Лекція "Роль пожежної безпеки в історії людства". Розвиток пожежної справи в Україні ХV – ХVІІ століть.
Лекція "Роль пожежної безпеки в історії людства". Розвиток пожежної справи в Україні ХV –
ХVІІ століть.
МЕТА ЗАНЯТТЯ: - розглянути розвиток пожежної справи в Україні ХV –
ХVІІ століть;
- проаналіpeвати роль пожежної безпеки в життєдіяльності суспільства;
- виховувати повагу до професійної спадщини пожежної охорони України.
ЧАС ПРОВЕДЕННЯ: 2 години
МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ: лекційний зал
МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: література.
СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ:
І. Організаційні заходи.
ІІ. Зміст лекції:
1. Пожежна безпека в життєдіяльності суспільства.
2. Пожежі та пожежна справа в Україні ХV – ХVІІ століть.
3. Початок формування професійної пожежної охорони.
ІІІ. Підведення підсумків.
Література:
1. Голубев С. Г. и др. Пожарное дело в СССР / Под ред. Н. А. Тарасова-Агалакова. – М.: Стройиздат, 1968.
2. Кучер Г., Усатенко Л. Покорители огня: из истории пожарной охраны Киевщины. – К.: Издание МВД УССР, 1969.
3. Нехаев В. С., Серцов М. А. Огнеборцы Запорожья: Очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области. – Запорожье, 1997.
4. Островский Б., Марченко Л. Огнеборцы. – К.: ТОВ “Росток”, 1996.
5. Попович С. Пожежна охорона Львівщини: (1772 – 1939). – Львів: Світ, 1999.
6. Полтанов О. І., Доманський Ю. А. та ін. Історія пожежної охорони Кіровоградщини: (1841 – 1997). – Дніпропетровськ: Дніпропетровська книжкова друкарня, 1998.
7. Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. – Луганск: “Лугань”, 1996.
8. Томіленко А. Г. Правова основа діяльності в галузі пожежної безпеки на Правобережній Україні у другій половині хіх – на початку хх ст. // Вісник Черкаського університету. Серія: історичні науки. – Вип. 12. – Черкаси, 1999. – С. 54-63.
9. Томіленко А. Г. Пожежна безпека в житті суспільства дореволюційної України // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. V міжнародна конференція. Збірник наукових праць. – Дн.: Арт-Прес, 1998. – Т. 1. – Ч. ІІ. – С. 84-90.
10.Шувалов М. Г. Основы пожарного дела. – М., 1983.
1. Пожежна безпека в життєдіяльності суспільства
Протистояння людини та вогню відображені як у вавилонській, шумерській, грецькій, індійській так і слов’янській міфології. Одним із найстаріших у світі інститутів пожежної справи – була пожежна охорона Римської імперії. Великі пожежі, що супроводжували життя вічного міста, змусили сенат ще до нашої ери організувати колегію нічних тріумвірів у розпорядження яких були команди державних рабів. Вони й відповідали за підтримку порядку в місті, а також за організацію гасіння пожеж. У 6 р. н. е. у часи Імператора Августа для боротьби з вогнем було організовано сім когорт “бодрствующих”, об'єднаних у корпус пожежних Древнього Рима. Цей крок дав можливість протистояти лавині пожеж, що обрушилися на місто на початку нового тисячоріччя.
Історія Римської імперії – це в першу чергу епоха воєн і завоювань. Чимала роль у військовому мистецтві античності приділялася не тільки стратегії і тактиці воєнних дій, але і своєрідній техніці, і зокрема, техніці облоги укріплених пунктів. Прямий, безпосередній штурм укріплень мав місце лише у випадках наявності невисоких або не занадто міцних стінних споруджень міста, або військового табору. Якщо ж укріплення були сильними, штурм міг бути проведений лише після тривалої підготовки шляхом проведення підкопів, закладення вибухових пристроїв під ту або іншу частину стіни, у силу чого наставало її руйнування під тиском своєї ваги. Серед усіх засобів, що застосовувалися у Поліоркетиці (мистецтво облоги міст), найбільш руйнівну силу мав вогонь. При цьому застосовувалися різноманітні технічні засоби, як носії цієї руйнівної сили – запалюючі стріли, списи і снаряди, що доставлялися до цілі за допомогою катапульт, баліст, онагрів, так і інша техніка; пересувні облогові вежі – для безпечної доставки до стін обложених замків таранів, буравів і солдатів.
Ці рухливі вежі, у зв'язку з повільністю їхнього пересування на ковзанках, одержали назву “черепах”, а завдяки своїй потужності і руйнівній силі, що вони несли, сучасною історичною наукою ототожнювалися з древніми “танками”. Деякі з черепах були настільки величезними, що вражали своїми розмірами сучасників. Такі облогові вежі, що складалися з декількох поверхів, мали своєю метою досягти висоти обложеного міста. Наприклад, Машина афінянина Эпімаха за назвою гелепола, що застосовувалася одним з полководців Олександра Македонського Дмитром Поліокретом при облозі в 305-304 р. до н. е. міста Родосу, була висотою 39,2 м і складалася з 15 поверхів. Механіки Діад і Харій, що служили у війську О. Македонського, будували і 20-поверхові вежі висота яких досягала 53 метрів.
Оскільки побудова і підготовка до роботи таких машин була тривалою та вимагала велику кількість коштів, то при їхньому спорудженні необхідно було дотримуватися цілого ряду вимог – це рухливість, стійкість, не ламкість і серед них один із найважливіших – важкоспалахуємість. Для побудови дерев'яної конструкції, серед матеріалів, віддавалася перевага пальмі. Кедр, сосна або вільха внаслідок легкої спалимості не застосовувалися. Машини захищалися від вогню навісами з підвішеними до них сирими волячими шкірами або вовняними покривалами, щоб ні палаючі головешки ні стріли не могли підпалити черепаху. При цьому шкіри повинні були висіти вільно й у такий спосіб послабляти обстріл. Крім того, у похилі бруси поблизу один від одного вбивалися мідні цвяхи із широкими шапками, що виступали над дощаними пальмовими навісами на 80 мм, а простір між ними заповнювалося жирною липкою глиною, м'якою землею або сумішшю золи із кров'ю тварин. До глини домішували кінський волос або козячу вовну, щоб вона не утворювала тріщин. Іноді поверх навісів накладалися циновки сплетені з пальмових листів, а в інших випадках підвішувалися зовні мішки сплетені з болотної осоки або водоростей, змочені оцтом.
