19 | 11 | 2018

Леція Антропологічний поворот в античній філософії: софісти і Сократ.

Леція  Антропологічний поворот в античній філософії: софісти і Сократ.

План

1.  Софістична логіка як знаряддя вигоди і користі.

2.  Формування підходу до людини як породження світу культури. Релятивізм і суб'єктивізм софістів.

3.  Спор Сократа із софістами про об'єктивність істини. Маєвтичний метод Сократа.

4.  Сократ як історична особа і образ культури.

Література:

1.  Асмус В. Ф. Античная философия. М., 1998.

2.  Богомолов А. С. Античная философия. М., 1985.

3.  Виндельбанд В. История древней философии. Киев. 1995.

4.  Кессиди Ф. Х. Сократ. М.,1976.

Першоджерела:

1. Платон. Собрание сочинений в 4-х томах. М., 1990 - 1994.

2. Ксенофонт. Воспоминания о Сократе. М., 1993.

4. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Книга вторая. СПб., 1994.

Вершина розвитку античної філософії припадає приблизно на час з другої половини V до кінця ІV ст. до н. е. На цей час припадає і діяльність софістів (від грец. – мудрість а також майстер, художник) які стали першими професійними, платними вчителями філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності. Розрізняють старшу (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік) і молодшу групи софістів (Антіфон, Лікофрон - ІV ст. до н. е.) . У пізній період розвитку цієї школи головний упор почав робитися не на змістовному оволодінні знаннями, а на їх використання у політиці, дискусіях. Поступово це вчення трансформувалося у Софістичний метод мислення у якому головним стало вміння обгрунтовувати будь-яке твердження, незалежно від його істинності. Поняття софістика у цьому розуміння перетворилося на загальну назву.

Поява у Стародавній Греції в середині У ст. до н. е. софістів – явище закономірне. Софісти навчали красномовству – Риториці і вмінню вести суперечки – Евристиці. Мистецтво слова і мистецтво доведення високо цінували в містах афінського союзу, утвореного після перемоги афінян в греко-перських війнах. Це був період розквіту античної демократії. В цей час створювались і розвивалися нові виборні інституції – народні збори, суди. Тому вміння говорити і переконувати ставало життєво важливим. Софісти навчали захищати будь-яку думку, не зважаючи на те, чи є вона істинною, чи ні. Тому слово софіст з самого початку набуло зневажливого, осудливого відтінку. Софісти вміли довести тезу, а потім не менш успішно – антитезу. Ф. Бекон – видатний англійській філософ Нового часу – порівнював тих, хто використовує софізми із лисою, яка добре заплутує сліди, а тих, хто розкриває софізми із гончею, яка вміє розплутувати сліди.

Розглянемо деякі з найбільш відомих софізмів. В одному із своїх діалогів Платон описує як два софісти заплутують просту людину на ім’я Ктесипп

-Скажи, есть у тебя собака?

-  И очень злая, - отвечал Ктесипп.

-  А есть у нее щенята?

-  Да, тоже злые.

-  А их отец, конечно собака же?

-  Да

-  И этот отец тоже твой?

-  Конечно.

-  Значит, ты утверждаешь, что твой отец собака и ты брат щенят!

Уявлення щодо логічності висновку тут досягається за рахунок скорочення форми висловлювання і довільного поєднанняознак “бути твоїм” і “бути батьком” у нову ознаку “бути твоїм батьком”

Ще один відомий софізм – “Рогатий”, в якому відбувається логічна підміна одного судження іншим. Спочатку робиться твердження: “Той хто чогось не втрачав, той це має”. Потім ставиться запитання: “Ти не втрачав роги?” Ні – відповідає співрозмовник. Отже, робить висновок софіст, - ти їх маєш.

Але софізми це не тільки форма інтелектуального ошуканства. Вони відігравали і позитивну роль в культурі. Вони сприяли розробці і формуванню законів логічного мислення. Софісти сприяли руйнуванню догматизму традицій у стародавньогрецькому світогляді. Ними була створена наука про слово і закладені основи логіки як науки. Їх діяльність об’єктивно сприяла розвитку демократії.

Діяльність софістів сприяла також і антропологічному повороту в грецькій філософії. Саме вони Першими чітко виділили тему людини у системі інших філософських проблем. Софісти успадкували від ранньої філософії цілисний погляд на людину та сопричетне природі бачення її, але Першими розглянули людину у соціокультурних умовах її існування. Вони розуміли людину не тільки як розумну, пізнающу, але й як творчо діючу істоту, яка творить і у культурній діяльності і у пізнанні. Тому - Наші істини не відображають об’єктивний світ, а відтворюють суб’єктивний світ людини. Саме у цьому полягає смисл відомого висловлювання Протагору (481 – 413 р. р. до н. е.): “Людина є мірою усіх речей...” Усі наші істини відносні, мають смисл лише для людини, яка виступає джерелом й морально правових норм.

Софісти вбачали своє завдання у просвіті людей, тому що вважали, що доброчесності можна навчитися, розуміючи під доброчесністю не тільки моральні якості, але й усю сукупність здібностей (таке розуміння цього поняття було характерним для античної культури). Виходячи з цього вони прийшли до заперечення привілеїв народження, відстоювали ідею рівності усіх народів. Якщо раніше слово “людина” використовувалося стосовно до грека, то софісти твердили - усі ми родичі та співгромадяни одного й того царства не за звичаями, чи правами, а за нашею природою.

