Лекція Німецька класична філософія
Страница 3 из 3
Вагання совісті:
Ближнім охоче слугую, але ж! - маю до них прихильність.
Ось і гнітить питання: чи справді моральним є я?
Рішення:
Немає тут іншого шляху: намагаючись мати презирство до них
Та с відразою у душі, роби що вимагає обов’язок.
Справді, формалізм у етиці неприпустимий. Відомо, наприклад, що одночасне несуперечливе застосування усіх десяти християнських заповітів неможливе, тому людина повинна завжди особисто здійснювати свій моральний вибір, керуючись не тільки почуттям обов’язку, але й велінням серця. Інакше вона може перетворитися на бюрократа чи фанатика. Крім того, історія свідчить, що в ім’я людини часто здійснювались найбільш антилюдяні та аморальні діяння, починаючи з вогнищ інквізиції та закінчуючи концентраційними таборами.
Усі названі філософи стояли на різних філософських позиціях, але їх відносять до однієї філософської школи, тому що їм властива спадкоємність у розвитку філософських ідей, спільне критичне ставлення до метафізичного матеріалізму ХУІІІ ст. та спільні принципи філософського мислення: універсалізм, намагання побудувати філософію як науку, принцип діяльності та принцип розвитку. Класичною цю філософську школу називають тому, що тут аристотелівська парадигма філософування, в межах якої філософія постає як метафізика. як умоглядне вчення про першопочатки і принципи буття, досягла найвищого рівня розвитку.
Розвиток німецької класичної філософії безпосередньо після Канта продовжили Фіхте – прибічник суб’єктивного ідеалізму та Шеллінг – представник трансцендентального, об’єктивного ідеалізму. З їх вченнями вам пропонується пізнайомитись самостійно.
Вершиною розвитку німецької класичної філософії є Вчення Гегегля. Він створив систему об’єктивного, Абсолютного ідеалізму, засновану на розробленому їм діалектичному методі мислення.
На думку Гегеля в основі світу лежить Абсолютна Ідея (чи як він ще її називає Абсолютний Дух, Абсолютний Розум). Абсолютна Ідея – це система понять, які саморозвиваються і проходять у своєму розвитку три осноні етапи, на яких Абсолютна Ідея все більш повно розкриває і пізнає свій внутрішній зміст.
Перший етап – це розвиток ідеї у самій собі. Це чисте мислення, логіка, в якій ідея розкриває свій внутрішній зміст у системі законів і категорій діалектики. Розкривається цей етап у праці Гегеля “Наука логіки” (1812).
Другий етап – прийняття ідеєю форми природи – неорганічного та органічного світу і людини. Цей етап розкривається у праці “Філософія природи”(1817).
Третій етап –перехід ідеї від природи до сфери розвитку духу, людської культури, де ідея проявляється у формах держави, мистецтва, релігії та філософії. Тут ідея повертається до самої себе у формі людської свідомості та самосвідомості. Таким чином цикл розвитку ідеї закінчується. Розкривається цей етап у праці “Феноменологія духу” (1807).
Філософія Гегеля пронизана ідеєю Розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не осягнувши увесь шлях його розвитку. Але цей розвиток відбувається не по замкненому колу, а по спіралі – від низших форм до вищих, внаслідок переходу кількісних змін у якісні та задопомогою механізму заперечення заперечення, де заперечення включає до себе момент зняття, тобто утримання того позитивного, що було на попередньому етапі розвитку. Джерелом цього розвитку є внутрішні суперечності, які становлять принцип усякого саморуху.
Філософське вчення Гегеля має внутрішню суперечність між системою та діалектичним методом. По суті – це суперечність між скінченим та нескінченим. Відповідно до діалектичного методу, розвиток – це нескінчений процес поступового переходу від нищого до вищого, де нове з часом стане старим і буде піддане запереченню. Відповідно ж до системи, розвиток Абсолютної ідеї має кінець – він завершується третім етапом самопізнання духу, реалізацією якого Гегель вважав свою філософію. Звідси і його ідея кінця історії, вершиною розвитку якої він вважав сучасну йому Німеччину. Історія закінчується, оскільки історична міссія людського духу виконана.