Для запобігання місць, що особливо були піддані дії запалюючих стріл і смолоскипів, вежі забезпечувалися пожежними кишками. Одними з перших серед відомих нам подібних винаходів були Насоси Ктесибія і Герона Олександрійського. У римській армії на черепахах в якості пожежних рукавів застосовувалися волячі кишки, що подавали воду нагору за допомогою спеціальних шкіряних міхів. В інших випадках, в якості пожежних труб використовували приєднані один до одного просвердлені очеретяні коліна з прикріпленою на кінці мідною сіткою, завдяки чому струмінь води дробився й охоплював більший простір.
В арсеналі різноманітних військових механізмів знаходилася велика кількість драбин, що застосовувалися в тому числі й у пожежній справі. Серед них були й більш складні висувні трьох - і чотирьох колінні драбини висотою до 15 метрів. Вони виготовлялися з ясена, червоного бука або граба; міцного й у той же час легкого матеріалу, а з боків оббивалися залізними смугами. Залізну обшивку повинні були мати сама нижня, середня і верхня сходинки. Іноді ці драбини кріпилися на напівкруглій підставці і, за допомогою спеціальних розкосів могли повертатися в ту або іншу сторону. Для безпечного перекидання солдатів на стіни міста, що перебувало в осаді, і водночас для швидкої евакуації з палаючих будинків або пересувних веж застосовувалася машина створена Ктесібієм Аскейським. Вона уявляла собою чотирьохколісну вежу з рухливою поперечкою вгорі на якій містилося дерев'яне спорудження, що мало вигляд труби, яка закривалася з усіх боків волячими шкірами. Розміри його давали можливість людині, не згинаючись, увійти туди і вільно рухатися всередині евакуаційного приміщення. Цей критий коридор міг опускатися і підійматися в обидва боки, а також закріплюватися в необхідному положенні за допомогою ворота і залізних ланцюгів. Однак через свою громіздкість великого поширення ця машина не одержала.
Одним із важливих місць у військовому мистецтві античності приділялося захистові міст і військових таборів від нападів. Це було особливо важливо в останній період імперії, коли варвари постійно тривожили її кордони і не раз доходили до Рима. Серед різноманітних засобів захисту на перше місце виступав захист міста від вогню. Наприклад для захисту міських воріт від підпалу їх покривали сирими шкірами і залізом. Над брамою надбудовувалося виступаюче вперед укріплення з отворами донизу, через які можна було лити воду і тим самим гасити підкладений вогонь. Для забезпечення водопостачання міста, римляни крім криниць і відкритих водоймищ при громадських будівлях, а також у багатьох приватних будинках, улаштовували цистерни для збору дощової води. Широко застосовувався й водогін.
Як загалом у світі, пожежі в дореволюційній Україні здавна були одними із найстрашніших народних лих. Напади кочовиків, міжусобна боротьба за князівські уділи, необережне поводження з вогнем, сотні разів спопеляли міста та поселення в Київській Русі. Власне, пожежі наносили населенню більше збитків ніж неврожаї та інші стихійні лиха. Зрозуміло, що люди, долаючи труднощі повсякденного життя, відбиваючи напади ворогів, боролися і з цією бідою. Як саме проходила ця боротьба ми не знаємо. Руські писемні джерела, нажаль, не залишили нам описи таких двобоїв. Проте, відомості, що людина не пасувала перед вогнем, подає нам Іпатський літопис у розповіді про спалення Іскоростеня княгинею Ольгою. Фраза літописця: “... і не можна було гасити, бо всі двори загорілися” вказує на те, що при інших обставинах, пожежі все ж таки гасили.
Протягом ХI — ХVI століть на Україні сформувалося протипожежне законодавство режимного характеру, направлене на зниження можливості виникнення пожеж від навмисних злочинних дій. Його вдосконалення йде по трьох основних напрямках: охорона життя людей та нерухомого майна, протипожежний захист угідь, забезпечення порядку та захист власності при ліквідації пожежі. Водночас, в ХV — ХVI століттях правова база пожежної безпеки доповнюється королівськими наказами щодо обережного поводження з вогнем, функціонування пожежно-сторожової охорони та запровадження пожежної повинності. Значною мірою на формування протипожежного законодавства України вплинуло Магдебургське право. Зокрема, саме звідси в українське правове поле увійшов обов’язок цехових організацій брати активну участь в гасінні пожеж під особисту відповідальність кожного її члена.
В цей період з’являються заборони топити літом хати та лазні без крайньої потреби. Для приготування їжі вимагалося створювати на городах та пустирях літні кухні. Підприємства, виробничий процес яких вимагав використання вогню, мали виноситися за межі поселення. Так, з листа Сигізмунда Августа до черкаського старости Яна Хрщоновича від 21 жовтня 1551 року, в якому повідомлялося про дозвіл командиру черкаської роти ротмістру Петру Розбицькому створити в місті пиво-горільчане виробництво, зазначалося: “... нехай онъ меды сытитъ и пива варить и горелку палить на месте (в місті — Авт.), а въ замку шинкуеть” [2,64]. Люстрації королівських замків XVI-XVII cтолiть вказують на вимогу тримати в замках та міських поселеннях напоготові діжки з водою, крюки, сокири та інший протипожежний інвентар, “щоб від вогню оберігатись”. В прикордонних староствах у цей період на утримання замкової пожежно-сторожової охорони збирався окремий податок — “кликовъщина” не лише з міщан, а й з представників боярських родин, на що вказує, зокрема, люстрація Черкаського замку 1552 року.
