Лекція Проблема буття в філософії: генезис і сучасний стан
Страница 3 из 3
По-друге, Гайдеггер заперечував необхідність обгрунтування найвищих цінностей, що, на його думку, не давало можливості наблизитися до осягнення буття в його відвертості. Як показала антропо- і соціокультурна ситуація другої половини ХХ століття, в умовах лавіноподібного наростання соліпсизму, індивідуалізму, неймовірної релятивації ціннісно-орієнтаційної поведінки Необхідним стає відновлення у своїх правах гуманістичної, загальнолюдської системи цінностей, зрозуміло в їх оновленому відповідно до викліків сучасності вигляді і обгрунтованих на нових філософських засадах. Саме наявність в людському бутті горизонтів загально значимого – є невід‘ємною умовою продовження існування як людства у цілому, так і окремої людини як особистості.
Зміни у відношені до буття, які відбулися у філософії ХХ ст. обумовлені і виражають глибинні зрушення в основах життєусторою сучасної людини. Людина ХХ ст. відмовилась від усіх основ існування світу і людини, які визнавалися раніше, але нові опори життя так і не спромоглася знайти. У цьому сутність світоглядної і життєвої кризи сучасної людини, у цьому головна спрямованість і завдання розробки проблеми буття в сучасній філософії.
Простір і чіс як необхідні форми буття світу.
Рух - Філософська категорія, яка позначає будь-які зміни – механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні.
Простір – філософська категорія, яка виражає співіснування та відокремленість речей одна від одної, їхню протяжність, порядок розташування однієї відносно іншої.
Простір є єдністю Місця (обмеженості) і Положення (співведнесеності з іншими об‘єктами). Тобто можна сказати, що простір – це протяжність, властивість речей займати місце серед інших речей.
Час – філософська каттегорія, яка характеризує послідовність існування явищ, тривалість процесів, відокремленість різних стадій змін і розвитку. Час постає як єдність тривалості (скільки) і миттєвості (коли). Можна сказати, що час – це тривалість, швидкість розгортання процесів, їх темп і ритм.
Розрізняють дві концепції протору і часу:
§ Субстанціональну, засновану Демокрітом і Ньютоном. Тут простір і час розглядаються як абсолютні, тобто незмінні, незалежні один від одного. Простір – як безмежна порожнеча, нерухома і неперервна, як вмістиліще речей, а час як абсолютна система відрахунку, яка існує незалежно від речей.
§ Реляційну, Засновану Аристотелем, Декартом, Лейбніцем. Простір і час відносні, залежать від матерії і один від одного.
Ідеалізм заперечує об‘єктивно реальне існування простору і часу, розглядаючи їх або як похідні від індивідуальної свідомості (суб‘єктивний ідеалізм Берклі, Маха), або як априорні, додосвідні форми чуттєвого споглядання (Кант), або як категорії абсолютної ідеї (Гегель).
Основні положення Діалектико-матеріалістиної концепції простору і часу:
1. Простір і час –це форми буття матерії, вони об‘єктивні, існують незалежно від свідомості;
2. Відносні, тобто пов‘язані з формою буття матірії, розрізняють фізичний, біологічний і соціальний простір і час;
3. Невідровно пов‘язані між собою і утворюють просторово-часовий контініум, тобто світ має чотири виміри – три проторових і один часовий.
Таке розуміння протору і часу було підтверджено Теорією відносності Ейнштейна: Коли швидкість руху наближується до світлової, то масса тіла зростає, просторові інтервали зменшуються, а часові збільшуються, на скільки зменшуються просторові настільки зростають часові.
Схарактеризуємо основні форми простору і часу, звернувши основну увагу на біологічну і соціальну.
Біологічний простір і час має власну специфіку і не співпадає із фізичним простором і часом.
Біологічному простору властива асиметрія лівого і правого в групуванні атомів (ліве-раціональне, праве-художнє). У фізичному просторі всі точки рівні, а у біологічному – ні, тобто кожний живий організм може існувати тільки у власній екологічній ніші.
Біологічний час не співпадає з фізичним і випереджує його. В кожного живого організму є власний біологічний годинник, який запускає та відключає у межах організму химічні і фізіологічні реакції, забезпечує пристосування до ритмічних змін факторів зовнішнього середовища.
Ще більш значні особливості мають соціальний простір і час, вони не співпадають ані з фізичними, ані з біологічними простором і часом. Специфіка соціального простору і часу визначається тим, що вони наповнені певним соціальним змістом і смислом.
Соціальний простір – Це співіснування світу речей і людини, її суспільні зв‘язки та смисли, які фіксуються у системі суспільно значущих речей. У соціальному просторі так само як і в біологічному усі точки не є рівними, але їх нерівність визначається вже не біологічними, а соціальними чинниками, що фіксується в таких поняттях як батьківщина, вітчизна, святі місця. Кожна культурно-історична епоха має власні форми організації побуту, полей, садів, архітектуру міст, форми технічних устроїв, соціальну структуру.
Соціальний час – Це міра змінності суспільних процесів, історичних змін у житті людини. Соціальний час плине не рівномірно. На початку розвитку людства ритми життя були дуже повільними. Час був звернений до минулого, розгортався циклічно. Зараз відбувається прискорення і ущильнення соціального часу.
Перед людиною завжди Існує проблема оволодіння соціальним простором і часом – особистого оволодіння соціальним змістом і смислом простору у якому вона існує та наповнення особистим смислом часу свого життя. Отже людина існує не тільки у фізичному, біологічному і соціальному просторі та часі. Вона існує в індивідуальному просторі та часі, які виступають своєрідним синтезом усіх трьох попередніх форм.
Час людського життя вимірюється не тільки і не стільки тривалістю її фізичного існування, а тим змістом і смислом, якими він був наповнений.
Простір людського життя формується тима особистісними взаємозв‘язками зі світом – природою, культурою, суспільством, іншими людьми, які має людина.
Людина може мандрувати у просторі і часі не рухаючись з місця, завдяки оволодінню досягненнями культури може розширювати простір і час свого існування. З іншого боку людина може багато мандрувати, але простір її існування залишиться дуже вузьким, обмеженим лише тіма річами, якими вона володіє. І вона може усе життя прожити на одному місці, але простором її життя буде увесь світ, якщо вона відчуває себе часткою людства, часткою всесвіту. Дуже глибокий сенс має твердження, що людина існує між небом і землею у просторі власної душі. саме наявність такого простору і те, чим він наповнений робить людське життя повномірним і стійким відносно будь-яких негараздів зовнішнього світу.
