Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

Антична філософія.

Античною філософією називають сукупність філософських вчень, що развивалися у стародавньогрецькому та стародавньоримському суспільстві з кінця VІІ ст. до н. е. аж до VІ ст. н. е. Незважаючи на тривалість цього періоду, який охоплює більш ніж тисячу років інтенсивного розвитку, античну філософію розглядають як єдине, своєрідне ціле. Можна виділити такі особливості античной філософії: 1. Зв’язок з філософією стародавнього Сходу, особливо Єгипту та Вавілону; 2. Зв’язок філософії з вченнями про природу, з яких пізніше виникли самостійні науки - астрономія, фізика, бі-ологія та інші, оскільки перші грецькі філософи були й першими математиками, фізиками, астрономами, то їх наукові уявлення про світ багато у чому визначили ставлення та сприймання філософських проблем та навпаки; 3. Тут зароджуються майже всі наступні напрямки розвитку філософської думки; 4. Своєрідно ставаляться та розглядаються соціально-етичні проблеми, що повVязано з загальною орієнтацією людини на активні дії, спроямовані зовнішньо, оскільки вільні громадяни античного світу мали можливість приймати участь у суспільно-політичному житті.

У розвитку античної філософії виділяють досократичний період (VІ-V ст. до н. е.),період зрілості (V-ІV ст. до н. е.) та елліністичний період (ІІІ ст. до н. е.- VІ ст. н. е.).

У VІ й навіть у V ст. до н. е. вілософія ще не існувала окремо від пізнання природи, а пізнання природи окремо від філософії Тому стародавньогрецька філософія виникає переважно як філософія наївно-матеріалістична. Перші матеріалістичні вчення з’явилися на межі VІІ-VІ ст. до н. е. у Мілеті - найбільшому малоазіатському грецькому місті, передовому промисловому, торгівельному, культурному центрі, тісно пов’язаному з культурними осередками Близкього Сходу. В цей період тут жили мислителі Фелес, Анаксімандр та Анаксімен. Вони вважали, що всі речі, які виникають різним чином та різним чином гинуть, повинні були виникнути з якоїсь однієї річової основи, яка живе в цілому та в частинах, які наділені душою та рухом. У Фалеса це вода, у Анаксімандра це “безмежна” першоречовина, у Анаксімена - повітря.

Другим після Мілету осередком стародавньогрецької філософії у Малої Азії було місто Ефес, батьківщина філософа Геракліта (близько 530-470 рр. до н. е.). Його вважають одним з основоположників наївної діалектиці. Початковим пунктом свого вчення про світ Геракліт створив уявлення про “мінливий, минущий характер всього існуючого, та про боротьбу протилежних початків, як причину змін. А оскільки на думку Геракліта з усіх природних речовин найбільш здатен до змін, найбільш рухливий вогонь, то саме він і є першоелементом світу. Геракліт писав:“Світ, єдиний з усього не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. Геракліт вказівав на те, що світ є процес, у якому речі переходять у свою протилежність: “Бессмертні смертні, смертні бессмертні; життя одних є смерть інших, а смерть одних є життя інших”. При переході протилежностей одна в іншу зберігається спільна для них тотожня основа. Ідея тотожності була новою у стародавньогрецькій філософії. Оскількі в світі все взаємопов’язано між собою, переходить у свою протилежність, то будь яка властивість повинна розглядатися не як щось ізольоване і тому безумовне, а як відносне. Він підтверджував цю думку спостереженнями за життям людей та тварин. “Осли віддали перевагу соломі, а не золоту”. Геракліт першим починає міркувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, підкреслює невичерпаність предмету пізнання.

Подальший розвиток та більш повний вираз матеріалізм знайшов у філософії Левкіппа та Демокріта (біля 460-370 рр. до н. е.). Їх матеріалізм одержав назву атомістичного. Вихідним положенням їх вчення буле теза про те, що існують атоми - маленькі неподільні частки та порожнеча. Атоми рухаються у порожнечі, зіткаються і створюються безліч форм. Рух це вихідна властивість атомів. Всесвіт безмежний і існує безмежна кількість світів в безмежному світовому просторі. З вічності часі і матеріальних начал атомісти виводять необхідність всіх процесів та явищ природи. Ніщо не з’являється безпричинно, вважали вони, але все виникає на якісь підставі і в силу необхідності. Тому випадковості як як беспричинності немає. Але Демокрит визнавав випадок як заперечення будь якої цілеспрямованності у природі.