В добу Гетьманщини почали широко впроваджуватися попереджувальні заходи нормативного характеру. З’являються накази, що вимагали кардинальних дій у розвитку вогнетривкого будівництва. Зокрема, інструкція гадяцької полкової канцелярії до міської гадяцької старшини ставила вимогу, щоб: “Принявши сию інструкцію, сполне вамъ всiмъ взявъ з собою асауловъ, надлежить в городе обехат по всiхъ улицах, и которiе избы чили хлiви соломою покрити, зараз при себе приказат оную соломяную кровлю поскидать, и солому на сторону позвозит”.
У давнину пожежі гасили “громадою” примітивними засобами. Воду подавали вручну з глиняного посуду, а пізніше — підвозили до місця пожежі діжками. В окремих населених пунктах Волині та Поділля пожежі взагалі не гасили. Слабка організація протипожежної справи в минулому пояснюється глибокою вірою людей, що пожежа — то кара Господня. Вважалося, що гасити пожежу, — означає йти проти волі Божої, брати гріх на душу. Якщо траплялася пожежа, то люди в сільських поселеннях на чолі з попом ходили від одного палаючого будинку до другого, носили ікони і, зрештою, були лише свідками того, як вигорало до тла село чи містечко.
Досить суперечливим було ставлення українського селянина до вогню. З одного боку безмежний страх перед вогняною стихією, а з іншого – вкрай необережне поводження з ним. Молотячи збіжжя в стодолі, він міг безбоязно світити скалку чи палити люльку. У “Спогадах з Волині, Полісся і Литви” польський письменник Ю. І. Крашевський розповідає, що в кожній хаті на Поліссі є єдиний Зничь, тобто ніколи не згасаючий комин, де палиться велика суха колода”. Він також повідомляє про одну пожежу, свідком якої був сам. Даремно закликав письменник до порятунку. Жителі “не хотіли вогню противитися, сприймали його як гостя... баби повиставляли хлібні діжі на столах, застелених скатертинами, перед хатою, – і сіль, самі ж із закладеними руками дивилися на вогонь, стоячи за столом, ніби йому хотіли показати, що його хлібом і сіллю приймають”. Коли ж і цього здалося мало, тоді “стара баба-чарівниця з розпущеним волоссям, бурмочучи якісь закляття три рази оббігала пожежу навколо...”
2. Пожежі та пожежна справа в Україні ХV – ХVІІ століть
3. Початок формування професійної пожежної охорони
Гасіння пожеж в містах та селах України багато століть проводилося населенням спочатку у вигляді взаємодопомоги, а пізніше в порядку пожежної повинності. При першій відомості про пожежу, жителі повинні були з особистим інвентарем бігти до її місця. Не навчені прийомам гасіння, вони мало приносили користі.
Так, 21 листопада 1808 р. на Подолі виникла пожежа, яка перетворила в попіл 300 торгівельних лавок. У вогні загинуло багато міщан та їх майно. Згоріла і наново відбудована після пожежі 1651 р. Успенська церква. Найбільш згубною була пожежа на Подолі 9 липня 1811 р. Вогняний вихор за три години перетворив Поділ в страшне згарище з купами попелу, серед якого зрідка струменіли кам’яні стіни та цегляні труби. М. Закревський в своїй праці “Опис Києва” відмічав, що дерев’яні покрівлі будинків легко спалахували і пожежа швидко поширювалася. Хто не встиг завчасно врятуватися вже не зміг відшукати виходу і став жертвою вогняної стихії. Багато загинуло в погребах або церквах. Так, декілька монахинь, надіючись знайти сховище в церкві Фролівського монастиря задихнулися від диму.
Старокиївський вал, від Андріївської церкви до рогу Михайлівського монастиря над Хрещатиком, був усипаний тисячами жителів старого міста і Печерська, які з жахом спостерігали за нещастям своїх ближніх, оскільки людська поміч була безсилою. Горіло майже три дні. Вогонь знищив понад 1000 будівель, Братський, Фролівський та Петропавлівський монастирі, 11 із 20 кам’яних і 8 дерев’яних церков. Значні збитки були нанесені бібліотеці Київської академії. Жителі Подолу залишилися без даху над головою, їжі та одягу.
В 1819, 1824, 1827, 1829, 1836 роках, з інтервалом в 2-5 років, повністю спалювався Печерськ. У 1819 р. вогонь знищив Царський палац. Пожежа 1824 р. винищила всі торгівельні лавки. У 1827 р. зник у вогні Пустинно-Нікольський монастир. У 1829 р. на Печерську згоріло понад 30 купецьких садиб, а через рік – приміщення інженерної школи. Після цих пожеж в Києві був затверджений штат пожежних і побудовані криниці та водозбірники для гасіння пожеж.
Становище протипожежної безпеки населених пунктів губерній України, а особливо повітів на початку ХIХ століття було вкрай незадовільним. Навіть деякі повітові міста не мали пожежних обозів та інвентарю, а в інших він знаходився в занедбаному стані. Типовою для того часу є відношення київського генерал-губернатора до губернаторів Південно-західного краю з вимогою покласти край такій незадовільній ситуації. Так, з відношення до київського губернатора Панкратьєва від 28 лютого 1804 р. з приводу занедбаного стану пожежного інвентарю в місті Умані відомо, що в деяких повітових містах “... необхідні пожежні інструменти відсутні й донині … й їх необхідно зробити як найшвидше”.
Ріст міст та розвиток промислового виробництва у ХVIII столітті викликали нагальну потребу в скасуванні пожежної повинності в містах і створенні професійної пожежної охорони, відповідним чином підготовленої та оснащеної. Проте формування професійних пожежних команд в Україні та й загалом у Російській імперії затягнулося на десятиліття.
