11 | 12 | 2017

Лекція "Становлення пожежної охорони Радянської України"

Лекція "Становлення пожежної охорони Радянської України".

МЕТА ЗАНЯТТЯ: - розглянути організацію та діяльність державних органів пожежної охорони в 1918–1940 рр.;

-  проаналізувати роль пожежних України в роки Великої Вітчизняної війни;

-  виховувати повагу до професійної спадщини пожежної охорони України.

ЧАС ПРОВЕДЕННЯ: 2 години

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ: лекційний зал

МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: література.

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ:

І. Організаційні заходи.

ІІ. Зміст лекції:

1.  Організація та діяльність державної пожежної охорони в 1918–1940 рр.

2.  Пожежна охорона України в роки Великої Вітчизняної війни.

3.  Відновлення діяльності пожежних підрозділів України у повоєнні десятиріччя.

ІІІ. Підведення підсумків.

 

Література:

1.  Голубев С. Г. и др. Пожарное дело в СССР / Под ред. Н. А. Тарасова-Агалакова. – М.: Стройиздат, 1968.

2.  Кучер Г., Усатенко Л. Покорители огня: из истории пожарной охраны Киевщины. – К.: Издание МВД УССР, 1969.

3.  Нехаев В. С., Серцов М. А. Огнеборцы Запорожья: Очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области. – Запорожье, 1997.

4.  Островский Б., Марченко Л. Огнеборцы. – К.: ТОВ “Росток”, 1996.

5.  Попович С. Пожежна охорона Львівщини: (1772 – 1939). – Львів: Світ, 1999.

6.  Полтанов О. І., Доманський Ю. А. та ін. Історія пожежної охорони Кіровоградщини: (1841 – 1997). – Дніпропетровськ: Дніпропетровська книжкова друкарня, 1998.

7.  Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. – Луганск: “Лугань”, 1996.

8.  Томіленко А. Г. Організація пожежної справи в селах України (1917-1920 рр.) // Український селянин: Праці Науково-дослідного інституту селянства / Інститут історії України НАН України. – Черкаси, 2000. – Вип. 1. – С. 70-73.

9.  Шувалов М. Г. Основы пожарного дела. – М., 1983.

1.Організація та діяльність державної пожежної

Охорони в 1918–1940 рр.

Пожежна охорона УСРР як державна офіційно постала лише з 1920 р., оскільки саме в цей період формуються центральні органи управління і вертикальне підпорядкування професійних пожежних команд.

Проте, відсутність єдиної керівної ланки в пожежній охороні не означала, що у 1918–1920 рр. (в період активних військових дій в Україні та частих змін урядів) система протипожежної безпеки в республіці не функціонувала. Підрозділи пожежної охорони діяли й виконували свої функції в міру технічних можливостей. Цьому сприяла й структурна організація пожежної охорони, що була сформована царським урядом напередодні першої світової війни.

Пожежні команди України, у порівнянні з військовими підрозділами та робітничими колективами, різнилися відносною стабільністю і активної участі у політичних подіях, за рідким виключенням, не брали. А тому виконували свій обов’язок і під керівництвом місцевих органів Центральної Ради і Гетьманату, і радянських ревкомів.

Загальнореспубліканські органи управління пожежною охороною були утворені в Україні лише у 1921 р. Так, при Головному управлінні комунальним господарством НКВС УСРР з січня 1921 р. почав діяти Всеукраїнський центральний пожежний відділ (ЦПВ). Саме на нього покладався обов’язок відродити пожежну охорону республіки.

На 1921 р. ситуація в галузі пожежної безпеки була досить складною. Визвольні змагання 1917-1919 рр. та громадянська війна залишили по собі розграбовані пожежні обози, зруйновані пожежні депо та катастрофічну нестачу кадрів у пожежних підрозділах. Складність ситуації підсилювала економічна криза та голод, що охопив і деякі регіони України. Зокрема, в листопаді 1920 р. колегія комунального відділу Київського губревкому повідомляла: “Відсутність рукавів, гайок, бойового одягу для робітників та багатьох інших предметів ставить пожежні команди Київської губернії в неможливі умови”.

Не зважаючи на критичну ситуацію з постачанням пожежних підрозділів, пожежні не втрачали власної гідності та братерської взаємодопомоги. В 1921 р. пожежні міста Харкова прийняли рішення про періодичне відрахування двохтижневого заробітку на користь голодуючих Поволжя.

Першими кроками Центрального пожежного відділу стало введення пожежної трудової повинності в селах і невеликих містах та організація трудових пожежних команд. Були сформовані апарати пожежного управління як у центрі, так і на місцях у вигляді губернських та повітових пожежних підвідділів, інституту пожежних інструкторів, волосних і сільських пожежних старост. Визначені їхня компетентність та головні завдання.