Демокріт продовжував розробляти терію пізнання. Він вважав, що у пізнанні повинні діяти як почуття, так і розум. Вихідним пояатком та засадою пізнання виступають відчуття. Але бульш тонкий погляд розуму не тільки відкриває за допомогою аналогії невидиме та несприймане, але й доповнює, випривляє первісні, не досить точні судження про речі, одержані за допомогою відчуттів.

Велику цікавість Демокріт проявляв до суспільно-полі-тичної та моральної проблематики. Ідеал Демокріта - життя, забезпечене загальним законом, безтурботне та благодушне. Розумна насолода житям міститься у світлому та спокійному стані душі, який обумовлений згодою з природою, виконанням обов’язку, мірою в усьому, сміливістю духа та мислення. Вміння досягати такого стану дає навчання, неразривно пов’язане з вихованням, без них неможна досягнути а ні мистецтва, а ні мудрості.

У своїх поглядах на суспільство Демокріт був активним прихильником рабовласницької демократії, але відстоював необхідність повного підкорення окремої особи державі.

Вчення Демокріта було великим кроком уперед у розвитку стародавньогрецького матеріалізму і зробило великий вплив як на розвиток філософії, так і на розвиток теоретичного природознавства.

Твори Демокріта - це своєрідна енциклопедія того часу. Діоген Лаертський - античний історик філософії - наводить понад 70 назв робіт філософа зі сфер фізики, етики, математики, музики, ріторики, астрономії, тощо. Глибина, цілісність, систематичність творів Демокрита здобули йому повагу усіх фідомих мислителів, зокрема, Аристотеля, Цицерона, Плутарха та інших. Вплив вчення Демокрита бів такий значний, що матеріалістичну тенденцію у філософії часто називають лінією Демокрита.

Матеріалістична лінія не була єдиною у розваитку ранньої грецької філософії. Ще у VІ ст. до н. е. складається релегійно-містичний напрям у розвитку філософської думки, який був укорінений у грецьку міфологію та культові містерії. Цей напрям став пізніше джерелом розвитку ідеалістичних течій. Засновником релігійно-містичного напрямку в античній філософії є Піфагор.

Піфагор (приблизно 580-500 рр. до н. е.) народився на о. Самос (грецький Схід). а потім переселився у Південну Італію, де у місті Кротон засновав релігійну громаду - спілку підприємців. Піфагор спирався на вчення орфиків, сповідувавших культ Орфею, образ якого сімволізував у грецькій міфології таємниці людського буття, та Діонісу, сімволізувавшого творчі сили природи. Бог Діоніс давав людям сили та радість, а жінкам та землі - родючість. Орфіки вважали, що людина - зла та недовговічна, тому що вона складається з титаничної речовини. Але оскільки тітани покуштували плоть бога, то людина містить й божий, безсмертний початок. Вони проповідували, що брінне тіло - в’язниця для блукаючої душі, що одержала тілісну оболонку у наслідок гріхопадіння. Слід звільнити діонісичний (божий) початок від влади титаничного (небожого). Звідси виводилися й ідеї про потойбічну відплату, переселення душ, майбутнє царство правди. Ще одно джерело піфагореїзму - релігія зороастризм, з якою Піфагор познайомився коли подорожував по Сходу та навчався у єгипетських жерців. Зороастризм виник близько 3500 років тому, перетворився на пануючу релігію трьох іранських імперій, впливав на формування усіх світових релігій. Пророк Зороастр першим казав про божий суд над кожною людиною, про рай та ад, про майбутнє воскресіння тіл, про всезагальний останній суд та вічне життя поєдавшихся душ та тіл.

Стрижень релігійної філософії Піфагора - вчення про переселення душі людини після смерті у тіла інших істот, ідея про три образи життя, найвище з яких - життя споглядальне. Піфагор першим назвав свої роздуми про сенс життя філософією (лдюбомудрістю) та вважав, що дійсний мудрець - Бог, а людина - лише філософ.

