму, закладений і організований природою в людині. Далі мета натурфілософії конкретизуються в такий спосіб: досліджувати організуючу природу до того самого щабля її розвитку, коли виникає знання. Ш. поширює діалектичний метод Фіхте на аналіз природних процесів, Проголошуючи як головні принципи своєї натурфілософії принцип єдності природи й духу; принцип полярності (тобто розуміння всякого природного тіла як продукту взаємодії протилежно спрямованих сил); принцип розвитку або творчості природи, звідки знамените шеллінгове: природа не тільки natura naturata (продукт), але й natura naturans (продуктивність, діяльність, суб'єкт). Розвиток здійснюється в природі як своєрідна "ієрархія організацій": від об'єктивного до суб'єктивного через так називане потенціювання - зростання суб'єктивності.