Лекція Культурно-світоглядний контекст формування філософії Відродження
Страница 1 из 2
Лекція Культурно-світоглядний контекст формування філософії Відродження.
План.
1. Основний соціокультурний зміст єпохи Відродження і її переодизація.
2. Філософська сутність ренесансного гуманізму і антропоцентризму.
3. Розвиток філософії у флорентийській платонівській академії.
Поняття “Відродження” (Ренесанс) вперше було використане у середині ХVІ ст. для характеристики мистецтва цієї епохи і означало відновлення видатних досягнень античності, які були втрачені в період середньовіччя. Поступово воно претворилось на назву усієї епохи й позначає Не механічне копіювання античної культури, а орієнтацію на її характерні риси у нових соціокультурних умовах.Зв‘язок між трьома епохами можна виразити словами Лосева: Культура Відродження як юнак повстала проти своїх батьків (середньовіччя), шукаючи підтримки у дідів (античності).
Епоха Відродження охоплєю Х1У-ХУ1 ст. і є перехідною за своєю суттю, перехідною від культури середньовіччя до культури Нового часу, від феодалізму до капіталізму від релігійного до світського, раціоналістичного світогляду. Життя людей зазнає кардинальних змін. Відбуваються великі технічні (винахід наборного книгодрукування Іоганом Гутенбергом у 1453 році) та географічні ( 1517 – відкриття Колумбом Америки, кругосвітнє плавання Магелана) відкриття, що призводить до бурхливого розвитку торгівлі, банківської справи, виробництва. Зароджується капіталістичний засіб виробництва, змінюється соціально-класова структура суспільства, послаблюються корпоративні та сословні зв’язки поміж людьми. Внаслідок цього людина набуває більшої самостійності ніж раніше. Виникає розуміння того, що досягнення людини переважно залежать від її особистої сили, талану, знань, вмінь, енергії.
Поступово відбувається звільнення від панування релігії та церкви (так звана “Секулярізація”) у всіх сферах суспільного життя, що сприяє формуванню нового, життєстверджуючого та раціонального світогляду. На зміну релігійному уявленню про гріховність усього тілісного, плотського приходить Епікурейська етіка у якій щастя пов’язується з одержанням задоволення, насолоди. Таким чином, відроджується не тільки антична культура, але й спосіб життя, мислення, відчування. Розквіт мистецтв - архитектури, скульптури, живопису, літератури, театру, музики - надає цій епосі Художньо-естетичний характер. Все це сприяє й відродженню античного ідеалу всебічно розвинутої людини. Епоха потребує титанів, і народжувала їх - всебічно освічених та розвинених особистостей.
Рух Відродження розпочинається у ХІV ст. у Північній та Середній Італії, у ХV ст. досягає розквиту, а у ХVІ ст. стає загальноєвропейським явищем.
Виникнення нової філософії - філософії Відродження було пров‘язано, як і виникнення античної філософії з розквітом міст. Так само як давньозахідна філософія зароджується в одному, найбільш розвинотому на той час місті – Мілеті, так і новозахідна філософія зароджується в одному місті – Флоренції. Зазвичай в історії Відродження виділяють 4 періоди:
1. Флоренція – Х1У ст.-Раннє Відродження.
2. Північна Італія – ХУ ст. – Високе Відродження.
3. Європа – остання третина ХУ і перша половина ХУ1 ст.
4. Європа – друга половина ХУ1 ст.-Пізнє Відродження – період занепаду і підсилення реакції.
1534 – заснування Ордену ієзуїтів.
1542 – заснована римська інквізиція.
1547 – заснована неаполітанська інквизиція
1600 –спалення на вогнищі Дж. Бруно.
1633 р.-суд над Галілео Галілеєм.
Основний соціокультурний зміст епохи знайшов втілення й у зміні філософської проблематики. У центрі уваги філософії опиняється людина. Тому філософію цього часу характеризують перш за все Як Гуманістичну та Антропоцентричну.