На початку ХVIII століття з ліквідацією стрілецького війська та утворенням регулярних військових частин була зроблена спроба залучити до гасіння пожеж військові гарнізони, які розміщувалися у містах. Так, згідно Наказу від 2 травня 1711 року гарнізон міста Києва отримав лопати, відра, крюки, сокири, а пізніше і водоливні труби, з якими солдати мали з’являтися на пожежі.
Однак залучення армії для гасіння пожеж не давало суттєвих результатів. Для боротьби з вогняним лихом були потрібні навчені гасінню люди, об’єднані в спеціальні підрозділи – пожежні команди. Перші пожежні частини в Росії були організовані на початку ХVIII століття. Зокрема, в 1722 році створюється пожежна команда із робітників при Адміралтействі, а в 1741 р. організована пожежна команда із 22 чоловік для охорони Царського палацу в Петербурзі. В 1763 р. в Москві та Петербурзі до складу поліції входять “пожежні контори” зі штатом служителів при “пожежних інструментах” з брандмайором на чолі. Техніка та коні цих “контор” розташовувалися в спеціальних приміщеннях на з’їжджих дворах при поліцейських дільницях.
У 1798 – 1799 роках пожежні контори було перейменовано у пожежні експедиції та розділено на окремі райони виїзду з організацією в кожному районі пожежної частини. По штату для кожної частини передбачався один брандмейстер. Однак населення і надалі залучалося в порядку пожежної повинності до гасіння пожеж. Для цього міщан приписували за місцем проживання до пожежних частин. Як правило міщани намагалися уникнути виконання пожежної повинності, що нерідко приводило до значної спустошливості пожеж.
Кінець ХVIII — початок ХIХ століття став рубежем до якісно нового кроку в пожежній охороні населених пунктів як України, так і всієї Російської імперії. Розклад кріпосницької системи, розвиток капіталістичних відносин, викликали потребу суттєвих змін в правовій, соціально-економічній, військовій галузях. Наряду з цим, постала важлива проблема реорганізації пожежної справи в державі. В часи правління Олександра I уряд нарешті затвердив штати перших професійних пожежних команд. Наказом від 24 червня 1803 року жителі Петербургу звільнялися від пожежної повинності, а для гасіння пожеж створювалася пожежна команда із солдат, які були визнані “до стройової служби не здібними”.
В типовому штаті для кожної пожежної частини передбачався брандмейстер, його помічник, 48 пожежних, 10 кучерів, 17 коней, 12 візків, 4 заливні пожежні труби та інший пожежний інвентар. 31 травня 1804 року видається аналогічний Наказ по утворенню пожежної команди для Москви. “Положення про склад пожежної охорони Петербургу та Москви” було направлене в губернії для організації професійної пожежної охорони в цих містах із урахуванням місцевих можливостей. З 1832 року це Положення в якості додатку до пожежного статуту увійшло в “Звід законів” Російської імперії.
Наказ від 10 січня 1818 р. поставив професійні пожежні частини під безпосереднє керівництво поліцією. Ця ситуація негативно позначилася на їх функціонуванні, службі та побуті. Порядок комплектування пожежних команд керівним складом не був визначений. В той час взагалі були відсутні спеціалісти пожежної справи, тому посади брандмейстерів та їх помічників поліція комплектувала випадковими людьми (як правило, унтер-офіцерами запасу або відставними чиновниками поліції). Проте сам факт визнання державою необхідності організації професійної пожежної охорони був значним кроком у розбудові пожежної безпеки поселень.
Таким чином, становлення професійної пожежної охорони в Україні проходить у першій половині ХIХ століття, проте свого поширення пожежні команди набувають лише в пореформений період. Зокрема, в 1823 р. виникає пожежна команда Харкова, в 1841 році команди вогнеборців Києва, Чернігова та Єлізаветграду, в 1848 році Миколаєва, в 1857 - Черкас.
У місті Єлізаветграді пожежний обоз був створений на початку ХІХ століття і підпорядковувався управі благочиння. Однак, перші троє коней до обозу було закуплено лише у 1815 році. У цей період в місті ще існувала натуральна пожежна повинність. Штатний розпис єлізаветградської пожежної команди було височайше затверджено 14 липня 1841 р., одночасно зі штатом міської поліції. Він був украй не великим. Один із дослідників історії міста, міський голова О. А. Пашутін, згадував: «Более правильная организация пожарной части и приобретение более удовлетворительных пожарных труб наступили только в конце тридцатых годов, с переводом города в военное ведомство. (в 1834 р. - Авт.)». Міщани як і раніше зобов’язувалися місцевою владою брати участь у гасінні пожеж власними інструментами. Окрім цього, розквартировані у місті військові частини, також з’являлися на пожежі і крім охорони майна брали активну участь у їх ліквідації. Місцева пожежна команда розташовувалася у власному дерев’яному приміщенні. Лише у 1850 році пожежні, поліція та інші присутствєнні місця перебралися у новозбудовані кам’яні будівлі. В одноповерховій споруді пожежного депо розміщувалася казарма пожежної частини, квартира брандмейстера, архів та склад. В іншому приміщенні під залізним дахом знаходилися пожежний обоз та цейхгауз.
Вимога влади аби всі жителі бралися до гасіння пожеж, виконувалася украй незадовільно. На пожежі збиралося чимало зівак, що приходили без відер, сокир та іншого обладнання. Дехто, вияснивши ситуацію на пожежі, швидше тікав додому або на околицю міста. Незначні відрахування коштів на пожежну частину не давали можливість повноцінно технічно оснастити команду вогнеборців, а отже і відмінити пожежну повинність.
Із 1824 р. фінансування пожежної охорони проводилося за рахунок 1/4 % збору, який надходив з купецьких капіталів до міських бюджетів. Це положення поширювалося лише на казенні міста де був магістрат. У містах, які належали приватним особам пожежна частина утримувалася за рахунок особливих зборів з городян та місцевої економії. При цьому 1/4 % збір з купецьких капіталів у таких містах надходив у розпорядження міської думи казенного міста, що знаходилося поблизу приватних. Така ситуація викликала нарікання з боку купецтва приватних міст, які піддавалися подвійному оподаткуванню.
