13 | 12 | 2018

Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

Лекція ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

Філософію влучно називають духовною квінтесенцією свого часу, оскільки в неї як в магічному кристалі, відображаються духовні бурі та суперечності тієї чи іншої історичної епохи, знаходить втілення суспільна самосвідомість певного історичного періоду.

Тому й етапи розвитку філософської думки виділяють від-повідно основним соціокультурним епохам історії людства. Їх можна зобразити наступним чином: філософія Стародавнього світу (VІ ст. до н. е. - V ст. н.е.); середньовічна філософія (V - ХV ст.); філософія епохи Відродження (ХV - ХVІ ст.); філософія Нового часу (ХVІІ - ХІХ ст.), яку в свою чергу можна поділити на філософію епохи промислової та наукової революції (ХVІІ ст.), філософію епохи Про-світництва (ХVІІІ ст.) німецьку класичну філософію, некласичну філософію (к. ХІХ - сер. ХХ ст.) та новітню посткласичну філософію другої треті ХХ ст.

У цій лекції буде прослідкована історія розвитку філософської думки до ХІХ ст.

Питання.

1. Філософія Стародавнього Світу.

2. Філософія середньовіччя та епохи Відродження.

3. Філософія Новго часу (ХVІІ - ХVІІІ ст.).

Значення історії філо-

софії та особливості

її вивчення.

4. Німецька класична філософія.

Історія філософії нараховує понад

дві з половиною тисячі років. На

цьому суперечливому тривалому шля-ху з'являлись та зникали різноманітні філософські ідеї та системи, змінювалась філософська проблематика, здійснювались числені філософські відкриття, з'являлись різні парадокси та казуси. Але завжди існувала певна спадкоємність у розвитку філософських ідей, повернення до філософської спадщини минулого, її нове обміркування. Тому неможна засвоїти філософію без звернення до її історії. Але історію філософії ні в якому разі неможна сприймати як склад філософських ідей та систем, кожна з яких хоч і має свій інвентарний номер, який виражає її історичний смисл, але вже віджила свій час, не має сучасного звучання.

Історія філософії та філософія в цілому - це сімпозіум видатних мислителів, до того такий, у якому ми також маємо можливість прийняти участь. Треба тільки навчитись задавати мислителям минулого та сучасного питання, які мають для нас особисту значимість, вміти почути та зрозуміти їх від-повіді, а також вибрати ту з них, яка нам здається найбільш переконливою. Тільки тоді історія філософії постане перед нами як невичерпна духовна скарбниця людства, черпаючи з якої ми зможемо як краще зрозуміти той час, у якому жили та творили мислителі минулого, так і краще розібратися в сучасному, тому що сучасне виникає з минулого, виступає його закономірним продовженням.Як же здійснювався генезис[1] філософії? Філософія зароджується у

середині І тис. до н. е. практично одночасно у трьох найбільших очагах стародавньої цивілі-зації[м1]  - Китаї, Індії, Греції[2]. Це був час своєрідного “ви-буху” інтелектуальної енергії. Він був обумовлений багать-ма чинниками. Це й стрибок у розвитку продуктивних сил, пов'язаний з перехідном від бронзи до заліза, й поява товаро-грошових відносин, й послаблення родоплеменних структур, виникнення перших держав, зростання опозиції традиційної релігії, посилення критичного духу, збільшення обсягу наукових знань. Все це створювало сприятливу атмосферу для зародження та розвитку філософії. Оскільки філософія виникла у відповідь на кризу традиційного міфологічного світогляду та потреби його подолання, то головним питанням над яким міркували перші філософи були питання про то, що таке світ і який смисл існування у ньому людини.