До філософських заслуг Гегеля відносять наступні:
1. Він вперше в історії філософії Нового часу дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому розроблений на ідеалістичній основі діалектичний метод.
2. Впереше розробив систему категорій і принципів діалектики.
3. Поширив ідею розвитку і на суспільство. Історія – це поступовий розвиток ідеї свободи.
4. Вперше поняття свободи, яке є одним із центральних у його вченні, розкрив як творче утвердження позитивного змісту. До нього свобода розумілась як абсолютна негативність, як відсутність якихось перешкод (Гоббс). Гегель показав, що справжня свобода на відміну від свавілля передбачає певне обмеження – абсолютний розум. Тому врешті решт, він, як і Спіноза, вважав, що свобода – це пізнана необхідність.
Філософія Гегеля має і суттєві недоліки:
1. Він виходив із тотожності мислення і буття. Причому діалектика понятть визначає у нього діалектику речей, а не навпаки.
2. Історичний прогрес зводив виключно до прогресу у сфері людського духу.
3. Ідею розвитку не поширював на природу. У нього розвивається не сама природа, а в ній відбувається саморозвиток Абсолютного Духу.
4. Людина у Гегеля не має самостійності та самоцінності, а постає як “агент” Абсолютного Духу в історії. Тим самим людина повністю підпорядковується загальним (всезагальним) стуктурам, що нівелює свободу і активність людини.
5. Фаталізм і лінійність у розумінні історичного розвитку. Історія повністю підпорядковується і визначається законами розвитку Абсолютної Ідеї і з немінучистю проходить певні етапи. Якщо пізнати ці закони, то можно повністю прослідкувати, відтворити історичний розвиток людства в минулому і в майбутньому.
Останнім представником німецької класичної філософії є Фейєрбах – засновник антропологічного матеріалізму. Він виступив із госторою критикою крайнощів об’єктивізму Гегеля, особливо щодо розуміння людини і з критикою механісстичного матеріалізму ХУІІІ ст., який нівелював проблематику людини і порівнював людину із автоматом, машиною, яка підпорядкована незмінній необхідності (Ламетрі, Кабаніс, Бюхнер, Молешот).
На думку Фейєрбаха предметом філософії має стати людина (антропос), тому його матеріалізм і називається антропологічним. На відміну від Гегеля він звертається до живої людини в усій повноті її індивідуального буття. Людина повннна розумітися не тільки як частка всезагальних відносин, а як конкретна індивідуальність, яка знаходиться у живому спілкуванні з іншими, тобто як жива зустріч “я” і “ти”. Саме ці ідеї стали провідними в філософсько-антроплогічних вченнях ХХ-ХХІ ст.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха має натуралістичний, абстрактний характер. Він розглядав людину як найбільш досконалу частку природу, як психофізичну єдність душі і тіла. Але він розумів людську природу переважно біологічно, недооцінював соціально-історийчний характер людини.
Фейєрбах одним із найважливіших завдань філософії вважав також критику релігії. На його думку філософії, в основі якої знання, і релігія, в основі якої – віра, є несумісними.
Він одним із перших розкрив психологічні коріння релігії і показав, що вона виникає внаслідок відчудження людини від своєї сутності. Тобто внаслідок того, що людина свої атрибути припусує Богу. Таким чином справжній творць Бога – людина розглядається як його творення, потрапляє від нього у залежність і втрачає свободу і самостійність. Отже любов до Бога – це тільки перетворена, відчуджена форма любові до людини. Тому на місце іллюзорного зв’язку з Богом повинна стати альтруїстична мораль, заснована на любові до Іншого. Фейєрбах на місце попередньої релігії поставив нову релігію любові між “Я” і “Ти”.
Основні твори Фейєрбаха, назви яких промовляють про їх зміст : “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства”, “Тези про реформу філософії”, “Основні положення філософії майбутнього”.
