13 | 12 | 2018

Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ



Центральне поняття системи - “дао”. Це першопочаток, першооснова і завершення усього, що існує у світі. Одночасно, дао - й всеохоплюючий закон всесвіту. Дао подвійно. Даоси розріняють безіменне (постійне) дао й дао, яке має ім’я (мінливе). Вони внутрішньо взаємопов’язані. Обидва вони одного походження, але з різними назвами, разом вони мають назву найглибших, переходять одне в одно. Безіменне дао - це небуття, воно первинне та всепроникненне. Друге дао - це буття. На рівні речей його супроводжує де. Дао породжує речі, а де викоховує їх. Все існуюче несе у собі інь та ян, наповнене ци (повітрям) та утворює гармонію. Все у світі рухається, змінюється та переходить у свою протилежність.

Двом дао у Лао-цзи відповідає й два види знання. Знання безіменного дао під силу тільки досконало мудрим та полягає у мовчанні. Він виступає проти богатознання.

Даоси критикували етику Конфуція, а його принцип взаємності розглядали лише як обмін послугаи. Оскільки дао - закон усьому, то найвища форма поведінки у них - недіяння. Вони вважали, що людина не повинна втручатися у природний хід розвитку. Той, хто намагається його змінити, підкорити своїм особистим інтересам. той неминуче зазнає невдачи. Згідно з загальним законом дао справедливість у кінці кінців обов’язково переможе й без втручання людей. принцип недіяння таким чином - це й основа концепції управління. Досконаломудрий правитель дозволяє усьому йти природним шляхом дао. Даоси проповідували співчуття, бережливість, покірливість. Вчили відповідати добром на зло. Закликали повернутися до первісних форм життя.

Якщо у стародавньокитайській філософії переважала побудова свідомості у її найвищій формі - життєвої мудрості, то у староіндійській філософії домінував релігійно-міфологічний світогляд, який визначив свої вищі цінності.

Філософія Стародавньої Індії.

Виникнення філософії у Стародавній Індії відносять до середини І тис. до н. е., коли на території сучасної Індії почали формуватися держави. Особливістю індійського суспільства, ска склалася вже у цей період та знайшла відображення у світогляді та філософії - розподіл на чотири замкнені варни (досл. “колір”): 1.Вища варна жерців - брахманів (їх призначення - розумова діяльність); 2.Кшатрії, з яких походили правителі, вищі чиновники та військова аристократія; 3.Найбільш числена варна вайш’єв - землеробців, торгівельників; 4.Нижча - шудри - ремісники, робітники, прислужники - вони не були аріями. Особливий пласт утворювали раби - даса. Шудрам та жінкам усіх варн заборонялось прилучення до знань.

Брахманів називали “двічинародженними”. Іх життя повин-но було складатися з 4-х етапів - учень, домовласник, лісний анахорет (самітник), злиденний мандрівник. Після народження онуків, близько 40 років, чоловік залишав до-мівку та родину, перетворювався на анахорета, а відчувши наближення смерті - на сансьясіна, повністю зрікався сві-ту. Знання до якого залучалися арії-чоловіки містилось у священих текстах Ведах (досл. знання) - найстародавньому пам’ятнику індуської культури (близько 2500-1700 р. до н. е.).

Основа Вед - її найстародавня частина - Самхіти. Вона складається з 4-х збірок: Ригведи (збірка релігійних гімнів), Брахмани (збірка ритуальних текстів), Араньяки (“Лісні книги”, правила поведінки анахоретів) та Упанішади (досл. “сидіти біля ног вчителя”) - релігійно-філософське тлумачення Вед. Упанішади складалися на протязі більш ніж двох тисячеліть. Багато дослідників вбачають у них аналогії з ідеями Платона, Канта.

Вже у Самхітах були в ироблені засади староіндійського світогляду, які відбивалися у розвитку усієї індійської філософії. Людина тут бачилась як частка природи, що має тіло та душу. Із загибеллю тіла душа переходить у інше тіло. Спочатку такі переміщення душі уявлялись неупорядкованими. Згодом вони були поставлені у залежність від поведінки людини, від того вона виконує дхарму своєї варни. Дхарма - це бог закону, згодом й сам закон. Недбайливі народжувались у нижчій варні, чи навіть у тілі тварини. Це було карою, своєрідним пеклом. Ці ідеї знайшли втілення у вченні про сансару - мандри душі, карму - закон відплати, мокшу - звільнення.

Філософська думка Індії так чи інакше співвідноситься з Ведами. Тому тут прийнято виділяти дві основні групи класичних філософських шкіл - ортодоксальні (вірні Ведам): санх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта та неортодоксальні: чарвака-локаята, джайнізм та буддізм.