З метою уникнення цієї ситуації 20 січня 1830 року міністром внутрішніх справ генерал-ад’юнктом Закревським був підписаний наказ, що дозволяв залишати 1/4 % збір з купецьких капіталів на утримання пожежної частини та поліції за місцем проживання платників податку. Так, у листі від 7 червня 1838 року за № 8562 волинський губернатор генерал-майор Маслов звернувся до київського генерал-губернатора з проханням дозволити використати 1/4 % збір з купецьких капіталів приватних міст губернії Острога, Рівного, Старокостянтиніва та Заславля на розвиток пожежної охорони. Цей збір спочатку надходив у розпорядження новоград-волинського магістрату, а з січня 1830 року був переданий у повітові казначейства приватних міст губернії. Відпуск коштів із казначейств мав проводитися за вимогою поліції і з дозволу начальника губернії. З метою збільшення цих коштів частина із них зберігалася у Волинському приказе общественного призрения під процентами. На 1838 рік сума купецького збору складала: у Острозі - 1810 крб. асигнаціями та 2 крб. 27,5 коп. сріблом; Рівному - 5475 крб. 2 коп. асигнаціями, Заславлі - 5442 крб. 80,75 коп. асигнаціями та 1 крб. 40 коп. сріблом, Старокостянтинові - 9898 крб. 81 коп. асигнаціями і 3 крб. 49 коп. сріблом. Із цього документу зрозуміло, що до 1838 року збір із купецьких капіталів приватних міст Волинської губернії на розвиток пожежної охорони не використовувався.
У Київській губернії в приватних руках знаходилися міста Махновка, Липовець, Богуслав та Умань. Із повідомлення київського губернського правління київському генерал-губернатору від 12 жовтня 1838 року за № 13133 відомо, що наймання приміщення для поліцейської частини і видатки на пожежне обладнання утримуються за рахунок власника міста Махновки. В Подільській губернії у поміщицькій власності на 1838 рік знаходилося лише одне місто - Ямпіль. На утримання поліцейської та пожежної частин міста щорічно відпускалося 2270 крб. асигнувань державою. А наймання приміщення для поліцейської частини проводилося за рахунок 1/4 % збору від капіталів городян.
Незначні кошти, які надходили для утримання пожежних частин у повітових містах дозволяли у більшості випадків лише придбати та утримувати пожежний обоз, а гасіння пожеж як і раніше проводилося самим населенням. Так, із кошторису видатків на поліцейську та пожежні частини Волинської губернії відомо, що в жодному місті губернії на 1838 рік не існувало професійної пожежної команди, а лише утримувалися пожежні обози. В містах Житомир та Дубно ці обози очолювалися брандмейстерами, які керували діями населення при гасінні пожеж. В інших містах керівництво покладалося на поліцію. Заробітна плата брандмейстера складала 150 крб. у рік.
29 листопада 1854 року волинське губернське правління заслухало рапорт магістрату міста Дубно за № 1445 про стан пожежної частини. Пожежної команди через брак коштів у місті як і раніше не було, а тому існувала пожежна повинність. Місто утримувало пожежний обоз за рахунок прибутків, що надходили із засвідчення векселів та інших документів, а також 1/4 % збору від купецьких капіталів. На утримання 4 пожежних коней щорічно було потрібно 261 крб. 13 коп.. На листопад 1854 року було зібрано лише 21 крб. 74 коп.. Передбачалося, що у грудні надійдуть кошти від оголошених купцями капіталів у сумі - 346 крб. 50 коп., які і будуть витрачені на утримання коней.
Це джерело фінансування пожежної частини у місті, однак, було досить не стабільним, оскільки щороку зростали недоїмки. На 1854 рік вони вже складали 2956 крб. 70,5 коп.. Цієї суми було б достатньо щоб утворити в місті боєздатну пожежну команду. Хоча стягнення цих недоїмок покладалося на земського справника під особисту відповідальність, але зібрати її магістрату не уявлялося можливим. Більше того із доповіді місцевого городничого відомо, що ним для утримання пожежних коней витрачені власні кошти і навіть заведені борги на суму 135 крб. 53, 25 коп.. Ним же в губернське правління було подане прохання міщанина Шмуля Мохрика, який домагався за виправлення у 1853 році пожежних інструментів гроші у сумі - 192 крб. 75,75 коп. з відсотками за невиплату цієї суми у строк.
Не набагато краще складалася ситуація з організацією професійних пожежних частин і в Подільській та Київській губерніях, де існували ті ж самі проблеми. Зокрема, із донесення київського губернського правління київському генерал-губернатору від 27 листопада 1848 року, зрозуміло, що місто Черкаси на 1848 рік мало лише пожежний обоз в якому не було навіть коней. До того ж «инструменты эти пришли к порче по неимению за ними надлежащего досмотра». Обоз знаходився у розпорядженні поліції. Гасіння пожежі проводилося самими жителями. Із рапорту черкаського земського ісправника від 2 листопада 1848 року відомо, що на ремонт пожежного обладнання були потрібні кошти на суму 51 крб. 95 коп.. Ці кошти були виділені, але цього було явно не достатньо. Замість того, щоб створити боєздатну команду вогнеборців, київське губернське правління обмежилося відпискою: «Послать указ черкасской полиции к должному сбережению пожарных инструментов».
У 40-х роках ХІХ ст. в містах Волинської губернії із місцевих жителів створюється при пожежних обозах сторожа, на яку покладався обов’язок слідкувати за збереженням обозу та організовувати гасіння пожеж. У донесенні волинського губернського правління від 25 серпня 1842 року за № 5167 зазначається, що в листопаді 1841 року місто Старокостянтинів мало «пожарные инструменты и при оных содержало сторожей, продовольствовало 4 пожарных лошадей».