У міфологічному світогляді світ уявляється у бессвідомо-художній формі, не має відміни між дійсним та удаваним, людина не виділяється з навколишнього світу, навпаки, сам навколишній світ наділявся людськими якостями. Стародавні ж філософи намагались створити свідому картину світу, зрозуміти що таке світ, як і чому він існує. Вони намагались відшукати першопочатки світу і дати їм аргументоване обгрунтування. Тому філософію стародавнього світу називають космоцентричною, у неї домінують проблеми устрою Всесвіту. Зрозуміло, що вирішують ці проблеми по різному і навіть взаємозаперечуючи. Наприклад, в стародавній індійській фі-лософії ми знаходимо і ідеалістичні рішення цього питання (ведична філософія), і матеріалістичні (чарваки-локаяти-ки), і дуалістичні (санхьїки та йогіни), і атомістично-плюралістичні (вайшешики), і онтологічно негативні (будді-сти).

Космоцентризм стародавньої філософії знаходить вираз і в розумінні людини. Людина відчувала та розглядала себе у нерозривному взаємозв'язку з світом, з Всесвітом у цілому. Тому і розумілася людина як своєрідний мікрокосм, у якому втілюються всі сили природи, який нерозривно пов'язан з макрокосмом. Однак, тут слід звернути особливу увагу на те, що спільність генезису не виключала своєрідність шляхів формування філософського знання у різних очагах стародавньої цивілізації.

Особливо ця своєрідність знаходила прояву в розумінні людини, смислу її життя, призначення та можливостей, що пов'язано з відмінами у світогляді Сходу та Заходу, обумовлених відмінами у їх суспільному бутті. Суспільства стародавнього Сходу були традиційними, деспотичними та сословно-кастовими.Філософія у країнах Стародавнього Сходу виникає раніше, ніж у Стародавній Грецій і тому багато у чому випереджує розвиток грецької філософії та навіть певним чином впливає на неї, але з іншого боку відчуває вплив міфології. Стародавньосхідна філософія була вплетена у предфілософію та часто зливалась з повсякденною моральною свідомістю (у Китаї) та з релігійно-міфологічним світоглядом (у Індії). Стародавньосхідна філософія була також недостатньо систематизована та теоритично оформлена. Унеї розроблялись переважно не онтологічна чи гносеологічна, а соціально-моральна проблематика. Но особливо очевидно своєрідність стародавньосхідної філософії виявляється у розумінні людини, смислу її життя та можливостей досягнення щастя, призначення та можливостей, що пов’язано з від-мінами у світогляді Східу та Заходу, обумовлених відмі-нами у їх соціальному бутті.

Суспільства Стародавнього Сходу були традиційними, дес-потичними та сословно-кастовими. Орієнтація на традиції, звернення до минулого багато в чому визначили розвиток філософської думки Сходу, яка на протязі сторіччь, залишаючись у замкненому просторі традиційних мислених структур була зайнята переважно їх комплектуванням та тлумаченням. У розумінні людини традиційність світогляду знаходжила прояв у тому, що моральний ідеал вбачався, як правило, у дотримуванні традицій та загальновизначенних моральних норм. Деспотизм та кастова структура суспільства настільки жорстоко детерминувала суспільне та особисте життя, що практично не залишала надій на можливість звільнення від страждань у реальному земному житті, за допомогою зусиль, спрямованим зовнішно. Звідси і увага до внутрішнього світу людини, її духовного удосконалення. і розуміння ідеалу життя як усунення від мірських справ, зосередженість на поглибленому самоспогляданні та самопізнанні.

Філософія Стародавнього Китаю.

Китай - країна стародавньої цивілізації та богатої фі-лософської спадщини. Тут виділяють шість історичних періодів: 1.Шань-Унь (18-12 ст. до н. е.); 2.Чжоу-Західне-Чжоу (12-8 ст. до н. е.); 3.Чжоу-Східне-Чжоу-Лего (окремі держави 8-5 ст. до н. е.); 4.Чжоу-Східне-Чжоу-Чжанью (борю-щихся держав 5-3 ст. до н. е.); 5.Імперія Цинь (221-206 р. р. до н. е.); 6.Хань (кін.3 ст. до н. е. - 11.ст. н. е.).

Історія філософської думки має вихідним пунктом початок І тисячеліття до н. е. Тут були особливо міцними впливи релігійно-міфологічного світогляду. Але вже у третій період накопичення перших природно наукових знань та досвіду призвело до виникнення наївно-матеріалістичних уявлень. Були висловлені окремі думки про п’ять першоелементів природи, як першооснов, джерел усіх речей - воді, вогню, металу, дерев, землі.