Софісти поклали початок критичного ставлення до традицій, звичаїв, нравів, вірувань греків, здійснили антропологічний поворот у античній філософії. Але їх вчення містило й небезпечні Релятивістські тенденції. Релятивізм – світоглядна позиція, яка визнає відносність істинного знання. Якщо людина особисто і завжди творить свої звичаї та нрави, то кожен може претендувати на створення особистих нравів. Творчість обертається свавіллям. Подібні висновки з вчення софістів робилися як їх беспосередніми послідовниками, так й віддаленими від них на сторіччя.

Слідом за софістами звертається до людини й Сократ (близько 469-399 рр до н. е.). Сократ іронізував над софістами за те, що вони називають себе мудрими й різко критикував їх за те, що вони продавали за гроші “священі” людські якості. За свідченням Ксенофонта, Сократ казав: “Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником... Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами”. Сам Сократ ніколи не називав себе мудрим, а лише філософом - тим, хто полюбляє мудрість. Головна відміна між софістами і Сократом в тому. що перші не цікавилися істиною і взагалі вважали її відносною, а Сократ шукав істинного знання.

Дійсні погляди Сократа реконструювати дуже важко, оскільки він принципово не писав ніяких філософських творів, вважаючи своїм покликанням “виховання” людей, смисл якого він вбачав у дискусіях, бесідах. Саме у них сформувався його філософський метод - діалектика (від грец. - вести бесіду). В ході бесіди - діалогу Сократ ставив співрозмовнику питання, отримував відповідь (як правило неповну), ставив нові питання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента і т. ін. Свій метод Сократ називав Майєвтикою і порівнював із повивальним мистецтвом, оскільки за допомогою нього народжувалась істина. Майєвтичний діалог Сократ розглядав як шлях самопізнання. Головними знаряддями майєвтики у нього були Іронія і Спростування. Сократ слушно наголошував, що у спорі народжується не істина, а проблема.

Сократ примушував своїх співрозмовників замислюватися здавалось би над самими самозрозумілими речами, непокоїв їх. За це його називали “оводом”. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувались в суперечностях і питали про думку самого філософа, той казав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент відображено у відомому вислові Сократа: “Я знаю лише те, що нічого не знаю”, У якому підкреслюється безмежність процесу пізнання, неприпустимість самозадоволено зупинятися на досягнутому, заклик пізнати самого себе.

Найголовним завданням філософії Сократ вважав не умоглядне розглядання природи, а обміркування того, як треба жити. З цього приводу Цицерон зазначив, що Сократ першим спустив філософію з неба на землю. Дослідження природи він вважав позбавленим користі тому, що знання законів і явищ природи не дозволить змінити ці закони, чи створити явища природи – вітер, дощ, пори року тощо. Крім того, філософи, які вивчали природу не мали згоди щодо розуміння першопочатку світу. На відміну від наук про природу, науки про людину, на думку Сократа, дають те, в чого вона найбільш потребує – пізнання себе, того як треба жити і вчиняти, того що є добро і зло. Саме ці знання надають людині “благородство”.

Сократ досліджував етичні проблеми, які стосуються того, що благочесно, а що нечестиво, що прекрасне, а що потворне, що справедливо, а що ні. Він вважає, що Для доброчесного життя головним є знання доброчесності. Адже той, хто знає що таке доброчесність не буде вчиняти погано. В цьому – Раціоналізм етичного вчення Сократа. Тому він і закликає: “Пізнай самого себе”. А пізнати для Сократа означає Не сприйняти вже готову істину, а узнати, випробувати себе - знаючий, добрий ти, чи ні. Отже для Сократа знання і вчинки – єдині. Тому на його думку філософ це не тільки той, хто володіє знаннями і мудрістю, але й живе відповідно до цих знаннь. Отже ознакою справжнього філософа є єдність знання і доброчесності і прагнення до реалізації цієї єдності в житті.

Сократ вважав, що життя – це мистецтво і як будь-яке мистецтво воно потребує відповідних знаннь. Тому головному практичному питанню про те як треба жити передує питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як виявлення загального (єдиного) у чисельному. Отже Знання є поняттям про предмет і досягається через визначення понятть. Сократ першим в античній філософії зосередив увагу на проблемі Визначення понятть, передусім етичних, оскільки головним для нього було питання про доброчесне життя. За допомогою свого діалектичного методу Сократ досліджує можливості визначення таких понятть як мужність, “благоразумие”, справедливість, прекрасне. Для вирішення проблеми визначення понятть Сократ вважає найголовним звільнення мислення від суперечностей і виявлення сутності предмету – того загального, що властиве усім окремим випадкам його прояву, для чого важливе відтворити у мисленні єдність протилежних характеристик предмету. Наприклад, в діалозі “Гіппій” Платон показує як Сократ досліджує поняття прекрасне. Він запитує у Гіппія що таке прекрасне. А той відповідає, що це красива дівчина. На що Сократ зауважує: я не питаю про те, що прекрасне, а про Те що таке прекрасне само по собі. Адже прекрасною може бути не тільки дівчина, але й кобилиця, ліра, горшик тощо. Отже слід виявити що є спільного між цими різними предметами, яка загальна властивість робить їх прекрасними.