Певним кроком на шляху до ефективної організації пожежної охорони в республіці стала урядова постанова від 24 листопада 1921 р. “Про посилення та розвиток заходів боротьби з пожежністю”, яка окреслила програму діяльності ЦПВ. 29 листопада 1921 р. у губернські виконавчі комітети була направлена телеграма з вимогою припинити скорочення штатів пожежних організацій. Для перевірки технічного стану електрообладнання та проводки була створена спеціальна комісія, яка на засіданні 5 грудня 1921 р. ухвалила рішення доручити Головенерго розробити проект декрету щодо безпечного користування електроенергією та створити при харківській електростанції комісію для обстеження проводки на великих підприємствах, у будинках, в урядових установах та військових об’єктах. Було запропоновано Народному комісаріату продовольства виконати план постачання продовольством та фуражем пожежних організацій.

Майже одночасно з утворенням Центрального пожежного відділу в Січні 1921 р. постановою Раднаркому УСРР була створена Всеукраїнська надзвичайна протипожежна комісія та її губернські відділи на місцях. Головною метою діяльності комісії було визначення за короткі терміни недоліків, які існували в пожежній охороні та їх швидка ліквідація, підняття престижу органів постійного пожежного управління, “звільнення пожежних підрозділів від явищ минулих традицій у пожежній справі”.

Однак, “кавалерійська атака” на вогонь не дала бажаних результатів. Більшість передбачених заходів так і не були виконані в повному обсязі, оскільки не всі відомства з достатньою серйозністю віднеслися до виконання постанови. Так, 28 листопада 1921 р. спеціальна комісія при Головкомгоспі ухвалила закупити за кордоном 24 пожежних автомобілі, 6 механічних автодрабин, 200 мотопомп та іншого обладнання. Однак, Народний комісаріат зовнішньої торгівлі не затвердив клопотання Центрального пожежного відділу про виписку з-за кордону пожежної техніки та спорядження, які не виготовлялися в Україні.

Основними проблемами в пожежній охороні України були: недостатнє фінансування та технічне оснащення пожежних підрозділів; подвійність підпорядкування місцевих органів пожежного управління з однієї сторони Головному управлінню комунального господарства, а з іншої – місцевій владі; надто слабкий зв’язок Центрального пожежного відділу з повітовими та волосними пожежними організаціями; недостатня кількість пожежних спеціалістів.

З метою поліпшення дисципліни і законності нарком внутрішніх справ України Манцев у січні 1922 р. видав циркуляр у якому спостереження за діяльністю пожежних покладалося на керівників пожежних команд та представників органів міліції. Одночасно уповноваженому Народного комісаріату праці пропонувалося в тижневий термін провести мобілізацію осіб, які мали звання пожежних техніків та інструкторів, або тих хто займали не менше року керівні посади в професійних, фабрично-заводських, залізничних, портових чи добровільних пожежних командах. Вказана категорія осіб повинна була призначатися на керівні посади пожежних підрозділів. Від мобілізації звільнялися лише пожежні інваліди та особи старші 55-річного віку. За ухилення від явки по мобілізації винних притягували до відповідальності перед судом воєнних відділів Ревтрибуналу.

Проте й трудові мобілізації не дали бажаних результатів. І надалі зберігалися важкі умови праці та мізерна заробітна плата, що викликали постійну плинність кадрів у пожежних командах. У квітні 1922 р. начальник ЦПВ доповідав у Головкомгосп НКВС, що із 20 тис. необхідних за штатами пожежних працівників в Україні працювало лише 8 тис. З метою підготовки керівних кадрів пожежної охорони у 1921 р. у Харкові були відкриті Всеукраїнські курси пожежних техніків. Центральний пожежний відділ вніс пропозицію про відкриття подібних курсів у кожній губернії. Проте ця пропозиція так і не була реалізована. Більше того, у зв’язку з припиненням фінансування після двох випусків пожежних фахівців у 1922 р. Всеукраїнські курси пожежних техніків були закриті.

Взимку 1922 р. ситуація в пожежній охороні України погіршилася. Це було викликано насамперед переходом комунальних відділів, яким підпорядковувалися пожежні команди на самофінансування та припинення дотацій у зв’язку з проведенням нової економічної політики. Повсюдно комунвідділи почали зменшувати фінансування, вважаючи пожежні підрозділи не прибутковими. Зменшення грошового забезпечення відповідним чином відбилося на загальній ситуації в пожежній безпеці населених пунктів України.

