У тваринництві з 1991 р. відбувалося різке скорочення поголів’я худоби і птиці, зменшувалися його продуктивність та обсяги виробництва м’яса. На кінець 2000 р. поголів’я великої рогатої худоби в усіх категоріях господарств зменшилося проти 1990 р. в 2,6 рази, а в сільськогосподарських підприємствах в 4,3 рази, поголів’я свиней відповідно в 1,7 і 3,4; овець та кіз в 4,5 і 17,6 рази.

Через зменшення поголів’я та зниження його продуктивності швидкими темпами зменшилося виробництво і реалізація м’яса. Так, в усіх категоріях господарств виробництво м’яса (в живій масі) зменшилося від 6,4 млн. т у 1990 р. до 2,6 млн. т у 2000 р., або в 2,46 рази, реалізовано на забій відповідно 6428,2 і 2607,5 тис. т худоби і птиці у живій вазі.

Такий стан, щодо заготівлі худоби і птиці, істотно вплинув на обсяги їх переробки. В 1990 р. в Україні було перероблено 4088,8 тис. т худоби і птиці, а в 2001 р. лише 361,6 тис. тонн.

В останні роки намітилися тенденції до подолання кризового стану виробництва м’яса. Станом на 01.01.2002 року поголів’я свиней збільшилося, проти попереднього року, на 8,7 %, овець і кіз – на 4,7 і птиці – на 10,2 відсотка. В той же час спостерігається спад виробництва м’яса великої рогатої худоби.

Нинішня ситуація виробництва м’яса вимагає пошуку наукових шляхів для виходу з кризи в розробці нових технологій та удосконалення системи ціноутворення, податкової політики, кредитування, інвестування, викорис-тання інфраструктури, запобігання відтоку кваліфікованих кадрів, забезпе-чення підтримки товаровиробника й соціального захисту населення.

Актуальність теми. Трансформація аграрного виробництва України спрямована на підвищення рівня продовольчого забезпечення населення, який значною мірою залежить від розвитку тваринництва. Особлива роль при цьому відводиться галузям, що виробляють найбільш цінний продукт харчу-вання – м’ясо. У той же час виробництво м’яса у період переходу на ринкові засади зіткнулося з великими труднощами, що спричинили значні темпи зменшення поголів’я, зниження його продуктивності, особливо у скотарстві.

Сучасні темпи виробництва м’яса, не відповідають зростаючому попиту. Зменшились поставки м’ясопродуктів на зовнішні ринки, особливо до країн СНД. Адаптація до ринкових умов переробних підприємств відбу-вається без урахування інтересів виробників сировини. Не досягнуто і голов-ної мети аграрної реформи ‑ підвищення економічної ефективності вироб-ництва м’яса як основи продовольчої безпеки країни. Практично розпалися сировинні зони м’ясокомбінатів та відбулося їх відокремлення від ресурсів.

Сучасне аграрне виробництво обмежує можливості функціонування вузькоспеціалізованого крупнотоварного виробництва м’яса. Затяжний період становлення нових формувань веде до надмірного навантаження на приватний сектор, який малопридатний для впровадження досягнень сучасних технологій. В результаті обсяг виробництва м’яса досяг критичної межі. Цим поставлено під загрозу можливість забезпечення м’ясом населення за рахунок власного виробництва, яке залишається збитковим. Внаслідок низької купівельної спроможності населення, збільшення потоку імпортних продуктів харчування, навіть при падінні виробництва, виникли проблеми з реалізацією вітчизняної продукції.

Причина цих явищ пояснюється відсутністю чіткої концепції аграрного розвитку і формування ринку та науково-обґрунтованого механізму його функціонування, недосконалістю ринкової інфраструктури. Український ринок не відіграє стимулюючої ролі у розвитку виробництва, виконуючи вузькі функції переміщення товарних ресурсів від виробника до споживача за умови порушення еквівалентності обміну та дії чинників недосконалого господарювання. В такій ситуації проблема дослідження економічної ефективності виробництва м’яса і формування його ринку набуває вагомого значення і актуальності.

Дослідженням теоретичних і практичних аспектів виробництва м’яса та формування його ринку займаються багато науковців, зокрема вітчизняні вчені-економісти: В. Я.Амбросов, В. Г.Андрійчук, П. С.Березівський, В. І.Бой-ко, М. Я.Дем’яненко, В. Н.Зимовець, М. В.Зубець, Л. І.Касьянов, М. Г.Лобас, В. Я.Месель-Веселяк, С. І.Михайлов, О. М.Оніщенко, М. К.Пархомець, М. М.Рудий, П. Т.Саблук, А. В.Стельмащук, О. В.Шкільов та ін.

Разом з тим, не можна вважати, що дана проблема досліджена достатньо глибоко, оскільки в більшості наукових праць об’єктом дослідження виступає економічна ефективність виробництва і формування ринку сільськогосподарської продукції у загальному контексті.

Реформи в агропромисловій сфері та реструктуризації галузей тваринництва і кормовиробництва обумовили необхідність дослідити ряд важливих питань сучасного стану й економічної ефективності виробництва м’яса та формування його ринку.

Науково-теоретичне значення та практична цінність, поряд з недостатньою глибиною вивчення проблеми, зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Національного аграрного університету на 2000‑2004 рр. за темою “Обґрунтування основних напрямів підвищення ефективності інтенсифікацій та інновацій у сільському господарстві” (номер державної реєстрації 0100U002829).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є узагальнення теоретичних засад економічної ефективності виробництва м’яса та форму-вання його ринку і обґрунтування перспективних напрямів розвитку вироб-ництва м’яса в сільськогосподарських підприємствах на основі інтенси-фікації. У відповідності з визначеною метою поставлені наступні завдання:

‑ опрацювати наукові основи і систему показників економічної ефективності виробництва м’яса та формування його ринку;

‑ дослідити тенденції і здійснити оцінку сучасного стану розвитку виробництва м’яса в підприємствах різних форм власності;

‑ обґрунтувати напрями підвищення економічної ефективності виробництва м’яса у підприємствах Київської області та формування його ринку;

‑ розрахувати оптимальний добовий раціон для тварин на відгодівлі для досліджуваної сукупності сільськогосподарських підприємств;

‑ удосконалити систему економічних взаємовідносин між агентами ринку м’яса.

Об’єктом дослідження є процес виробництва та формування ринку м’яса. Поглиблені дослідження здійснені на матеріалах сільськогоспо-дарських підприємств Київської області.

Предметом дослідження є теоретичні, методологічні та практичні питання ефективності виробництва і формування ринку м’яса, система економічних відносин у галузі в умовах переходу до ринкових відносин.

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дисертаційної роботи є фундаментальні положення економічної теорії з питань економічної ефективності виробництва, ринкових відносин; принципи та методи досліджень соціально-економічних проблем, що застосовуються в ринковій економіці, а також діалектичний метод пізнання та системний підхід до вивчення економічних процесів.

Дослідження ґрунтувалося на урядових нормативно-правових і господарських документах, розробках науково-дослідних установ і окремих вчених економістів-аграріїв щодо економічної ефективності виробництва, становлення та функціонування ринку м’яса, реформування АПК, розвитку тваринництва, кормовиробництва, годівлі тварин, маркетингу, державного регулювання виробництва тощо. В процесі дослідження використовувалися такі методи: діалектичний та абстрактно-логічний – при вивченні теоретичних і методологічних узагальнень, визначенні проблем розвитку і ефективного виробництва м’яса в усіх категоріях господарств; монографічний – при дослідженні економічної ефективності господарської діяльності підприємств різних форм власності; розрахунково-конструктивний – при обґрунтуванні дії механізму регулювання економічних відносин між суб’єктами господарювання; економіко-математичний – при розробці моделі ефективності виробництва м’яса та формування його ринку; експеримен-тальний – при перевірці правильності теоретичних побудов; статистико-економічний – при відображенні обсягів виробництва м’ясної продукції та розрахунках основних показників економічної ефективності; порівняльний – для виявлення пріоритетності господарювання організаційних формувань різних форм власності в ринкових умовах.

Джерелами інформації були матеріали Міністерства аграрної політики України, Державного комітету статистики України, дані річних звітів сільськогосподарських підприємств на всіх рівнях управління, вибіркових монографічних обстежень, розробки науково-дослідних установ, довідково-нормативні матеріали та наукові праці вчених-економістів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системно-структурному опрацюванні теоретичних, методичних і практичних положень економічної теорії та обґрунтуванні перспективних напрямів подальшого розвитку виробництва м’яса та формування його ринку. Результати, які відображають наукову новизну дослідження і виносяться на захист, полягають у наступному:

Вперше:

– обґрунтовано теоретичні основи створення механізму формування витрат виробництва м’яса, пов’язаного із модифікацією закону вартості у закон цін, державними підтримками, інвестуванням, інфляцією, банківською відсотковою ставкою, обмінним курсом національної грошової одиниці, рівнем зайнятості, формами власності, формуванням ресурсів, нормативними витратами в реформованих аграрних структурах (С. 12-15; 121-124);

– виконано постановку економіко-математичної задачі і розраховано збалансовані добові раціони для тварин на відгодівлі в підприємствах Київської області, що дає можливість забезпечувати тварин повноцінними поживними речовинами при мінімальній собівартості 1 ц кормів (С. 139; 140; 156-158);

Набули подальшого розвитку:

– організаційно-економічні засади формування ринкових відносин з позиції узагальнення напрямів розвитку економічної думки, яка враховує трансформацію форм власності, економічну доцільність концентрації виробництва та орієнтацію споживача на окремі види м’яса з урахуванням попиту на їх взаємозаміну (С. 32-40; 103-110);

– методичні підходи щодо вивчення ефективності виробництва м’яса в сільськогосподарських підприємствах і визначення раціональних параметрів формування його ринку, які більш повно враховують критерії і показники, що характеризують економічний розвиток. Визначено систему показників економічної ефективності виробництва м’яса щодо їх співставлення з нормативними показниками, застосування якої дозволить встановити новітні тенденції розвитку м’ясних галузей і ринку м’яса (С. 48-61; 121-124);

– напрями підвищення економічної ефективності виробництва м’яса та удосконалення механізму регулювання економічних відносин між господарюючими суб’єктами ринку м’яса в умовах розвитку інтеграційних процесів на нових засадах власності (С. 170-191);

– пропозиції щодо підвищення ефективності виробництва м’яса в під-приємствах Київської області шляхом впровадження досвіду закритого акціонерного товариства “Комплекс Агромарс”. Забезпечення міцної стабільної кормової бази, становлення раціональних внутрішньогалузевих зв’язків, маркетингове дослідження ринку продукції та організації її виробництва і збуту, раціональне використання ресурсів, економічне обґрунтування ефективного періоду використання поголів’я дасть можливість у нинішніх складних умовах виробляти високорентабельне м’ясо (С. 111-121);

Удосконалено:

– загальноприйняте поняття категорії економічної ефективності, розгляд її не лише у загальному контексті сільськогосподарського виробництва, але й з урахуванням особливостей виробництва м’яса, що передбачає істотне збільшення виробництва необхідної суспільству високоякісної екологічно чистої продукції в розрахунку на умовну голову і кормову одиницю з найменшими витратами на одиницю продукції на основі підвищення продуктивності праці та повного використання засобів виробництва (С. 19-20);

– механізм функціонування ринку м’яса з урахуванням залежності його розвитку від кон’юнктури, діючих форм торгівлі м’ясом та економічних відносин між агентами ринку; співставлено економічну ефективність виробництва м’яса у господарствах різних форм власності та виявлено чинники, які її зумовили; здійснена оцінка формування виробничих витрат, пов’язаних з використанням ресурсів і нормативних витрат у м’ясних галузях (С. 64-75; 78-100; 121-124).

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості впровадження отриманих результатів досліджень у виробництво, що сприятиме підвищенню економічної ефективності виробництва м’яса, а також дасть можливість реалізувати заходи з поліпшення роботи щодо його збуту на внутрішньому та зовнішньому ринках. Результати досліджень з питань оптимізації раціонів для тварин на відгодівлі рекомендовані до впровадження в господарствах Київської області, зокрема ВАТ “Терезине” Київської області, Білоцерківського району, засвідчуються відповідними документами. Система показників та їх комплексна оцінка сприятимуть своєчасному виявленню та усуненню вузьких місць та кризових явищ у галузі, що забезпечить ефективне функціонування м’ясного підкомплексу.

Результати досліджень використовуються Головним управлінням сільського господарства і продовольства Київської області, Управлінням сільського господарства і продовольства Васильківської районної державної адміністрації Київської області та в навчальному процесі Національного аграрного університету при викладанні курсу “Економіка підприємства”, “Економіка сільського господарства” та “Економіка продуктового підкомплексу”.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є результатом самостійного дослідження. Одержані наукові результати, що викладені в дисертації і виносяться на захист, отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження за темою дисертації доповідалися та обговорювалися на: першій Всеукраїнській конференції молодих вчених-аграріїв “Роль молодих вчених в реформуванні аграрного сектору економіки України” (секція з проблем соціального та економічного розвитку села) (м. Київ, НАУ, 2001 р.), Науково-практичній конференції з нагоди 50-річчя кафедри аграрної економіки Національного аграрного університету “Проблеми ефективності виробництва аграрних підприємств в умовах трансформації економіки” (м. Київ, НАУ, 2004р.), щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу та аспірантів у Національному аграрному університеті (м. Київ, НАУ, 1999-2004 рр.).

Публікації. За результатами досліджень опубліковано 3 наукові праці у фахових виданнях, загальним обсягом 1,1 друк. арк.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 186 найменувань. Основна частина роботи викладена на 199 сторінках комп’ютерного тексту, містить 25 таблиць, 5 рисунків та 7 додатків.

РОЗДІЛ І

НАУКОВІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА МЯСА ТА ФОРМУВАННЯ ЙОГО РИНКУ

1.1. Суть економічної ефективності виробництва та її особливості у м’ясному підкомплексі

Економічна ефективність є складною історичною категорією, в якій відображається дія системи об’єктивних економічних законів і виявляється одна із важливих сторін виробництва – результативність як форма вираження мети виробництва. Вона характерна для всіх суспільно-економічних формацій, тобто носить загальний характер і пов’язана з розвитком продуктивних сил та характером виробничих відносин даного способу виробництва [94; 162; 179].

Базуючись на уявленнях про ефективність як результативність, на сформульованій системі критеріїв і, ґрунтуючись на стратегічному підході, ефективність визначена як ступінь відповідності результативності тактичних дій стратегічній меті діяльності підприємства, а ефективність діяльності – як процес досягнення стратегічного прибутку на кожному етапі розвитку підприємства при забезпеченні достатньої фінансової стійкості і платоспроможності, оптимального співвідношення рентабельності і ризику. Отже, підвищення ефективності в сучасних умовах господарювання – це забезпечення найбільш результативного і вигідного для підприємства шляху розвитку. Таке тлумачення ефективності зумовило формування якісно нових концептуальних підходів до її оцінки.

В зарубіжній економічній літературі [66; 134; 139] стверджується, що основними факторами виробництва є: земля, праця, капітал. Згідно з теорією “про продуктивність капіталу” кожен з факторів має фізичну продуктивність праці, створює свою частку доходу. В умовах ринкового середовища окремими факторами виробництва виступають ризик, час та інформація.

Дослідження економічної ефективності виробництва м’яса з подальшою його інтенсифікацією пов’язане з урахуванням сукупності показників і факторів рівня останньої. Тому ця галузь має розглядатись як складна система, що динамічно змінюється, а раціональне використання ресурсів – як зниження їх питомих витрат на одиницю продукції шляхом вдосконалення виробництва.

Інтенсифікацію виробництва м’яса в період переходу до ринкових відносин необхідно характеризувати збільшенням обсягів капітальних вкладень і підвищенням економічної ефективності їх використання.

Основні напрями і чинники інтенсифікації в умовах ринкової економіки в переважній більшості співпадають з підвищенням ефективності виробництва м’яса. Це відмова від жорстокого планування, розподілу, лімітування, свобода конкуренції і підприємництва, удосконалення фінансово-кредитного механізму, посилення дієвості економічних стимулів і важелів та інше. Тому сутність полягає не у відокремленні, а тим більше не в протиставленні проблем інтенсифікації виробництва м’яса і ринку, а в їх розвитку і забезпеченні взаємозв’язку.

Фінансово-економічні взаємовідносини при інтенсивному розвитку галузей по виробництву м’яса базується на широкому використанні таких економічних категорій, як собівартість, ціна, прибуток, рентабельність тощо.

Концепція інтегрованого виробництва м’яса в умовах реформування аграрної економіки враховує переваги великих спеціалізованих підприємств, а також передбачає зосередження у дрібних селянських (фермерських) господарствах виробництво м’яса для особистих потреб і реалізації м’яса та продуктів його переробки на ринку. Тим самим досягається раціональне поєднання великих, середніх і дрібних підприємств і збільшення на цій основі виробництва м’яса та підвищення його економічної ефективності шляхом раціонального формування виробничих витрат [9; 49].

Поряд із паюванням розпочався процес створення нових агроформувань і в цій ситуації формування для них виробничих витрат набуває першочергового значення. Суть формування виробничих витрат як системного комплексного елементу ринкового механізму полягає в прагненні виробників звести свої виробничі витрати до мінімуму з метою максимального прибутку. Однак при модифікації закону вартості у закон цін виробництва принцип еквівалентності виробничих витрат і відповідно обміну втілюється у закони середньої норми прибутку, що й виступає основним фактором регулювання ефективності виробничих витрат. В цьому проявляється зв’язок і протиріччя процесу формування виробничих витрат між трудовою теорією вартості та теорією ринкової економіки.

Джерелом формування виробничих витрат є виробничі ресурси і підприємницька діяльність. Стрижнем сукупності факторів ‑ виступають ціни на продукцію і на виробничі ресурси, що формуються на відповідних ринках під впливом попиту та пропозиції. Найбільш складним аспектом при цьому є визначення витрат, пов’язаних з функціонуванням землі, це торкається таких проблем, як власність на землю та доцільність врахування земельної ренти у собівартості сільськогосподарської продукції.

Важливим моментом при формуванні виробничих витрат є співвідношення між цінами на ресурси та продукт, а також між продуктом і витратами. Для мінімізації виробничих витрат необхідно забезпечити такий обсяг виробництва продукції, при якому б вартість продукту від використання певних видів ресурсів дорівнювала цінам на ці ресурси. Однак процес одержання прибутку, не може бути однією з основних цілей виробництва. Тому необхідне поєднання цих двох сторін виробничого процесу. Якщо на рівні економіки в цілому стоїть завдання мінімізації собівартості одиниці продукції, що забезпечується механізмом конкуренції, то на рівні галузі мова йде про оптимізацію виробничих витрат, при яких забезпечується максимальний абсолютний, а не питомий прибуток.

Розміри споживання, заощадження, державне інвестування і пропорції співвідношення між ними впливають на розміри та структуру виробничих витрат. Державні витрати у вигляді субсидій, підтримки цін на продукцію, різних дотаційних виплат безпосередньо впливають на формування та рівень виробничих витрат [158; 159].

Збільшуючи або зменшуючи агрегований попит, міжнародна сільськогосподарська торгівля впливає на загальний ціновий рівень інфляції, банківську процентну ставку, обмінний курс національної грошової одиниці, рівень зайнятості у народному господарстві, а вже через ці показники – й на розмір виробничих витрат. На виробничі витрати галузі прямий вплив справляють два основні фактори – рівень реальної процентної ставки і рівень цін на промислову продукцію.

Роль аграрної політики як фактора виробничих витрат галузі та напрямків державного регулювання їх рівня й підвищення ефективності виробництва базується на тому, що вона безпосередньо впливає на формування виробничих витрат і проявляється через певні об’єктивні закономірності розвитку галузі.

З боку уряду допомога може здійснюватися двома основними шляхами – через ринки продукції галузі й через ринки ресурсів для галузі. Тобто існує дві основні альтернативи – або підтримувати ціни на м’ясо, або субсидувати виробництво ресурсів для нього. Аналіз даної проблеми дозволяє зробити висновок, що з позиції економіки в цілому субсидування виробництва ресурсів є доцільнішім, ніж підтримка цін на продукцію. Таке субсидування дає змогу знижувати виробничі витрати і не підвищувати ціни на продукцію галузі в умовах збільшення її виробництва [97].

Існують різні принципи формування виробничих витрат залежно від форми власності. Так, критерієм економічної ефективності за умов колективної і приватної власності, виступають показники суми отриманого прибутку й рівнів рентабельності. У селянському господарстві такими критеріями є загальна сума виручки за реалізовану продукцію і валовий дохід. Пояснюється це тим, що члени селянських господарств мають більші можливості у регулюванні виробничих витрат і розподілі одержаної грошової виручки. Крім того у селянських господарствах валовий доход не розподіляється на оплату праці й прибуток, а фонди споживання та нагромадження і співвідношення між ними досить гнучке, змінюється за роками залежно від потреб виробництва й сім’ї фермера. Саме цим пояснюється те, що селянським господарствам вигідно виробляти трудомістку продукцію, рівень прибутковості якої нижчий від малотрудомісткої продукції, але валовий доход як сумарний від малотрудомісткої продукції, так і в розрахунку на одну голову вищий [103; 116; 171; 172].

Виходячи з аналізу впливу форм власності на формування виробничих витрат, можна зробити висновок, що основною статтею витрат, яка найбільшою мірою піддається цьому впливу, є оплата праці. В умовах реалізації колективної власності на засоби виробництва виникає необхідність забезпечити поєднання колективних та індивідуальних інтересів. Це передбачає отримання максимального прибутку в господарстві, формування відповідного нагромадження для розширення виробництва, організацію матеріального стимулювання працівників з урахуванням кількості й якості їх праці, а також кінцевих його результатів, забезпечення гарантованої оплати праці.

Укрупнення фермерських господарств є ілюстрацією практичної реалізації теорії диференційованих оптимумів. Спостерігається чіткий зв’язок цієї теорії з формуванням виробничих витрат, зі збільшенням масштабу виробництва змінюється й рівень виробничих витрат, собівартість одиниці може не змінюватися.

