Лекція Философия образования украина

Таким чином, наближення до “справжнього сенсу Буття”, “дорога до храму” - це дуже складна проблема. Правда, і у минулі епохи, хоч і дуже поступово, історія людства робила певні позитивні кроки до такого наближення. Але все ж не лише в минулому, а й зараз найбільш поширеною в практичному світогляді більшості людства вирішальну роль відіграє саме одна з тих протилежних тенденцій, про які йшлося. Так, папа Римський Іван Павло ІІ не раз критикував сучасне західне суспільство за його “економічний егоїзм”. Цей егоїзм є не лише індивідуальним, а й корпоративним, державним, цивілізаційним тощо. Тому він відіграє найважливішу негативну роль у вирішенні найгостріших проблем сучасного людства. Наприклад, в 1992 році на Всесвітній конференції ООН була прийнята і рекомендована для всіх держав світу концепція “сталого розвитку”, яка була спрямована якраз на оптимізацію вирішення цих проблем, насамперед екологічної. Але ці рекомендації і досі не прийняті багатьма країнами. Зокрема, це стосується того, що США, які давно вже лідирують з досить великим відривом у кількості шкідливих викидів в атмосферу, не погодились з тими рекомендаціями, які пропонують певну програму зниження цих викидів для усіх країн.

Загострення глобальних проблем залишає людству досить мало часу на їх вирішення. Тобто зараз існує дві можливості: або людство знайде нову парадигму такого вирішення та розробить механізми її впровадження через реформування освітніх систем у формуванні нових видів практичного світогляду, або усі ми приречені на загибель. Перший варіант, у свою чергу, потребує розробки методології неантагоністичного розв'язання усієї найскладнішої системи суперечностей, між особистістю і суспільством, між усіма існуючими соціумами, між людством і природою тощо. Чи можливо це зробити? Найскладніший характер цього завдання спричинив широке розповсюдження скептичних та плюралістично-агностичних поглядів на його вирішення. Але у кожній історичній епосі, яка ставить перед людством принципово нові проблеми, виникають і принципово нові засоби їх вирішення. Найважливішу роль, як вважає усе більша кількість сучасних мислителів, нині почала відігравати теорія розвитку складних та надскладних відкритих систем, яка, зокрема, отримала назву “синергетика” (від грецького “співдія”, “співпраця”).

5. Роль синергетичної парадигми у розробці сучасної філософії освіти. Одним з засновників цієї теорії, який розробляє її принципи як загальну філософсько-методологічну основу вирішення найгостріших проблем сучасного людства, лауреат Нобелівської премії Ілля Пригожин вважає, що “кінцевою метою” даної нової філософії “повинно бути більше проникнення в складні механізми вирішення, що гарантують механізми виживання суспільства” [10, с.37]. Саме система принципів синергетичної парадигми зараз починає відігравати найважливішу роль у подоланні тих однобічностей у розв'язанні головної суспільної і освітньої суперечності, про яку йшлося. Тобто її треба розглядати і як суттєво новий етап розвитку попередніх вчень про оптимізацію такого розв'язання. Так, Пригожин, аналізуючи цю проблему, розкриває думку, що ця нова парадигма принципово відрізняється від попередніх при вирішенні вибору діяльності будь-якого соціуму чи особистості наступним: “Вибір сьогодні, звичайно, здійснюється не між добром і злом, не між стабільністю і мінливістю, а між різними несталими траєкторіями” [11, с. 56].

Дійсно, по суті майже немає представників якогось виду світогляду, які б ототожнювали себе зі злом. Навпаки, кожний з цих представників вважає саме себе поборником добра. Але дуже часто він розглядає представників інших точок зору як “зло”. Тобто саме синергетична парадигма є принципово новим шляхом до оптимізації розв'язання тих найгостріших суперечностей, про які йшлося.

Це стосується і такого розв'язання між стабільністю, загальною необхідністю, з одного боку, і змінністю, випадковістю – з іншого. Синергетика уперше в розвитку науки розкрила саме суттєву роль випадкових флюктуацій, які здійснюються на певних етапах розвитку складних відкритих систем. Останні обумовлюють те, що розвиток будь-яких з цих систем, після проходження старою організацією свого критичного стану, може відбуватись у різних, у тому числі протилежних, напрямках. Це і є методологічною основою введення в синергетичну парадигму принципів плюралізму та релятивізму. А звідси і розуміння того, що ми ніколи не зможемо точно передбачити майбутній розвиток відповідних систем, бо останній у значній мірі визначається випадковими флюктуаціями.