У зв’язку з критичним станом у пожежній охороні, НКВС республіки вніс на розгляд уряду пропозицію про державне фінансування пожежних підрозділів та з метою економії коштів, переведення всіх штатних пожежних команд на 12-годинний робочий день. Центральний пожежний відділ поставив питання про надходження всіх штрафних сум за порушення правил пожежної безпеки у фонд пожежної охорони.

Однією із болючих проблем, була проблема кваліфікованих кадрів, оскільки революція та громадянська війна розкидали спеціалістів пожежної охорони по різні боки фронтів. Перші зусилля державної пожежної охорони були направлені також на ремонт та перерозподіл пожежного інвентарю і техніки. Пожежні спеціалісти навчилися робити із іноземних машин різних марок пожежні автоходи. Так, в харківських пожежних частинах за короткий час налагодили для виїзду на пожежі дев’ять старих автомобілів марки “Адлер”. Якщо до революції в Києві був лише один пожежний автомобіль, то до 1928 р. пожежні частини міста повністю переходять з кінної на автотягу.

У квітні 1922 р. пожежним керівництвом був розроблений план роботи на друге півріччя 1922 р. Серед головних напрямків роботи передбачалося: розробити форми співпраці з державними та кооперативними страховими установами в галузі попередження, гасіння пожеж, а також утримання пожежних підрозділів; розпочати ремонт сільського пожежного обладнання через мережу стаціонарних та пересувних майстерень; проводити протипожежну пропаганду серед українського селянства; розробити положення про адміністративні права пожежних організацій щодо притягнення винних у порушенні правил пожежної безпеки; завершити організацію протипожежного нагляду та пожежних формувань на підприємствах.

Позитивним кроком у майбутньому вирішенні проблем протипожежного захисту стало рішення Центрального пожежного відділу про створення наукової розробки пожежних питань на основі вивчення теоретичних проблем пожежної справи. Для чого мали створюватися технічні відділи при пожежних управліннях.

Проте 1922 р. не став переломним у пожежній охороні республіки. Значна кількість позитивних починань так і залишилися на папері. Розпочате обстеження будівель не було доведене до кінця, а в деяких населених пунктах взагалі не було проведене. Були значно скорочені апарати пожежного управління на місцях та й сам Центральний пожежний відділ через скорочення штатів був змушений у більшості випадків займатися лише канцелярським листуванням. Головною причинами такої ситуації за висловом начальника ЦПВ був “голод в усіх його проявах – голод технічний, матеріальний, продовольчий, фінансовий та інтелектуальний”.

Лише на кінець року становище в пожежній охороні України дещо покращилося. Так, вже на 1 вересня 1922 р. в Київській губернії розпочали свою роботу пожежні підвідділи 8-ми повітів. Пожежні команди функціонували у всіх містах, окрім Богуслава, Чорнобиля та Липовця. Запорукою виходу пожежної охорони з кризи міг стати лише загальний економічний підйом, перші паростки якого тільки-но почали з’являтися.

В сільській місцевості обов’язок спостерігати за станом пожежного інвентарю і техніки, здійснювати заходи проти пожеж та організовувати їх гасіння був покладений на сільську раду. Відповідальність за протипожежну безпеку поселення безпосередньо несли сільські пожежні старости. 4 травня 1921 р. Рада праці та оборони приймає постанову “Про заходи щодо збереження пожежних обозів та утримання їх у бойовій готовності”. Пункт перший постанови під страхом суду забороняв використання пожежного обозу та служителів на роботах, що не відповідали їх призначенню. Другий пункт забороняв усім посадовим особам втручатися в розпорядження начальників добровільних пожежних команд або пожежних старост.

Таким чином, упродовж 1921-1922 рр. в Україні сформувалася чітка система протипожежної охорони республіки підпорядкована Центральному пожежному відділу Головного управління комунального господарства НКВС України. Боротьба з пожежами почала вестися по двох напрямках: покращення засобів гасіння та проведення превентивних заходів попередження пожеж. Однак, низка об’єктивних причин у першу чергу економічного характеру та ряд суб’єктивних факторів не дали можливості поставити пожежну охорону республіки на належний рівень.

23 березня 1923 р. у Москві відкрилася Перша всеросійська пожежна конференція, на яку була запрошена й представницька делегація професійних вогнеборців України. Конференція розглянула стан пожежної безпеки в країні та намітила заходи для перспективного розвитку пожежної охорони. Багато пропозицій було внесено завідуючим пожежним підвідділом Одеського міськомунгоспу М. Я. Добко. Рішенням Першої всеросійської конференції за ініціативу та героїзм в гасінні пожеж і реконструкцію пожежної техніки та озброєння пожежні команди Києва, Одеси і Сімферополя були занесені на Червону дошку.