У 1847 році для фінансування розвитку професійної пожежної охорони було введено страховий збір у розмірі 75 копійок із 1000 карбованців страхової суми майна, яке страхувалося в акціонерних товариствах. Зокрема, саме за його рахунок стали утримуватися пожежні частини Києва, Бердичева, Кам’янець-Подільського та інших міст Південно-західного краю. Значні проблеми у фінансуванні пожежних частин на Правобережній Україні були викликані тими обставинами, що Міністерство внутрішніх справ видавало кошти міським думам лише по завершенню року. У вересні 1859 року київський генерал-губернатор звернувся до Міністерства внутрішніх справ з проханням надсилати кошти на початок року. Проте, вже 28 листопада 1859 року надійшов лист міністра внутрішніх справ С. Ланського за № 1759 у якому зазначалося, що: «В ответ на ваш запрос... отвечаем отказом, потому, что суммы эти должны будутъ большую часть года оставаться безъ оборота, съ чемъ влечетъ... потери процентовъ...»
З утворенням професійної пожежної охорони для розміщення пожежних частин стали потрібні спеціальні будівлі, які з часом отримали назву пожежні депо. Спочатку під цією назвою розуміли майстерні по виготовленню та ремонту пожежного обладнання, а пізніше приміщення для розміщення пожежної команди та обозу. Перші пожежні депо були утворенні в Санкт-Петербурзі та Москві. Головна їх мета полягала у виготовленні вогнегасячого обладнання для постачання губерній і міст по мірі потреби та по цінам, які встановлювалися в Санкт-Петербурзі — “Управою Благочиння” із затвердженням поліцмейстера, а Москві — обер-поліцмейстером із затвердженням воєнним генерал-губернатором, а також навчання місцевих майстрів виробництву і використанню протипожежних інструментів. В зв’язку з цим з кожної губернії направлялися в Санкт-Петербург або Москву по три чоловіки для навчання. Після успішного засвоєння курсу навчання та повернення додому вони зараховувалися до штатів поліцейських служителів із зобов’язанням прослужити 15 років, протягом яких звільнялися від рекрутської повинності. Всі податки за них мала виконувати громадськість з моменту початку їх навчання і до часу залишення ними служби в поліції.
Тривалий час професійні пожежні команди України не мали власних пожежних депо. Команди Черкас, Вінниці, Житомира, Бердичева, Кам’янець-Подільського розміщувалися при поліцейських дільницях на з’їжджих дворах, до того ж в погано пристосованих приміщеннях. Така ситуація зберігалася майже в усіх містах Південно-західного краю до 80-х років ХІХ сторіччя. Зокрема, із доповіді київського губернського правління київському генерал-губернатору від 25 липня 1859 року відомо, що поліцейська та пожежна частини міста Звенигородки у 1859 році розміщувалися на з’їжджому дворі єврея Волька П’ятигорського. Пожежний обоз розміщувався у не пристосованому для нього холодному приміщенні, що у зимову пору року приводило до замерзання пожежних рукавів та води. В обоз звенигородської пожежної команди входило 14 коней. На їх утримання виділялося 1398 крб. 85,5 коп.. Окрім цього, міська дума щорічно виділяла 189 крб. 58,75 коп. на ремонт упряжі та пожежного обладнання. Будівництво першого пожежного депо у місті Олександрівську розпочалося лише у 1889 році. Але через постійний брак коштів воно було введено в дію лише у 1899 році. Депо складалося із однієї кам’яної будівлі та трьох дерев’яних сараїв.
На середину 50-х років багато пожежних команд та обозів не відповідали затвердженому “Нормативному табелю складу пожежної частини в містах”, або взагалі ще не були організовані. Так, із доповіді начальника подільської губернії київському генерал-губернатору за № 25199 від 29 жовтня 1857 року відомо, що: “Пожарная часть во всех городах Подольской губернии, не исключая и губернского города, находится не совсем в удовлетворительном состоянии”. У місті Кам’янець-Подільському були виписані нові інструменти із московського депо, але пожежний обоз губернського міста не мав повний комплект коней та й люди не звикли до роботи на нових пожежних насосах. Кращі пожежні обози в губернії були у містах: Проскурові, Гайсині, Брацлаві і Балті. В інших містах, а особливо в Могилеві, Ямполі, Новій Ушиці та Летичеві пожежне обладнання знаходилося у поганому стані. Пожежні насоси були або зовсім старі, або не працювали. Потребували заміни коні, не вистачало інших пожежних інструментів. Лише у 1857-1858 роках в місті Вінниці була сформована перша пожежна команда, яка була підпорядкована міському поліцейському управлінню й розташовувалася на території міського собору.
Головні причини такої складної ситуації ми знаходимо в записці подільського губернатора київському генерал-губернатору. У ній, зокрема, вказувалося: “Городское управление в уездных городах находится в жалком положении, недостаток городских доходов не дает возможности ничего предпринять. Самый значительный источник доходов во всех городах губернии, составляет процентные деньги от откупной суммы. Этот доход так необходим, что когда отпуск этой суммы был задержан за прошлый и пол настоящего года, то города не имели вовсе средств к дальнейшему содержанию полицейской и пожарной частей. Доходы от других статей городских управ не значительны и не могут покрывать необходимых расходов”. На фоні збільшення кількості пожеж на Поділлі місцева влада стала активно добиватися збільшення витрат на пожежну безпеку та виправлення вказаних недоліків. Зокрема, у вище вказаній доповіді місцевого губернатора зазначається: «За устройством пожарной части в городе Каменец-Подольском я имею личное наблюдение...».
Не краще ситуація з протипожежною безпекою складалася і в Київській губернії. На 1859 рік найкраще пожежна частина утримувалася в містах Києві та Бердичеві. У цьому році було завершено будівництво каланчі на Хрещатику в Києві. Через протяжність міста виникла необхідність додатково створити пожежне відділення в Либедській частині, а також посилити пожежне відділення, яке знаходилося в Кириловських установах приказа общественного призрения, з тим, щоб воно могло сприяти у разі необхідності гасінню пожеж в Куренівському кварталі, який був значно віддалений від подільської пожежної команди. Пожежні обози міст Черкас, Звенигородки та Чигирина на 1859 рік відповідали належним вимогам. В інших містах губернії необхідно було повністю переобладнати протипожежне спорядження. З цього приводу начальником губернії було подано заяву генерал-губернатору 4 січня 1858 року за № 22 та 18 і 27 липня 1859 року за номерами 10581 і 11889.