Найбільш стародавня з усіх неоротодоксальних філософських шкіл - санкх’я. Її засновник Капіла жив, як вказують декотрі джерела, близько 600-х років до н. е. Філософія санкх’я виходить з того, що існує матеріальна першопричина світу - “пракриті” (матерія). У цьому пункті саркх’я розвиває вчення перших матеріалістичних шкіл стародавньоіндійської філософії. Якщо спочатку перші філософи тлумачили реальність як втілення одного з матеріальних початков - води, вогню, повітря, світла, а душа розумілася як матеріальне утворення, яке руйнується із загибіллю тіла, то вже філософ Панчашикха казав про загальну неречову першооснову світу, яку він назвав пракриті (матерія) - вона існує вічно, лише змінює форми свого конкретного існування. Наголос у ранній період робився, таким чином, на цілісності світу. Але санкх’я визнає існування не тільки матерії, але й світового духу, душі (“пурушу”), яка відрізняється від матерії, не залежить від неї й також міститься в усіх істотах та предметах навколишнього світу. Отже вчення санкх’я дуалістичне, воно вказує на два першопочатки світу матерію (пракриті) та дух (пурушу). Ці ідеї вплинули на усю індійську культуру та філософію. Великий вплив й етики санкх’я. Її передумова - переконання у загальному розповсюдженні страждань. Головне завдання мудрості вбачалося у пізнанні шляхів та засобів, які можуть призвести людину до звільнення від страждань. З розвитком ціх ідей ми зустрінемося у філософії йоги, джайнізму, буддізму. В усіх ціх школах мета філософії вбачаєтья у здобутті “святості”, досягненні особливого стилю поведінки за допомогою якої досягається звільнення людини від страждань. Ця поведінка повинна спиратися на певну систему знань і послідовно здійснюючись може призвести до повного відділення душі від тіла, до повного “звільнення” яке й вважається найвищою метою, щастям. Ці ідеї складають суть етичного вчення джайнізму, яке одержало свою назву від свого засновника мудреця Вардхамана (згідно з легендою він жив у VІ ст. до н. е. і одержав призвіще Переможець-Джина).

Звільнення від світу - мета ще однієї стародавньоіндійської ідеалістичної школи - йоги. Її засновником вважають філософа Патанджалі, а перші згадки про йогу зустрічаються вже у поемі “Бхагавадгіта”, що входить у склад стародавньоіндійського епосу “Махабхарата”. У “Бхагавадгіті” знайшли філософсько-світоглядницьке оформлення антібрахманські та антіведійські духовні рухи. Тут Брахмі бразманів протиставляється Крішна - втілення Вішну, який за легендою народився у кшатрійській, неарійській родині. У поемі йде мова про три йоги: бхакті-йогі - йогі відданості богу, джняна-йогі - йогі пізнання та карма-йогі - йогі дії. Кришна вчить, що справа не у самій дії, а у тому як ми до неї відносимося. Можна бути нерухомим. але серцем відданим предметам недосконалим. Можна бути вільним й досконалим діючи. Але треба діяти певним чином відсторонено, без бажань, не турбуючись про наслідки своїх дій. Цей стан відстороненості - бхакті-йога, йога відданості богу. Справжній йогін - людина, що перемогла себе, утихомирений, зосереджений на вищому Атмані, перевищує усіх, тому що і до друзів, і до ворогів ставиться рівно.

У цілому - фундамент йоги - уявлення про наявність життя більш високого ніж тілісне та розумове. Розум, відповідно йозі, це не межа еволюції, не кінцева мета, він, як і тіло, лише інструмент, “внутрішне знаряддя” (актакарина). Мета методів йоги - становлення вищого життя, підкорення йому нижчого. Йога спрямована на стимулявання усіх енергій природи у людині, досягнення одночасно досконалості розуму, духу та тіла шляхом зрікання, звільнення від життя. Важливий елемент усієї системи - опис настанов з психологічного тренування, таких як: самовладання (яма), оволодіння диханням (пранаяма) за допомогою певного положення тіла (асана), ізолювання почуттів від зовнішніх впливів (пратья-хара), конценрування думки (дхарана), медітація (дхьяна), стан звільнення від тілісної оболонки (самадхи). У йозі розроблюються також й технічні засоби цього тренівання.

Ще один напрямок у якому в концентрованому вигляді знайшли відображення загальні риси риси стародавньоіндійської філософії - це буддізм, пізніше трансформувавшийся у світову релігію.