Душа, за Піфагором, безсмертна, прийнявши очищення можна пригадати своє попереднє життя у іншому тілі. Мета філософії як особливої религійної мудрості - звільнити уроджений розум від різних пут та ланцюгів. Для цього слід використовувати медіативну практику, тобто практику розумового споглядання. Для споглядання істинно сущого необбхідні математичні вправи, оскільки у основі світу лежить число. Піфагор та його послідовники прийшли до містики чисел тому що вважали, що саме число визначає реальну сутність речей. Усе існуюче, згідно піфагорейцям, є таким у наслідок певних, у кожному випадку особистих, числових показників. Якщо змінити ці числові показникі, то буде вже інша річ. Отже число - першооснова усього. Хоча вони однобічно перебільшували, абсолютизували виміряємість об’єктів за допомогою чисел, відривали абстрактне поняття числа від людського мислення, й тим прийшли до заблудження, вважали, що ідеї у формі чисел - дійсна сутність речей, але вони зробили й суттєвий внесок у розвиток математики, заклали основу теорії числа та принципи аріфметики.

Релігійно-містична філософія Піфагора вплинула на формування ідей Платона, у еліністичний період - на вчення неопіфагорійців та неоплатоників й через них на усю новоєвропейську містику.

З колом піфагорейців та орфиків бів пов’язан у молодості й філософ Парменід (народився бл. 540 р. до н. е.), засновник елейської школи. У зрілий період творчості Парменід вже критикував вчення піфагорейців, згідно з яким світ розподіляється на відкремлені речі, між якими є порожнеча. Ще більш різку критику він спрямував на вчення Геракліту про мінливість, рухливість, суперечливість буття. Парменід створив переше у Стародавній Греції метафізичне вчення, яке заперечувало суперечливість, мінливість істинно сущого буття.

Парменід вважав, що світ - суцільна маса речовини, що має форму кулі. Тому він єдин, неподілен, нерухом, незмі-нен. Порожнечі, нічим не заповнюваного простору, отже небуття, неіснує. Є лише буття, оскільки небуття не можна навість мислити. Таким чином, Парменід й першим з усією визначенністю поставив проблему буття у філософії, започаткував традицію, згідно з якою категорія “буття” виступає логічно першою у філософських роздумах про світ. Він також започаткував традицію ототожнення мислення й буття, з якої витікали усі його подальші міркування. Вважаючи єдино істинно існуючим неподільний, нерухомий світ, Парменід зробив висновок. що множина та рух, про які свідчать органи почуттів - це лише їх омана. Звідси - протиставлення суттєвого (ілюзорного, “неістинного”) та розумового (справжнього, “істинного”) буття та його пізнання, яке пізніше використовували Платон, раціоналісти Нового часу.

Вже у сучасників Парменіду його вчення викликало багато заперечень. Завдання відстояти його узяв на себе Зенон (480-430 рр. до н. е.) - учень й товариш Парменіду, ще один представник елейської школи. Для цього Зенеон використовував метод доведення від протележного, що дозволило Аристотелю назвати його засновником діалектики як мистецтва. Відкриття істини шляхом виявлення внутрішніх суперечностей у твердженнях супротивника та їх усунення. Саме цю форму діалектики розробляли згодом софісти, Сократ.

Зенон умовно прийняв тези супротивників: 1) простір можна мислити як порожнечу, 2) можна мислити існування множини речей, 3) можна мислити рух. Далі він довів, що їх визначення нібито веде до суперечностей. Отже ці твердження - хибні, а протилежні - істинні.

Він міркував так. Якщо речовина відокремлена від простору, то все існуюче знаходиться у просторі, який, у свою чергу, теж розташован у просторі, й так до безмежності. Оскільки це абсурдно, то й хибно.

Далі, якщо мислити множину, то кожний її елемент водночас безмежно великий та не має ніякогої величини, а сума елементів множини буде й числом кінцевим й безмежним. Отже, множину не можна мислити. До цих висновків Зенон приходив саме тому, що стояв на метафізичних позиціях - заперечував суперечливість істиного буття, пізнання, мислення.

Найбільш відомими стали аргументи Зенона про немислимість руху, які одержали назву “апорії” (досл. - трудність, спантеличенність).

[1] До філософського словника. Генезис - виникнення, походження, становлення. Тут підкреслюється нерозривний взаємо-зв'язок і спадкоємність у розвитку.

[2] Десь у цей час відбувається зародження філософії в стародавньому Вавілоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого для більш розвинених рабовласницьких країн.

[м1]До філософського словника. Генезис - виникнення, походження

• < Назад
• Вперёд >