Виходячи з того, що оплата праці фермера, членів його сім’ї й постійних найнятих працівників є фіксованими виробничими витратами, підвищення продуктивності їх праці не збільшує виробничі витрати. При залучені найманих працівників на тимчасову чи сезонну роботу витрати на оплату їх праці є змінними.

У системі виробничих витрат оплата праці фермера й членів його сім’ї посідає особливе місце. Визначальним при цьому є форма власності на засоби виробництва. Враховуючи те, що фермер одночасно є власником, менеджером і виконавцем робіт пов’язане і відповідні види виробничих витрат. З власністю пов’язана і неоплачена праця фермера та членів його сім’ї, а з менеджментом – оплата управлінської діяльності. Тому врахування неоплаченої праці фермера у виробничих витратах, як складової ціни на продукцію є обов’язковою умовою системи ціноутворення. Це передбачає внесення корективів у діючу методику розрахунку цін на продукцію галузі [48].

Оскільки економічна ефективність формується під впливом чинників, які визначають динаміку економічних витрат і економічних результатів, а з кількісного боку вона є певним співвідношенням вказаних параметрів, то доцільно уточнити теоретичну сутність економічних результатів. Валовий дохід є та частина вартості і виміряна частина валового продукту, котра залишається після урахування частини вартості і виміряної частини всього виробничого продукту, який заміщує вкладений у виробництво і спожитий в ньому постійний капітал.

Він визначається як різниця між виручкою та матеріальними витратами й амортизаційними відрахуваннями у складі собівартості реалізованої продукції. Валовий дохід є важливим показником діяльності підприємства і характеризує її ефективність. У ньому відображається підвищення продуктивності праці, збільшення заробітної плати, скорочення матеріаломісткості продукції. Використання валового доходу як основного узагальнюючого показника ефективності дає змогу визначити реальний економічний ефект, котрий отримує народне господарство від діяльності кожного підприємства. Переваги показника валового доходу полягають у тім, що в ньому найбільш реально відбито таку важливу сторону діяльності, як підвищення продуктивності праці. У процесі відтворення валовий дохід поділяється на оплату праці і чистий дохід.

В економічній літературі країн СНД поняття чистого доходу і грошових нагромаджень іноді ототожнюються. На нашу думку, поняття “грошові нагромадження” є надуманою фінансовою категорією, тому що чистий дохід є грошовим виразом додаткового продукту, створеного працею людей на підприємствах.

Чистий дохід реалізується у вигляді акцизів, податку на додану вартість, відрахувань у фонди пенсійного й соціального страхування, інші державні цільові фонди тощо. Значна частина чистого доходу реалізується у формі прибутку. Таким чином, чистий дохід є найважливішим джерелом фінансових ресурсів не тільки підприємств, а й держави. У цьому зв’язку ніяк не можна погодитись з думками авторів підручника “Фінанси, грошовий обіг, кредит” стосовно того, що прибуток як економічна категорія являє собою чистий дохід, утворений додатковою працею, а отже, поняття “прибуток” і “чистий дохід” є однозначними.

Формування ринку м’яса зумовлює вивчення валового доходу торгівлі. Однак, незважаючи на велику кількість праць присвячених валовому доходу торгівлі, теоретичні розробки його сутності не знайшли поки що достатнього висвітлення. Існуючі визначення валового доходу потребують уточнень з метою інтеграції в світовий економіко-понятійний апарат. Йдеться про розгляд показників валового доходу в загальноекономічному і суто галузевому значенні. В загальноекономічному розумінні валовий дохід являє собою результативний показник фінансово-господарської діяльності, придатний для будь-якої сфери підприємства. Він охоплює доходи від усіх видів діяльності. Валовий дохід торгівлі розглядається як специфічний показник, що характеризується виручкою від реалізації торговельних послуг і доходами від інших операцій. Він менший обсягу валового доходу в загальноекономічному вимірі на суму купівельної вартості реалізованого товару [153].

Вивчення сутності та ролі валового доходу дозволяє відзначити, що до нього існує макро - і мікроекономічний інтерес. Макрорівень цього інтересу пов’язаний з бажанням держави одержати від суб’єктів підприємництва якнайбільшу частку їх доходів у вигляді податків, зборів і обов’язкових платежів, а макрорівень – із зацікавленістю самих суб’єктів підприємства, їх трудових колективів та інтересів в одержанні максимального доходу. Валовий дохід розглядається і як результат фінансово-господарської діяльності, який виступає засобом досягнення мети підприємства та джерелом виконання зовнішніх і внутрішніх зобов’язань підприємства. Дохід торговельних підприємств від основної діяльності також розглядається в загальноекономічному значенні як товарообіг і в галузевому – як торговельний дохід.

Узагальнення досліджень показало: лібералізація цін змінила систему формування торгового доходу. Централізоване визначення торговельних знижок трансформувалося в ринкове формування торговельних надбавок на переважну більшість товарів, а державне регулювання торговельних надбавок збереглося на обмежений перелік товарів великої соціальної ваги на товари монопольних утворень. Комплекс торговельних послуг і їх якість проявляється в грошовому виразі через торговельну надбавку, рівень якої визначається маркетингом. В той же час торговельна надбавка використовується як інструмент ресурсів торговельних підприємств. Крім того, торговельна надбавка є об’єктом менеджменту, його інструментом і показником логістики. Як інструмент менеджменту торговельна надбавка виконує функції обліку, стимулювання, розподілу та балансування, а в комерційній логістиці вона є інструментом управління товарними потоками і виступає складовою фінансового потоку.

Таким чином, проблеми адаптації валового доходу торгівлі до ринкових умов пов’язані з маркетингом, менеджментом і логістикою, а ринковий механізм формування та розподілу валового доходу прогресує і знаходить втілення в економічному законодавстві України. Як загальний підсумок слід відмітити діючий механізм формування і розподілу валового доходу підприємницьких структур, який є наслідком ринкового трансформування економіки країни і нової системи оподаткування доходів і прибутків підприємств.

Більшість питань визначення ефективності виробництва в підприємствах недостатньо вивчені і викликають дискусії економістів. Це пояснюється її складністю в теоретичному і методологічному відношенні, відсутністю чіткого розмежування таких понять як суть, критерій, показник.

В економічній літературі зустрічаються випадки ототожнення понять критерій та показник економічної ефективності, хоча між ними існує принципова різниця, яка виражається в тому, що критерій з найбільшою повнотою відображає суттєві категорії ефективності, а кожний окремо взятий показник характеризує лише одну із її сторін, а в сукупності вони дають всебічне кількісне її вимірювання [48; 61; 63; 144].

Суть ефективності відображає якісну сторону, а показники характеризують її в кількісному визначенні, і хоча обидві сторони знаходяться в постійному поєднанні, це не означає їх рівнозначності. Пов’язуючою ланкою між ними служить критерій, визначення якого має загально методологічне значення. Одні економісти вважають, що для характеристики ефективності існує єдиний критерій ефективності суспільного виробництва. Суспільство в найбільшій мірі зацікавлено у збільшенні продукції і знижені витрат на її виробництво. Цим визначається суть критерію ефективності виробництва. Однак не лише суспільство в цілому, але й кожне підприємство зацікавлено у підвищенні ефективності виробництва, що витікає з принципів господарського розрахунку. Внаслідок чого критерій ефективності відображає інтереси суспільства в цілому і окремо кожного підприємства.

Для об’єктивної характеристики стану вивченості змісту категорії економічної ефективності, необхідно визначитись із параметрами, які його характеризують. На наш погляд, до них слід віднести, перш за все: відповідність економічних законів і категорій, що використовується при дослідженні економічної ефективності реально існуючим виробничим та соціальним зв’язкам та досконалості показників, які використовуються при обчислені економічної ефективності. Очевидно, що недоліки та протиріччя, які існують при розумінні економічної ефективності виробництва м’яса в загальному, відображаються на її оцінці економічної ефективності виробництва м’яса.

В галузях, що виробляють м’ясо головними знаряддями виробництва виступають тварини і земля. Тому при визначені суті ефективності виробництва вони повинні прийматися до уваги. Таким чином, під ефективністю виробництва м’яса, слід розуміти істотне збільшення виробництва високоякісної валової продукції необхідної суспільству на умовну голову худоби і одиницю кормової площі з найменшими матеріально-грошовими затратами на одиницю продукції на основі підвищення продуктивності праці, повного використання всіх засобів виробництва (включаючи худобу і землю). “Efficete” – латинське слово, що означає приносити користь; похідне від нього “effectus” – результат [30; 58; 85; 93; 121].

Протиріччя між науковими підходами різних дослідників розпочинаються уже на стадії визначення самого змісту поняття “економічна ефективність”. У загальному розумінні ефективності їх погляди співпадають в точці зору, що слово “ефективність” походить від латинського “ефект”, що означає виконання, дію, результативність в тій чи іншій галузі практичної діяльності.

В економічній науці немає чіткого розділення двох споріднених понять “ефективність” і “економічна ефективність”, хоча очевидно, що перше носить більш загальний характер, ніж друге. Говорячи про ці поняття, різні автори сходяться на тому, що економічна ефективність виробництва відображається через відношення отриманого результату до понесених витрат. Розбіжності у трактуванні цих категорій розпочинаються при визначенні понять “результат” та “витрати”, співвідношення яких, як чисельника і знаменника відображає рівень економічної ефективності.

Результат, як зазначають В. Г. Андрійчук та Н. В. Вихор, може бути представлений у вигляді обсягів виготовленої продукції в натуральному, або грошовому виразі. Інше трактування результату – узагальнюючим показником господарської і фінансової діяльності підприємств є прибуток. Він характеризує результати роботи. Обидва розуміння чисельника “формули ефективності” подаються у різних авторів при визначенні одного і того ж поняття “економічна ефективність”, що не можна вважати виправданим. Абстрагувавшись від протиріч у трактуванні знаменника (ресурсів, витрат), доцільно приймати співвідношення цього обсягу продукції і ресурсів (витрат) за технологічну ефективність, оскільки це більш загальне поняття, а співвідношення тієї частини продукції, яка характеризує ефект (валовий доход, прибуток) до ресурсів (витрат) – за економічну ефективність. Це дозволяє уникнути протиріч у визначенні змісту зазначених понять і помилок, які є їх наслідком. Якщо виходити з пропонованого підходу, то можна вважати, що технічна ефективність може мати своїм критерієм всю створену продукцію, віднесену до всіх функціонуючих фондів, або до витрат виробництва, а “економічна ефективність” може виявитись нормою прибутку, рівнем рентабельності тощо.

При визначенні змісту знаменника “формули ефективності” необхідно врахувати, що ресурси характеризують обсяг забезпечених у процесі виробництва засобів, а витрати – реально спожиту їх частину, яка перенесла свою вартість на продукцію. Під перенесенням вартості розуміємо те, що відбулось протягом одного календарного року.

Оскільки поточні витрати є складовою частиною виробничих ресурсів – витратні показники лише частково відображають ефективність виробництва (за один рік), ресурсів. Тобто одні є органічною складовою інших, а тому їх протиставлення безпідставне. Використовувати ресурсні чи витратні показники при визначенні економічної ефективності – це залежить від мети того чи іншого дослідження. На нашу думку, такий підхід на даному етапі може вважатись за найбільш прийнятий [146].

Ряд економістів поняття ефективності зводять до рентабельності або прибутковості, але ефективність, як економічна категорія це більш широке поняття. Ефективність виробництва відображає увесь процес суспільного виробництва та його результати, а не одну з його сторін.

Ефективність виробництва, як економічна категорія, відображає дії вільних виробників, які використовують засоби виробництва з метою одержання високих результативних показників своєї діяльності. В ній відображається взаємозв’язок виробничих відносин з продуктивними силами та методами управління процесом виробництва. Цей зв’язок є причинно-наслідковим і функціональним.

Визначення ефективності суспільного виробництва пов’язане з поняттям виробничого ефекту. Ефект (результат) виробництва на рівні підприємства, галузі визначається в обсязі валової продукції, валового доходу (чистої продукції), чистого доходу і прибутку. Співвідношення розміру ефекту з затратами ресурсів (суспільної праці) відобразиться в рівні ефективності виробництва.

Для більш повного визначення критерію і системи показників вчені – економісти виділяють соціальну і виробничо-економічну ефективність. Критеріями соціальної ефективності виступають рівень задоволення безперервно зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства, виробничо-економічної ефективності – рівень і темпи росту продуктивності суспільної праці. Соціальна і виробничо-економічна ефективність знаходяться в діалектичному взаємозв’язку. Реалізація критерію виробничо-економічної ефективності виступає матеріальною основою реалізації критерію соціальної ефективності.

Розрізняють народногосподарську і госпрозрахункову ефективність. Народногосподарська ефективність розглядається з точки зору створення умов для розширеного відтворення, вирішення соціально-економічних проблем у масштабі всього суспільства; госпрозрахункова базується на господарській самостійності підприємств і обумовлюється наявністю товарно-грошових відносин.

Госпрозрахунковий аспект ефективності базується на товарно-грошових відносинах, а існуюча система планування і стимулювання виробництва породжує в кожному підприємстві поряд з народногосподарськими інтересами і особисті інтереси, які не співпадають з народногосподарськими. Удосконалення господарського механізму повинно базуватись на оптимальному співвідношенні народногосподарських і госпрозрахункових інтересів, що, в свою чергу, потребує кількісного вимірювання економічної ефективності, як з позицій окремих підприємств, так і народногосподарської ефективності. Для планування виробництва, розподілу трудових і матеріальних ресурсів між галузями, удосконалення цінового і господарського механізму, а також для об’єктивної оцінки результатів господарської діяльності, як галузі окремого підприємства (об’єднання), так і того або іншого продуктивного під комплексу важливо знати з якими затратами суспільної праці створюється продукція.

Виходячи із зазначеного, слід зробити висновок, що ефективність виробництва – економічна категорія, яка відображає суть процесу відтворення і характеризує ступінь досягнення основних цілей, які визначаються системою економічних законів відповідно до суспільного і госпрозрахункового (індивідуального) відтворення.

Розглядаючи науково-теоретичні основи економічної ефективності виробництва у сільському господарстві важко не помітити присутності двох паралельних її розумінь. Перше з них будується на прийнятті в ролі знаменника “формули економічної ефективності” поточних витрат (економічна ефективність виробництва), друге – на основі прийняття ресурсного потенціалу, до якого, крім матеріальних включають земельні та людські ресурси (економічна ефективність використання ресурсного потенціалу). Тобто одне з принципових питань, що має важливе теоретико-методологічне значення полягає у виявленні співвідношень понять “ефективність виробництва” та “ефективність виробничого потенціалу”. За станом розробки воно належить до дискусійних, щодо нього висловлюються різні точки зору. Вони полягають у тому, що одні дослідники за головні приймають витратні показники, це більш поширений “класичний підхід”, інші – ресурсні. Витратний підхід не суперечить ресурсному, тому протиставляти їх не можна, однак знайти їх співвідношення можливо лише зрозумівши протиріччя кожного з них. Існування двох паралельних підходів до визначення економічної ефективності якраз і пояснюються тим, що немає однозначного трактування цих протиріч дослідниками з позицій існуючого розуміння процесу відтворення матеріальних ресурсів.

Оскільки на долю тваринництва припадає більше половини сільськогосподарської продукції і витрат на її виробництво, то ефективність сільського господарства залежить від рівня виробництва тваринницької продукції і її прибутковості, яка в значній кількості господарств – збиткова. Як наслідок, перекрити за рахунок інших видів продукції недобір від цієї галузі практично неможливо, бо питома вага їх за обсягом значно менша [30].

Як відомо, основу економіки підприємства формує товарність продукції, а ефективність – її собівартість. Тому зменшення витрат на виробництво тваринницької продукції є однією з основних умов підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому.

Вченим В. Я. Амбросовим і С. М. Садовським на конкретних прикладах доведені переваги спеціалізації і кооперації сільськогосподарських підприємств по виробництву яловичини, прослідковано взаємовідносини між господарствами – учасниками кооперації. Вказано на необхідність покращення організації всіх аспектів діяльності міжгосподарських підприємств в умовах орендних відносин, повного госпрозрахунку і самофінансування. Вони відмічають, що висока економічна ефективність виробництва продукції дає можливість систематично збільшувати масу прибутку на підприємстві, досягти оптимального рівня рентабельності галузі.

Тваринництво має свої особливості, які необхідно враховувати при досягненні вищої результативності. Головна особливість витікає із суті сільськогосподарського виробництва, яке будується на використанні головного засобу виробництва – землі. Ця особливість зобов’язує вишукувати і застосовувати такі технології вирощування культур, утримання тварин і способи організації праці, які б створили в комплексі, враховуючи природні умови, найбільш сприятливе поєднання факторів для досягання самої високої ефективності.

1.2. Ринок м’яса та роль економічного механізму в його формуванні

Головна мета вивчення ринку – виявлення основних його закономірностей і тенденцій, прогноз перспектив його подальшого розвитку.

Найпростіший обмін результатами господарської діяльності виник внаслідок суспільного розподілу праці. Оскільки формування ринкової системи відбулося упродовж декількох тисячоліть, в економічному розвитку суспільства можна виділити три рівні розвитку: “виробництво”, “економіка” і “ринкова економіка”. Назву першого рівня пояснюють тим, що економічне життя вичерпувалося лише виробництвом продукції, із збільшенням числа виробників виник “розподіл”, а потім “перерозподіл” – проміжні ланки між виробництвом і споживанням.

Перехід від стадії “виробництва” до стадії “економіка” відбувається в момент появи еквівалентного обміну продуктами. Такий обмін перетворює продукти праці на “товари”, а сам обмін – на “ринок”. На цьому рівні ринок продовжує підкорятися виробництву, це “ринок продавця”, а покупцеві доводиться миритися з диктатом цін.

Сам по собі виробник ще не ринок. Таким він стає тільки з появою вільного покупця, що має можливість вибору.

Ринок – це взаємовідносини між продавцями і покупцями в результаті яких вони, співвідносячи пропозицію і попит товару, визначають його ціну.

Лише після перетворення у гроші вартість товару може набрати форми, придатної для подальшого застосування відповідно до схеми кругообороту. На цьому етапі відбувається процес обміну, фізичного розподілу товару, виявляється дія і взаємодія обслуговуючих цей процес систем фінансування, страхування, сертифікації, стандартизації, інформації.

Теорія маркетингу розглядає потребу і попит як різні категорії. Потреба – це специфічна форма життєво необхідних благ у відповідності з культурним рівнем і особливостями споживача, а попит – потреба, що підкріплюється купівельною спроможністю споживача. Попит всіх споживачів на всю кількість певного товару в мікроекономіці має назву ринкового споживацького попиту [128].

Методично розрахунок сумарного ринкового попиту на м’ясні товари та продукти їх переробки значно складніший, ніж розрахунок пропозиції. Адже попит – категорія більш суб’єктивна, ніж пропозиція і залежить від значно більшої кількості відносно не передбачуваних факторів. До того ж слід врахувати, що попит на м’ясо є проміжним, тобто похідним від попиту на кінцеву продукцію споживання і має ознаки виробничого попиту [164].

Попит в мікроекономіці розглядається з позицій корисності товарів для споживача. За її допомогою досліджується поведінка споживачів.

В загальному вигляді корисність може бути представлена як:

(1.1)

Де U – рівень користі (загальна кількість спожитого блага);

F – функція;

X, y – певна кількість товару, що може споживатися.

Користь може розглядатися у двох різних площинах: кількісній і порядковій, що дає змогу зрозуміти логіку поведінки кінцевих споживачів і правильно її спрогнозувати.

Попит на товар залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів. Внутрішній фактор – власна ціна на товар, яка показує залежність обсягів попиту від рівня цін.

Щодо впливу зовнішніх факторів на попит, то до них відносяться: доходи споживачів; уподобання споживачів, що ведуть до злету пріоритетів у споживанні; інфляційні очікування; число покупців на ринку.

В теоретичному плані “пропозиція” має розглядатися як пропозиція ринкових суб’єктів щодо їх бажання пропонувати на ринок ті чи інші обсяги товару за відповідними цінами в межах певного відрізку часу. Вона може надходити на ринок як безпосередньо від товаровиробників, утворюючи первинний ринок м’яса, так і від різного роду торговельних, заготівельних організацій, які діють на вторинному ринку.

Цінність – це грошова оцінка споживачем користі блага. Користь – це задоволення, яке благо приносить споживачеві.

Щоб визначити міру користі, кожен споживач визначає власну шкалу цінностей різних благ. Оцінка корисності залежить від суб’єктивних обставин. Німецький вчений Герман Госсен (1810-1858 рр.) сформулював закони оцінки корисності. Закон спадної граничної користі, засвідчує, що кожна наступна (гранична) пропорція блага все менш корисна з погляду індивіда, але сукупна корисність усього блага для нього не знижується. Відштовхуючись від цього закону, Госсен сформулював другий закон, суть якого полягає в тому, що загальна кількість споживаних благ встановлюється такою, за якої гранична користь кожного блага є однаковою.

Класична економічна теорія вважала, що в основі ціни, яка встановлюється в ході обміну одного товару на інші цінності лежать витрати на виробництво цього товару. Отже, ціна товару визначається передусім витратами на його виробництво.

Адам Сміт стверджував, що ціна зводиться безпосередньо до ренти, заробітної плати і прибутку. Давид Рікардо (1772-1823 рр.) розвинув трудову теорію вартості, згідно з якою головний фактор – це праця.

Маржиналістська концепція полягає в тому, що в основі вартості товару лежать його корисність для споживача, точніше гранична користь. Карл Менгер (1840-1912 рр.) і Євген Бем-Баверк (1851-1914 рр.) розвинули положення, що саме співвідношення граничної корисності товарів, що обмінюються, і зумовлює пропорції їхнього обміну.

Неокласична теорія запропонувала свій погляд на ціну. Підхід А. Маршалла є синтезом класичного і маржиналістського підходу до ціни. Він виходив з того, що Д. Рікардо і Є. Бем-Баверк зосередили свою увагу на різних сторонах одного процесу – формування ціни.