Одночасно формується уявлення про дві протилежні сили Унь (земна) та Ян (небесна) яке пізінше перетворилося на засади китайського світогляду. Ці сили сімволізували взаємодію темряви та світла, жіночого та чоловічого початків у природі. Поступово зароджувалось й найважливіше для кітайського світогляду уявлення про “дао” (шлях) як світовий закон, якому підкорюється і прирда, і люди. Дао - і космічний, і моральний закон.

Дійсний розквіт китайської філософії відбувається у період Чжаньо. Його називають “золотим сторіччем” китайської мудрості. В цей час існувало шість основних шкіл: конфуціанство, моізм, школа закону “фа цзя”, даосізм, школа “інь-ян” (натурфілософії), школа імен “мін цзя”. Тут домінувала практична філософія, пов’язана з проблемами моралі, управління, мудрості. Ми зупинимося на характеристиці лише двох з них, з іншими ви познайомитеся самостійно.

Найбільш впливовою течею було конфуціанство, яке перетворилось пізніше на офіційну ідеологію та зберегло цей статус аж до Нового часу. Представники цієй школи - Кун-цзи, Мен-цзи, Сюнь-цзи. Засновником її є Кун-фу-цзи (Конфуцій, 551-479 р. р. до н. е.). Відомо, що спочатку він був нижчим чиновником, пізніше багато мандрував та у 50 років засновав свою школу. Його учні зібрали вислови вчителя у книгу “Лунь юй” (Бесіди та висловлення), яку кожний освідченний китаєць вивчив напам’ять у дитинстві та керувався єю усе життя.

У центрі уваги Конфуція - взаємовідносини між людьми, проблеми виховання та управління. Він шукав ідеал не у майбутньому, а у минулому, відстоював культ предків. Він обгрунтовував це так: у стародавні часи на дрібниці не звертали уваги, поводились гідно, відрізнялись прямотою, удосконалювали себе, уникали людей з грубими висловлюваннями. Зараз же принципів долгу не додержуються, навчаються за для відомості, а не за для самовдосконалення, займаються обманом, зганяють гнів на інших, не вміють виправляти свої помилки.

Конфуціанська етіка спирається на такі поняття як “вза-ємність”, “золота середина”, “людинолюдність”, які складають у цілому вірний шлях - дао, якому повинен додержуватись кожний, хто бажає жити у злагоді з собою та з світом, тоб то щасливо. “Золота середина” - середина у поведінці людей між нестриманістю та обережністю, знайти її важко. Засада людинолюдністі - повага до батьків та старших братів. Взаємність - головна заповідь. Її можна висловити так: “Не роби іншим те, чого не бажаєш собі”.

Ключ до управління народом Конфуцій бічив у силі морального прикладу вищих урядовців нижчим, народу. Найбільше місце посідає у нього небо. Це вища сила, яка стоїть на охороні справедливості. Вчення про пізнання у Конфуція також підкорюється соціальній проблематиці, пізнання природи його не цікавить. Навчання повинне бути вибірковим: “Слухаю багато що, вибираю найкраще та дотримуюсь його”.

Учні Конфуція Мен-цзи та Сюнь-цзи розвивали погляди вчи-теля, але їх поглдяди розбігалися з приводу розуміння природи людини. Так Мен-цзи вважав, що людина по природі до-бра, а Сюнь-цзи доводив, що за своєю природою людина зла.

Нарівні з конфуціанством одною з найважливіших течій філософської думки у Китаї став даосізм, який пізніше перетворився на релігійне вчення. Засновник даосізму - сучасник Конфуція Лао-цзі (ІV-ІІІ ст. до н. е.). Його головний твір - “Дао де цзин” (“Книга про дао та де”). Особливість цієї школи полягає у тому, що крім традиційних соціально-моральних проблем тут на філософсько категоріальному рівні розробляються питання об’єктивної картини світу - проблеми буття та небуття, становлення, єдиного та різноманітного, й вже на грунті цього робляться висновки відносно суспільства та людини.