Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ 2

Сімнадцяте сторіччя відчиняє наступний

період у розвитку філософської думки, який триває до середини ХІХ ст. Його прийнято називати філософією Нового часу. Цей етап також має особисту пе-ріодізацію: філософія ХVІІ ст., яке часто називають сто-річчям геніїв та вільнодумства; філософія ХVІІІ ст. чи епохи Просвітництва; німецька класична філософія як завер-шальний шабель розвитку класичної філософії Нового часу (характеристиці останній буде присвячений наступний розділ нашої лекції).

Своєрідність інтелектуального та духовного потенціалу цієї епохи багато у чому зумовлена зростаючими у цей час процесами становлення капіталістичних суспільних відносин, класа буржуазії, розвиток яких йшов у гострій боротьбі з пережитками феодалізму та його ідеологами, а також фор-муванням наукового природознавства, виробленням якісно но-вої картини світу, засади якої були розроблені ще у епоху Відродження. Все це призвело до структурних змін кола фі-лософських проблем, стилю мислення та способу осягнення світу.

Для розуміння проблем що, стояли перед філософією ХVІІ ст. слід врахувати, по-перше, що у цей час продовжується бурхливий розвиток капіталізму з властивим йому проми-словим виробництвом, яке все більше потребувало розвитку практично спрямованих наукових знань, по-друге, це був пе-ріод не тільки буржуазних, але й наукової революції, по-третє, специфічність нового типу науки - експеріментально-математичного природознавства. Таким чином, наука починає займати провідне місце у світогляді цієї епохи, а у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання й, серед них, проблема методу.

Незважаючи на своєрідність різних філософських вчень Но-вого часу, тут також можна знайти певну спадкоємність у розвитку філософських ідей. Якщо через усю середньовічну філософію проходить полеміка між номіналізмом, який спи - рається на досвід та реалізмом, котрий апелює до розуму, то у філософії ХVІІ ст. ці напрямки предстають як емпіризм та раціоналізм. Вісью теоретичних сперечань між ними стає питання про визначення джерел людських знань.

Прихильники Емпіризму (від грец. досвід) вважали єди - ним джерелом пізнання чуттєвий досвід (данні органів від-чуття людини). Вони справедливо твердили, що процес пі-знання розпочинається з відчуттів. Одначе, вони недооціню-вали раціональну діяльність, оскільки вважали, що розум нічого не додає до змісту знань, тому що у ньому немає ні-чого, чого б не було дано у відчуттях, він лише комбінує матеріал, одержаний з чуттєвого досвіду. Своєрідною моді-фікацією емпіризму виступає сенсуалізм (від лат. “по-чуття”). Його прихильники прагнули вивести увесь зміст пі-знання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. Емпіризм та сенсуалізм у ХVІІ-ХVІІІ ст. роз-вивають Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, пред-ставники французського матеріалізму. Послідовне продов-ження сенсуалізму Дж. Локка призводить Джорджа Берклі та Давіда Юма до суб’єктивно ідеалістичних висновків.

Прихильники Раціоналізму вважали джерелом пізнання ро-зум, логічне мислення. Вони твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити достовірність та загальне знання. На противагу середньовічній схоластиці та релегійному дог-матизму класичний раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. (Декарт, Спіноза, Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку - не-обмеженої причинної послідовності, що пронизує світ, тобто мав форму детермінізму. Раціоналізм ХVІІ-ХVІІІ ст. затвер-джуючий визначальну роль розуму не тільки у пізнанні, але й у діяльності людей, став філософською засадою ідеології Просвітництва. Позиція раціоналізму, так само як і позиція емпіризму (сенсуалізму) страждала однобічнічтю, абсолюти-зацією однієї з пізнавальних властивостей людини, що в кінцевому разі сприяло утвердженню у філософії метафізич-ного, механістичного способу мислення.

Засновником емпіризму та матеріалізму, взагалі першим філософом Нового часу вважають англійця Френсіса Бекона (1561-1626 р.). Він жив і творив у епоху, яка є періодом не тільки могутнього економічного, але й великого куль-турного під’йому у розвитку Англії (він був сучасником Шекспіра). Походив Бекон з дворянської родини. Його батько був лордом-хранителем печатки. Вершина політичної кар’єри самого Френсіса Бекона - лорд-канцлер королівського двору. У 1621 р. Бекон був звинувачений парламентом у корупції та відсторонений від справ. Після цього він повністю присвя-чує себе науковій праці.