Але синергетична методологія ні в якому разі не зводиться до визнання пріоритету лише принципів плюралізму та релятивізму, бо в ній розкриваються і певні закономірності їх взаємодії з сталістю, необхідністю. Так, Пригожин, а також ще один засновник синергетики Георг Хакен розкривають велике значення загальнолюдських цінностей, які протистоять будь-яким флюктаційним змінам. Тобто нова методологія, за Пригожиним, “об'єднує у собі флюктуації і стабільність”, а синергетичний світ “є, швидше світом процесів, в яких інформація і структура руйнуються й зберігаються” [10, с. 33 і 35].

Ще один найважливіший здобуток синергетики полягає у розкритті того, що властивість самоорганізації є атрибутивною для усіх складних відкритих систем і що в історичній тенденції здійснюється становлення усе більш складно організованих систем вищих структурних рівнів. Засновники синергетики розглядають ці відкриття як той величезний прорив, який долає існуючі зараз розриви між нашими знаннями про основні галузі реального світу, насамперед про природу і людину, про матерію і дух (“нова теологія” за Пригожиним, яка, зокрема веде до конвергенції науки і релігії тощо). Хакен на засадах синергетики розкриває нову методологію вирішення сучасної інформаційної кризи, яка також стала однією з найгостріших проблем у сучасній науці і освіті [12].

Всі ці ідеї почали відігравати найважливішу роль у вирішенні проблеми “виживання суспільства” в сучасну епоху. Особливо це стосується того, що саме синергетична методологія розкрила ті важливі механізми, завдяки яким розвиток складних систем вищого структурного рівня організації може здійснюватись двома принципово різними шляхами. 1. Швидка (революційно-біфуркаційна) ліквідація даної цілісної системи (яка зараз загрожує людству і організації усієї планетарної системи). 2. Еволюційний їх розвиток при біфуркаційних змінах окремих елементів, частин даної системи, який зберігає певні найбільш загальні принципи її організації. Саме впровадження в життя на засадах синергетичної методології еволюційного шляху розвитку нашої планетарної системи, діяльності людства, основних типів його культури – стала в наш час, на наш погляд, найважливішою задачею сучасних мислителів і усього людства.

Проблемам розвитку синергетичної методології та її впровадження в освітні системи, у формування практичного світогляду сучасних людей присвячено безліч літературних джерел. Але тут ми зупинимось лише на тому, що в останні роки ці проблеми стали активно розроблятись філософами, педагогами, вченими України. Так, міністр освіти і науки України, Президент АПН України Василь Кремень вже не раз писав про ту найважливішу роль, яку може відіграти сучасна теорія самоорганізації у реформування нашої освіти.

У березні 2003 року вийшов перший часопис, який спеціально присвячений цій проблематиці [13]. Вже підготовлені до друку і два номери часопису “Вища освіта України”, які також в основному присвячені розробці синергетичної методології та її впровадженню в освіту. За ініціативою вчених Інституту вищої освіти АПН України було створене Українське синергетичне товариство, одним з двох засновників якого став цей Інститут. Дане товариство вже відіграє значну координаційно-організаційну роль у подальшій розробці проблем синергетичної методології, її впровадженні в освітні системи. Але усі розглянуті вище досягнення в галузях розробки філософії освіти, її синергетичної методології є лише першими кроками, які ще далеко не вирішують найгостріші сучасні проблеми як у світі в цілому, так і в Україні.

6. Основні проблеми філософії освіти в сучасній Україні. Голова Верховної Ради України Володимир Литвин пише про те, що “для теорії і практики освітньої діяльності надзвичайно актуальними є проблеми філософії освіти” [14]. Але тут же він відзначає ряд недоліків в розробці цієї проблеми в Україні. Зокрема, “майже повна відсутність центрів координації розробки питань філософії освіти”, що це веде “до хаотичності у визначенні підходів” при вирішенні даної проблематики, тому “нереалізовані пропозиції ряду вчених про організацію підготовки фахівців з філософії освіти”, бо вивчення цього предмету повинно бути “обов'язковим для усіх спеціалістів-педагогів” [14]. З усього цього робиться висновок про те, що ми у вирішенні даних проблем ще “відстаємо від найважливіших світових досягнень людського мислення й педагогічної думки” [14].

Дійсно, незважаючи на те, що ніхто ще прямо не заперечує великого значення філософії освіти (тут ми не будемо зупинятись на тій “підкилимній” боротьбі з цієї проблематики, яка звичайно ніколи не розкривається в публікаціях), Україна й зараз суттєво відстає від багатьох країн, насамперед розвинених, в розробці і впровадженні філософії освіти. Ще у більшій мірі це стосується розробки філософії освіти на досягненнях синергетичної методології. Так, предмет “філософія освіти” читається лише в дуже малій кількості педагогічних ВНЗ і то лише за ініціативою окремих ентузіастів. Це часто пояснюється тим, що у нас ще мало спеціалістів з цього профілю. Але в той же час йде боротьба з приводу питання про те, чи треба вводити у перелік філософських спеціалізацій філософію освіти. Тому в Україні ще не створена жодна спеціалізована рада по захисту дисертацій з цієї проблематики.

