Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ 2
Страница 1 из 7
Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ 2
Стільки хронологічне скільки змістовне. Цей історичний пе-ріод невідривно пов’язаний з пануванням монотеістичних ре-лігій - християнства, іудаїзму, ісламу та церкви. Релігія пронизувала усі сфери суспільного життя та свідомості. Тому не дивно, що для філософії цієї епохи властива значна залежність від релегійного світогляду. В основі своєї вона теоцентрична, тобто реальністю, що визначає все існуюче виступає тут не природа, всесвіт, а бог, його воля. Звідси походять два найважливіши принципи середньовічної філо-софії: ідея творення, що лежить в основі онтології та ідея одкровення, яка лежить у основі гносеології. Філософське джерело середньовічної філософії - це перважно ідеалі-стичні, чи ідеалістично витлумачені вчення античності, особливо теорії Платона і Аристотеля.
Середньовічна філософія починається з періоду так зва-ної апологетики (захисту) представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом христянства проти античної фі-лософії. Цей період триває десь з ІІ до V сторіччя й одер-жав назву періоду патрістики (від лат. “отець”). В цей час відбувається становлення та утвердження засад феодально християнського світогляду чому сприяла діяльність Квінта Тертулліана (біля 160-після 220 р.),“отців церкви” - відо-мих богословів та філософів, зокрема Амвросія (340-397 р.), Ієроніма Блаженного (345-420 р.), Аврелія Августіна (354-430 р.) та ін.
Праці Августіна Завершують період патрістики, вони справили, мабуть, найбільший вплив на розвиток середньо-вічної філософії аж до ХІІІ ст. і посьогодні репрезентують у рамках католицько релігійної філософії як її екзистен-ціально-гуманістичне крило. Августін розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина, як своє-рідний мікрокосм, поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу та свободну волю. Душа нематеріальна, бессмертна, вільна у своїх рішеннях. Во-льовим характеристикам людської душі філософ віддавав пе-ревагу перед розумовими. Звідси виводиться незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджується беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже свобода волі, за Августіном, не абсолютна. Вона обмежена божественним перевічним рішенням, яким бог одних обрав для врятування та насолоди у майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення).
Подібним же чином Августін розмежовує науку та муд-рість. Наука підпорядкована мудрості, тому що навчає лише вмінню користуватися речами, в той час як мудрість орієн-тує на пізнання божественних справ і духовних об’єктів.
Августін дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Уявлення про час, як рух від минуло-го до майбутнього, а не як постійне провторення чогось та-кого, що вже колись було, стало основою формування істо-ричної свідомості. Але для Августіна історія це ще корот-кий відрізок між двома “вічностями” - створенням світу бо-гом і “тисячолітнім” царством божим на землі. Таке розу-міння часу було характерним для усієї середньовічної куль-тури.
У кінці V - на початку VІ ст. починає складатися систе-ма середньовічної освіти в основі якої лежала ідея “сьоми свободних мистецтв”: граматики, риторики, діалектики (перша група, так зване “трьохпуття”) й арифметики, гео-метрії, астрономії, музики (“чотирьохкуття”). Ця ідея роз-роблялася такими представниками освіченості цього періоду як Марціал Капелла (V ст.), Аніцій Боецій (480 - 542 р.) та ін. Все це сприяло процесу становлення та розвитку системи освіти в середні віки. Деякі з перших мона-стирських і приходських шкіл (шартрська, ліонська, рейм-ська, фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. В цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки - Схоластика (від лат. шко-ла). У ХІІ ст. виникають перші університети - Болонський в Італії, Паризький у Франції та ін., на базі яких схо-ластика набуває свого класичного вигляду. Таким чином, у розвитку середньовічної схоластики виділяють три періоди: 1.рання схоластика - ІХ-ХІІ ст.; 2.зріла схоластика - ХІІ - ХІІІ ст.; 3. пізня, чи період упадку схоластики - ХІІІ - ХІV ст. Пізніше поняття схоластика стає синонімом науки відірваної від життя, практично бесплідної, далекої від досвіду та спостережень, що некритично спирається на авторитети.
Задачу філософії схоласти вбачали у пізнанні бога, до-казах того, що усі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними були проблеми співвідношення знання та віри, волі та розуму, одиничного та загального. Останній відом як спір про Універсалії - про природу загальних родів чи понятть. Існувало багато вирішень цих питань, але основних було два. Вони одержали назву реалізму та номіналізму.