11 липня 1924 р. НКВС Російської федерації затвердив типовий статут добровільних пожежних товариств, що був продубльований відповідним наркоматом України. Постановою РНК СРСР від 21 лютого 1925 р. цим організаціям надавалося ряд пільг, серед яких: безкоштовне використання службових приміщень, звільнення від промислового податку, відпуск будівельного матеріалу за пільговими цінами, безоплатне користування сінокісними угіддями.

Важливим напрямком роботи пожежної охорони стало здійснення профілактичних заходів щодо попередження пожеж. Перше Положення про органи Державного пожежного нагляду було затверджене 18 липня 1927 р. 9 вересня 1932 р. було засновано відзнаку для пожежників: “Трудовий Пожежний знак”. Особи, ним нагороджені, одержували одночасно й грошову відзнаку. Вони здобували право безкоштовного проїзду в міському громадському транспорті. Постановою ЦВК та РНК СРСР від 10 липня 1934 р. Центральний пожежний відділ був реорганізований в Головне управління пожежної охорони НКВС СРСР. А постановою ВЦВК та РНК СССР № 52/654 від 7 квітня 1936 р. “Про Державний пожежний нагляд” були остаточно визначені функції та права органів Державного пожежного нагляду.

Цей документ чітко визначив обов’язки Головного управління пожежної охорони НКВС СРСР та його органів на місцях. Держпожнагляд одержав право проводити безперешкодний огляд всіх будинків та споруд, складів та житлових приміщень. Він же складав акти оглядів, а осіб, винних у порушенні обов’язкових постанов, норм, інструкцій з пожежної охорони, притягав до адміністративної, а в особливо тяжких випадках і до кримінальної відповідальності. Начальники відділів пожежної охорони областей набули права заборонити частково чи повністю роботу підприємств, установ, організацій, якщо була безпосередня загроза виникненню на них пожеж, через незадовільний протипожежний стан.

Тридцяті роки характерні бурхливим розвитком оборонної роботи в країні. Серед пожежних частин поширюється змагальний рух на кращу пожежну команду. Програми змагань тих років стали праобразом сучасних видів пожежно-прикладного спорту. В 1936 р. в Києві відбулися перші Всесоюзні змагання по ППС, на яких українські пожежні показали високі професійні якості.

Разом з цим, цей період став новим випробувальним етапом для вогнеборців. Вже на всю потужність працювала сталінська репресивна машина. Зриви на будівництві та в роботі промислових об’єктів, що були наслідками високих темпів надіндустріалізації, ставились у провину старим спеціалістам. Не оминули репресії і пожежну охорону України. Особливо постраждали пожежні гарнізони Києва та Харкова. Зокрема, у 1929 р. був заарештований та репресований по сфабрикованій НКВС справі “Промпартії” начальник Харківської пожежної команди Микола Михайлов.

Закони тридцятих років були жорсткими й суворими. За самовільне дострокове залишення служби пожежні працівники піддавалися судовому переслідуванню. В інтересах служби, за розпорядженням начальства, пожежника, без його згоди на те, могли перевести з одного місця роботи на інше. 7 березня 1936 р. постановою ВЦВК та РНК СРСР за № 52/684 було прийнято Положення про міську пожежну охорону. Згідно цього положення, порушення пожежним службової дисципліни, яке не тягло за собою судового покарання, каралося в дисциплінарному порядку. Винного могли перевести на нижчеоплачувану роботу строком до року, або заарештувати терміном до 20 діб чи звільнити зі служби. В ті часи примусове звільнення зі служби автоматично означало й судове переслідування.

Незважаючи на всі складнощі цього часу, в період тридцятих років остаточно сформувалися органи пожежної охорони. Були створені центральні пункти пожежного зв’язку, відпрацьовувалися прийоми взаємодії міських служб, міліції, військових комендантів та пожежної охорони. Стали формуватися нові пожежні частини, особливо на великих підприємствах індустріалізації.

Бурхливий індустріальний розвиток країни викликав необхідність наукової розробки протипожежних норм. У 1939 р. Комітетом у справах будівництва при РНК СРСР було затверджено “Загальносоюзні протипожежні норми будівельного проектування промислових підприємств” (ОСТ 90015-39), який регламентував вимоги пожежної безпеки в будівництві. Цим документом вперше було проведено розмежування виробництва за ступенем пожежної небезпеки, визначено категорійність будинків і споруд за їх вогнестійкістю.

2 листопада 1939 р. постановою РНК СРСР за № 1816 було введено Положення про пожежну охорону сільських населених пунктів. Згідно Положення пожежними інспекторами почала проводитися кропітка робота по відновленню в сільських населених пунктах добровільних пожежних дружин, активно впроваджувалася профілактична робота в колгоспах та житловому секторі. У 1940 р. наказом Наркома внутрішніх справ СРСР був прийнятий Статут пожежної охорони НКВС СРСР (БУПО-40).