На ринку діє закон ринкового ціноутворення, який полягає в тому, що: ціна ринку прагне досягти такого рівня, за якого попит дорівнює пропозиції і якщо ж станеться зміна в попиті або пропозиції, то встановиться нова ціна рівноваги. При плануванні обсягу і структури виробництва слід врахувати зміну факторів, що впливають на обсяги попиту і пропозиції [165].

Фактори, що впливають на попит: ціна товару; ціна на товари-замінники; ціна на товари, що є взаємодоповнюючими, або комплектні товари (наприклад, автомобілі і бензин); якість товару; цінові очікування, що спричиняють надмірний попит або тимчасовий спад споживчого попиту в очікуванні “сезонних знижок”.

Фактори, що впливають на пропозицію: рівень цін; цінові очікування, напрямок і величина передбачуваної зміни цін; ціни на ресурси; технологія виробництва; кількість продавців на ринку.

Зростання доходів споживачів, поліпшення якості товарі, зниження цін на після продажне обслуговування збільшують величину ринкового попиту.

При визначенні еластичності попиту характерною особливістю є те, що в разі зміни ціни швидкість падіння попиту однаковий, а еластичність різна. Показники, що відбивають еластичність попиту залежно від інших факторів: еластичність попиту за рівнем доходів споживачів; еластичність попиту за ціною комплементарних, взаємодоповнюючих товарів (або навпаки, за ціною альтернативних товарів-замінників), це так звана перехресна еластичність.

Аналогічно еластичності попиту можна визначити еластичність пропозиції.

Еластичність пропозиції за ціною – це відносна зміна пропозиції, що виникла при відносній зміні ціни.

Підвищення цін спричинює збільшення пропозиції товару і навпаки. Оскільки пропозиція пов’язана з виробництвом, вона повільніше ніж попит пристосовується до зміни ціни.

Еластичність пропозиції від зміни вартості факторів виробництва відбиває зацікавленість підприємців у виробництві того чи іншого товару. Зі зростанням відносної вартості витрат на виробництво зменшуються кількість виробників і загальна пропозиція товару. Ця ситуація є характерною для України.

При виконанні державної програми закупівлі індикатором інтервенції надлишків сільськогосподарської продукції слугують базисні ціни. В разі падіння ринкової ціни нижче базисного рівня закупівля надлишків продукції агентствами по інтервенції є обов’язковою. Цінова підтримка поширюється понад певну лімітовану кількість товару, реалізація ж товарів понад ліміти і квоти здійснюється за цінами вільного ринку [166].

Якщо уряд вирішив підтримувати ціну товару, яка вища за ціну рівноваги, то витрати держави на цю підтримувальну програму залежать від цінової еластичності попиту і пропозиції, а також зафіксованого рівня цін підтримки. Чим вища цінова еластичність попиту, тим дорожче ця програма обходиться уряду.

Інший метод регулювання цін – обмеження виробництва – дає змогу стабілізувати рівень цін без значних урядових витрат. При цьому використовують два підходи до обмеження виробництва: визначення ліміту продажу продукції кожному виробнику і системи штрафних санкцій у разі перевищення ліміту і обмеження використання засобів виробництва [166].

При виконанні програми сплати дефіциту уряд компенсує фермеру різницю між гарантованою і ринковою ціною, не вводячи жодних кількісних обмежень попиту і пропозиції. Незважаючи на значні урядові витрати, перевагою цієї цінової підтримки є можливість завоювання нових товарних ринків.

Урядовий контроль за цінами застосовують в умовах дефіциту продукції і стрімкого зростання цін. Щоб не допустити стихійного збільшення цін, уряд фіксує їх рівень на певну дату, перевищення якого не допускається. Звичайно, проблема дефіциту може вирішуватися шляхом введення системи карток і талонів, однак це здатне викликати виникнення “чорного ринку” товарів.

Нова інституціональна економіка (НІЕ) (Тостейн Веблен і Джон Гелбрейт) піддала критиці неокласичну теорію.

Основні положення нової інституціональної економіки: вводиться поняття “трансакційних, або операційних, витрат”, величина яких визначається як ринковими факторами, так і структурою управління підприємством. Однією з найважливіших складових “трансакційних витрат” є витрати на пошук і обробку інформації; підприємницька діяльність схильна до ризику, який здебільшого залежить від поведінки економічних агентів; створенням певних інститутів економічні агенти намагаються знизити ризик.

Оскільки нова інституціональна економіка адаптує неокласичну теорію для економічного аналізу, не обмеженого одним сектором економіки або одним типом економічної проблеми, вона є універсальною.

Нова інституціональна економіка об’єднує низку шкіл і напрямів досліджень. Найбільш відомі з них “Transaction Costs School” – школа трансакційних витрат, а також “Imperfect Information School” – школа недосконалої інформації і “Collective Action School” – школа колективних дій.

Економіка операційних витрат має два напрями. Перший ‑ вивчає інституціональне оточення згідно з Дугласом Нортом, який визначає інститути як “суспільні правила ігри”, створені для зменшення ризику і невизначеності людських взаємовідносин. Другий напрям ґрунтується на праці Олівера Вільямсона “Економіка трансакаційних витрат” і вивчає інституціональні методи впливу і механізми управління [92].

Операційні витрати згідно з Вільямсоном – це витрати, пов’язані з плануванням, адаптацією і моніторингом завдань, поставлених структурами управління. Хоббс (Hobbs, 1995; Mehard, 2000) визначав операційні витрати як витрати, пов’язані з організацією і виконанням операції. Їх поділяють на: витрати на організацію і ведення переговорів; витрати, безпосередньо пов’язані із здійсненням операції; витрати на здійснення контролю за ходом проведення операції; невизначені операційні витрати.

Основна сума операційних витрат пов’язана з ринковим оточенням і договірною роботою, але важливо передбачити, що внутрішня організація операції також створює операційні витрати. Внутрішня організація операції на фірмі передбачає розробку чітких внутрішніх норм і стандартів, структуру управління ходом операції, контролю. Вибір оптимальної системи управління може мінімізувати операційні витрати. Під час обговорення факторів, що впливають на суму операційних витрат, потрібно мати чітке уявлення про поняття “операція” або “трансакція”. Згідно з Хоббсом “трансакція”, або “операція”, об’єднує виробничу діяльність і передачу прав власності.

Операція – це обмін, який відбувається між двома стадіями виробництва або виробництвом і розподілом, за якого змінюється форма виробу і (або) право власності на нього.

Операції, що впливають на право власності, згідно з Вільямсоном включають: передачу права використання активу (договір оренди); надання права використання продукції, що виробляється за допомогою певного активу; надання права змінювати форму активу.

Ознаки операції, що визначають рівень операційних (трансакційних) витрат: специфіка активу, що є об’єктом операції; невизначеність операції та фактори ризику; частота угод, що здійснюється з конкретним партнером (налагодженість постійних зв’язків).

Специфічні активи, як правило, призводять до вищих операційних витрат. Вони включають географічну, часову і матеріальну специфіку, специфіку людського капіталу, спеціалізовані залученні або виділені активи і специфіку “бренду” – фірмового найменування або знака.

Невизначеність – друга ознака операції, яка впливає на рівень операційних витрат і включає: невизначеність зовнішнього і внутрішнього середовища; невизначеність поведінки контрагентів операції.

Частота угод, що здійснюється з певним партнером, наявність постійних виробничих і торгових зв’язків полегшує ведення договірної роботи, знижує витрати на підписання угод та їх контроль, це також знижує схильність контрагентів до авантюристської поведінки.

Структура управління – (набір встановлених правил у межах яких організована угода) її оптимальність сприяє максимізації прибутку контрагентів за одночасної мінімізації ризику виникнення конфліктної ситуації. Для оцінки управлінської структури Хагедорн виділяє як основний критерій – співвідношення заходів стимулювання і примушення. Стимулювання дії визначає вільний вибір операційних партнерів за допомогою ціноутворення, а примушення – це використання адміністративного контролю, системи штатних санкцій, контрактного і господарського права, можливості апеляції до вищих органів.

Кожному типу управлінської структури відповідає свій тип контракту, який переважно укладається між економічними агентами. Виділяють класичний, неокласичний і відносний контракти, які різняться термінами, на які вони укладаються, характером і повнотою опису процедур операції.

Класичний контракт укладають на короткий термін, характер угоди і всі супутні процедури чітко розмежовані й описані в формальних документах; спори, що можуть виникнути між учасниками, вирішуються в судовому порядку.

Неокласичний контракт – це довготривала угода, яка може бути представлена неповною формою. Для довгострокової співпраці важливіше зазначити не рівень цін чи конкретні терміни постачання продукції, а механізм їх визначення і можливого коригування. У спорах між учасниками операції може брати участь третя сторона, як правило це арбітражний або господарський суд. Неокласичні контракти типові для змішаних структур управління.

Для адміністративних структур управління характерні відносні контракти. Їх особливістю є конфіденційність, внутрішнє вирішення спорів, неповнота опису процедур, контракт лише гарантує, що подальша співпраця розвиватиметься в потрібному напрямі.

У системі ринкових відносин покупці і продавці вільно обмінюються благами. З урахуванням умов, в яких панує конкуренція, розрізняють декілька типів ринкової структури: “чиста, або довершена, конкуренція”, “монополістична конкуренція”, “олігополія”, “монополія”.

Довершена конкуренція є абстрактною ідеєю, якій реально існуючі ринки можуть відповідати тією чи іншою мірою.

Монополістична конкуренція – це відносно велика кількість виробників, що пропонують подібну, але не ідентичну (з погляду покупців) продукцію.

На ринку монополістичної конкуренції продукція може бути диференційована також за умови після реалізаційного обслуговування, за близькістю до покупців, за інтенсивністю реклами. Змагання фірм в умовах диференціації товару не усуває монополістичної влади фірми над своїм видом товару.

Олігополія є переважаючою формою сучасної ринкової структури, де існує декілька великих фірм, окремі з яких контролюють значну частку ринку. Вступ на цей ринок нових фірм є складним. Нечисленність фірм на олігополістичному ринку змушує ці фірми використовувати нецінову конкуренцію: технічну перевагу, якість і надійність виробу, методи збуту, характер послуг і гарантій, що надаються, диференціацію умов оплати, рекламу, економічне шпигунство. Характерна особливість олігополістичного ринку – залежність поведінки кожної фірми від реакції і поведінки конкурентів. Великі розміри і значний капітал фірм надто немобільні на ринку, і в цих умовах найбільші вигоди обіцяє змова між олігополістичними фірмами з метою підтримки цін і максимізації прибутку.

В умовах монополії існує тільки один продавець, і продає один товар, що не має близьких замінників. Виробник здатний повністю контролювати обсяг пропозиції товару, що дає змогу вибрати будь-яку ціну з можливих відповідно до кривої попиту, розраховуючи при цьому отримати максимальний прибуток. Прагнення монополіста до максимізації прибутку шляхом встановлення контролю за ціною та обсягом продажу є порушенням вільної конкуренції і ствердженням особистої влади на ринку. Основні ознаки монополії: єдиний продавець; продукт, що реалізується є унікальним, тому покупець змушений платити встановлену монопольну ціну; повний контроль монополіста за ціною товару та обсягом продажу; для потенційних конкурентів монополіст встановлює важкопереборні перешкоди.

Вивчення ринкової системи логічно починають з її “ідеальної” моделі, яка отримала назву “ринок дешевої конкуренції” і має свої особливості, а саме: заняття підприємницькою діяльністю доступне для будь-якого бажаючого і потребує повної самостійності та незалежності економічних агентів; матеріальні, фінансові і трудові ресурси абсолютно мобільні; вільне ціноутворення передає інформацію про коливання кон'юнктури, стимулює застосування найбільш економічних методів і технологій виробництва, розподіляє є перерозподіляє прибутки; кожен учасник ринкових відносин володіє всією повнотою інформації щодо попиту та пропозиції, цін, норм прибутку, положення на ринку праці і капіталу.

Насправді ж ринок – надзвичайно динамічний, мінливий, його межі безперервно розширюються або звужуються, відбуваються різні структурні зрушення і, найголовніше, змінюються ціни та обсяги товарної маси, що циркулює на ринку.

Характеристика ринкової ситуації включає: ступінь збалансованості попиту і пропозиції, що сформувався, намітився або змінився; тенденції його розвитку; розмах конкурентної боротьби; масштаби ринкових операцій і ступінь ділової активності; рівень комерційного ризику; положення ринку у визначеній точці економічного або сезонного циклу.

Як інструменти оцінювання кон’юнктури ринку використовують показники: ціни, обсяги виробництва, продажу, експорту, імпорту, товарних запасів, ділової активності, а також специфічні якісні та атрибутивні кон'юнктурні оцінки, що ґрунтуються на досвіді фахівців.

Предметом дисертаційного дослідження є ринок м’яса як економічний механізм, що сформувався на базі конкретної галузі, функціонує переважно в режимі самонастроювання, хоч і не виключає елементів державного та корпоративного регулювання.

Суть проблеми вбачається у раціональному співвідношенні в механізмі елементів вільного ринкового початку та заходів державного регулювання.

Узагальнивши визначення сутності ринку, можна виділити його найбільш важливі функції: поєднуюча – як складова частина кругообороту капіталу, що з’єднує виробництво із споживачем; розподільна – встановлює відтворювальні пропорції в економіці; регулююча – визначає обсяги виробництва і продажу товарів в асортименті; контролююча – визначає суспільну значимість виробленої продукції, здійснює контроль з боку споживачів за виробництвом; стимулююча – через конкуренцію стимулює товаровиробників до зниження індивідуальних витрат; інформаційна – дає можливість отримати дані щодо кон’юнктури ринку.

Форми ринку можуть бути: за об’єктами товарного обміну – товарних груп або окремих товарів; за суб’єктами товарного обміну – оптові, роздрібні, оптово-роздрібні; за характером власності – державні, приватні, суспільні, змішаної власності; за типом угод – фізичного товару, ф’ючерсні; за відповідністю до законодавства – офіційні і чорні [164].

За економічним призначенням об’єктів ринкових відносин розрізняють ринки: засобів виробництва, інвестиційних ресурсів, трудових ресурсів, предметів споживання.

Поняття “економічний механізм” вперше введене в користування в кінці 40-х років ХХ століття. Його первинне трактування в західній літературі суттєво відрізняється від сучасних. Винахідники цього поняття ототожнювали його з “економічним режимом” чи “економічною теорією”, хоч в теоретичному плані воно виступає лише одним з елементів економічної теорії.

В найбільш загальному вигляді економічний механізм можна визначити як необхідний взаємозв’язок між різними економічними явищами. До найпоширеніших економічних явищ відносяться виробництвом, споживання і обмін [133].

Пізнання способу дії економічних механізмів дає змогу правильно зрозуміти логіку розвитку економіки, прогнозувати її розвиток; уникати створення ситуацій протидії економічних механізмів, які призводять до загального погіршення стану економіки.

З часу визнання економічних механізмів опрацьовувались різні їх комбінації, за допомогою яких намагалися впливати на ситуацію в економіці. І хоч невдале застосування такої економічної політики позначається на суспільстві, негативні тенденції вдалося долати швидше. Коригуючі заходи стали частиною економічної політики урядів. Наукові основи теорії активної політики держави в економіці вперше розроблені англійським економістом Дж. Кейнсом в 30-х роках ХХ століття. Послідовник Дж. Кейнса, економіст П. Самуельсон наголошував: “Інструмент економічної політики – це економічна змінна, контрольована урядом, яка може впливати на одну або кілька макроекономічних цілей”. Це означає, що, змінюючи монетарну, фіскальну чи іншу політику, уряди можуть скеровувати економіку у напрямі кращого узгодження обсягу виробництва, цінової стабільності, зайнятості та зовнішньої торгівлі.

Проте втручання в систему економічних механізмів має бути виваженим, оскільки надзвичайно складно врахувати результат одночасної дії багатьох чинників, що вводяться в систему. Ще складніше прогнозувати їх дію у часі. Враховуючи інертність дії економічних механізмів в галузі агропромислового комплексу, слід обережно підходити до такого явища, як частота зміни механізмів. Ефект непослідовної, часто змінюваної політики може бути прямо протилежним очікуваному. Саме так сталося в Україні після набуття нею суверенітету.

Коли на початку 90-х років в адміністративній економіці з її специфічним набором економічних механізмів (що часто протидіяв економічним законам розвитку), з її величезною інерційною силою спробували одночасно замінити всі економічні механізми, система вийшла з ладу і почала працювати в неконтрольованому режимі. Враховуючи, що більшість економічних механізмів має природу відкритого типу, відбулося не просто відтворення економічних явищ, але відбулись і якісні зміни в економіці. Останні потребують і економічного осмислення, і врахування їх впливу на результат, який буде отримано через систему дії певних механізмів у перспективі.

Узагальнюючи різні дефініції “економічного механізму” західних економістів вважаємо, що це той необхідний зв’язок, який встановлюється між різними кругооборотами капіталу, через який здійснюються вплив економічних законів на економіку.

Поняття “економічний механізм” у радянській та вітчизняній економіці розглядається у контексті такого поняття “господарський механізм”. По мірі того, як набували ваги питання приватизації, розробки реального механізму встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, змінювалось і саме формулювання “господарський механізм”, як система основних форм, методів і важелів використання економічних законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

Таке розуміння механізму господарювання бере свої витоки з кейнсіанської теорії “регульованого капіталу” та неокейнсіанської теорії пом’якшення класових антагонізмів і удосконалення господарського механізму за допомогою державно-монополістичного регулювання.

Кейнсіанська теорія та похідні від неї давали можливість побачити, як слід проводити політику стабілізації. За цією теорією держава не тільки може протидіяти несприятливій кон’юнктурі ринку, а має різними методами підвищувати платоспроможний попит населення за допомогою експансіоністської політики.

В розвинутих країнах мало хто притримується цієї теорії. Вважається, що вона є неефективною в умовах одночасно існуючих інфляції і безробіття. До того ж, теорія кейнсіанства передбачала наявність вичерпної інформації і бажання урядів своєчасно проводити відповідні економічні реформи, що в реальному житті не завжди здійснюється.

Господарський механізм, як і його складова – економічний механізм – “не може бути цілком віднесений до сфери суб’єктивних умов або суб’єктивного фактора”. Проте значна частка суб’єктивізму, привнесена в розуміння економічного механізму за останні десятиріччя, створила видимість того, що можна досить вільно вибирати форми, методи, важелі управління економікою. Вірогідно, що саме цю хибну посилку і було взято на озброєння урядом України. Після встановлення незалежності уряди змінювались в країні щороку, і майже кожного разу змінювався економічний механізм практично без всякої наступності, без врахування періоду енергійності та обґрунтованого прогнозування наслідків такої економічної політики. Як результат цього – поглиблення спаду основних економічних показників і глибока стагфляція в економіці.

Економічний механізм складається з трьох підсистем: ринковоконкурентної, монополістичної та державного регулювання. Співвідношення між цими підсистемами в економічному механізмові залежить від типу економічної системи, ступеня розвитку ринкових відносин в ній; стадії, на якій знаходиться економіка; стратегії і тактики економічного розвитку.

Слід зазначити, що кожна економічна система створювалась для однієї мети – координації економічної діяльності членів суспільства, але здійснювалось це різними методами. Капіталістична система орієнтується, в основному, на ринкові механізми, соціалістична – на адміністративні, а традиційна – на силу традиції. Однак в чистому вигляді зараз жодна з цих систем не існує. Здатність до поєднання створила в сучасному світі безліч типів економічних механізмів.

Багато країн світу, в основу економічного механізму яких було закладено ринково-конкурентну підсистему, запровадили на початку ХХ ст. підсистему монополістичного регулювання, а згодом, в 30-х роках ввели елементи державного регулювання економіки. Тож вектор їх розвитку певний час був спрямований у бік регулювання при збереженні ринкового ядра. Це було характерно для більшої частини сучасних високорозвинутих країн. При цьому слід зазначити, що ступінь урегульованості економіки в кожній з них був і залишається різним.

В 90-х роках помітно вирізняється тенденції до зменшення державного втручання взагалі і скорочення урядових програм підтримки в багатьох високорозвинутих країнах світу. Відбувається динамічний процес зміни одних частин економічного механізму на інші залежно від загальної економічної ситуації на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Україна, що мала ядром своїм адміністративну систему з високим ступенем державного впливу на економіку, тепер навпаки, рішучіше вводить елементи ринково-конкурентної підсистеми. До певної міри спостерігаються зустрічний процес, зближення економік.

Опинившись, з відомих причин, на даному етапі розвитку у кризовому становищі, український уряд, шукаючи виходу з цієї ситуації, намагається застосовувати економічні механізми, що успішно спрацювали в кризові періоди в інших країнах. Однак природа цих криз різна, а отже, логічно припустити, що різними повинні бути і антикризові механізми. Спільним в них є те, що всі ці кризи були циклічними. І головне завдання держави полягає в тому, щоб за складних економічних умов сприяти якнайшвидшій ліквідації гострих суперечностей, переходу до фаз пожвавлення і піднесення, протидії накопичених диспропорцій в обсягах, загострених для суспільства.

Подоланню кризи можуть сприяти дешевий кредит, зниження дисконтної ставки. Такий захід може бути застосований досить оперативно.

Вплив на економіку через бюджетне фінансування, податкове регулювання не випадково має назву “вмонтованого стабілізатора”. Це не зовсім оперативний, хоч і досить дієвий захід, розрахований на певну перспективу. Він покликаний усувати викривлення в економіці, але не може повністю усунути порушення.

Адміністративне регулювання – різного роду заборони, обмеження, іноді і пільги з боку уряду та законодавчих органів – придатне на етапах виходу з кризового стану та дисперсій. Ці заходи мають доповнювати або й змінювати економічні, проте вони повинні діяти в напрямку вектора антикризових реформ, а не протидія йому.

На етапі піднесення економіки, що передує черговій кризі, дія вищезгаданих інструментів регулювання скеровується у зворотному напрямку, щоб уповільнити процес наростання кризових явищ і зменшити їх руйнівну силу для економіки країни. Таким чином, вся економічна політика держави мала б будуватися з урахуванням етапу циклу розвитку виробництва.