Реалізмом (від лат. реальний, речовий) називалося вчен-ня згідно з яким справжньо реальними є лише загальні по-няття (універсалії), а не одиничні предмети, які існують у навколишньому світі. Прихильники цього напрямку визнавали приорітет розуму над волею, але вище розуму у них була ві-ра. Середньовічний реалізм (який не має нічого спільного з сучасним значенням цього слова) спирався на платоновське вчення про ідеї, для якого реальне буття мають вічні ідеї, а не скороминучі чуттєві речі. У ІХ - ХІІ ст. більшість схоластиків були реалістами. До них відносяться Іоан Скотт (Еріугена), П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський та ін. Останній стояв на позиціях крайнього реалізму. Йому нале-жить так званий онтоллогічний доказ буття бога, згідно з яким з існування поняття бога з логічною необхідністю ви-тікає його реальне буття.
Протилежне реалізму рішення про природу універсалій пропонували номіналісти (від лат. nomen - ім’я). Згідно но-міналістам, універсалії не існують реально, незалежно від людини. Вони лише загальні поняття, справжньою реальністю володіють лише одиничні речі. Тут підкреслюється приоритет волі над розумом. Найбільш відомі представники номінализму - Дунс Скотт, Віл’ям Оккам, Іоанн Росцелін. Останній роз-вивав крайній номіналізм та твердив, що загальні поняття - це лише звуки людського голосу. Така логіка призводила до того, що весь світ перетворювався на якесь нагромадження предметів між якими немає нічого спільного.
На позиціях помірного реалізму стояв й систематизатор середньовічної схоластики Фома Аквинський (1225-1274 р.), засновник томізму (Фома по лат. “Тома”) - другого після августіанства провідного напрямку середньовіччя який ви-тиснив останній у зрілій та пізній схоластиці, а згодом перетворився на офіційну доктрину римської католицької церкви. Аквінат розробив п’ять доказів буття бога, засадою яких виступає космологічне, згідно з ним усе в світі має причину, а причиною причин є бог. Після смерті Фому Ак-винського зарахували до ліку святих. У ХХ ст. його вчення відроджується у вигляді неотомізму.
Аквінат намагався примирити віру і розум, та наполя-гав, що якщо є можливість вибіру то краще розуміти ніж ві-рити. Але якщо істини розуму суперечать істинам віри, то помиляється розум. Але розум все ж таки вища здібність лю-дини, він вище ніж воля, яка є практичним розумом, спря-мованим на дії. На відміну від Августіна, який спирався на вчення Платона, Аквінський виходив з вчення Аристотеля про єдність матерії та форми. Кожна річ виступає єдністю ма-терії та форми, до того ж матерія - це можливість прийняти форму, а форма - це дійстність відносно до матерії. Понят-тя дійсність та можливість - прохідні у його вченні. Фома Аквінський також розрізняв сутність та існування. Вони, на його думку, співпадають лише в богові, а у речах які він створив - ні. Існування вище за сутність та відноситься до неї як дійсність до можливості.
Особливе місце у середні віки займає Арабська філосо-фія. Вона спиралася на вчення Аристотеля у поєднанні з іс-ламом. Арабська філософія стала поєднувальною ланкою між античною філософією Греції, яку араби перейняли та зберег-ли та подальшим рівнем європейської філософії - схоласти-кою. Арабська філософія багато у чому випередила та визна-чила розвиток західноєвропейської філософії; постановка та вирішення багатьох філософських проблем були тут більш плодотворними. Найбільший вплив на розвиток середньовічної схоластики зробили арабські філософи Авіценна та Аверроес.
Авіценна (араб. Ібн Сіна 980-1037 р.) походив з турке-станської Бухари (арабський Схід), мав енциклопедічну ос-віту, крім метафізичних проблем розробляв основи логіки, фізики, математики, медицини. Філософія Авіценни тео-центрична, але у іншому смислі ніж християнська. Він ро-зумів світ як створений божим розумом, а не божою волею, до тогож не з нічого, а з матерії яка є вічною. Світ має характер конкретної можливості та існує у часі. Своєрідним було у нього вирішення питання про проблему універсалій. Авіценна вважав, що про універсалії можна казати потрійним чином: вони існують як творіння божого розуму; існують у реальних речах як їх втілена сутність; існують у головах людей як утворені їми поняття. Таке рішення було більш плодотворним ніж ті, що пропонували західноєвропейські схоласти.
Якщо королем арабської філософії на Сході був Авіцен-на, то королем арабського Заходу, який істотно вплинув на європейську філософію, вважають Аверроеса (араб. Ібн Рушу, 1126-1198 р.). Походив він з іспанської Кордови. Аверроес став відомим як теолог, лікар, юрист, математик, філософ, автор грунтовних коментарів до Аристотеля, які стали ос-новою викладання вчення Аристотеля у європейських уні-верситетах. Про нього у цьому зв’язку казали: “Аристотель пояснив природу, а Аверроес пояснив Аристотеля”. Аверроес, як і Авіценна, розвиває матеріалістичні тенденції у сполу-ченні з раціоналізмом. Тому їх вчення були різко засуджені як ісламськими ортодоксами, так і католицькою церквою. Їх прихильників переслідували, а трактати було наказано спа-лити, що одначе не послабило впливу їх праць.