Висновок: Таким чином, революційні події 1917-1920 рр. в Україні негативно відбилися на стані пожежної безпеки населених пунктів та діяльності пожежних підрозділів. Знадобилися роки кропіткої роботи пожежних та державних органів влади, щоб відродити технічний стан та бойові традиції пожежної охорони. Пожежна справа в країні набула державної ваги, що зумовило вперше в Україні створення Державної пожежної охорони, яка зуміла подолати негативні тенденції спустошливості пожеж. У цей період завершився етап формування пожежного нагляду, як стрункої державної системи з чітко визначеними правами та обов’язками, з твердою законодавчою базою.

2. Пожежна охорона України в роки

Великої Вітчизняної війни

Напад Німеччини на СРСР змінив характер роботи пожежної охорони, оскільки всі сили були кинуті на боротьбу з загарбниками. В ці суворі роки випробувань зразки мужності та відваги показали пожежні Києва, Севастополя, Запоріжжя, Одеси, Дніпропетровська та багатьох інших населених пунктів України. Особовий склад пожежної охорони з 22 червня 1941 р. було переведено на казармене становище. Пожежні автомобілі перефарбували у зелений колір, нанесли захисний камуфляж.

2 липня 1941 р. уряд приймає рішення про всезагальну обов’язкову підготовку населення до протиповітряної оборони. На промислових підприємствах, в організаціях, установах, в житлових будинках терміново формувалися команди ПВО. В Києві, Харкові та інших містах і містечках на стадіонах, міських скверах і парках працівники пожежної охорони навчали населення прийомам гасіння запалюючих авіабомб, роз’яснювали заходи по дотриманню пожежної безпеки в умовах воєнного часу. Лише в Харкові за період з липня по серпень 1941 р. підготовку до протиповітряної оборони пройшло близько 200 тисяч осіб.

Основні зусилля пожежних направлялися на збереження військових об’єктів та транспортних вузлів, не допущення переростання окремих пожеж в масові, ліквідацію пожеж до настання ночі, щоб вони не служили орієнтиром німецькій авіації. Виконання цих завдань ускладнювалося тим, що у перші дні війни із пожежної охорони стали йти на фронт кваліфіковані кадри. Впродовж першого місяця в діючу армію було призвано понад 15 % особового складу. Не зважаючи на ці складності основні завдання, які ставилися перед пожежною охороною вдавалося виконати.

Коли, бажаючи зломити героїчний опір захисників Одеси 16 серпня 1941 року на залізничний вузол було скинуто тисячі авіабомб, пожежні міста під керівництвом М. Є. Землянова ціною власного життя врятували 423 потяги з боєприпасами та безцінним для захисників міста вантажем. 29 грудня 1941 року за мужність і відвагу вогнеборці Одеси були удостоєні урядових нагород.

24 серпня 1941 р. в результаті бомбардування заводу “Запоріжсталь” міста Запоріжжя вогнем були охоплені кабельні тунелі, пожежа поширилася на суміжні трансформатори. Вихід зі строю підстанції залишав підприємство без електроенергії та зривав евакуацію обладнання. Не зважаючи на кулеметний обстріл з літаків і артилерійський вогонь супротивника, особовий склад МПК-3 сміливо розпочав боротьбу з вогнем.

Мужність і відвагу проявив воєнтехнік ІІ рангу Олександр Горьков. Він із тілогрійкою в руках піднімався по приставній драбині на пробиті осколками снарядів трансформатори і забивав пробоїни дерев’яними пробками. В момент гасіння пожежі під дією високої температури та тиску розірвало кожух верхньої частини трансформатора, із якого вибивало струменем палаюче мастило. Горьков не розгубився. Не шкодуючи життя він забрався на палаючий трансформатор і вміло збив вогняний потік. Отримавши опіки обличчя, Олександр Федорович не залишив свою позицію до повної ліквідації пожежі.

Пожежні Запоріжжя, коли ворог підійшов до Дніпра і вивів із строю насосні станції міського водогону, взяли на себе постачання водою військових частин, госпіталів, хлібопекарень та населення. За роки війни урядовими нагородами були удостоєні понад 200 співробітників пожежної охорони Запорізької області.

В ніч на 17 вересня 1941 р. на Харків було скинуто тисячі авіабомб. Пожежні з самого початку нападу ворожої авіації вступили в боротьбу з вогнем і до ранку загасили понад 50 великих пожеж, а всього в цю ніч за допомогою населення було ліквідовано понад 220 пожеж. Після чергового нальоту німецької авіації виникла пожежа на залізничній станції Основа. Запалала цистерна з пальним. Разом з товаришами брав участь у гасінні пожежі й випускник Харківської пожежно-технічної школи Володимир Румянцев. В диму, навпомацки він віднайшов горловину цистерни та накинув на неї бойовку, притиснувши її грудьми. Вибух був попереджений.