1.3. Методика дослідження економічної ефективності виробництва і формування ринку м’яса

Під методикою дослідження слід розуміти сукупність методів, прийомів і підходів, яких дотримуються у науковому пошуку з метою отримання достовірного об’єктивного знання про тему, що досліджується. Вона формується на базі певної методології, яка включає світоглядний підхід, дослідження теми, її структури і місця у загальній системі знань.

На різних етапах розвитку в економіці сільського господарства використовували різні методи дослідження. У зв’язку з цим виникають складні методологічні й методичні питання економічного їх обґрунтування.

Загальнометодологічні проблеми вивчення економічної ефективності виробництва м’яса та формування його ринку групуються навколо питань, які пов’язують між собою всі його галузі:

1) розкриття загального зв’язку між ними;

2) вивчення економічних явищ у м’ясних галузях, аналіз досягнутих меж його розвитку;

3) виявлення резервів дальшого збільшення виробництва м’яса та підвищення його економічної ефективності;

4) обґрунтування заходів щодо їх реалізації [130].

Методика дослідження ефективності виробництва і формування ринку м’яса ґрунтується на застосуванні методів, які дають можливість визначити зв’язок між факторами та результатом, зробити комплексну оцінку ефективності виробництва і каналів реалізації м’яса, визначити нормативні показники ефективності і існуючого виробничого потенціалу, обґрунтувати стратегію підприємства для досягнення успіху [152].

Для поглибленого вивчення реальної дійсності використовується метод наукової абстракції, тобто уявлення найбільш сталого, типового. За допомогою цього методу проводиться дослідження суті явищ, переходу від сутності одного рівня до сутності вищого рівня, формування категорій, які виражають реальні економічні процеси цієї сутності.

Основним методом, за допомогою якого вивчаються закономірності розвитку галузі, є діалектика. Її найважливіший принцип – відображення економічних явищ і процесів у їх постійному взаємозв’язку та взаємозалежності, в стані безперервного розвитку, коли нагромаджені кількісні зміни, в стані безперервного розвитку, зумовлюють зміну якісного стану.

Метод діалектики ґрунтується на абстрактному мисленні й має ряд специфічних способів і прийомів вивчення реальної дійсності: постановка та перевірка гіпотез, аналіз і синтез, індукція та дедукція, системний підхід, моделювання процесів.

При вивченні економічних процесів розвитку м’ясних галузей винятково важливим є аналітичний підхід із наступним синтезом та узагальненням.

У процесі дослідження особливого значення набуває застосування таких способів, як дедукція та індукція.

Дедукція і індукція являють собою не протилежні, а взаємодоповнюючі методи дослідження. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези служать за орієнтир при збиранні і систематизації емпіричних даних. У свою чергу, теоретичні уявлення при факти є передумовою для формування реальних гіпотез.

Загальне уявлення про економічну поведінку, яке формується на ґрунті економічних принципів, потім може бути використане для вироблення заходів, що забезпечують розв’язання або усунення проблеми, що розглядається.

Важливе місце у системі методів економічних досліджень посідає статистичний метод. Він застосовується до аналізу процесів, які можуть бути визначенні у кількісному вираженні. Метод побудований на порівнянні економічних величин, що випливають із положень якоїсь моделі, з дійсними величинами, спричиненими практикою життя. Це однаково стосується як інтерпретації явищ, що вже відбулися, так і верифікації передбачень для перевірки вірогідності теоретичних положень.

Суть методу порівняння полягає в тому, що те чи інше явище виявляється зіставленням результативних економічних показників із плановими, нормативними або показниками передових підприємств. На такій основі виявляються невикористані можливості та резерви виробництва.

З метою оптимального планування виробництва використовується математичні методи, які дають змогу із числа можливих результатів виявити найкращий, оптимальний, за якого в розвитку виробництва досягається максимальний ефект внаслідок найдоцільнішого використання наявних виробничих ресурсів.

За цих методів вирішуються проблеми найефективнішого використання виробничих ресурсів (землі, техніки, праці тощо), збільшення виробництва м’яса, визначення обсягів його максимального виробництва в умовах обмежених виробничих ресурсів; здійснювати необхідні виробничі дії з мінімальними затратами праці і засобів; приймати найефективніші рішення щодо управління виробництвом.

Узагальнюючий показник порівняння суспільно-економічних явищ, що складаються з елементів, які безпосередньо не можна підсумовувати. Порівняльна характеристика таких явищ у часі і просторі не може бути здійснена зіставленням їх абсолютних чи середніх рівнів. Для цього застосовуються особливі прийоми індексного методу.

Щоб зробити підсумок ряду безпосередньо незіставних елементів, необхідно знайти для них загальну одиницю виміру. У товарному виробництві це загальне знаходить вираз у вартості товару.

Використовуються також графічний, монографічний та інші методи. Зокрема, з допомогою монографічного методу поглиблювали вивчення виробничо-господарської діяльності типових агроформувань. З допомогою системного порівняльного аналізу і інших методів дослідження визначили типи господарств, які найбільш адаптовані до ринкових умов і мають найвищу економічну ефективність їх виробничо-господарської діяльності.

Комплексний аналіз економічної ефективності виробництва м’яса передбачає системний підхід до визначення показників, при якому в результатах відображається наявність, співвідношення і використання дії факторів виробництва і реалізації м’яса, виключають можливість виявити його економічний стан одним показником. Тому для всебічної характеристики економічної ефективності виробництва м’яса використовують систему вартісних і натуральних показників. Набір цих показників може бути різним залежно від мети дослідження. Але виділені для економічного аналізу показники повинні найбільш істотно відображати його економічну ефективність, давати найбільш об’єктивну оцінку і найменше залежати від факторів невиробничого порядку.

Обчислення витрат виробництва в даний час пов’язані з інфляцією, та не чіткою системою її показників. В таких умовах найважливіше значення набувають питання визначення й аналізу витрат на виробництво кожного виду продукції. Такі дані насамперед необхідно виробникам м’ясної продукції на стадії реалізації для установлення реалізаційної ціни, для аналізу впливу чинників на кінцеві результати виробництва, для розробки стратегії перспективи свого бізнесу [74].

Незалежно від форми власності, метою будь-якого підприємства є одержання максимального чистого прибутку. В сільському господарстві, поряд із природнокліматичними чинниками, безпосередній вплив на розмір чистого прибутку мають витрати на виробництво і реалізацію продукції. Застосовуване в даний час групування витрат тільки на постійні і перемінні не враховує особливостей виробництва м’яса. У складі постійних витрат необхідно виділяти технологічні й економічні витрати.

До постійних економічних витрат варто віднести витрати по утриманню основних засобів (амортизація, ремонт), витрати на управління й обслуговування виробництва, інші. До перемінних – інтенсифікуючі витрати і витрати пов’язані безпосередньо з виробництвом і транспортуванням готової продукції. В даному випадку існує специфіка перемінних інтесифікуючих витрат, що впливають на обсяг виробленої продукції не лінійно, а надбавками, що послідовно зменшуються. Визначення найбільш ефективного сполучення між інтенсифікуючими факторами дозволяє знайти найбільш доцільний напрямок їхнього використання з врахуванням обсягів ресурсів, межі їхньої взаємозамінності і максимального прибутку. Таке групування витрат необхідне для поточного прогнозування економічної ефективності виробництва і дозволяє визначити ціну реалізації.

Важливим видом ресурсів сільського господарства є основні виробничі фонди. Вони забезпечують не лише підвищення продуктивності живої праці, але й покращення умов праці. Саме зростання продуктивності праці є узагальнюючим критерієм ефективності основних виробничих фондів. Найповніше ефективність основних виробничих фондів можна виразити вартісними показниками: фондовіддача, рівень продуктивності праці, розмір матеріальних грошових витрат на одиницю продукції, обсяг валового доходу, прибутку, коефіцієнт ефективності основних фондів, яких розраховуються як відношення прибутку до середньорічних обсягів основних фондів.

Складовою частиною виробничих фондів є оборотні фонди, які беруть участь у створенні продуктів праці і знаходять вираження у вартості продуктів праці. Основними показниками ефективності оборотних фондів є показники оборотності, а також матеріаломісткість.

Зважаючи на високий ступінь залежності річних витрат від цінового фактора, використані засоби виробництва, які надійшли в господарство в минулі роки, особливо в період інфляції, важливим показником є відношення прибутку до виручки від реалізації, який дає об’єктивну характеристику сучасного реального розміру виробничого потенціалу підприємства.

Для виявлення реального впливу цінового фактору на рівень ефективності виробництва, який залежить від основних регуляторів ринку ‑ попиту та пропозиції як на продукцію сільськогосподарського виробництва, так і на засоби виробництва визначили показник рентабельності сукупних витрат, як відношення прибутку до загальної суми сукупних витрат. Адже вибір ресурсів з урахуванням ціни (іноді різної на одні й ті ж засоби) забезпечує підприємству мінімальну суму річних витрат при максимально можливому обсязі виручки від реалізації продукції (за різними напрямами використання та ціною), тому показник рентабельності сукупних витрат саме і показує частку додаткового прибутку, що підлягає розподілу. Важливе значення для сільськогосподарського підприємства має обсяг отримання прибутку. Прибуток виступає основним критерієм ефективності підприємницької діяльності, але цим показником не можна об’єктивно оцінити ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства, оскільки певну масу прибутку можуть забезпечувати різні обсяги капіталу із різною ефективністю застосування, тобто рентабельність визначає рівень капіталовкладення, рівень доходності підприємства. Мета підприємця максимізація прибутку і мінімізація витрат, тому капітал спрямовується туди, де вища норма прибутку. Норма прибутку виступає регулятором інвестицій у виробництво.

Одним із основних критеріїв економічної ефективності є ефективність використання землі з одночасним збереженням якості земельних угідь і навколишнього середовища. Цей критерій виражали показники, що характеризують ефективність використання землі: вихід валової продукції, чистого доходу, прибутку на 1 га сільськогосподарських угідь. Валову продукцію сільського господарства визначили за методом валового обороту [156].

Нове сприйняття суті економічних інтересів, механізму їх дії, розробка шляхів досягнення значущих кінцевих результатів господарювання вимагають глибокого аналізу взаємозв’язку змісту і форм реалізації інтересів всіх факторів виробництва за допомогою сучасної системи економічних показників.

Діюча система економічних показників включає узагальнюючі показники ефективності виробництва та показники ефективності використання окремих видів ресурсів. До узагальнюючих відносять показники використання всього ресурсного потенціалу, сукупних витрат виробництва та інтегральні показники ефективності використання різних видів ресурсів та витрат [76].

Відомо, що ефективне функціонування виробництва здійснюється лише за спільної взаємодії всіх його факторів. При тій же кількісній забезпеченості певними видами ресурсів окреме підприємство може мати значно більший чи менший сукупний ресурсний потенціал, оскільки вартість окремих об’єктів в складі ресурсів залежить в ринкових умовах від джерел та строків надходження, попиту та пропозиції на них, умов постачання (наприклад бартерні поставки) тощо. Теж стосується розміру результатів від застосування ресурсу, який за ринкового ціноутворення практично не залежить від його натурального обсягу, тому важливо визначити спочатку ефективність виробництва м’яса, використовуючи узагальнюючі показники прикладання всього комплексу факторів виробництва, а потім виділити ефект від застосування окремих складових економічного механізму і на основі визначених окремих показників будувати узагальнюючий (інтегральний) показник ефективності виробництва в цілому.

Обмеженість ресурсів, загострення ресурсної залежності виробництва вимагає оптимального їх використання [151]. Критерій оптимального варіанту використання ресурсів, називають критерієм економічної ефективності. В період переходу до ринкових відносин набуває гостроти проблема його обґрунтування. П. С. Березівський вважає, що раціональність суспільних відносин в кінцевому підсумку на всіх стадіях процесу відтворення зводиться до зменшення рівня витрат і підвищення добробуту учасників цього процесу, а всі витрати і рівні добробуту в кінцевому підсумку матеріалізуються в суспільних затратах праці, й тому критерієм економічної ефективності є максимум економії живої і уречевленої праці з розрахунку на кожну одиницю економічних благ. Критерій економічної ефективності є інструмент для вибору шляхів і засобів досягнення як стратегічних так і поточних соціально-економічних цілей [10].

Основним критерієм оцінки кормових культур і ефективності виробництва м’яса вважається прибутковість при оптимальних затратах живої і уречевленої праці на їх виробництво. Тому найважливішими показниками при оцінці кормових культур є вихід кормових і кормопротеїнових одиниць, перетравного протеїну з 1 га та їх собівартість. Важливим показником оцінки кормових культур є їх трудомісткість, а для кормового зерна – собівартість 1ц кормових (кормопротеїнових) одиниць, витрати праці на 1ц зерна та 1ц кормових одиниць.

Вирішальним чинником ефективності сільськогосподарського виробництва є ефективність використання землі.

В той же час, він не змінює, а доповнює оцінку технологій по інших показниках, наприклад затратах праці, економічній ефективності та ін.

За основний критерій оцінки приймають показник енергетичної ефективності, необхідної для виробництва продукції, а також енергію, яка міститься в кінцевому продукті. Затрати енергії і її вихід виражаються у співставних одиницях. При цьому приймається до уваги тепломісткість і енерговитрати на їх виробництво.

Показники оцінки технологій повинні нести інформацію як про ріст обсягів і підвищення якості продукції, як і про рівень віддачі на затрачені ресурси, а в кінцевому підсумку збільшення чистого прибутку.

Методика визначення енергетичного ефекту ґрунтується на обліку сукупної енергії, необхідної для виконання певного виду робіт (виробництво продукції). Для цього використовують енергетичні еквіваленти – джоулі або калорії. Основною ж одиницею, прийнятою на Генеральній конференції по міжнародних мірах і вагах (1960 р.) виступає Джоуль (Дж.). Він характеризує кількість теплової енергії, що виділяється в процесі згорання продукції, або здійснення відповідної механічної роботи. Всі інші види енергії за відповідними еквівалентами.

За цим показником порівнюють енергомісткість різних варіантів технологій, визначають питому вагу окремих прийомів чи елементів матеріальних витрат у сукупних енерговитратах. За основний критерій оцінки береться показник енергетичної ефективності (Кее), який визначається відношенням маси енергії, що містить у виробленій продукції, до енергії, втраченої на її одержання.

Показники ефективності використання ресурсів треба аналізувати у їх тісному взаємозв’язку. Відірваність окремих показників від інших, а також показників загальної ефективності виробництва може призвести до невірних висновків і прийняття управлінських рішень.

З метою визначення спроможності підприємств розвивати торговельну діяльність за рахунок одержаного від неї доходу проводиться факторний аналіз, який дозволяє виявити негативний вплив падіння фізичних обсягів товарообігу і рівня торговельних надбавок на формування доходу.

Застосування системи аналізу взаємозв’язку витрат, обсягів реалізації та прибутку дає можливість визначити критичні обсяги доходу і обчислити показники запасу фінансової міцності підприємств. Обчислення критичного обсягу доходу має такий вигляд:

ТД кр = ПВ : (І – ЧЗВО у ТД), (1.2)

Де ТД кр – дохід критичного рівня без податку на додану вартість;

ПВ – сума умовно – постійних товарів;

ЧЗВО у ТД – частка умовно – змінних витрат обігу у доході без податку на додану вартість.

В сучасних умовах господарювання, необхідно враховувати можливості підприємства і тенденції в його розвитку, тому пропонується фінансовий підхід, багатогранність якого, дозволяє не тільки оцінити ефективність діяльності підприємства, а й інші параметри його економічного стану.

Передумовою використання фінансового підходу до оцінки ефективності є розширення рамок аналітичних досліджень. Аналіз ефективності може бути зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній аналіз ефективності проводиться за межами підприємства (конкурентними, партнерами і т. п.), його відзнакою є публічність результатів. Внутрішній – здійснюється економічними службами підприємства і дає можливість поглибленого вивчення господарської діяльності. Він складається з трьох взаємопов’язаних розділів: аналізу фінансового стану, оцінки ефективності основної діяльності, і перспектив розвитку підприємства. Аналіз фінансового стану базується на системі фінансової стійкості, ліквідності, платоспроможності підприємства, тенденції в його обіговості і рентабельності. Оцінка ефективності основної діяльності зводиться до виявлення недоліків і переваг торговельного підприємства при здійсненні реалізації.

Необхідність моніторингу фінансових ризиків зумовлена нестабільністю економічних умов господарювання і зростаючою мірою відповідальності підприємства за результати своєї діяльності. В рамках цього етапу фінансові ризики розглядаються з точки зору можливості попередження підприємством їх впливу. Необхідно враховувати той факт, що в залежності від специфіки галузі, спектр ризиків змінюється. Для оцінки впливу зовнішніх ризиків можна використовувати ряд загальноприйнятих засобів: експертні оцінки, комп’ютерне моделювання або прогнози фахівців-біржовиків. Дослідження специфіки внутрішніх ризиків дозволило звести їх до укрупненої ризикової одиниці – імовірності банкрутства, і рекомендувати для оцінки їхнього сукупного впливу як “засіб фінансування важко ліквідних активів”. На основі порівняння оцінок перспективного ступеня впливу внутрішніх і зовнішніх ризиків, а також з урахуванням виявлених в процесі аналізу рівня фінансового розвитку і ефективності. Стратегія при цьому виступає у формі розімкнутого кола, завершальний етап якого – використання валового доходу, вимагає виходу на більш високий рівень його формування, що базується на досягненнях передового досліду. Оптимізація валового доходу охоплює обґрунтування системи довгострокових цільових завдань, спрямованих на одержання таких обсягів доходу, яких буде вистачати для сплати одержання прибутку, достатнього для винагороди працівників, власників капіталу та забезпечення саморозвитку підприємств [157].

Методика обґрунтування стратегії валового доходу передбачає базові стратегії діяльності підприємства на основі досягнутого рівня рентабельності та запасу фінансової міцності за 2-3 попередні роки. В кризовій економіці пропонується виділяти такі базові стратегії: виживання, стабілізація і розвиток.

Стратегію виживання слід використовувати при оптимізації доходу хронічно збиткових підприємств. Вона розглядається як вимушена. З неї підприємство повинно якнайшвидше вийти, ефективно використовуючи економічні маркетингові, логістичні та управлінські заходи, для чого пропонується модель. В умовах коливань результативності діяльності від збитковості до рентабельності і навпаки, базовою стратегією оптимізації доходу повинна стати стабілізація. Стадія стабілізації може тривати довше, ніж виживання. Вона вимагає таких обсягів доходу, які забезпечать рівень рентабельності і запасу фінансової міцності не нижче досягнутого в попередні періоди. Стратегія розвитку стосується підприємств зі стійкою рентабельністю і високим запасом фінансової міцності. Вона є наступальною і вимагає такого обсягу доходу, який забезпечить одержання прибутку, достатнього для реферування [145].

До прийняття остаточного рішення щодо розробленої стратегії необхідно оцінити її дієздатність, яка визначається тим, наскільки вона пов’язана з перспективними орієнтирами економіки і спрямована на досягнення головної мети діяльності підприємств, чи враховує інші стратегічні показники господарювання та комерційний ризик і чи передбачає конкретні заходи щодо мінімізації втрат від ризику невиконання стратегічних завдань. Обґрунтування дієздатних стратегій валового доходу пов'язане з розробкою політики оптимізації усіх джерел його формування та напрямків використання.

Найбільш придатним методом обґрунтування стратегії позбавлення підприємств збитковості, підвищення рентабельності та забезпечення достатнього запасу фінансової міцності є оптимізація доходу на основі цільового прибутку. Цільовий прибуток розглядається в межах від критичного (нуль) до максимального. Особливого значення у визначенні цільового прибутку надано забезпеченню мінімального рівня рентабельності власних коштів підприємств. Конкретні обсяги цільового прибутку визначалися умовами господарювання.

Оптимізація доходу підприємств передбачає два етапи. На першому пропонується визначити дохід, який забезпечить одержання мінімального рівня рентабельності власних коштів. Така рентабельність в сучасних умовах господарювання повинна визначатись на рівні відсоткових ставок на депозитні вклади, а на другому етапі базою оптимізації доходу виступає цільовий прибуток, який повинен перевищувати мінімальний. Для обчислення обсягу доходу для забезпечення цільового прибутку пропонується формула:

ТДц = (ПВ+Пц) І – ЧЗВО у ТД, (1.3)

Де ТДц – торговельний доход цільового рівня без податку на додану вартість;

Пц – плановий обсяг цільового прибутку від торговельної діяльності.

Особлива увага при розробці стратегії приділена підвищенню ролі ринкових механізмів у формуванні доходів підприємств. Серед них виділено маркетинг і логістику. Маркетинговий підхід передбачає оцінку діючої системи ціноутворення і розробку кожним підприємством своєї цінової політики з обов’язковим виділенням політики формування торговельних надбавок і знижок. Пропонується обґрунтування торговельних надбавок на основі маркетингу при дотриманні ряду принципів, головними серед яких є урахування базової стратегії і цінової політики підприємства, ув’язка з кон’юнктурою ринку; комплексність підходу до якості торговельного обслуговування покупців; диференціація в залежності від товарної спеціалізації, місця розташування, контингенту покупців, конкретних пунктів реалізації товарів; забезпечення гнучкості цін шляхом широкого застосування цінових знижок і надбавок [122].

Заслуговує уваги логістичний підхід до оптимізації доходу. Цільовим орієнтиром оптимізації доходу на основі комерційної логістики стала мінімізація витрат обігу на кожному етапі просування товарного потоку та застосування цінових знижок.

Аналіз економічної ефективності виробництва м’яса в досліджуваних господарствах базується на традиційних загальноприйнятих підходах по інтерпретації змісту економічної ефективності та її показників. Доповнення базується на використанні в процесі аналізу показників ефективності ресурсного потенціалу в цілому та його складових. Такий методичний підхід має свої переваги. Зміст його полягає в тому, що результати аналізу зрозумілі для широкого загалу, оскільки використовуються загальноприйняті терміни, поняття та методичні підходи, при цьому є можливість співставляти різні методики і об’єктивно оцінити переваги та недоліки пропонованої методики оцінки економічної ефективності.