Бекон написав багато наукових праць. Серед них “Мо-ральні, економічні та політичні есе”, “Нова Атлантида”, “Про принципи та початки”. Основний його твір - “Новий Органон”. Органоном у той час називали збірку трактатів з логіки Аристотеля. Поняття “органон” (знаряддя, інстру-мент) в певному смислі рівнозначне поняттю “метод”. Тому називаючи свій твір “Новий органон”, Бекон протиставив свій метод методу Аристотеля. Він розробив індуктивний ме-тод пізнання, обгрунтовує основні принципи емпіризму.

Відповідно духу свого часу, головним завданням філосо-фії Бекон вважав вироблення нового методу науки, а за-гальною задачею усіх наук - підвищення влади людини над природою, тобто наука повинна бути не самоціллю, а засо-бом. У його відомому афоризмі “Знання - це сила” й підкре-слюється практична спрямованність науки. Але для того, щоб оволодіти природою та поставити її на службу людині, необхідно принципово оновити наукові методи дослідження. В середні віки, та й в античності, відмічає філософ, наука використовувала переважно дедуктивний метод, який скла-дається у посуванні від очевидних положень (аксіом) до ча-стних висновків. На думку Бекона такий метод мало під-ходить для пізнання природи. Будь-яка наука повинна спиратися на досвід, тобто посуватися від одиничних фактів до загальних висновків, іншими словами, використовувати індуктивний метод, якому Бекон надавав універсального зна-чення. Прагнучи зробити свій метод більш точним, він прийшов до висновку, що для цього треба використовувати два засоби - переліком та виключенням, останнє є головним. Як емпірист Бекон вважав джерелом справжнього знання - до-свід, а розум - джерелом заблуджень. За Беконом свідомість людини має різні суб’єктивні перешкоди, які він називав ідолами. Існують ідоли пещери (психічний склад людини), ідоли театру (їх джерело віра та авторітети), ідоли площі (спілкування між людьми, мова), ідоли роду (витлумачення природи по аналогії з собою). Звільнитися від ціх ідолів дуже складно, цьому повинні сприяти філософія та наука.

Творчість Бекона зробила великий вплив на розвиток філо-софії та науки. Одначе, він зробив надто великий акцент на емпіричних методах дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального моменту в пізнанні і перш за все - ма-тематики. Саме цей бік пізнання знайшов відображення в ра-ціоналізмі, найбільш видатним представником якого був Рене Декарт (1596-1650 р.).

Найважливішою характеристикою філософії Декарту є анти-раціоналізм. Він вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає критичному аналізу та сумніву. Не визи-ває сумнівів лише найбільш очевидні положення та судження (саме очевидність він вважав критерієм істини). А найбільш очевидним з суджень є твердження “Я мислю - отже я існую”. Тому воно і повинно бути вихідним положенням філософії. Із цього положення витікають два оснвних висновки: 1.розумо-воосягнений світ більш істиний, вище ніж світ чуттєвий та 2.самосвідомість людини має дуже велику цінність.

Декарту належить ідея створення загального наукового методу - універсальної математики, який забезпечить пану-вання над природою. Філософ дуже мітко схарактеризував значення наукового методу, який дозволить 1.перетворити пізнання на організовану діяльність, вільну від випад-ковостей, 2.провадити систематичний, безперервний науковий пошук, 3.орієнтуватися не на окремі відкриття, а поєднува-ти зусилля усіх наук. Наукові знання, як їх уявляє Декарт, це не окремі відкриття, а їх система.