За наказом командування наші війська повинні були перейти з правого берега Дніпра і зайняти нові оборонні рубежі. Виключне значення при цьому мав міст через Дніпро в Дніпропетровську. Виведення його з ладу призвело б до значних втрат військової техніки і людських життів. Начальник відділу пожежної охорони Дніпропетровської області Волков В. С. отримав від Комітету оборони наказ: вберегти міст від пожежі, дати можливість переправитися військам через Дніпро. Разом із пожежними Дніпропетровська цей важливий об’єкт охороняв і пожежний підрозділ Кіровограду, гарнізон якого у серпні 1941 р. було евакуйовано до міста на Дніпрі.

Важливість транспортних переходів через Славуту розуміли й фашисти, які безупинно атакували мости з повітря та піддавали артилерійському обстрілу. 24 серпня від влучення снарядом міст загорівся. До 2-ї години ночі 25 серпня пожежні підрозділи беззмінно гасили його під безперервним артобстрілом та бомбардування авіації. Гасіння ускладнювалося й тим, що міст вже начинили вибухівкою (понад 20 тон), готуючи до вибуху після переправи наших військ. Було прийняте рішення: для одночасного гасіння мосту зробити в настилі мосту пройоми і спустити через них на мотузках пожежних. До цієї ризикованої роботи приступили добровольці – одним з перших був інструктор УПО Макатуха. Його постійно обливали водою, бо інакше через високу температуру працювати тут було неможливо - лише 2-3 хвилини. Гасіння відбувалося одночасно з переправою, яка не припинялася ані на хвилину. Під час проведення цієї ризикованої операції 18 пожежних отримали поранення. Пожежні відступали через міст останніми і разом з колоною відступаючих військ відійшли аж за Волгу.

В липні 1942 р. розпочалися кровопролитні бої під Севастополем. Разом з воїнами Червоної Армії місто-герой обороняли й бійці пожежної охорони. В ці вирішальні дні половина особового складу пожежних частин боролася безпосередньо на передовій. На місто і порт нещадно обрушувалися тонни вибухівки. Запалали пожежі. Вогнеборці, що залишилися виконувати свій професійний обов’язок повсякчасно боролися з полум’ям в порту, жилих будинках і госпіталях. Більшість із них пали смертю хоробрих. Сьогодні в Севастополі встановлений обеліск Слави. Поряд з назвами військових частин, що захищали місто, значиться і пожежна охорона Севастополя.

Із захопленням території України пожежні частини були евакуйовані на Схід, де вони продовжили свій бойовий шлях, захищаючи Сталінград, Керч, Грозний та інші міста від ворога. У грудні 1942 року на Сталінградському фронті з числа евакуйованих українських пожежних був створений Український оперативний загін протипожежної служби, очолюваний начальником Управління пожежної охорони України Петренком В. С. Загін завжди знаходився на передовій, забезпечуючи протипожежний захист наших військ і населених пунктів, що звільнялися ними. Велика група українських пожежних була нагороджена медалями “За оборону Сталінграда”. Серед них і водій караулу першої пожежної команди Кіровограда Олександр Сушков.

В 1942 р. під час керченсько-федосійської десантної операції радянських військ в Криму десантним військам не вистачало пального. Його неможливо було доставити морем. Тоді штаб фронту доручив пожежній охороні Краснодарського краю налагодити перекачку бензину в Керч за допомогою пожежних насосів. Упродовж 30 діб пожежні перекачували пальне. Завдання радянського командування було виконано.

Багато пожежних України брали участь у боротьбі з окупантами в складі партизанських загонів і підпілля. Зокрема, за завданням підпільної організації начальнику пожежної команди міста Краснодона О. Г. Базарову було доручено підірвати шахту № 2-біс. Завдання Базаров виконав. Коли після звільнення Краснодону від фашистських загарбників в міському парку відкрили протитанковий рів, який німці використовували як могилу загального поховання, навіть ті, хто бачив трагедії масового знищення людей, були приголомшені трагічним явищем. Перед ними стояли тісно притиснуті один до одного, зі слідами страшних тортур, заживо засипані землею люди. Серед патріотів рідні впізнали і начальника пожежної команди Олександра Григоровича Базарова.

Пожежні, що не встигли евакуюватися намагалися вберегти від фашистів пожежне обладнання, саботували розпорядження окупаційної влади. Наприклад, пожежні Харківського тракторного заводу під керівництвом начальника частини Ф. Ковтуна дезорганізували роботу декількох військових об’єктів.