Рівень інтенсивності виробництва м’яса вивчався з урахуванням змін у забезпеченні галузі виробничими ресурсами. Серед показників рівня інтенсивності слід виділити: вартість основних виробничих фондів галузі, річні виробничі витрати, затрати кормів і затрати живої праці з розрахунку на 1 голову. В якості показника рівня інтенсивності виділялись затрати праці з розрахунку на 1 голову молодняку відгодівельного поголів’я.

Показниками науково-виробничих досліджень виступають жива маса, абсолютний і середньодобовий приріст, витрати кормів і їх елементів на голову вирощуваного молодняку і 1ц приросту, собівартості одиниці продукції в живій вазі і забійній вазі, вихід м’яса, якісні показники м’яса. На основі цього визначено економічну ефективність виробництва м’яса і виручку від реалізації, прибуток, рівень рентабельності, вихід продукції в натурі і грошовому виразі на 100 крб. фондів, їх сукупність та інші [30].

Вивчення динаміки показників, які характеризують забезпеченість поголів’я ресурсним потенціалом є першим етапом досліджень економічної ефективності. На наступному етапі аналізу досліджувалася залежність між забезпеченістю галузі виробничими ресурсами і економічною ефективністю їх використання. В якості показників, характеризуючи останню, нами виділені наступні: вартість валової продукції, сума валового і чистого доходу на одиницю затрат праці і засобів виробництва, а також рівень рентабельності. При цьому вивчення ефективності використання ресурсного потенціалу проводилось з метою виявлення тенденцій, які характерні для сільськогосподарського виробництва в досліджуваній галузі. Особливу актуальність набирає нині проблема правильного визначення економічної ефективності виробництва м’яса за допомогою економічних показників.

Якщо не брати до уваги показників ефективності, які виводяться різними авторами через інтегральні категорії, вони у своїй більшості не мають практичного застосування, оскільки в них компонуються різнорідні економічні показники, то за найбільш вживаний показник економічної ефективності можна вважати рівень рентабельності. В ньому акумулюються як кількісна, так і якісна оцінка роботи сільськогосподарського підприємства або окремих його галузей, реально визначається ступінь вигідності виробництва кожного виду продукції. Показник рівня рентабельності, серед інших, найбільш повно відображає зміст економічної ефективності, є універсальним, але не узагальнюючим. Так П. П.Пухляков зауважує, що окремі дослідники пропонують вважати рентабельність критерієм оцінки ефективності виробництва. Із цим не можна погодитись тому, що: 1) примат у матеріальному виробництві належить не прибутку і рентабельності, а продукції в натуральному вигляді; 2) в чисельнику формули рентабельності чистий доход подається як частина новоствореного продукту, тобто не можна повністю характеризувати ефективність виробництва. Цей показник – як і відношення валового доходу (за період відновлення матеріальних ресурсів) до вартості матеріальних ресурсів, найбільш повно відображає економічну ефективність того чи іншого типу виробництва може використовуватись як головний показник економічної ефективності в сфері матеріального виробництва, але в ньому міститься оплата праці.

Рівень рентабельності, норма прибутку та інші, нині прийняті показники економічної ефективності, повинні використовувати залежно від потреби того чи іншого дослідження. Такий підхід дозволяє визначити взаємо підпорядкованість показників та використовувати їх у комплексі, а не порізнено.

В силу особливостей сільського господарства визначення його економічної ефективності вважається більш складним, ніж в інших галузях. Тому, на нашу думку, ефективність виробництва повинна вимірюватись системою науково обґрунтованих, взаємопов’язаних натуральних та вартісних статистичних показників, які дозволяють одержати найбільш повну, всебічну її оцінку.

До числа основних натуральних показників слід віднести: продуктивність землі; продуктивність тварин; продуктивність праці; матеріаломісткість.

В числі вартісних показників слід назвати основні: продуктивність праці – валова продукція сільського господарства на одного середньорічного працівника; фондовіддача – валова продукція на один карбованець середньорічної вартості основних виробничих фондів; валова продукція на один карбованець середньорічної вартості фондів і оборотних засобів; рівень рентабельності окремих видів продукції; рівень рентабельності виробництва – прибуток з повної собівартості товарної продукції, %; норма прибутку – прибуток до середньорічної вартості сукупних фондів, % [135].

Основні економічні показники можуть бути доповнені рядом допоміжних, кожний із яких виконує свою визначену роль в аналізі ступеню використання ресурсів і результативності затрат. Вони тісно пов’язані між собою, зміна одного впливає на інші, пов’язані із ним показники.

Дослідження ефективності виробництва м’яса пов’язані з сукупністю факторів, де питання підвищення рівня і повноцінності годівлі вирішуються у взаємному зв’язку з виробництвом і переробкою кормів, технологією утримання худоби, механізацію виробничих процесів, забезпеченістю ветеринарно-санітарного благополуччя ферм, раціональною організацією і оплатою праці. При розробці перспективної моделі одним з основних питань є обґрунтування норм годівлі і структури раціонів стосовно до окремих технологічно-вікових періодів вирощування молодняку з урахуванням рівня м’ясної продуктивності. Розробці раціонів передувало економічне обґрунтування типів годівлі молодняку, котре проведене із застосуванням ЕОМ, при фактичній і перспективній врожайності кормів. Фізіологічний стан і продуктивність худоби залежить від її забезпечення високопоживними кормами. Його визначають порівнянням можливого надходження кормів з потребою в них. Потребу в кормах слід визначити виходячи з планового обсягу виробництва продукції чи голови тварини, потребу уточнено по періодах утримання тварин (пасовищний і стійловий). Такий аналіз конкретизує забезпеченість кормами, ураховуючи вказані особливості. При цьому встановлюють структуру кормового раціону, його збалансування. Розрахувати оптимальний раціон, збалансування за всіма нормативними показниками поживності, маючи на увазі вартість і фактичну поживність кормів, стало можливим лише з застосуванням ЕОМ. Використання ЕОМ дозволило оперативно уточнити раціон в залежності від наявності кормів в господарстві і їх хімічного складу, при цьому були враховані вимоги повноцінності збалансування раціону по значній кількості нормативних показників поживності. Застосування раціонів, складених за допомогою ЕОМ на основі деталізованих норм годівлі і фактичної поживності кормів, забезпечує підвищення продуктивності тварин на 10-15 % при зниженні на 10-20 % витрат кормів на одиницю продукції.

Критерієм економічної ефективності порівнюваних типів годівлі служить найменша вартість кормів на 1 ц приросту живої маси і найбільший розмір виробництва м’яса на 1 га кормової площі.

Головним джерелом збільшення виробництва м’яса і покращання його якості є розширення масштабів та інтенсифікація вирощування і відгодівлі молодняку на основі випереджуючого розвитку кормової бази і організації повноцінної годівлі тварин, організації відгодівлі дорослої вибракуваної худоби, промислове схрещування, прискорений розвиток спеціалізованого м’ясного скотарства, послідовне здійснення спеціалізації і концентрації виробництва, на базі міжгосподарської кооперації і переведення галузі на індустріальну основу.

Для просування економічних реформ, інтеграції економіки у світове господарство в роботі досліджені питання ринкового механізму, принципи і методи вивчення ринку і економічної кон’юнктури, основ стратегічного планування, комплексу заходів ефективного впливу на конкурентні позиції в ринкових умовах. Різні варіанти і інтегроване, взаємопов’язане використання маркетингових заходів дозволяють сільськогосподарському підприємству по виробництву м’яса підвищити конкурентні позиції на ринку або його сегментах, реалізувати поставлені в маркетингових програмах цілі і задачі, в тому числі і стратегічні. В останні роки на виробництві м’яса спостерігається посилений поділ праці, тому слід очікувати, що зв’язки між виробництвом і переробкою в цій галузі наберуть нові форми.

Метод обчислення сумарних фізіологічних потреб населення через середньодушове споживання простий і може мати місце для того, щоб визначитись із ступенем загального забезпечення людей в тих чи інших продуктах харчування по відношенню до фізіологічного нормативу на певний період. Він потрібний, щоб намічати загальні віхи для виробництва на далеку перспективу і коригувати структуру харчування в напрямі більшої раціональності. Проте цей метод зовсім непридатний для конкретних товаровиробників, керівництва окремих галузей у складанні виробничих програм на коротко - і середньострокову перспективу. Ефективне прогнозування розвитку виробництва має враховувати реальний попит населення, що складається на певному етапі розвитку суспільства [142].

В резолюціях Всесвітньої конференції з питань продовольства (1974 р.) зафіксовано, що доступ до продовольства – це одне з основних прав людини, яке не потрібно “заробляти”. В той же час багато лише від природних потреб призводить до дестимулювання підприємницької ініціативи. Найбільш раціональним підходом є поєднання цих двох тенденцій.

В умовах динамічного розвитку суспільства, змін в його пріоритетах товаровиробникам важливо правильно врахувати місткість товарних ринків, тенденцій розвитку ринкового попиту споживачів. Це практично означає, що слід оперувати не обсягами, які розраховані через усереднені показники, а обсягами, що складають сумарний попит всіх ринкових індивідів.

Проте економічна теорія опрацювала методи, які дозволяють суто індивідуальний попит переводити в площину ринкового споживчого попиту. Останній вона розглядає як величину сукупного попиту по окремих сегментах ринку.

При наявності інформації доречно розрахувати ще й окремо попит на м’ясо і м’ясопродукти, оскільки закономірності по них можуть дещо відрізнятися.

За умов, коли харчування найбідніших верств населення може зводитись практично до одного продукту – хліба, останній може перетворюватися на “товар Гіффена”, який на зростання ціни реагує збільшенням споживання. В умовах надзвичайно низьких рівнів мінімальних пенсій і заробітних плат, несвоєчасності їх виплат такі ситуації є реальністю для частини населення і закономірним є той факт, що із зменшенням доходів, перш за все, знижується споживання більш еластичних товарів.

Фактичне споживання м’ясопродукції всіх видів виражене в умовних одиницях може вважатися сумарним фактичним попитом на відповідний період. Це і є місткість внутрішнього ринку за ринковими об’єктами.

Для прогнозних розрахунків місткості м’ясопродуктового ринку, краще застосувати показник середньодушового споживання м’ясопродуктів, оскільки кількість населення по роках суттєво змінюється.

Щодо впливу зовнішніх факторів на попит, то до них відносяться: доходи споживачів; уподобання споживачів, що ведуть до зміни пріоритетів у споживанні; інфляція; число покупців на ринку.

Зовнішні фактори впливають на розміри попиту позитивно при сприятливих умовах. Результат залежатиме від сумарного ефекту впливу цих факторів. Проте він, найбільшою мірою залежить від характеру споживання товару залежно від доходів по групах споживачів. Можна передбачати, що відносно одного і того ж товару, на різних етапах розвитку суспільства різні групи споживачів можуть вести себе по-різному.

Для того, щоб методично правильно дослідити сумарний ринковий попит, слід провести сегментацію населення країни за рівнем доходності. Далі визначаються закономірності споживання м’яса по сегментах (групах населення за доходами). Сума всіх добутків середнього споживання товару по групах, зважена на чисельність населення в них, є фактичним ринковим попитом за відповідний період. Це місткість внутрішнього ринку визначена через сегментацію за доходами суб’єктів споживання. І останній, і вище викладені способи визначення попиту м’ясопродукції, мають давати у розрахунках результати досить близькі. Таким чином, обсяг ринкового фактичного попиту більш точно визначається через середньодушове споживання і чисельність населення, а закономірність споживання для прогнозування – через сегментування населення за доходами.

Суспільство за останні роки надзвичайно розмежувалося за рівнем доходів на душу населення. Різниця у доходах між крайніми групами – п’ятнадцятикратна. Прояви попиту у споживачів різних демографічних груп з різними доходами різні.

Кожний товар в сучасних умовах має взаємозамінні товари. Тож при зміні співвідношення цін, рівня доходів, споживацьких переваг або при перетворенні певних товарів на дефіцитні, відбувається зміна пріоритетів у споживанні, в зв’язку з чим змінюються обсяги попиту на ті чи інші види товару.

Функція сукупної корисності в мікроекономіці виражається формулою:

TU = (x, y)1/2 (1.4)

Де TU – загальна користь,

X i y – відповідні товари.

Це типова функція Кобба-Дугласа. Практичне значення її проявляється через закон спадаючої граничної корисності підтверджується, що чим більше використовується товару, тим менша його гранична користь для споживача. На практиці це призводить до того, що по мірі насичення товаром споживач в певний момент може змінити свій пріоритет, замінити один товар іншим. Товаровиробники, торговці мають відчути, де проходить межа насиченості споживацького попиту, інакше вони не зможуть реалізувати свою продукцію в повному обсязі і працюватимуть на склад, або змушені будуть зменшувати обсяги виробництва і втрачатимуть прибутки.

Гранична норма зміщення благ дорівнює співвідношенню цих товарів. Це означає, що кожний додатковий кілограм м’яса, молока, овочів, картоплі, який може бути спожитий в результаті зміни уподобань споживачів в конкретній групі населення за рівнем доходів витіснятиме певну кількість хлібопродуктів. Наприклад, у групі з доходами від 90 до 120 гривень на місяць, кожний кілограм картоплі, що буде спожитий понад 151 кг на рік, зменшить споживання хлібних продуктів відповідно на 3,9 та 0,5 кг; тоді як збільшення споживання овочів на 1кг призведе до зменшення споживання хліба на 1,1 кг. В інших групах це співвідношення при заміщенні буде іншим. Тож економічний сенс норми граничного заміщення полягає в тому, що вона є тією кількістю товару, від якої споживач готовий відмовитись, щоб купити додаткову одиницю іншого товару. При незмінному бюджеті певна категорія людей, досягши граничного високого споживання низько білкових продуктів може замінювати їх певну кількість м’яса чи інших продуктів тваринницького походження, не виходячи за рамки бюджету. Якщо ж обсяги пропозиції висококалорійних продуктів зменшуються або різко зростають ціни на них, в раціонах населення відбувається відповідна заміна їх на товари низької категорії за нормою граничного заміщення. Це теоретичне положення може мати важливе практичне значення при розробці прогнозів загальних обсягів попиту на м’ясопродукти на фоні змін попиту на товари-замінники.

Якщо поєднати споживацькі переваги, витрати, що не можуть перевищувати доходи і ціни на товари, то буде рівняння, що відоме у мікроекономіці як формула бюджетного обмеження:

І = Рx * X+Py*Y, (1.5)

Де I – споживчий доход;

Px – ціна на х-товар;

Py – ціна на у-товар (товар-субститут);

X – кількість спожитого х-товару;

Y – кількість спожитого у-товару.

Якщо, наприклад, відомо, скільки в тій чи іншій соціально-економічній групі витрачалось коштів на хліб і м’ясо, скільки споживалось цих продуктів, і за якою ціною вони закуповувались, то при зміні цін на один з них можуть бути розраховані обсяги споживання іншого товару.

Перехресна еластичність по ціні вимірює зміну купівельного товару за рахунок зміни цін. Тільки пряма еластичність – попит від зміни власних цін, за допомогою перехресної еластичності вивчає, як змінюється попит, наприклад, на хліб, при збільшенні цін на інші продукти (наприклад, картоплю чи м’ясо).

Правильне визначення еластичності для конкретного товару і розуміння того, що попит споживача у грошовому виразі є водночас загальною виручкою для продавців даного товару, дозволяє останнім вибрати шляхи максимізації прибутку. Окрім мінімізації витрат це може бути збільшення виручки за рахунок зміни цін. Знаючи діапазон цінової еластичності попиту, товаровиробники можуть ефективно маніпулювати ціною без загрози суттєвого звуження ринків збуту своєї продукції.

Висновки до розділу І

Комплексне дослідження теоретичних аспектів проблеми економічної ефективності дозволяє зробити наступні висновки:

1. Розглядаючи науково-теоретичні основи економічної ефективності виробництва, слід зробити висновок, що вона відображає суть процесу відтворення і характеризує ступінь досягнення основних цілей, які визначаються економічними законами відповідно до суспільного і госпрозрахункового відтворення.

2. В самому широкому розумінні ефективність можна характеризувати як відношення результату діяльності людини в процесі виробництва до витрат на його одержання. Враховуючи особливості виробництва м’яса і узагальнюючи трактування наукової літератури дійшли висновку, що під економічною ефективністю виробництва м’яса слід розуміти істотне збільшення виробництва високоякісної, екологічно-чистої продукції необхідної суспільству на голову худоби і одиницю кормової площі з найменшими матерільно-грошовими витратами на одиницю продукції на основі підвищення продуктивності праці, раціонального використання ресурсів.

3. Для об’єктивної оцінки стану вивченості змісту категорії економічної ефективності, необхідно визначитись із параметрами, які його характеризують. На наш погляд до них слід перш за все віднести: відповідність економічних законів і категорій, що використовуються при дослідженні економічної ефективності реально існуючим виробничим та соціальним зв’язкам і досконалості показників, які використовуються при її визначені.

4. Дослідження економічної ефективності виробництва м’яса з подальшою його інтенсифікацією пов’язане з урахуванням сукупності показників і факторів рівня останньої. Тому м’ясні галузі мають розглядатись як складна система, що динамічно змінюється, а раціональне використання ресурсів – як зниженням їх питомих витрат на одиницю продукції шляхом впровадження досягнень науки і передового досвіду.

5. Узагальнення літературних джерел стосовно ринкової теорії та сутності товарного виробництва свідчить, що воно базується на економічній ефективності праці і залежить від інтересу товаровиробника до виробництва.

6. Стосовно ринку м’яса, то його рівень формується залежно від потреб населення, розвитку переробних підприємств та необхідності залучення в товарний обіг наявного ресурсного потенціалу.

РОЗДІЛ ІІ

СТАН ВИРОБНИЦТВА М’ЯСА В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЙОГО РИНКУ

2.1. Стан та тенденції розвитку виробництва м’яса

Виробництво м’яса відіграє важливу роль в забезпеченні населення продуктами харчування. М’ясопродукти мають провідне значення в структурі продовольчих товарів. Вони є основою добробуту населення і ефективного розвитку АПК країни. Але тенденції, що склалися у виробництві і споживанні м’яса за останні роки, свідчать не на користь його розвитку і задоволення в них потреб населення.

Економічна криза негативно позначилась на виробництві м’яса, скоротилося поголів’я великої рогатої худоби і свиней, на досить низькому рівні знаходяться продуктивність тварин, недовантажуються потужності промислових підприємств з переробки м’яса, недостатньо розвиваються економічні, технологічні та організаційно-господарські зв’язки між сільськогосподарськими та промисловими підприємствами, що призвело до відносно низького рівня ефективності виробництва продукції.

Насичення ринку продовольчими товарами в значній мірі залежить від його виробництва сільськогосподарськими товаровиробниками.

Приріст м’яса нарощувався до 1990 р. і порівняно з 1995 р. збільшився в 2,3 рази, але в наступні 11 років сільськогосподарські товаровиробники знизили рівень виробництва м’яса до рівня 1955 р. В даний час основний тягар по вирощуванню худоби лягає на особисті селянські господарства, які в 2000 р. виробляли приблизно скільки ж м’яса як і в 1990 р., а порівняно з 1955 р. збільшили зростання виробництва у 1,5 рази. Сільськогосподарські підприємства в 2000 р. виробили м’яса в обсязі 26,3 % від загального виробництва, тоді як в 1990 р. даний показник склав 71,1 %. Отже, відновити чисельність поголів’я тварин та збільшити обсяги виробництва продукції галузі необхідно насамперед у реформованих сільськогосподарських підприємствах, тобто там, де мали місце найбільші втрати.

Вирощування худоби та птиці в 2002 році збільшилося порівняно з попереднім роком у всіх категоріях господарств на 4,2 %, в основному за рахунок свиней і птиці.

Відбулися зміни у структурі виробництва м’яса (табл. 2.1). У 2002 році порівняно з 2001 роком зросла частка птиці і свиней, у той час як частка великої рогатої худоби значно зменшилася.

Таблиця 2.1

Структура виробництва м’яса в сільськогосподарських

Підприємствах Київської області, %

Середньодобові прирости великої рогатої худоби в 2003 році знизилися проти 2002 року на 9 %, свиней – на 8,2 %.

Надходження приплоду від корів і телиць, які розтелилися, скоротилося на 15,7 %, поросят від основних свиноматок та тих, що перевіряються, – на 29,9 %. Падіж великої рогатої худоби збільшився на 29,3 %, свиней – на 32,6 %.

Зростання частки продажу худоби та птиці переробним підприємствам в 2001 році зумовлене запровадженням доплат за високовагову худобу й дотацій за рахунок повернення сум ПДВ при реалізації худоби на м’ясопереробні підприємства.

У 2002 році, за рахунок повернення ПДВ, товаровиробникам нараховано дотації за реалізовану худобу та птицю, проте частка цього каналу реалізації скоротилася через низькі ціни, які пропонують м’ясопереробні підприємства.

Рівень доходів споживачів визначає обсяги попиту на м’ясо та м’ясопродукти, споживання яких залишається на низькому рівні. У 2001 р. споживання м’яса всіх видів на душу населення становило 31,1 кг, у 2002 р. – 32,5 кг. Підвищення доходів населення в 2003 р. у результаті росту мінімальної заробітної плати і розміру пенсій зумовило зростання душового споживання м’яса і м’ясопродуктів.

Зростання виробництва і реалізації сільськогосподарськими товаровиробниками худоби та птиці сприяло зростанню виробництва м’яса переробними підприємствами. Так, за 2003 р. порівняно з 2002 р. переробними підприємствами вироблено м’яса на 29,1 % більше, в тому числі яловичини – на 14,0 %, свинини – на 65,2 %. Виробництво м’яса птиці, за вказаний період, збільшилося на 44,9%, ковбасних виробів – на 35, 1 %. Стосовно останніх, то їх зростання було дещо повільнішим. Саме в минулому році почастішали випадки повернення ковбасних виробів на вторинну переробку, оскільки продукція не була реалізована до закінчення терміну її зберігання.