Суттєве місце у філософії Декарта займає поняття суб-станції, яку він визначив як річ (будь яке існуюче), що не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе. Створений світ Декарт поділяє на два роди субстанції - духовну та матеріальну. Головне визначення духовної суб-станції - неподільність, матеріальної - подільність до безмежності. Основні атрибути субстанції - мислення та протяжність. Духовна субстанція містить у собі ідеї, які властиві їй з самого початку, а не були здобуті у досвіді. Тобто Декарт був прихильником теорії уроджений ідей і роз-глядав їх як умови всезагального та необхідного знання, тобто науки та філософії. Матеріальну субстанцію Декарт ототожнював з природою та вважав, що все у природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкрити за допомогою математичної науки - механіки. До Декарта ніхто не наважувався ототожніти природу з протяж-ністю, тобто з кількістю.

Таким чином, уявлення про природу як величний годин-никовий механізм, що заводиться божим першоповштохом, яке зародилося ще у Кеплера та Галілея, у Декарта остаточно оформлюється у філософську картину світу. Тому така кар-тина світу одержала назву картезіанської (від латинського імені Декарта - Картезіус). Вона складала основу філософії та природознавства аж до початку ХІХ ст. Вплив Декарта знайшов прояв і в тому, що так саме як і Галилей у Італії, який вперше почав писати італійською, Ломоносов у Росії, почавший писати по-російському, а не по старослов’янські, Картезіус вперше у Франції написав свій основний твір “Роздуми про метод” не латиною, як було прийнято у той час, а французською мовою. Ця традиція була продовжена французськими просвітниками, що сприяло росповсюдженню фі-лософських ідей серед широких верств населення.

Ідеї Бекона та Декарта вплинули на формування філо-софського вчення англійського матеріаліста Томаса Гоббса (1538-1579 р.). Якщо Декарт механістичну картину світу будував на грунті дуалістичного уявлення про дві субстан-ції - матеріальну та духовну, то Гоббс створив першу в іс-торії філософії закінчену картину механістичного ма-теріалізму. Заперечуючи існування душ як особливих суб-станцій, він твердив, що єдині субстанції - тіла. Така по-зиція призвела до механістичного розуміння людини. За Гоббсом люди, як і тварини - складні механізми, дії яких визначаються зовнішними впливами. Він також заперечував раціоналізм Декарта, його теорію розповсюдження ідей та вважав справжнім джерелом пізнання почуття. Таким чином, полемізуючи з Декартом, Гоббс розвивав емпіричну традицію, закладену Беконом. Одначе, на відміну від останнього, Гоббс на перший план висував проблеми наукового розуміння суспільства, держави, права, релегійної віротерпимісті. Саме ці питання привертали до себе найбільшу увагу в епоху англійської буржуазної революції, сучасником якої був філософ.

Вчення Гоббса про державу та право одержало широку відо-мість. Воно базується на розрізненні двох станів людського суспільства - природного та громадського. Природний стан - вихідний, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право співпадає з силою. Тому природний стан є стан “війни усіх проти усіх”.

Згодом Джонатан Свіфт так сатирично відтворив концепцію Гоббса:

Гоббс не жалкував фарб для зображення хижісті людей у їх природному вигляді. Він виражає цю мрачну картину відомим стародавньоримським прислів’ям “Людина людині - вовк”. Одначе, цей стан, за Гоббсом, погрожує людині са-мознищенням. Звідси робиться висновок про необхідність для усіх людей змінити природний стан на стан громадянський, державний. Люди вимушені укласти “суспільну угоду” для за-безпечення загального миру та безпеки, на підставі якого і виникає держава. Хоча з уявленням Гоббса про первинну агресивність людини навряд чи можна погодтись, але його ідеї про природне, а не надприродне походження держави стали безумовним кроком уперед на шляху дослідження цієї проблеми.

Філософські ідеї Бекона та Гоббса продовжує розвивати та обгрунтовувати видатний англійський вчений-матеріаліст Джон Локк (1632-1704 р.). Його філософська діяльність про-ходила у епоху реставрації у Англії, у часи другої ан-глійської буржуазної революції (1688 р.) та після неї. Локк прийняв участь у боротьбі з пережитками феодалізму як філософ, економіст, політичний письменник.

Боротьба проти схоластики, розпочатая Галілеєм, Беко-ном, Гоббсом висунула на перший план проблему методу пі-знання і увесь комплекс питань гносеології. Саме ним й присвячений основний філософський твір Локка “Дослід про людський розум”.

• < Назад
• Вперёд >