Пожежні, як і всі радянські люди, стійко переносили тяготи війни. Крім того, вони організовували збір добровільних пожертвувань у фонд оборони, на будівництво танків, літаків, а також у фонд допомоги визволеним районам. За роки війни в пожежну охорону прийшли працювати багато жінок, які виконували обов’язки інспекторів профілактики, телефоністів, дозорних тощо. Рішенням ЦК ВЛКСМ від 11 березня 1942 р. на службу в пожежну охорону було мобілізовано понад 6 тисяч комсомолок. А через деякий час кількість жінок в пожежній охороні Радянського Союзу складала 11% від загального складу. Багато жінок за проявлену мужність при ліквідації небезпечних пожеж отримали урядові нагороди.

У 1942 р. пожежна охорона мала вже перевірений на практиці досвід бойової і профілактичної роботи в умовах війни. Для ознайомлення вогнеборців з формами профілактичної роботи та методами боротьби з пожежами випускали спеціальний бюлетень “Протипожежна оборона”. Державним пожежним наглядом видавалася велика кількість брошур, пам’яток, плакатів, головним чином по боротьбі з пожежами під час авіанальотів.

Упродовж 1944 р. Червона армія з боями визволила значну територію України. В цей вирішальний час Головним управлінням пожежної охорони були створені оперативні групи із досвідчених працівників пожежної охорони для роботи з ліквідації пожеж у прифронтовій зоні та з організації пожежних підрозділів у визволених містах і районах України. Відступаючи ворог знищував найважливіші для народного господарства об’єкти. В цих умовах охорона від пожеж визволених міст та сіл вимагала від оперативних груп значних зусиль. Часто доводилося працювати в зоні безпосередніх військових дій, гасити пожежі і рятувати людей та матеріальні цінності під вогнем противника.

Газета “Правда” у 1943 р. оцінюючи діяльність пожежної охорони зазначала: “Багато подвигів, самовідданості проявили бійці вогняного фронту. Вони боролися на совість … Мовчки хоронили убитих, перев’язували поранених, працювали, не знаючи відпочинку вдень і вночі.”

Висновок: Дорогою ціною нам далася перемога. 31832 пожежних Радянського Союзу були нагороджені орденами і медалями в роки війни. Знаком “Кращий працівник пожежної охорони” було удостоєно 3024 особи командного складу. 2716 рядових бійців отримали нагрудний знак “Відмінний пожежник”. Навіки залишаться в пам’яті наступних поколінь вогнеборців імена тих, хто своєю працею, мужністю, не шкодуючи життя, захищав Батьківщину від ворога та вогню.

3. Відновлення діяльності пожежних підрозділів України

У повоєнні десятиріччя

У ході визволення України від окупаційного режиму розпочинається відродження зруйнованої війною промисловості та сільськогосподарського виробництва. У звільнених містах України практично не залишилося пожежної автотехніки. Так, у Дніпропетровську залишилося лише по одному пожежному автомобілю на частину, а в бойовому розрахунку несли службу жінки і чоловіки, які через поранення не могли воювати. У місті Кіровограді пожежна команда мала лише кінні ходи з діжками на 40 відер. До 1949 р. кіровоградські вогнеборці не мали спеціального одягу, а тому працювали у власному.

Умови служби були важкими. Житло було відсутнє, продуктів не вистачало, існував дефіцит запчастин, пального, спорядження й обмундирування. Більшість пожежних депо були зруйновані, тому вогнеборцям доводилося у вільний від роботи час на громадських засадах обладнувати приміщення.

У цих складних умовах значну допомогу у відбудові пожежної охорони України надавали пожежні з інших республік. Так, у січні 1944 р. подарунок від своїх колег з Горьківської області отримали харківські вогнеборці. Заробивши у вільний від роботи час 600 тисяч карбованців, горьківчани надіслали до Харкова 10 нових пожежних автомобілів, пожежно-технічне спорядження та бойовий одяг.

Пожежні команди звільнених міст, як правило, формувалися з бійців прифронтових пожежних частин та місцевих жителів. Значна увага в перші місяці відбудови приділялася й зміцненню кадрового потенціалу вогнеборців України. Вже з січня 1944 р. приступили до занять перші 239 курсантів Харківської пожежно-технічної школи, яка повернулася з евакуації із Свердловська.

З 1947 року умови пожежної служби почали мінятися на краще, налагодилося матеріально-технічне забезпечення. У цей період на озброєння пожежної охорони міст України почали надходити пожежні автомобілі ПМГ-3, а з 1949 р. ПМГ-6 та ПМЗ-8 з металевою кабіною для бойового розрахунку. У 50-х роках почали надходити ПМЗ-17 і 18. Жінки в пожежних підрозділах залишилися тільки на посадах диспетчерів.