Вдосконалення організації виробництва м’яса для переробних підприємств виступає як поглиблення інтеграції з виробництвом, подальший розподіл праці, впровадження оренди, розвиток міжгалузевих зв’язків [123].

Скотарство – одна з найважливіших галузей сільського господарства. Як галузь тваринництва воно має надзвичайно велике на тільки народногосподарське економічне, а й соціальне значення. Поряд з цим це одна з найбільш трудомістких галузей аграрної сфери, яка включає великомасштабну капіталомістку виробничу систему, що забезпечує зайнятість робочої сили у сільському господарстві. При реструктуризації сільськогосподарських підприємств скотарство більш чітко розділилося на суспільне та приватне [138; 144; 149; 167; 176].

Кризове становище скотарства поглиблюється тим, що серед надміру великих втрат, які воно понесло в останні роки, значна частка припадає на ті з них, які належать до важковідтворюваних, особливо поголів’я великої рогатої худоби (табл. 2.2).

Тенденції до зменшення вирощування великої рогатої худоби та виробництва яловичини, яка намітилась на початку 2003 р., спостерігалася протягом року.

В сільськогосподарських підприємствах вирощування великої рогатої худоби в живій вазі зменшилося порівняно з відповідним періодом 2002 року на 25 %, реалізовано на забій на 8,0 % більше. Знизилися і середньодобові прирости худоби. Якщо у 2002 р. середньодобові прирости великої рогатої худоби при вирощуванні, відгодівлі та нагулі становили 364 г, то за 2003 р. – зменшився до 334 г.

В 2003 році поголів’я великої рогатої худоби на вирощуванні та відгодівлі в усіх категоріях господарств порівняно з 2002 р. скоротилося на 29,0 %, у т. ч. в сільськогосподарських підприємствах – на 38,0 %, у господарствах населення – на 2,8 %. Поголів’я худоби м’ясного напрямку зменшилося на 17% [25; 42; 52; 53].

Таблиця 2.2

Стан вирощування приросту та годівлі великої рогатої худоби у категоріях господарств Київської області

На кінець 2003 року обсяги вирощування великої рогатої худоби в усіх категоріях господарств зменшилися проти 2002 р. на 11,2 %, у т. ч. в сільськогосподарських підприємствах – на 38 %, в господарствах населення – на 2,5 %. Реалізація худоби на забій у живій вазі в усіх категоріях господарств та, зокрема в сільськогосподарських підприємствах зменшилася відповідно на 1,8 і 9,6 %, а в господарствах населення на 2,1 %.

1Економічні показники сільськогосподарських підприємств вміщують дані за формою звітності 50 – с.-г. великих та середніх сільськогосподарських підприємств з чисельністю працюючих понад 50 осіб (господарських товариств, виробничих сільськогосподарських кооперативів, приватних підприємств, включаючи великі фермерські господарства)

Такий стан галузі зумовлений дією чинників, насамперед, економічного характеру. На макрорівні – це диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, позбавлення державної підтримки розвитку скотарства, на мікрорівні – низький рівень забезпечення оборотними коштами, зниження рівня годівлі, погіршення якості кормів і матеріально-технічної бази, зниження рівня організації виробництва й мотивації праці. Все це не дає змоги застосувати нові технології, не забезпечує ритмічності виробництва, не сприяє збільшенню обсягу продукції, поліпшенню якості та зниженню собівартості яловичини. У нинішніх умовах забезпечення високого рівня розвитку скотарства вимагає від господарств значних матеріальних і фінансових ресурсів, які у більшості з них відсутні.

Пріоритетна роль в забезпеченні населення м’ясом і м’ясопродукцією належить також свинарству. Свинарство в Україні завжди було провідною галуззю тваринництва. Але за останні десять років поголів’я свиней зменшилось в 2,5 рази, продуктивність поголів’я на 26 %, отримано приплоду поросят, у т. ч. від основних свиноматок відповідно на 35 % і 34 % менше. Зменшення поголів’я приплоду відбулося в результаті спаду поголів’я основних свиноматок на 2,1 % та зменшення виходу приплоду в розрахунку на 100 основних свиноматок.

Обсяги вирощування свиней в 2003 р. проти 2002 р. відносно збільшилися на 13,0 %, середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі ‑ на 10,4 % і в 2003 р. становили 228 г. Відбулося зростання відсотка падежу на 1,5 відсоткових пункту.

У 2002 р в особистих господарствах населення налічувалося 64,0 % поголів’я свиней і вироблено (вирощено) 79,0 % м’яса свиней (в живій вазі). В останні місяці 2002 р. спостерігався спад поголів’я, який продовжився і у 2003 році. Однією з причин цього явища є погіршення в забезпеченні кормами і значні їх витрати на одиницю продукції в сільськогосподарських підприємствах. Крім того, одним з джерел надходження молодняку свиней в господарства населення є сільськогосподарські підприємства: в 2002 р. останніми було продано населенню та видано в рахунок оплати праці на 16 %, а в 2003 р. на 32,0 % менше, ніж за 2001 рік.

Перелічені фактори, а також низькі ціни на свиней спонукали до зменшення поголів’я (табл. 2.3).

Такі зміни зумовлені рядом причин. По-перше, виробництво свинини в суспільному секторі тривалий час є збитковим, що обумовлено низькими закупівельними цінами при реалізації свиней м’ясокомбінатам. По-друге, виробництво свинини у приватному секторі є одним із важливих джерел поповнення сімейного бюджету.

Також, слід зауважити, що фермерські господарства практично не займаються виробництвом продукції свинарства у зв’язку із його збитковістю, що зумовлено відсутністю еквівалентності обміну між сільським господарством і галузями, що його обслуговують. Суспільний сектор в нинішніх умовах виконує функцію соціального захисту населення, яке має дуже низьку купівельну спроможність.

Зміна економічних відносин і умов виробництва в зв’язку з переходом до ринку суттєво позначилася на його виробничій та економічній діяльності (Додаток А1). Донедавна соціально-політична ситуація не сприяла повноцінному розвитку галузі [81; 80].

Птахівництво області пережило глибоку кризу, яка супроводжувалася різким скороченням поголів’я, зростанням втрат, зменшенням обсягів виробництва продукції та зниженням її економічної ефективності. У значній мірі це зумовлено загостренням ресурсної незбалансованості виробництва, погіршенням стану і якості його технологічності, розривом налагоджених внутрішньогалузевих зв’язків, порушенням паритетних фінансових відносин між птахівництвом і суміжними з ним галузями, загостренням фінансового дефіциту та зниження платоспроможності птахопідприємств.

Таблиця 2.3

Стан вирощування приросту та годівлі свиней в Київській області

Аналіз свідчить, що, незважаючи на значні відмінності в результатах роботи окремих птахопідприємств, принципи організації виробництва на промисловій основі в цілому гарантують успіх галузі. Так, у 1989 році (пік розвитку галузі) середня несучість курей-несучок у господарствах ВО “Київптахопром” становила 251,3 шт. яєць, середньодобові прирости молодняку курей яєчних порід – 9,9 г, бройлерів – 20,8, качок – 41,6, індиків – 37,7 г. Виробничий потенціал забезпечував високу доходність галузі. Рівень рентабельності виробництва та реалізації м’яса птиці в середньому по об’єднанню складав 38,4 %.

Проте в наступні роки виробництво м’яса птиці зазнало істотних змін. Передчасне руйнування виробничо-економічних зв’язків, внаслідок чого птахогосподарства залишилися без зерна кукурудзи, соєвого шроту, рибного борошна, білково-вітамінних добавок та вітамінів, які є основними компонентами комбікормів і не виробляються в достатній кількості в Україні, зумовили нестабільне постачання останніх, різке погіршення їх якості, відхилення від рецептів.

Неповноцінна годівля, незадовільний стан ветеринарного забезпечення галузі негативно відобразилися на рості захворювань та зростанні чисельності загибелі птиці.

На фоні дефіциту кормів, інших матеріальних ресурсів, зростання загибелі птиці відбулося скорочення чисельності поголів’я, внаслідок чого на початок 1999 року утримувалося голів птиці всіх видів лише 40,2 % рівня 1989 року. При цьому значне зменшення відбулося у спеціалізованих підприємствах по виробництву м’яса птиці. Згорнулося вирощування бройлерів, качок, індиків на м’ясо. Виробничі потужності згаданих господарств в останні роки практично не використовуються. Скорочення поголів’я птиці при одночасному зниженні їх продуктивності зумовило зменшення валового виробництва м’яса птиці.

Негативні зміни в галузі пов’язані також з неврегульованістю макроекономічних механізмів. Значне зростання цін на електроенергію, комбікорми, інші промислові товари, високі процентні ставки за кредити призвели до різкого зниження її економічної ефективності.

Найбільше потерпіли від зростання цін підприємства м’ясного напрямку, в результаті чого їх продукція виявилася неконкурентоспроможною і збитковою. Починаючи з 1994 року середня ціна реалізації 1 ц живої маси птиці не перевищує її собівартості. Критичним для галузі виявився 1996 рік, коли рівень збитковості виробництва м’яса птиці в середньому знизився до 70 %. Незначні позитивні зрушення у рості цін реалізації на продукцію галузі сприяли зменшенню збитковості виробництва м’яса птиці до 47,0 %.

Дослідженнями встановлено, що фінансовий стан практично всіх птахогосподарств об’єднання є скрутним, особливо низький його рівень на підприємствах м’ясного напрямку. В результаті п’ятирічного збиткового виробництва значно зросла кредиторська заборгованість відгодівельних птахопідприємств. Більшість із них виявилися неплатоспроможними і припинили виробництво м’яса птиці. На межі банкрутства опинилися великі промислові комплекси, спеціалізовані на виробництві м’яса: бройлерів – КСП “Морозівське”, качок – ДППЗ “Яготинський”, індиків – ВАТ “Мирненське” і ВАТ Птахофабрика “Гайшинська”.

Останні роки характеризуються зростанням пропозиції м’яса птиці. Цьому сприяло збільшення поголів’я птиці в усіх категоріях господарств, особливо в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності, які звітують за оперативною звітністю (табл. 2.4).

Як бачимо у 2003 році проти 2002 року поголів’я птиці в усіх категоріях господарств скоротилося на 2,3 %.

Таблиця 2.4

Показники вирощування м’яса птиці та витрат кормів в усіх категоріях господарств Київської області

Найбільш великі підприємства з вирощування птиці і найбільша чисельність домашньої птиці знаходиться у Київській області (14,0 млн. гол.). Одним із чинників скорочення поголів’я птиці в усіх категоріях господарств є суттєве збільшення рівня цін на комбікорм через підвищення цін на фуражне зерно.

За 2003 рік відбулося збільшення на внутрішньому ринку виробництва комбікормів на 12,0 %. Проте, через подорожчання сировини для виготовлення комбікормів середній рівень відпускних цін на комбікорм для птиці (франко-склад, грн./т) на початок жовтня 2003 року дорівнював 1100-2060 грн./ц (нижня межа цін зросла на 32 % до рівня І кварталу поточного року).

Зростання поголів’я птиці зумовило збільшення виробництва (вирощування) і реалізація її м’яса.

Баранина та козлятина не входить до числа основних видів м’яса, на її частку припадає близько 1 % виробництва всіх видів м’яса.

Однак вирощування приросту овець і кіз у живій вазі у 2003 р. зменшилося порівняно з 2002 р. у сільськогосподарських підприємствах на 8,3 %, а в господарствах населення – на 2,1 %.

Основною причиною зменшення виробництва м’яса овець і кіз є скорочення поголів’я та зниження їх м’ясної продуктивності. У структурі поголів’я овець і кіз усіх категорій господарств кози становлять близько 50 %, у господарствах населення їх утримання сягає до 99,0 %.

Одним із недоліків галузі вівчарства у виробництві баранини та козлятини є прорахунки в організації нагулу й відгодівлі. Внаслідок цього багато тварин, які здають на м’ясо мають вгодованість нижче середньої, що знижує не тільки їх вагу, а й харчові якості. При цьому від кожної вівці недоодержують більше 10 кг приросту живої маси. Середньодобові прирости овець і кіз за останні роки становлять 24,25 г, хоча при інтенсивному вирощуванні ягнят на підсосі можна одержувати по 200-250 г до 2-місячного віку та 170-200 г до 3-3,5 місячного. При подальшій інтенсивній відгодівлі можна довести їх живу вагу до 42-50 кг проти 26 кг за останні роки.

У сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності в 2003 р. виробництво м’яса овець і кіз у живій вазі на 9,7 % менше рівня 2002 р.

Отже, за останні роки спостерігається збільшення приросту свиней і птиці. Що ж до скотарства, то вирощування його приросту значно зменшується, все це призводить до змін в структурі виробництва, реалізації та споживання м’яса.

2.2. Функціонування ринку м’яса

Проблема реалізації товару була і залишається значно складнішою, ніж його виробництво. Перехід до ринкових відносин довів справедливість, що найбільш проблематичною ланкою відтворювального процесу є реалізація продукції. За своєю природою ця ланка залежна від дії багатьох факторів, які часто є погано прогнозованими. Саме тому в загальній схемі кругообороту капіталу процес реалізації товарів є найуразливішим місцем. В його основі лежать одвічні суперечності між прагненням капіталу до постійного розширення масштабів виробництва продукції і обмеженістю платоспроможного попиту споживачів; між прагненням виробників до вузької спеціалізації в той час як споживачам більше імпонує можливість широкого вибору; протилежність інтересів власників виробничого і торгового капіталу. Отже, саме в сфері обігу формується ринок [92].

Розглядаючи потенціал ринкової пропозиції м’яса як обсяги, що сумарно дорівнюють залишкам продукції на початку року, валовому її виробництву у всіх категоріях господарств та обсягам імпорту товару в поточному році, слід відмітити, що вона відрізняється від обсягів фактичних обмінних операцій тим сильніше, чим більш несприятливими є умови для реалізації певного виду продукції. Причиною цього можуть бути: нерозвиненість інфраструктури збуту; несприятлива кон'юнктура внутрішнього ринку; погіршення умов для експорту; посилення тенденції до самозабезпечення товаровиробників; зміна уподобань споживачів на користь інших товарів.

Згадані причини повною мірою відносяться до всіх м’ясних товарів. На відміну від країн раціональної економіки, м’ясо в Україні має досить низьку товарність. Обсяги торгівлі будь-якого виду м’яса – це ті обсяги товарної продукції, які пропонують на продаж з урахуванням умов і тенденцій розвитку світових, національних, регіональних ринків у певних межах часу.

Пропозиція товару залежить від: власної ціни товару на ринку; запровадження технологій і цін на вхідні ресурси; цін на товари-замінники; організаційних заходів держави щодо регулювання ринку; кількості продавців на ринку; наявності і доступності для товаровиробників ресурсів виробництва [127].

Залежність пропозицій від власної ціни товару показує не лише ту кількість товару, яку виробники готові запропонувати на продаж по конкретній ціні, але й ту кількість, яка може бути запропонована при будь-якій ціні. По мірі зростання ціни зростає і пропозиція.

Залежність пропозиції від ціни можна прослідкувати на базі даних біржової торгівлі на умовах споту чи форварду. Проте стійкої функціональної залежності відстежити по українських біржах все ще не вдається через значний вплив державного цінового регулювання і відсутність безперервного потоку товару на біржах.

Застосування новітніх ефективних технологій, зниження цін на вихідні ресурси і відповідне зниження витрат на одиницю продукції; відміна експортних квот і ліцензування; зниження нормативів на забруднення навколишнього середовища – всі ці заходи діють в напрямі збільшення пропозиції вітчизняного товаровиробника при незмінних цінах. Введення квот на вивіз продукції, інфляція витрат означає зниження обсягів пропозиції при тих же рівнях цін.

Найважливішим з усіх перелічених факторів, що впливають на пропозицію м’яса є витрати виробництва, особливо кормів, саме вони визначають, чи буде товаровиробник нарощувати виробництво продукції для збільшення пропозиції на ринку чи скоротить його. Чим більша різниця між ринковою ціною і собівартістю м’яса, тим вище вірогідність нарощування потенційної пропозиції і обсягів продажу товару на ринку. Водночас собівартість продукції є похідною від застосовуваних технологій. Негнучкість останніх в межах короткого періоду за умов нестабільної цінової ситуації зменшує можливість адаптації товаровиробника до ринкових умов, збільшує його господарський ризик; на довгому періоді перетворює продукцію на неконкурентоспроможну. Протягом останніх років в умовах інфляції відбулась поступова переорієнтація з інтенсивних на екстенсивні технології виробництва м’яса. Перехід на більш дешеві технології дозволив українському товаровиробникові залишитися конкурентоспроможним на ринку, однак при цьому різко скоротились обсяги потенційної пропозиції.

Що стосується пропозиції на товари, які є продуктами переробки м’яса, то її обсяг є також функцією багатьох аргументів. Найважливішими серед них: ціни на ринку, собівартість виробленого товару, наявність потужностей і ступінь їх завантаженості, ціни змінних товарів [129].

Важливим є те, що підприємства в ринкових умовах можуть закупити сировини стільки, скільки їм потрібно і чим більш досконалий ринок, тим більша можливість у придбанні відповідних ресурсів.

Знаючи тенденції змін у ресурсному забезпеченні та ціновій кон’юнктурі, можна розрахувати обсяги потенційної пропозиції цих товарів з боку вітчизняних товаровиробників на певну перспективу. Однак ввезення дешевшої, ніж вітчизняна, продукції у великих обсягах на ринок протидіє нарощуванню ціни на ринку в разі підвищення попиту на величину імпорту.

Сумарна пропозиція товару на ринку у звичайних умовах не є лише пропозицією з боку внутрішнього виробника, вона доповнюється товаром, що ввозиться по імпорту.

Встановити певні залежності попиту від ціни можна і за даними біржової торгівлі, якщо остання не занадто врегульована, не є ринком “одного покупця” і коли користування товаром є безперервним.

Доречно зауважити, що на відміну від пропозиції, залежність між обсягами попиту на біржовому ринку і цінами на м’ясо більш виражена.

Оскільки рівноважний стан ринку є найбільш оптимальним (при цьому відсутні і дефіцити, і перенасичення), то розробка і адаптація методик, які б дозволяли простежувати взаємодію попиту і пропозиції, визначення ринкової рівноваги залишається актуальним завданням. Знаходження оптимуму важливо як для прогнозування розвитку галузей м’ясовиробництва і торгівлі м’ясом, так і для управління ринками [131].

Проте далеко не всяка рівновага задовольняє суб’єкти ринку. Дії державних органів мають бути спрямовані на встановлення рівноважного стану ринку м’яса на такому рівні, який би сприяв збільшенню його виробництва, а не його застою; нарощуванню споживання, а не встановленню його на мінімально низькому рівні.

При незмінному попиті і зменшенні пропозиції м’яса ціна на нього закономірно зростає, іноді досить сильно відхиляючись від витрат. Збільшення пропозиції призводить до зниження ринкової ціни. Отже, нарощування виробництва м’яса без можливості збільшення його збуту може призвести до зменшення рентабельності товару і навіть до прямих збитків товаровиробників.

При реалізації м’яса досить поширені ситуації, коли регулюючі заходи здійснюються одночасно відносно стримування пропозиції і попиту на ринку. Але, інколи найбіднішим верствам населення надаються субсидії на м’ясо і м’ясопродукти, товаровиробникам створюються сприятливі умови для нарощування експорту, а пропозиція конкурентоспроможна на світовому ринку і тоді, з одного боку, зростає внутрішній і зовнішній попит на м’ясо, з іншого – зростає пропозиція м’яса на ринок [130].

Не налагоджений збут м’яса на експорт і обмежений внутрішній попит “збиває” ціну, змушує товаровиробників скорочувати обсяги виробництва, після чого ціна знову має тенденцію до підвищення.

Необхідність державного впливу на формування цін на м’ясо зумовлена їхнім низьким рівнем, значними коливаннями і відсутністю паритету цін на м’ясо і промислову продукцію. Індекси цін на сільськогосподарську продукцію демонструють загальносвітову тенденцію падіння рівня цін.

Стабільного підвищення цін на м’ясо зумовлюється “нееластичністю” попиту на продовольчі та непродовольчі товари, який росте повільніше, ніж на промислову продукцію; причина цього – певна “традиційність” споживання; неможливість оперативно реагувати на ринковий попит через сезонність виробництва, залежність від природних факторів, інертності або низької мобілізації ресурсів.

Висока залежність виробництва м’яса від інших галузей надають їм можливість диктувати ціни на ресурси. В результаті для придбання 1 т бензину потрібно продати 410 кг яловичини.

Аналіз світової і вітчизняної літератури свідчить про багатоаспектність ринку. Автори акцентують свою увагу на різних його гранях: теоретики раціональної економіки – на механізмові саморегулювання; політекономи і макроекономісти – на економічних відносинах в процесі обміну; маркетологи – на місці реалізації товару.

Діяльність АПК відбувається завдяки функціонуванню системи ринків. В результаті взаємодії ресурсних ринків виробляється м’ясо, одна частина якого реалізується на ринку продовольства, а друга – на ринку сільськогосподарської сировини для виробництва м’ясопродуктів [141].

Агрегативний ринок м’яса розглядається як один з ринків сільськогосподарської продукції. Він є сукупністю економічних відносин, що виникають між товаровиробниками і споживачами з приводу купівлі-продажу. Водночас він є тим економічним механізмом, який пов’язує всі елементи обмінного процесу, створюючи умови для безперервності відтворювального процесу в м’ясопродуктовому виробництві.

Агрегативний ринок залишається прикладом недосконалого ринку. Проте знаходиться у стадії формування повноцінного ринку і сприятливого збігу обставин має реальну можливість стати повноцінним ринком. Інституційна і матеріальна база для цього активно готується державними, комерційними та громадськими структурами України.

Ринок м’яса і продуктів його переробки завдяки розвитку інфраструктури (біржі, торгові доми, аукціони, розрахункові палати, система моніторингу і розповсюдження інформації про обсяги, ціни, умови фактичних продаж, про прогноз попиту, пропозиції і цінової ситуації) поступово набуває економічної передбачуваності процесів, що на ньому відбуваються.