У 1860 році було розпочато будівництво пожежного депо для подільської частини Києва. На цей період поліцейські пожежні команди були укомплектовані в усіх містах губернії нижніми чинами воєнного відомства. Пожежний обоз, згідно затвердженим табелям, був облаштований за рахунок пожежного капіталу в містах Києві, Бердичеві, Звенигородці, Черкасах та Чигирині. В інших містах губернії переобладнання пожежних обозів за рахунок сум страхового збору не проводилося з нагоди заборони МВС; у зв’язку зі зменшенням страхових премій та намаганням влади повністю припинити цей збір.
Цікавим джерелом, яке подає важливу інформацію щодо організації гасіння пожеж на початку ХIХ століття є книга В. Горголі “Практична настанова брандмейстерам”, що вийшла друком у 1818 році в Петербурзі. Ця книга з’явилася через 15 років після організації в Росії професійної пожежної охорони і, таким чином, в ній у певній мірі підсумовувався досвід перших років роботи професійних пожежних команд.
Для оповіщення про пожежу в Києві, Житомирі, Катеринославі, Черкасах та ін. містах була прийнята система вивішування вдень прапорців, а вночі ліхтарів. Виявляли пожежі двоє вартових, котрі чергували на каланчах пожежних частин і змінювалися кожні дві години, а взимку через годину. При отриманні звістки про пожежу брандмейстер повинен був виїхати зі своєю частиною в заздалегідь визначеному порядку. При відсутності засобів зв’язку в районі виїзду кожної частини передбачалося збірне місце, куди повинні були з’їжджатися обози інших пожежних частин і звідки вони направлялися по конкретній адресі. При цьому враховували, скільки із усіх частин вивозять заливних пожежних труб. Збірні місця в кожній частині вибирали на площах і, вочевидь, з урахуванням розміщення важливих будівель. По умовах того часу таку систему виїздів слід вважати досить продуманою.
Система оповіщення та виклику пожежних частин на пожежу була відпрацьована і для умов поганої видимості: при сніжній погоді та туманах. В таких умовах в будинок обер-поліцмейстера, до місця розміщення чергового брандмейстера, від кожної команди направляли верхи по одному пожежному. Отримавши звістку про пожежу від чергового брандмейстера, вершник виїздив в свою частину, щоб повідомити, на території якої частини виникла пожежа.
Основним принципом гасіння пожеж було припинення доступу повітря до осередку горіння. Існували три головні способи гасіння: заливання палаючих поверхонь водою, накриття мокрою повстю та засипка землею чи піском; локалізація пожеж (захист не палаючих будівель поблизу місця пожежі); ізоляція приміщень від притоку свіжого повітря. Обмеженість можливості технічних засобів та слабка оснащеність ними пожежної охорони вимагали поєднання дій по гасінню пожеж з розібранням будівель або їх частин для обмеження поширення горіння.
Через малочисельність штатів пожежних частин, їх слабке фінансування ситуація з протипожежним захистом поселень залишалася досить проблематичною. На це вказує, зокрема, й той факт що міські органи влади не поспішали скасовувати пожежну повинність, особливо в повітових містах. Більше того, навіть центральні органи влади заохочували існування останньої. Так 22 листопада 1851 р. міністр внутрішніх справ направив у всі губернії циркуляр за № 47 "Про заходи щодо попередження пожеж". У ньому зазначалося: "... по распоряжению местных начальников и даже по собственному побуждению жителей, учреждены были в некоторых городах... особые обывательские караулы. Находя со своей стороны, что таковая мера представляет наиболее действенный и надежный способ к удержанию городов от пожаров, я полагаю полезным дать надлежащее развитие и установить единообразное исполнение...". У перші роки функціонування професійної пожежної охорони в деяких містах Правобережної України пожежні навіть не отримували обмундирування й одягалися хто як міг. Тому інколи жителі приймали їх за злодіїв, бродяг, а дійсні злочинці попадали в будинки під виглядом пожежних.
Така кількість пожежних частин не могла задовольнити потреби протипожежної безпеки України. Від не вирішення цього питання особливо страждали повіти та волості, де люди віч-на-віч залишалися з вогняною стихією. Поліцейська влада дивилася на пожежних як на безкоштовну робочу силу. Тому досить часто пожежні обози, коні та й самі вогнеборці використовувалися на сторонніх роботах.
До 1873 року пожежні команди в Україні комплектувалися нижніми військовими чинами і рахувалися нестройовими командами цивільного відомства. Рекрутська система організації пожежної служби задовольняла лише кількісним складом, але не якісним. Вона призводила до нестабільності в особовому складі пожежних команд. Багато службовців, які мали значний досвід роботи в пожежній справі, залишали частини по завершенню строку служби. До того ж сама думка про присилування викликала у людини вороже і халатне ставлення до роботи яку вона виконувала, тим більше, якщо ця робота була їй не до вподоби.
Основними джерелами фінансування протипожежних заходів були: суми пожежного капіталу, суми земських страхових капіталів, загальноземські кошти, суми нотаріальних зборів, громадські кошти. Із зазначених сум пожежний капітал знаходився у веденні страхового відділу МВС, а інші в місцевих закладах.
Пожежний капітал був утворений у 1847 році і направлявся на формування пожежних команд у містах. 29 березня 1860 року Державна Рада зменшила пожежний збір із застрахованого майна до 25 копійок замість 75 копійок. 31 травня 1865 року виходить постанова Державної Ради про поступове скорочення збору та повне його припинення у 1868 році. Цим же законом залишки страхового збору були перераховані до спеціальних коштів МВС під назвою “пожежний капітал”.