Буддізм виник у VІ ст. до н. е. у Північній Індії. Його засновник - царевич княжества Шакія Сидхарха Гаутама (бл.583-433 рр. до н. е.). За лешендою царевич одного разу вийшов за ворота палацу та зустрів каліку, старця, похорону процесію та монаха-аскета. Ці зустрічі розворушили його, спонукали залишити палац та перетворитися на анахорета. Після сьоми років мандр, сумлінь, пошуків він став “буддою” (досл. “пробуджений”) та створив вчення основою котрого виступають так звані чотири благодородних істини: 1. Життя є страждання; 2. Страждання мають причину, їх коріння у жадобі життя; 3. Таким чином для звільнення від страждань, необхідно звільнитися від бажань; 4. Існує шлях звільнення від страждань, він восьмерічен. Включає він такі єтапи: 1. Вірний шлях - розуміння чотирьох істин; 2. Вірна рішучість - прагнення перевладнати життя відповідно до чотирьох істин; 3. Вірна мова - утримання від грубих слів та кривди; 4. Вірна дія - незаподіяння зла живому; 5. Вірний образ життя; 6. Вірне вміння - боротьба з спокусами; 7. Вірний напрямок думок - розуміння скороминучого характеру усього; 8. Зосередження; воно має чотири ступеня: осмислення, віра, звільнення від почуття тілісності, стан повної незворушності та усунення від усього тілісного та духовного. Це стан найвищої, надлюдської насолоди - нірвани (досл. “згаслий”), яке розриває низку страждань.

Ідея “звільнення” від світу проглядає й у таких ідеа-лістичних школах як вединта та міманса. Ці школи безпосередньо спиралися на Веди й розглядали її як незаперечний авторитет, священі книги, такі як стародавньоєврейська Біблія, тощо. У них також містилися вчення про “звіль-нення” безсмертних душ від чуттєвих задоволень, які роблять їх залежними від матеріального світу. Перемога над цим рабством досягається шляхом подолання незнання, вивчення Вед, аскетичним засобом життя.

У стародавньоіндійскій філософії розвивалися і мате-ріалістичні течії. До них можна віднести школи ньяя, вайшаншіка й, особливо, чарваки-локаяти. Послідовники вчення ньяя - вашненика вважади світ складеним з якісно різнорідних дрібних часточок (“ану”) - води, землі, повітря, вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. “Ану” утворюють предмети, якіф вступають у різні комбінпції згідно з законами “адрішти”, спрямованими на благо душі. Пізніше у системі вайшешика підсилюється релегійний елемент, атоми почали розглядатися лише як матеріальна причина світу, а діючою причино. світу став вважатися бог.

Вчення ньяя та вайшешика також метою мудрості вважали звільнення людського “я” від страждань та залежності від матеріального світу, а причину страждань вони вбачали у незнанні.

Найбільш послідовне матеріалістичне вчення у стародавньоіндійській філософії - школа чарваків-локаятів. Вже сама назва цієї школи “чарваки” (походить від слів “чар” - чотири та “вак” - слово) й “локаята” (від “лок” - світ у значенні “люди”, “громада”) пов’язані з її матеріалістичним змістом. Ця школа визнає існування лише матеріального світу й вважає що він складається з чотирьох першоелементів - повітря, води, вогню та землі. Вони заперечували існування бога, душі, раю, потойбічного світу. В етиці вони виходили з існування не тільки страждання але й насолод. Повністю усунути страждання неможна, але можнга їх звести до мінімуму, а насолоду зробити максимальною. Отже й етична концепція цієї школи не схожа на усі інші вчення, про які вже йшла мова.

Розвиток стародавньоіндійської філософії, як і філософії стародавнього Китаю йшов поступово, протягом тисячеліть. Філософська думка поволі звільнялася від міфологічної основи, але повністю не “очистилась” від неї. Звільнення це відбувалось у напрямку створення “безособових картит світу”, де людина, ще “розчинена” у первісному колективі, а останній у навколишньому природному середовищі. Поступово виявлялась тенденція до вирізнення спеціфічного та індівідуального в світі, виділення людини з недиференційованій цілісності буття, та перетворення відношення “людина - світ” на предмет філософського дослідження, що призводить до розробки соціально-етичній проблематиці. Філософсько-етичні вчення Сходу суперечливі. У них знаходить вираз й незадоволення світоустроєм, виклик суспільному ладу, й, одночасно, - покірливість, яка знаходить прояв у тіканні від життя. Але їх неминуча гуманістична значимість полягає у тому, що вони вказують: при будь яких, навіть найбільш несприятливих зовнішних умовах, людина може зберегти й розвинути свою особистість, якщо вона буде йти важким шляхом духовного самоудосконалення.