Обмеження розмірів державного замовлення і відміни його, здійснення процесу роздержавлення і приватизації підприємств реально зменшують тиск держави і регіональних монополістів-заготівельників на сільського-сподарських товаровиробників. Індикатором ринкових цін поступово стають біржові ціни.

Управління ринком м’яса з боку держави все більше відбувається через механізм регулювання попиту і пропозиції. Активізується також управління субринків.

Ринок м’яса має свої особливості: виступаючи об’єктом купівлі-продажу кожний вид м’яса відрізняється своїми споживчими якостями, а продукти переробки м’яса формують самостійні ринки; економічна сутність ринків м’ясопродуктів досить різноманітна, ступінь значимості їх в економіці країни та стан розвитку також різні. Логічно припустити, що механізми їх формування і функціонування можуть бути нетотожні [131]. Однак, слід враховувати, що ринки м’яса функціонують не в автономному режимі, а в тісному поєднанні з іншими ринками. Саме тому кардинальні зміни в політиці можуть суттєво впливати на механізми функціонування окремих ринків.

Загальний підхід до управління ринками м’яса на державному рівні має виходити з таких принципів: найбільш ефективним з погляду економіки є ринок саморегулювання; втручання держави потрібне тоді, коли на ринку складається негативна тенденція, що стосується однієї або кількох сторін ринкового процесу, і яка може привести до регресу ринку; регулювання має бути суворо диференційованим по ринках; контроль за ефективністю заходів регулювання має бути постійним; в умовах нестабільної економіки розвиток окремого ринку неможливий.

Держава не в змозі змінити дію об’єктивних економічних законів розвитку, але вона здатна створити умови для ефективного розвитку м’ясної галузі.

В економічній історії людства завжди була потреба в регулюванні відносин власності, техніко-економічних та товарно-грошових відносин.

Щодо відносин власності, то останні завжди визнають розподіл прибутків між державою і товаровиробником, між галузями, всередині них та між ринковими суб’єктами. Доки всі суб’єкти (і держава) не стануть економічно рівноправними партнерами в ринковому процесі, доти справедливого розподілу прибутків досягти неможливо [133].

Техніко-економічні відносини включають у себе проблеми організації виробництва та інтеграційні зв’язки. Розв’язання цих питань дозволяє позитивно вирішувати проблему збільшення обсягів товарної пропозиції, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на внутрішньому і зовнішньому ринках, а в кінцевому підсумку – підвищення платоспроможності населення, яка є похідною від функціонування виробничої сфери.

Товарно-грошові відносини включають цінову, податкову, бюджетну, амортизаційну, соціальну і екологічну політику. Саме ця складова економічного механізму в ринкових умовах є найбільш суттєвою і визначальною. Підприємствам будь-якої форми власності чи з будь-якою організацією виробництва доводиться підкорятися цим правилам. Якщо ж останні виявляються непридатними, то страждають всі категорії ринкових суб’єктів. Реальною формою протесту проти неефективної економічної політики стає зменшення виробництва товарів, їх продажу і перетворення економіки на тіньову.

Ринок м’яса Київської області характеризується стихійністю розвитку. Основними проблемами його є: спад виробництва м’яса і м’ясопродукції переробної промисловості; зменшення обсягів пропозиції продукції на ринку; зниження купівельної спроможності населення і рівня споживання продуктів харчування; недостатність інвестицій для формування матеріальної бази ринку м’яса.

Вивчаючи реалізацію живої маси тварини підприємствами Київської області встановлено (табл. 2.5), що по ВРХ вона збільшується значно швидшими темпами, ніж її вирощування, по свинях – майже рівнозначна, а по птиці – зменшується (більшість вирощеного поголів’я птиці використовується для виробництва яєць). Щодо її реалізації по каналах збуту за 1999 – 2003 рр. то біля 40 % м’яса продається заготівельним організаціям (включаючи продаж за прямими зв’язками); понад 32 % – населенню через систему господарського харчування (включаючи продаж і видачу в рахунок оплати праці) і більше 25 % – на ринку, через власні магазини, ларки, палатки. Незначна частина м’яса (до 1 %) поставляється споживчій кооперації.

Відбувалися структурні зміни в напрямі зменшення реалізації м’яса заготівельним організаціям та переробним підприємствам. Основою причиною цих змін є те, що держава відмовилась проводити закупівлю м’яса за контрактами, а через відсутність коштів м’ясокомбінати скоротили до мінімальних розмірів переробку закупівельної сировини і працюють по давальницькій схемі. В останні роки сформувався новий заготівельник – крупні тренди, які працюють на бартерних умовах. Основна маса прибутків концентрується в посередника, а товаровиробник отримує кошти, яких недостатньо навіть для простого відтворення.

Вилучення бартерних операцій із системи реалізації м’яса можливе шляхом кредитування сільськогосподарських підприємств для поповнення обігових коштів; сприяння біржової торгівлі; запровадження практики тендерної торгівлі; повноцінного вексельного обігу; авансування під продукцію; встановлення жорсткого контролю за своєчасністю розрахунків між підприємствами.

Таблиця 2.5

Показники вирощування і реалізації живої маси тварин в

Аграрних підприємствах Київської області, ц

Однією з причин того, що виробництво м’яса не може поки що запропонувати споживачам високоякісну продукцію в широкому асортименті і достатній кількості, є погіршення його якості та вплив цінових чинників [173; 174; 175].

Таблиця 2.6

Структура реалізації м’яса сільськогосподарськими підприємствами по каналах збуту

У 2001 р. середня реалізаційна ціна живої великої рогатої худоби по всіх каналах збуту становила 356,8 грн./ц., а свиней (в живій вазі) –616,2 грн./ц [28].

Серед каналів реалізації найвищий рівень цін на худобу пропонували заготівельні організації – 417,4 грн./ц., що на 17% вище середньої реалізаційної ціни по всіх каналах. Це зумовлено, з одного боку, дефіцитом сировини для переробки, а з іншого – наявністю дотацій за високі вагові кондиції худоби.

У 2001 р. порівняно з попереднім середні ціни реалізації свиней м’ясопереробними підприємствами зросли в 1,9 раз. Ціни м’ясопереробних підприємств залишаються орієнтиром при реалізації свиней іншими каналами.

Найвища ціна склалася при реалізації свиней м’ясопереробними підприємствам – 668,8 грн./ц. (крім ціни реалізації пайовикам в рахунок середньої оплати праці за землю та майнові паї). Цьому сприяло законодавче рішення про дотування цін за проданих для забою переробним підприємствам свиней шляхом повернення їм ПДВ [18].

Привертає увагу швидке зростання закупівельних цін на худобу порівняно з оптовими цінами підприємств м’ясної промисловості у 2000 р. та 2001р. Так, закупівельні ціни худоби та птиці зросли у 2000 р. порівняно з 1996 р. в 5,1 рази, у 2001 р. порівняно з 1997 р. – в 4,8 рази, в той час як оптово-відпускні ціни промисловості зросли відповідно – в 3,7 та 3,0 рази, яловичини мороженої, м’яса та харчових субпродуктів домашньої птиці, субпродуктів харчових великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз та коней.

У 2002 році відбулося зниження як закупівельних, так і роздрібних цін на худобу та птицю. Якщо у 2001 році середня ціна 1 ц живої маси великої рогатої худоби, проданої по всіх каналах реалізації, становила 356,8 грн., свиней – 616,2, птиці – 505,0, то в 2002 році, відповідно, 291,9, 511,9 та 449,3 грн.

Зниження цін відбулося на фоні зростання обсягів виробництва й реалізації продукції, що закономірно. Проте основну роль у цьому процесі відіграла низька купівельна спроможність населення.

На низькому рівні залишаються закупівельні ціни на худобу та птицю і в 2003 році. Прийнята Кабінетом Міністрів України Постанова від 25.12.2002 року № 1964 “Деякі питання координації міжгалузевих відносин на ринку продукції тваринного походження”, яка передбачає створення на регіональних рівнях узгоджувальних комісій для узгодження цін, позитивних результатів поки що не дала.

Аналогічно закупівельним цінам, але повільнішими темпами відбулося зниження роздрібних цін на м’ясо як у торгівельній мережі, так і на міських ринках [125].

Сформований ціновий фактор на реалізацію живої маси великої рогатої худоби і свиней суттєво впливає на їх виробництво. Загальна сума прибутку залежить від трьох факторів: обсягу реалізації живої маси, її собівартості і товарної ціни [72].

В процесі виробництва і обміну ці фактори змінюються. Якщо скорочується позитивна різниця між ціною і собівартістю, то вона виступає в ролі прибутку. Під час збільшення різниці прибуток зростає навіть при простому відтворені. В протилежному випадку, зменшення доходів можна компенсувати тільки розширенням виробництва. Скорочення розриву між ціною і собівартістю не тільки знижує обсяг реалізації живої маси худоби, але й одночасно знижує ефективність матеріальних затрат та рівень рентабельності.

Зростання закупівельних цін сировини, поряд із зниженням платоспроможного попиту населення на продукцію галузі, призвів до низької прибутковості підприємств харчової промисловості, яка складала 7 відсотків.

Для внутрішнього ринку великої рогатої худоби характерне зменшення пропозиції і низька якість сировини. Середня жива вага однієї голови при реалізації становить 270-320 кг, а в США – понад 500 кг. Підприємства продають низьковагову худобу через незначну її продуктивність. Приватні господарства при відгодівлі у весняно-літній період випасають худобу на луках і пасовища, що знижує собівартість продукції. Орієнтуючись на потреби продовольчого ринку, де підвищеним попитом користується телятина, вони збільшують забій молодняку.

Співвідношення між цінами по різних каналах реалізації мають значні відмінності (табл. 2.7). Особливо це спостерігається з часу їх формування переважно на ринку під впливом попиту і пропозиції. Це стосується в основному виробництва м’яса великої рогатої худоби і свиней, яке неможливо виробляти без використання зерна.

Ціни на всі види м’яса майже однаковими темпами змінювалися, як по господарствах в цілому по Україні так і Київської області.

У минулому році завезено менше живої худоби й птиці, ніж у попередньому. Разом з тим незважаючи на заборону, в 2002 році до країни завезено на 6 % більше м’яса та харчових субпродуктів домашньої птиці, а харчових субпродуктів великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз та коней – більше у 2,4 раза.

У 2002 р. відбулося зростання експорту живих тварин великої рогатої худоби, свиней, птиці, овець, кіз і коней.

Основним покупцем м’яса великої рогатої худоби, свиней, птиці, овець і кіз у минулому році була Росія.

Таблиця 2.7

Відношення цін різних каналів реалізації до середньої ціни

На м’ясо продане сільськогосподарськими підприємствами

Розвиток виробництва яловичини тісно пов’язаний з реформуванням аграрних підприємств, удосконалення їх виробничої галузевої структур, які можуть бути сформовані лише на основі спеціалізації, кооперування й оптимальної концентрації галузей. Повною мірою судити про рівень економічної ефективності виробництва яловичини можна лише після її реалізації. Ринок м’яса великої рогатої худоби формується в основному з двох сегментів: перший – реалізація яловичини та телятини у свіжому вигляді, яка відбувається на ринках і в роздрібній торгівлі, другий – продаж худоби як сировини для підприємств м’ясної промисловості. Ці сегменти ринку суттєво відрізняються. Якщо перший можна віднести до конкурентних ринків, то другий є складною ринковою системою з монополістичною владою, яка полягає у формуванні закупівельної й реалізаційної ціни.

Традиційними каналами продажу великої рогатої худоби і надалі залишатимуться: реалізація переробним підприємствам; видача населенню в рахунок оплати праці (включаючи реалізацію через систему громадського харчування), продаж на ринку через власні магазини, ларки, палатки тощо. Збільшення в останній період частки продажу великої рогатої худоби сільськогосподарськими товаровиробниками переробним підприємствам зумовлено запровадженням доплат за високовагову худобу та цінової підтримки за рахунок повернення суми податку на додану вартість при реалізації переробним підприємствам. За 2003 р. дотації товаровиробникам за продану переробним підприємствам велику рогату худобу за рахунок коштів податку на додану вартість становили 62,4 млн. грн.

Стабільною у структурі продажу є частка реалізації через власні магазини, ларки, палатки, що зумовлено потребою в обігових коштах. Водночас реалізація за “іншими каналами” зростає. За 2003 р. за цим каналом сільськогосподарські підприємства реалізували 20 % загального обсягу продаж великої рогатої худоби проти 24 % у 2002р.

В 2003 р. частка продажу великої рогатої худоби сільськогосподарськими підприємствами переробним підприємствам становила 35 %, населенню в рахунок оплати праці – 14, через власні магазини, ларки, палатки – 19,0 за іншими каналами – 29 %.

За 2003р. було завезено живої великої рогатої худоби у 5,0 разів більше, ніж за минулий рік. Жива худоба завозилася із Литви (10,2 %), Німеччини (17,3 %), Угорщини (65,2 %). Зменшилися обсяги завезення замороженої яловичини, що є результатом вжитих заходів щодо попередження проявів захворювання великої рогатої худоби на губчастоподібну енцефалопатію, яка мала місце в Європейських країнах.

Споживання м’яса та м’ясопродуктів населенням залишається на низькому рівні. В 2002 р. даний показник становив 32,6 кг (частка яловичини при цьому дорівнювала близько 35 %). Це значно менше, ніж у середньому по всіх країнах світу (38,3 %) і особливо порівняно із США (121,5 кг). Визначальним у цьому є рівень доходів українських споживачів.

Як вже зазначалося, підвищення доходів населення в 2003 р. у результаті збільшення розмірів мінімальної заробітної плати і пенсій зумовило зростання споживання м’яса і м’ясопродуктів, зокрема яловичини.

Експорт живої великої рогатої худоби та яловичини свіжої і мороженої продовжує зростати. За 2003 р. область експортувала живої худоби в 2,6 раза більше порівняно з відповідним періодом 2002 р., яловичини свіжої – на 30 %, а мороженої – на 11,9 %.

Основним покупцем м’яса великої рогатої худоби і в поточному році залишається Російська Федерація. Проте місткість цього ринку за останні роки значно скоротилася.

Попит на м’ясо великої рогатої худоби в 2003 р. збільшився проти попереднього року на 2%. Це зумовлено, збільшенням експорту яловичини з України та споживанням населення на продовольчі цілі [77; 79].

Після значного зниження цін протягом 2002 р. ситуація на ринку продукції великої рогатої худоби в 2003 р. характеризується стабільністю низьких цін. Лише у серпні-вересні середні реалізаційні ціни 1 т великої рогатої худоби почали підвищуватись і перевищили рівень відповідного періоду 2002 р. Все це відбувається при зростанні обсягів виробництва продукції.

Збільшення пропозиції при стабільності грошової одиниці та відсутності значних інфляційних процесів, безумовно, сприяє зниженню реалізаційних цін. Проте домінуючою залишається низька купівельна спроможність населення.

У середньому за 2003 р. ціна великої рогатої худоби (в живій вазі), проданої по всіх каналах реалізації, становила 258,8 грн./ц, що на 41% нижче відповідного періоду 2001 р. і на 19,0% – 2002 р. За вересень 2003 р. середня ціна реалізації великої рогатої худоби зросла проти січня цього року на 21,0%.

У 2003 році як і в попередні роки найвищі ціни на велику рогату худобу були при видачі її пайовикам в розрахунок орендної плати за землю, реалізації переробним підприємствам, комерційним структурам.

За 2003 р. сільськогосподарськими підприємствами усіх форм власності продано м’яса свиней в живій вазі на 29,4 % більше, ніж за 2002 р. Реалізація здійснювалася традиційними каналами.

Продовжувалася тенденція до збільшення частка реалізації свиней м’ясопереробним підприємством (45,0 % від загального обсягу реалізації, а за 2002 р. – 37,0 %). Цьому сприяє повернення виробникам суми податку на додану вартість при реалізації свиней переробним підприємствам. Частка свиней, реалізована населенню в рахунок оплати праці та на ринках, через власні магазини, ларки, палатки, тобто поза сферою переробних підприємств, зменшується. Реалізація за іншими каналами (комерційним структурам, зарубіжним країнам тощо), бартерними угодами незначна.

Реалізація свиней підприємствами суспільного сектору здійснюється по маркетингових каналах: заготівельним організаціям, споживспілці, на ринку, через магазини, ларки, палатки, по бартеру та інших. В останні роки зменшилась реалізація через державні заготівельні організації. Зросла питома вага реалізації на ринку через магазини, ларки, палатки, населенню (з урахуванням продажу та видачі в рахунок оплати праці).

Каналами збуту м’яса свиней, вирощених в господарствах населення, залишаються продовольчі ринки, посередники, м’ясопереробні підприємства. У 2002 р. господарства населення реалізували свиней м’ясопереробним підприємствам на 6,87 % менше, ніж у 2001 р., оскільки значні обсяги реалізуються посередникам.

Частка свиней, реалізованих господарствами населення в загальному обсязі свиней, реалізованих усіма категоріями господарств м’ясопереробним підприємствам, становить 20,6 %.

Необхідно відзначити, що рівень купівельної спроможності потенційного споживача впливає на об’єми споживання того чи іншого виду свинини, відповідно до цього і коливаються співвідношення цін на сало та м’ясо. З падінням платоспроможності населення зростають обсяги споживання сала та свинини низького ґатунку і знижується співвідношення цін між салом та м’ясом.

У 2002 р. споживання м’яса і м’ясопродуктів свинини у розрахунку на душу населення становило – 12,4 кг, в 2003 р. рівень даного показника не змінився.

Внутрішній попит на свинину, як правило, задовольняється за рахунок власного вирощування свиней, частина яких залишається для власного споживання виробників, а частина надходить на ринки через міські ринки та ринки в населених пунктах, куди вона надходить від приватників, працівників господарств, які отримуються свиней в рахунок оплати праці, посередників; торговельну мережу та переробну промисловість.

Споживачі з низьким рівнем доходів надають перевагу купівлі свинини на стихійних міських ринках, де ціни на 10-20 % нижчі, ніж на міських [78; 80].

У 2003 р. відбулося підвищення цін на свинину. Це пов’язано з підвищенням цін на зернофураж і комбікорми.

Вищі ціни спостерігалися при реалізації свиней населенню в рахунок оплати праці та пайовикам в рахунок орендної плати за землю й майнові паї. Тобто з населенням розраховуються продукцією за завищеними цінами. За цими каналами реалізуються поросята, ціна яких (одиниці живої ваги) також вища.

У 2002 р. відбулось зниження роздрібних цін як у торгівельній мережі, так і на міських ринках. Темпи зниження цін на міських ринках випереджали зниження цін у торгівельній мережі. В першому півріччі 2003 р. тривало зниження роздрібних цін на свиней, а із середини літа спостерігається їх підвищення, роздрібні ціни на свинину теж підвищувалися, але нижчими темпами.

Щодо експортно-імпортної ситуації на вітчизняному ринку свинини, то в 2002 р. порівняно з 2001 р. імпорт свинини, а це здебільшого продукти переробки, зменшився на 31,9 %. Основними країнами-експортерами виступили: Польща, Франція, Австрія, Німеччина, Бельгія. Імпорт майже не впливає на параметри ринкової кон’юнктури. Однак, у 2003 р. в Україну завезено свинини в 2,8 раза більше ніж в 2001 р.

Через невідповідну якість свинини, відсутність глибокої переробки й упаковки, які відповідали б міжнародним нормам і стандартам, експорт свинини до європейських країн нині практично неможливий

Основним партнером України в зовнішній торгівлі залишається Російська Федерація. Свинина в основному в тушах та напівтушах свіжих, охолоджених чи морожених в 2002 р. експортувалася в Росію в обсязі 1070,4 т. за перше півріччя 2003 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року, обсяг експорту збільшився в 24 рази. Це зумовлено вимушеним збільшенням забою свиней та обмеженою купівельною спроможністю населення.

Зростання поголів’я птиці в 2002 р. зумовило збільшення виробництва на 20,8 % і реалізації її м’яса а 22,9 % до рівня минулого року.

У структурі вирощування худоби та птиці всіма категоріями господарств частка м’яса птиці досягає 16,6 %, а в реалізації на забій у живій вазі – 15,9 %.

У загальному продажу худоби та птиці по всіх каналах збуту за 2003 р. частка птиці становила 24 %.

Традиційними каналами реалізації птиці господарствами суспільного сектора і надалі залишаються ринок, продаж через власні магазини, ларки, палатки; населенню через систему господарського харчування; продаж заготівельним організаціям.

Як і в попередні роки особливо велику частку в структурі продажу займали реалізація птиці на ринку, через власні магазини, ларки, палатки. Це найбільш надійне джерело надходження готівкових коштів до виробників продукції.

На ринку м’яса птиці спостерігається ряд негативних явищ, зокрема, залишається низькою якість м’яса птиці, яка пропонується на ринку вітчизняними виробниками. Крім того, недостатнім є контроль з боку відповідних державних органів за просуванням на український ринок імпортної продукції.

У птахівництві вітчизняними виробниками м’яса птиці (бройлерів) використовуються застарілі технології (велика зношеність технологічного обладнання м’ясокомбінатів), що здорожує кінцеву продукцію. Крім того, на здороження продукції птахівництва істотно впливають великі обсяги запасів імпортних курячих стегенець, які за ціною можуть конкурувати з вітчизняною продукцією птахівництва.

Обсяги імпорту м’яса та харчових субпродуктів домашньої птиці у 2003 р. порівняно з попереднім роком зменшилися на 16,4 %. Основна частка продукції імпортувалася через вільні економічні зони та території приоритетного розвитку (без сплати ПДВ) для подальшої переробки.

Основними імпортерами живої домашньої птиці залишаються Угорщина, Німеччина, Словаччина. М’яса птиці та харчових субпродуктів у 2003 році найбільше завезено з Бразилії, Бельгії та Німеччини.

У квітні 2003 р. Уряд України скасував мораторій на імпорт м’яса птиці із США (уведений у січні 2002 р.). Також було введено (з квітня 2003 р.) заборону на імпорт м’яса птиці із Бельгії. Основна причина – захворювання птиці контагіозним грипом.