Покращення ситуації в пожежній безпеці міських поселень України проходило поступово по мірі покращення організації гасіння пожеж, підвищення боєздатності пожежних частин. Деякі сторони організації пожежної охорони України були навіть вищі, ніж у зарубіжних державах, не дивлячись на те, що пожежна охорона в цих країнах була оснащена краще.
Вже в 30-х роках ХIХ століття газетні видання відмічали, що пожежні частини вражають своєю організованістю. З першим сигналом дзвону з каланчі серед дня або опівночі пожежні в повній тиші біжать, зберігаючи визначений порядок, відчиняють конюшні, не більше ніж за три хвилини запрягають коней і виїжджають на пожежу. Сучасники неодноразово відмічали, що з утворенням професійних пожежних команд кількість великих та спустошливих пожеж у містах значно зменшилася.
Сам виїзд здійснювався таким чином: попереду мчав вершник з сигнальною трубою, за ним перший хід, що вивозив на пожежу трьохколінну драбину. Далі слідував другий хід, на якому знаходилися пожежний інвентар, гідропульти, рукави і третій хід, що називався трубним, оскільки на ньому розміщувалися ручні пожежні насоси. Цю колону замикали від трьох до восьми парокінних діжок з водою. Запас води вивозився не значний, тому такими силами можна було успішно гасити лише пожежі одно-двоповерхових будівель.
Оскільки пожежна техніка була відсталою, в процесі гасіння пожеж панувала ручна праця. Це приводило до перевтомлення та багаточисельним нещасним випадкам, а нерідко і до людських жертв. Охорони праці і державного страхування життя пожежних не існувало. Пожежні страхувалися за власний кошт в товаристві “Блакитного хреста”, роблячи щомісячні внески зі своєї невеликої зарплати. Лише брандмейстери та брандмайори могли отримувати допомогу По увечью за рахунок міського самоуправління.
За втрату здоров’я, за життя пожежного ніхто не відповідав. Проте, вогнеборців повсюдно підстерігала небезпека: один зривався під час спуску по мотузці з 20 сажень висоти і розбивався, на іншого обрушувалася балка, хтось провалявався разом з перекриттям в палаючий поверх або задихався в диму і т. д. Поранення та опіки на пожежах були звичним явищем. Індивідуальних захистних засобів для пожежних команди практично не мали через брак коштів. Так зі звіту Мик.
Нерідкі були випадки загибелі пожежних служителів цілими групами. Зокрема, загинуло чотири вогнеборці під час гасіння пожежі в Оперному театрі міста Одеси у 1902 році. В цілому в пожежних командах Росії за 13 років (з 1901 по 1914) всього постраждало на пожежах 2300 чоловік, із них загинуло 24 % та отримали інвалідність 10,1 %.
В більшості міст на пожежних служителів накладалися сторонні повинності на розгляд губернатора, поліцместера або міського голови. Безоплатне використання праці вогнеборців на різносторонніх роботах було повсюдним явищем. Пожежні поливали і чистили міські вулиці, ловили безпритульних собак, збирали і перевозили падаль, трупи вбитих або померлих. Використання пожежних не за призначенням носило навіть анекдотичний характер. В журналі “Пожарное дело” за 1912 рік зазначалося про те, що з різних “екстремальних” випадків виїздять наші бідні сірі герої — то п’яного купця знімати з коня триумфальної арки, то ловити відлетівшого папугу, то знімати курку з трамвайного проводу.
І в той же час в професійній пожежній охороні України склалися славні бойові традиції: любов до своєї професії, попри всі негаразди і небезпеки, самовідданість і взаємодопомога при виконанні службових обов’язків. В основі цих традицій лежали відмінні риси українського національного характеру, які яскраво виявилися в козацькому товаристві: побратимство, взаємопожертва, підтримка у важку годину. На Україні були відомі цілі династії пожежних.
Основним принципом гасіння пожеж було припинення доступу повітря до осередку горіння. Існували три головні способи гасіння: заливання палаючих поверхностей водою, накриття мокрим войлоком та засипка землею чи піском; локалізація пожеж (захист не палаючих будівель поблизу місця пожежі); ізоляція приміщень від притоку свіжого повітря. Обмеженість можливості технічних засобів та слабка оснащенність ними пожежної охорони вимагали поєднання дій по гасінню пожеж з розібранням будівель або їх частин для обмеження поширення горіння.
Значною проблемою протягом десятиліть при гасінні пожеж в дореволюційній Україні залишалося питання водопостачання. Так, водопостачання міста Києва здійснювалося головним чином із криниць та кам’яних водозабірних резервуарів. У 1817 році в місті нараховувалося 34 криниці та 2 кам’яних фонтани, які не лише прикрашали Київ, але і слугували резервною ємкістю води при гасінні пожеж. Проте цих вододжерел не вистачало. Воду до пожежних насосів подавали діжками. Щоб забезпечити безперебійну роботу однієї середньої заливної пожежної труби при відстані від водного джерела в 100 сажень (213 м), вимагалося 3 діжки, при відстані 200 сажень (426 м) — 4 діжки, якщо відстань складала 500 сажень (1065 м) — 6 діжок і у разі 1000 сажень (2130 м) — 12 діжок.
Нажаль і в II половині ХIХ століття ситуація із водопостачанням суттєво не покращилася. В газеті “Киевлянин” від 15 листопада 1864 року докладно коментувався стан кожного водного джерела, який можна було використати при пожежах. В заключенні автор статті відмічав: “Как недостаточно этих водохранилищ, равно колодцев, устроенных при частных домах, не говоря уже о пожарах, и для ежедневного употребления, лучше всего доказывается тем, что в Киеве существуют лавочки, в которых продают по две и три копейки ведро воды”. У зв’язку з розширенням міста та збільшенням кількості пожежних насосів місцева влада стала вимагати від населення спорудження криниць пожежного призначення на подвір’ях та вулицях, а також копаних ставків на струмках.