Поняття “гуманізм” вперше було зафіксоване у документах ХV ст. і означало “людяність”. Італійські мислителі узяли його у Цицерона у розумінні якого воно виражало відродження людини. Спочатку термін цей позначав в епоху Відродження лише “світське” (нецерковне), так само як гуманістами називали просто представників “світської інтелегенції”, яка з’явилась у цей час внаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появі таких “розумових” занять, які виходили за межі офіційних, переважно теологічних досліджень. Але Humanitas в ренессансному уявленні означав не тільки оволодіння античною мудрістю, чому надавалося величезне значення, а й самопізнання і самовдосконалдення. У цьому розумінні аналогом латинського humanitas було грецьке слово «виховання». Звідси виховання «нової людини» вважалося головним завданням епохи. У цьому процесі виховання гуманітарно-наукове і людськен, вченість і життєвий досвід повинні бути сполучені в ідеальній Virtu (по-італійські одночасно і «доброчинність», і «доблість» — завдяки чому слово несе в собі средньовічно-лицарський відбиток). Згодом, термін “гуманізм” почав набувати свого сучасного значення, яке полягає у розумінні людини як вищої цінності.
Головним центром гуманістичного руху була Флоренція, а його натхненником - Данте Аліг’єрі (1265-1321 р.), який одним з перших проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх прояв божественої мудрості”. Але справжнім засновником гуманізму вважають Франческо Петрарку (1304-1374 р.), який розробив засади гуманізму у філософському діалозі “Моя таємниця” та поетичних творах, присвячених його коханій Лаурі, у яких він підносить її земну красу й виправдовує “земні” устремління людини.
Філософська суть гуманістичного антропоцентрізму полягає у тому, що на відміну від середньовічного теоцентризму на перший план тут виступає людина, яка завдяки своїй творчості “співрівна богу”, різноманітні проблеми її буття, виробляється нове розуміння людини. Людина починає усвідомлюватися вже не як природна (у античності) чи гріховна (у середні віки) істота, а Як творець самої себе, своєї власної долі та життя. Таке розуміння людини призвело до нової постановки проблеми свободи волі та визначеної богом долі. Раніше у цьому контексті використовували поняття Фатум, що позначало панування над людиною певних абсолютних, неземних сил - божественого проведіння, яке керувало людиною. В епоху Відродження почало застосовуватись поняття Фортуна, яке виражає вже не божественну, а соціальну необхідність. До того ж свободна воля, доблесть людини можуть і повинні бути сильнішими ніж фортуна. Тому життя людини - у її руках. Людина може стати як звірем, так і піднятися до Бога.
Гуманістичний антропоцентризм полягає і у новому розумінні людської Діяльності, її ролі. Якщо вищою формою діяльності у античності вважалось споглядання, а у середні віки - діяльність по врятуванню душі, то у епоху Відродження - Творча діяльність, до того ж межа між наукою, практично-технічною та художньою діяльністю була розмитою. Виникає культ художника - творця, який наслідує у своїй діяльності божу творчість, культ краси, не лишь духовної, але і тілісної. Це призводить до реабілітації тілісного початку у людині, розумінні її як тілісно-духовної істоти. В етиці На зміну аскетизму приходить епікуреїзм, проголошується принципова доброта людської природи і принципова рівність усіх людей незалежно від походження (Лоренцо Вала, 1407-1457 р.). Зростає особовий початок, цінність окремої людини, особливо її індівідуальності. Цьому багато у чому сприяє введення Фактору часу (у ХІІ ст. з’явились перший механічний баштовий годинник, а у ХV - кишеньковий). У епоху Відродження час починає сприйматися вже як скороминуча цінність. Ця зміна у відношенні до часу влучно висловлена одним з перших гуманістів Джаноццо Манетті (1396-1459 р.): всемогутній бог, як банкір. роздає людям час як гроші, підраховує роки, місяці, дні і години, витрачені людьми на різні потреби та строго карає тих, хто марно розтринькує цю коштовність.
ФИЧИНО (Ficino) Марсилио (1433-99), итальянский философ-неоплатоник, глава флорентийской Академии платоновской. Перевел на латинский язык сочинения Платона, Плотина, Ямвлиха, Прокла, Порфирия, Михаила Пселла, часть «Ареопагитик», сделав их достоянием европейской философии 15-16 вв.
Образование Фичино получил в университете Флоренции. Чтобы читать Платона в подлиннике, он изучил греческий язык. Козимо Медичи, банкир и фактический правитель Флоренции, обратил внимание на Фичино и покровительствовал ему. В 1462 он подарил Фичино имение неподалеку от своего собственного, а также греческие рукописи произведений Платона и некоторых других древних авторов.