Але, незважаючи на усі ці недоліки, освіта і наука, взагалі культура України знаходяться все ж на досить високому рівні розвитку, що дає надію на подолання кризових явищ та прискорення темпів нашого розвитку, на розробку того нашого варіанту філософських основ освіти, який може відіграти найважливішу роль у вирішенні цих проблем.

7. п ерспективи розвитку філософії освіти в сучасній Україні. Відомі українські вчені, політики, освітяни зробили вже чималий внесок в розробку проблем, які пов'язані з оптимізацією розв'язання тих головних суспільних та освітніх суперечностей, про які йшлося. Найважливішу роль, на наш погляд, тут можуть відіграти ті положення видатного українського історика, педагога, політика Михайла Грушевського, які можна назвати парадигмою Грушевського. Він писав: “Все більш укріплююсь в переконанні про рішаючу роль в вічних змінах людського життя сеї неустанної конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то других... Се чергування мені уявляється як основа ритму соціальної еволюції, котрий розслідує соціологія і всі соціальні науки разом з нею” [15, с. 4]. І далі: “Все людське життя було вічною зміною, вічним чергуванням потягів до колективізму і індивідуалістичної самозадоволеності...” [15, с. 85-86]. Аналіз даної соціальної (а тому і філософсько-освітянської) парадигми дає можливість зробити наступні висновки.

•  Грушевський, мабуть, першим в соціальних науках чітко сформулював ту головну суперечність (конкуренцію), розв'язання якої визначає як “вічні зміни людського життя”, так і “ритми соціальної еволюції”.

•  Розв'язання цієї суперечності не є однозначно визначеним, бо воно здійснюється на усіх рівнях шляхом постійного коливання переваги чи індивідуалістичних (та близьких до них часткових), чи колективістичних інтересів.

•  Дану парадигму Грушевського треба розглядати і як той великий прорив у розв'язанні найгостріших суспільних суперечностей, що по суті справи співпадає і з сучасною синергетичною методологію такого розв'язання, тобто який направлений на подолання однобічностей у такому розв'язанні (зокрема, повної переваги ліберальних цінностей, чи, навпаки, комуністично-колективних), на пошук тієї “несталої траєкторії”, що може оптимізувати вирішення найгостріших соціальних проблем сучасності.

•  Останнє стосується і оптимізації розв'язання головної освітньої суперечності між учнівським “хочу” і суспільним “треба”.

Крім того, як Грушевський, так і багато інших видатних українських мислителів розкрили, що розв'язання згаданої вище головної суспільної суперечності, здійснюється, по-перше, суттєво різними засобами. По-друге, що у кожного народу, нації, в тому числі і української, дані проблеми вирішуються специфічно, тому не можна механістично переносити чужі моделі реформування суспільства, освіти в Україну. Причому це не відкидає прийняття загальної парадигми стратегії діяльності усього людства, а говорить лише про те, що загальні для усіх вимоги даної стратегії обов'язково проявляються в різних своїх формах – даного виду культури, національного менталітету, унікальності кожної особистості тощо.

Тим самим парадигму Грушевського можна розглядати і як важливу соціальну конкретизацію загальної сучасної парадигми, яка повинна стати і основою філософії освіти ХХІ століття, формування сучасного практичного світогляду українського народу. На жаль, ці ідеї Грушевського не отримали скільки-небудь систематичного аналізу не лише в радянський період, а й в незалежній Україні. Це обумовлено, мабуть, тим, що цитована книга Грушевського була опублікована в Празі і Відні дуже малим тиражем, вона й досі залишилась невідомою майже для усіх наших дослідників, вже не кажучи про зарубіжних. Причому, коли в радянський період абсолютизувались загальноколективні інтереси пролетаріату, комуністичні ідеали тощо, що призвело до революційного зламу старого ладу “до основанія”, то розвал радянської системи знов-таки пішов тим же революційним шляхом тільки у зворотному напрямі. Тобто, наші “реформи” здійснювались на засадах абсолютизації ліберально-буржуазних цінностей, без урахування соціального захисту більшості населення. Це і призвело, про що вже писали чимало наших вчених, політиків, економістів, до становлення тіньової, в значній мірі, кримінальної економіки, до гострих кризових явищ в освіті, науці, культурі.

• < Назад
• Вперёд >