У цей складний час продовжується плідна наукова робота над вдосконаленням протипожежного захисту будівель та підприємств. Упродовж 1947-1950 рр. були проведені роботи з обґрунтування основних нормативів з протипожежного водопостачання. В результаті у 1951 р. були затверджені Державним комітетом у справах будівництва “Протипожежні норми будівельного проектування промислових підприємств і населених пунктів” (Н 102-51).

На початку 50-х рр. значна увага пожежної охорони стала зосереджуватися на питаннях забезпечення пожежної безпеки театрів, цирків, музеїв та картинних галерей. У зв’язку з цим в театрах стали створювати протипожежні куліси, здійснювати спринклерування сценічних комплексів. Перед органами Державного пожежного нагляду було поставлено завдання спільно з установами культури, кінофікації та кінопрокату розробити заходи з метою повного виключення можливості виникнення пожеж.

У 1956 році назву «Міська воєнізована пожежна частина» замінено на «Самостійна воєнізована пожежна частина». Таких частин, наприклад, в Дніпропетровську було 4 - за кількістю адміністративних районів. Окремою воєнізованою пожежною частиною охоронявся Південний машинобудівний завод, що випускав ракетну і космічну техніку.

В 50 – 60 роки ХХ ст. продовжується вдосконалення структури пожежної охорони. В Квітні 1957 р. був уведений в дію “Статут служби воєнізованої пожежної охорони МВС СРСР”, який визначив організацію і порядок несення служби, а також права і обов’язки посадових осіб ВПО. У 1957 році у містах України на базі районних пожежних команд були сформовані воєнізовані. Для керівництва ними створено загони ВПО. Інші міста і районні центри охоронялися професійними пожежними командами.

Роки становлення професійної пожежної охорони країни показали, що там, де її частини в своїй щоденній роботі опираються на широку підтримку мас, тісну взаємодію з населенням, там результати роботи по попередженню пожеж набагато вагоміші. Виходячи з цього Рада Міністрів СРСР 2 березня 1954 р. прийняла Постанову № 359 “Про організацію добровільних пожежних дружин на промислових підприємствах та інших об’єктах міністерств і відомств”. Добровільні пожежні дружини стали організовуватися на об’єктах міністерств та відомств, незалежно від наявності на них відомчої пожежної охорони. Формування дружин відбувалося за добровільним принципом, з числа робітників, інженерно-технічних працівників, котрі виявляли на те бажання і були не молодші вісімнадцяти років. Членам ДПД, котрі входили в склад бойових розрахунків, видавався безкоштовно комплект пожежного одягу.

Більш широко добровільний пожежний рух почав розвиватися після виходу Постанови Ради Міністрів України за № 335 від 31 березня 1958 р., якою було затверджено Статут Українського протипожежного товариства. Зокрема на Кіровоградщині перша конференція обласного добровільного протипожежного товариства відбулася 18 грудня 1958 р. Незабаром, було створено Кіровоградську міську, Олександрівську і Новоукраїнську міжрайонні та 11 районних рад Добровільного протипожежного товариства. А на 1959 р. вже діяло понад тисячу первинних добровільних організацій.

Згідно Статуту добровольці займалися пропагандою та поширенням серед населення протипожежних знань, здійснювали громадський контроль за дотриманням правил пожежної безпеки в народному господарстві, проводили профілактичні та організаційно-масові заходи, спрямовані на попередження та гасіння пожеж. На добровольців було покладено й обов’язок щодо організації діяльності юнацьких добровільних пожежних дружин (ЮДПД).

Відразу ж із формуванням ДПТ постала проблема фінансування. Значний відсоток коштів добровольців почав надходити від господарської діяльності товариств та членських внесків. На перших порах добровольці займалися ремонтом та очищенням від сажі димоходів, муруванням печей, заміною дерев’яних димарів цегляними та керамічними. Згодом, було налагоджено ремонт та перезарядка вогнегасників, вогнезахисне просочування дерев’яних та інших конструкцій, обладнання приміщень блискавкозахистом тощо.

Значний крок для покращення роботи пожежної охорони села зробили в Україні в 1962 р. В республіці було затверджено Положення про пожежно-сторожову охорону колгоспів. Велика заслуга в організації ПСО України належить підполковнику Гончарову О. А., який з 1954 по 1956 роки очолював ВПО новоутвореної Черкаської області.

Висновок: Отже, не зважаючи на всі труднощі відбудовчих процесів, пожежна охорона України зуміла до 1950 р. відродити довоєнний потенціал та започаткувати новий поступ у справі збереження майна держави та громадян від вогняної стихії. Значну допомогу в цій справі надавали реорганізовані у післявоєнний час добровільні протипожежні організації.