З метою захисту українських виробників м’яса птиці та забезпечення нормального функціонування їх на ринку створено Союз птахівників України, до складу якого увійшли підприємства, що займають до 70 % загального обсягу внутрішнього ринку.

Обсяги експорту птиці залишаються мізерними. Після обвалу середніх експортних цін у вересні-грудні 2002 р. у січні 2003 р. відбулося суттєве їх зростання (до 2000 грн./т), після чого у квітні 2003 р. ціни знову стрімко упали. Ціни на імпорт м’яса птиці протягом останніх років залишаються стабільними – на рівні 500 дол. США за тонну.

За офіційними статистичними даними, в 2002 р. споживання м’яса птиці на душу населення становило 7,4 кг, що на 15,9 % більше порівняно з минулим роком, а в 2003 р. – 8,0 кг. Це зумовлено вищими цінами на свинину та яловичину, ніж на птицю.

Споживачі із середнім і низьким рівнем доходу надають перевагу купівлі м’ясної продукції на міських ринках, а також змушені часто купувати м’ясні продукти низької якості поблизу міських ринків. Населення надає перевагу вітчизняним м’ясним продуктам, зокрема, птиці, а також імпортним курячим стегенцям.

Загальний попит на м’ясо птиці в 2003 р. порівняно з 2002 р. збільшився на 8,5%.

Щодо цін, то у 2002 р. відбулося зниження закупівельних і роздрібних цін на м’ясо птиці. Так, ціна 1 ц птиці (в живій вазі), проданої сільськогосподарськими підприємствами через усі канали реалізації в 2002 р., становила 449,3 грн. (нижча порівняно з 2001 р. на 11 %). У 2003 р. середні ціни реалізації птиці сільськогосподарськими товаровиробниками залишаються практично без змін, а роздрібні ціни мають тенденцію до зниження.

Проте, слід відмітити, що починаючи з липня 2003 р. середні ціни реалізації птиці сільськогосподарськими товаровиробниками почали різко зростати, що зумовлено підвищенням цін на зернофураж і комбікорм.

На сучасному етапі господарювання потенціальні переваги великих підприємств виявились нереалізованими, а високий рівень інтенсивності праці в господарствах населення не забезпечує бажаного ефекту. Мають місце серйозні проблеми організаційно-технічного та фінансового характеру.

Потрібно зазначити, що на вирощування худоби в селянських господарствах затрачується значно більше праці, ніж в сільськогосподарських підприємствах. проте внаслідок вищої якості виробленої продукції та більш вигідними каналами реалізації ціна її дещо вища. Однак, збільшенням вирощування живої маси тварин в господарствах населення не можна компенсувати потребу населення в м’ясі. Виробництво в них здійснюється в силу необхідності самозабезпечення продуктами і їх слід розглядати як тимчасовий вихід з економічної ситуації. В той же час потрібно створити сприятливі умови для їх діяльності і особливу увагу звернути на відновлення поголів’я тварин та збільшення обсягів виробництва продукції у реформованих сільськогосподарських підприємствах. Володіючи значним капіталом, маючи зв’язки з наукою, доступ до джерел інформації великі господарства більш сприятливі до нововведень, організації переробки, що забезпечує досягнення конкурентних позицій на ринку.

Розглядаючи ринок м’яса, як систему економічних відносин між виробниками і споживачами з приводу купівлі-продажу, а його функціонування показниками: фактичним обсягом виробництва м’яса і його споживанням на душу населення; фактичним споживанням м’яса всього і на душу населення; потенційним обсягом виробництва м’яса і потенційним його споживанням (потенційна місткість ринку м’яса); науково-обґрунтовані норми споживання м’яса на душу населення; платоспроможний попит населення; чисельність населення; питома вага м’яса в структурі вартості споживчого кошика, можна стверджувати, що ринок м’яса у процесі свого розвитку видозмінювався відповідно до формування суспільно-виробничих відносин і є складовою ієрархічною системою, яка включає велику кількість учасників і взаємодіє з ринками придбання обладнання, техніки, паливно-мастильних матеріалів, кормів, інвестицій, інновацій, трудових ресурсів та ін.

Визначення місткості ринку м’яса за обсягом власного виробництва та імпорту за виключенням експорту з урахуванням перехідних залишків на початок і кінець року свідчить, що з 1991 року ринок м’яса функціонує на принципах саморегулювання, розбалансованості в економічній системі, відходу держави від здійснення регулюючих функцій, низької платоспроможності населення, нееквівалентності в обміні між галузями економіки, послаблення інтеграційних процесів, неефективного використання макро - та мікроекономічних механізмів господарювання, неадекватності системи управління до вимог ринкової економіки.

Вітчизняний ринок м’яса не витримує конкуренції на світовому ринку, тому функціонує переважно внутрішній ринок, який на сьогодні залишається неврегульованим, не набув правового статусу, характеризується комплексом невирішених організаційно-економічних проблем щодо створення ринкового середовища і вдосконалення структури ринку м’яса та забезпечення конкурентоспроможності, рівня цін та прибутковості.

Ефективне вирощування зернових культур зумовило переспеціалізацію виробництва, зменшення виробництва м’яса. За високої матеріало - та трудомісткістю воно залишається збитковим. По окремих видах продукції відбулося значне підвищення цін, але внаслідок надто низьких темпів росту цін на м’ясо порівняно з темпами росту цін на промислову продукцію співвідношення змінюється не на користь м’ясних галузей (Додаток А2).

В аграрному секторі порівняно з іншими господарськими структурами більше об’єктів засобів праці, що потребує обґрунтування їх придбання та раціонального використання. Зниження платоспроможності сільськогоспо-дарських товаровиробників призвело до значного спаду інвестиційної діяльності, зниження рівня фондозабезпеченості, технічної та енергетичної оснащеності. Знос основних засобів у 10-15 разів перевищує їх оновлення. Виробництво сільськогосподарської техніки зменшилося в сотні разів. На селі відбувається процес деіндустріалізації виробництва. Обсяг інвестицій за рахунок всіх джерел фінансування не забезпечує навіть простого відтворення основних засобів. Відсутність коштів на закупівлю запасних частин не дозволяє виконувати ремонт наявної техніки. Внаслідок зниження попиту, заводи змушені зменшувати виробництво сільськогосподарських машин. Спостерігається різке погіршення забезпеченості сільського господарства нафтопродуктами.

Через недосконалість технічної політики ресурсне забезпечення аграрного виробництва втратило державну підтримку і знаходиться на межі розвалу. Тому необхідне сприяння держави в зміні цінових тенденцій та установленні еквівалентності міжгалузевого обміну. З початку 90-х років спостерігається чітка тенденція випереджаючих темпів зростання цін на промислові товари порівняно з цінами на м’ясо, що призводить до подальшого зниження технічної забезпеченості сільськогосподарських товаровиробників [145].

Необхідність дотримання цінових пропорцій між галузями м’ясопродуктового комплексу та дотримання паритету цін між І-ІІ сферами АПК передбачає комплексний підхід до процесів ціноутворення [157].

Для забезпечення цінового паритету на м’ясо необхідна державна підтримка цін та доходів товаровиробників. Саме від цінового регулювання залежить ефективність виробництва м’яса, поєднання інтересів держави і виробника.

Технічна політика повинна забезпечити конкурентоспроможний рівень виробництва сільськогосподарського машинобудування, сприяти розвиткові ринкових форм матеріально-технічного обслуговування. Першочерговим завданням має бути дотримання пріоритету виробництва м’яса перед всіма іншими галузями. За рахунок державних субсидій, пільгових кредитів і лізингу, сприятливої цінової та податкової політики необхідно створити належні умови для відновлення втраченої платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників.

2.3. Економічна ефективність виробництва м’яса в сільськогосподарських підприємствах

Аналіз економічної ефективності виробництва яловичини і телятини в досліджуваних господарствах базується на традиційних загальноприйнятих підходах до інтерпретації змісту економічної ефективності та її показників.

Під ефективністю скотарства, як галузі сільського господарства, слід розуміти істотне збільшення виробництва високоякісної продукції (яловичина) необхідної суспільству і прибутку на умовну голову худоби і одиницю кормової площі з найменшими матеріально-грошовими затратами на одиницю продукції на основі підвищення продуктивності праці, повного використання всіх засобів виробництва (включаючи худобу і землю).

Розглядаючи економічну ефективність виробництва яловичини з народногосподарської точки зору можна сформулювати її як виробництво високоякісного м’яса великої рогатої худоби на душу населення з мінімальними витратами коштів на одиницю продукції. Економічну ефективність виробництва яловичини на рівні підприємства, галузі можна характеризувати у загальному і конкретному підходах. Загальний підхід відображає діяльність у цілому на всіх рівнях і показує співвідношення продукції до витрат виробництва або затрат ресурсів.

Особливість галузі скотарства полягає в тому, що об’єктом відтворення є молодняк і дорослі тварини на відгодівлі, які належать до оборотних засобів виробництва. Отже, кінцевий результат, ефективність використання відгодівельного контингенту, а також інших засобів виробництва залежить від швидкості обороту м’ясного поголів’я, інтенсивності його вирощування та відгодівлі. Тому підвищення ефективності виробництва яловичини можна досягнути лише на основі інтенсивної відгодівлі молодняку великої рогатої худоби, що дозволяє використовувати енергію його росту, прискорювати оборот засобів, підвищувати коефіцієнт використання тваринницьких приміщень. Результатом інтенсифікації є забезпечення відгодівлі тварин з великою масою і вгодованістю.

За аналізований період поголів’я великої рогатої худоби зменшилося втричі. Третина господарств практично згорнула скотарство як галузь. Відбувається реструктуризація виробництва, внаслідок якої сільськогосподарські підприємства переходять виключно на землеробський напрям. Припинили свою діяльність спеціалізовані відгодівельні господарства.

Із скороченням поголів’я худоби залишається низькою її м’ясна продуктивність: річний приріст 1 голови худоби залишається на рівні 109-112 кг, а середньодобовий – 300 г.

У досліджуваних господарствах виробництво яловичини за останні роки супроводжувалося зниженням його ефективності (табл. 2.8).

Таблиця 2.8

Економічна ефективність вирощування приросту і реалізації м’яса тварин в підприємствах Київської області

Поглиблене вивчення матеріалів сільськогосподарських підприємств Київської області показало, що економічна ефективність вирощування приросту великої рогатої худоби залежно від організаційно-правових форм господарювання не забезпечує умов для ведення розширеного відтворення виробництва, внаслідок чого галузь залишається збитковою (табл. 2.9).

Малі підприємства не дають можливості концентрувати зусилля спеціалістів на наукових дослідженнях і розробках, для виробництва науково-технічної продукції і організації наукового консультування.

Переваги малих підприємств: скорочення строків будівництва і освоєння потужностей, забезпечення максимального доходу за один цикл, перепрофілювання проходить досить швидко з орієнтацією на очікувану зміну попиту, оперативно здійснюються постачальницькі і збутові функції і т. ін. [77; 79].

Виходячи з позитивних проявів і переваг малих підприємств робиться висновок про доцільність їх створення. Проте незначне абсолютне і відносне зростання вирощування приросту великої рогатої худоби у приватному секторі не може компенсувати потреби населення у продукції приросту великої рогатої худоби, не забезпечує умов для ведення розширеного відтворення виробництва.

Таблиця 2.9

Зміна показників вирощування приросту великої рогатої худоби в сільськогосподарських підприємствах Київської області залежно від організаційно-правових форм господарювання в 2003 р.

В структурі витрат на вирощування приросту живої ваги великої рогатої худоби найбільшу частку, займають корми від 48,0 % до 67,0 %, а по нормативних розрахунках 47,2 відсотка. Через нестачу коштів господарства згодовують худобі обмежену кількість концентрованих кормів, які в більшості купляються на місцевих ринках.

Значні перевитрати кормів на вирощування приросту великої рогатої худоби не означають збільшення приростів. Середньодобові прирости великої рогатої худоби в сільськогосподарських підприємствах за останні 10 років залишається на дуже низькому рівні і в середньому становлять 250-280 грам.

Науковці інституту УААН стверджують, що продуктивність великої рогатої худоби на 15-20 % залежить від генотипу тварин, на 15-20 % залежить від технології утримання і на 65-70 % від збалансованості кормів. Дефіцит у кормах перетравного протеїну, вітамінів, макро - і мікроелементів має місце у всіх господарствах. Застосування у раціонах преміксів зменшує витрати кормів і підвищує продуктивність тварин майже у двічі. Тому доцільно налагодити виробництво вітчизняних преміксів.

Такі статті витрат, як витрати на електроенергію в структурі собівартості вирощування приросту великої рогатої худоби не перевищують 4 %. Це зумовлено тим, що більшість робіт виконується вручну.

В господарствах населення більшість транспортних і механізованих робіт за відповідну плату виконується, як послуги сторонніх осіб, які мають транспортні, сільськогосподарські та власні машини.

За останнє десятиріччя виробництво свинини скоротилося майже втричі, значно знизились показники економічної ефективності і свинарство стало збитковим (табл. 2.8).

В ході дослідження виявлено деякі відміни у показниках виробництва свинини у сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм господарювання (табл. 2.10).

Можна відмітити, що галузь свинарства в тій чи іншій мірі задіяна у сільськогосподарських підприємствах всіх форм господарювання. Основна частка виробництва свинини припадає на товариства з обмеженою відповідальністю, які утворюють основний тип підприємницької діяльності. Дещо меншу, але значну роль відіграють в цьому відношенні і приватні підприємства.

Як свідчать дані таблиці найвищі показники за обсягом приросту свиней мають товариства з обмеженою відповідальністю (699,7 ц), найнижчі – сільськогосподарські виробничі кооперативи та установи. Затрати праці на 1 ц приросту найнижчі в колективних підприємствах (9,25 люд.-год.), найвищі знову ж таки в сільськогосподарських виробничих кооперативах та установах. Виробничі кооперативи, сільськогосподарські виробничі кооперативи, установи, державні підприємства при вирощуванні свиней досягають значного рівня собівартості, що призводить відповідно до високого рівня збитковості. У 2003 р рентабельним виробництво продукції свинарства було лише в колективних підприємствах (3,97 %), що ще раз свідчить про необхідність надання приоритетного значення саме великим підприємствам з високим рівнем спеціалізації та концентрації вирощування свиней. Приватні підприємства в 2003 р. мали значний відсоток збитковості вирощування свиней, який склав –30,55 %.

Таблиця 2.10

Зміна показників вирощування приросту свиней в сільськогосподарських підприємствах Київської області залежно від організаційно-правових форм господарювання в 2003 р.

Виробництво свинини у приватних господарствах, де утримуються 1-3 голови – є недоцільним через надзвичайно низьку продуктивність праці і відсутність глибокої переробки сировини. Для кризової економіки це тимчасовий вихід. Але тому основна частка виробництва свинини повинна бути зосереджена у спеціалізованих господарствах, де слід забезпечити економічні умови для конкурентоспроможних приватних чи колективних господарств, але на більш високому промисловому рівні, де зосереджується виробництво, забій і реалізація кінцевої продукції за роздрібними цінами.

Високоінтенсивне спеціалізоване виробництво продукції птахівництва завжди забезпечувало швидку окупність капіталу та високу доходність галузі. Проте зміна економічних відносин і умов виробництва не сприяла повноцінному розвитку галузі (табл. 2.8).

У 2003 р. при незначному скорочені загальних обсягів продажу птиці сільськогосподарськими підприємствами усіх форм власності (крім господарств населення і фермерів) частка реалізованої птиці заготівельним організаціям з урахуванням продажу за прямими зв’язками збільшилася порівняно з попереднім роком вдвічі. Дані таблиці 2.11 показують перевагу при вирощуванні птиці товариств з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю, а також відкритих акціонерних товариств, які мають дещо нижчі показники собівартості (за виключенням ТОВ), затрат праці на одиницю приросту. Найнижчий рівень збитковості при вирощуванні птиці мають відкриті акціонерні товариства. Приватні господарства є глибоко збитковими та мають найвищий рівень собівартості після фермерських господарств (більше ніж в 2 рази порівняно з загальним показником господарств Київської області).

На основі поглибленого аналізу факторів ефективності виробництва м’яса спеціалізованими підприємствами визначено, що забезпечення міцної стабільної кормової бази, становлення раціональних внутрішньогалузевих зв’язків, маркетингове дослідження ринку продукції та організація її виробництва і збуту раціональне використання ресурсів галузі та економічне обґрунтування ефективного періоду використання поголів’я на кожному птахопідприємстві є на даному етапі розвитку промислового птахівництва основою для покриття витрат підприємства виручкою від реалізації продукції і отримання прибутку на рівні забезпечення розширеного відтворення.

Приклад ЗАТ “Комплекс Агромарс” свідчить, що навіть у нинішніх складних умовах можна виробляти високорентабельне м’ясо птиці (Додаток Б 1).

Таблиця 2.11

Зміна показників вирощування птиці в сільськогосподарських підприємствах Київської області залежно від організаційно-правових форм господарювання в 2003 р.

Основною продукцією, що виробляється на птахокомбінаті є м’ясо курчат бройлерів, а супутньою продукцією є інструкційні яйця, харчові яйця та добові курчата. Головна увага в наших дослідженнях приділяється виробництву м’ясопродукції (таблиця 2.12).

З даних таблиці видно, що поголів’я дорослої птиці (несучки, півні) поступово зменшувалося, а молодняку курей збільшилося в 5,3 раза. Зменшення яєчної породи курей-несучок зумовлене його високою вартістю та витратами на утримання.

Стан поголів’я характеризується його збереженістю. На птахокомплексі рівень даного показника був найнижчим в 1999 р. (71,6 %). В 2002 р. значення показника досягло нормативного рівня і становило 95 %. Збереженню поголів’я слід приділяти значну увагу, адже витрати на загиблу птицю відносяться на поголів’я, яке збереглося, що негативно впливає на собівартість виробництва продукції.

Таблиця 2.12

Ефективність виробництва м’ясопродукції птахівництва в

ЗАТ “Комплекс Агромарс”

Вивчаючи попит споживача на комплексі змінено направлення щодо реалізації продукції, вдвічі збільшивши асортимент виробленої продукції. Таким чином, пропозиція для покупця також вдвічі більша (таблиця 2.13).

Нині на підприємстві налічується понад 40 видів продукції – це охолоджена, заморожена, фасована на підложку та продукція переробки. Від підприємства поступила в реалізацію в основному свіжа охолоджена продукція (93 %) і заморожена (6,9 %). Основний напрямок йде на реалізацію продукції оптом (87 %) через торгівельні та переробні підприємства.

Таблиця 2.13

Реалізація продукції птахівництва ЗАТ “Комплекс Агромарс”,

2003 рік

Значно розширено регіональну торгівлю, нині цей показник сягає 14 %, сюди входять торгівельні організації та переробні підприємства. ЗАТ “Комплекс Агромарс” технологічно зв’язаний майже з усіма регіонами України. Основними ринками збуту м’ясопродукції є торгові організації і ринки м. Києва. Реалізація продукції здійснюється на умовах передплати (80 %) та по факту отримання (20 %). Обслуговує підприємство мережу супермаркетів в місті Києві власним автотранспортом понад 7 %.

Ціни на продукцію, яку планується реалізувати на основі прямих замовлень, укладених договорів-контрактів і попередніх угод, попередньо узгоджують з цими суб’єктами діяльності. Вони розробляються відділом маркетингу в залежності від кількості проданої продукції тому чи іншому покупцю. Так приватні підприємці, що вибирають продукції більше 25 тон в місяці мають скидку – 0,06 гривень на весь асортимент продукції, більше 35 тон – 0,12 гривень і так далі. Мережа супермаркетів – це щоденний запланований збут продукції. Підприємство передбачає доставку продукції згідно договору за власний рахунок.

Раціональність реалізації продукції в тому, що докорінно змінено направлення реалізації готової продукції, залучено до торгівельних відносин широкий спектр регіонів, мережа супермаркетів, переробні підприємства, організації, що торгують оптом і значно менший відсоток приватних підприємців (Додаток Б 4).

Рис. 2.1. Структура реалізації м’ясопродукції за основними каналами збуту ЗАТ “Комплекс Агромарс” в 1999 р. та 2000 р.

Планується реалізація згідно потреб організацій споживачів на рік, квартал, по місячно, щоденно.

Виробництво валової продукції в порівняльних цінах 2000 року свідчить про тенденцію до підвищення ефективності виробництва (табл. 2.14). Обсяг валового виробництва продукції збільшився з 28007 в 2000 р. до 231418 тис. грн. в 2003 р. в 8 разів, вдвічі збільшився ріст її на одного працюючого. За досліджуваний період підприємство працювало рентабельно (Додаток Б 5). Рентабельна робота підприємства є наслідком якості продукції (Додаток Б 6), підвищення попиту, прийнятної купівельної ціни. Найбільший відсоток рентабельності підприємство мало в 2001 році (54,1 %), цьому сприяла висока ціна реалізації, великий попит на продукцію та невисока виробнича собівартість (Додаток Б 7).

Протягом досліджуваних років знизились витрати праці людино-годин на 1 ц продукції ‑ на 50,5 %, корми ‑ на 20,8 %, а по молодняку курчат ‑ на 27,3 % і складає в 2003 році 1,95 ц кормових одиниць. Виробнича собівартість 1 ц м’яса збільшилась на 16,2 % і становить в 2003 році 433,5 грн. за 1 центнер.

Зменшилися витрати кормів від 593 ц к. од. в 1999 році до 349,4 ц к. од. в 2002 році (41,1 %) та їх вартість ‑ на 40,9 %. Має значення те, що в 2003 році на вирощуванні (42 дні) утримується поголів’я – 93,7 % від загального і тільки 6 % дорослої птиці, в 1999 році поголів’я молодняку становило 87,6 % (42 дні), а дорослої птиці – 13,1 % від загального поголів’я (Додаток Б 8).

В умовах різкої зміни цін на ресурси оцінка умов виробництва у вартісному виразі не об’єктивна, що привело до неспівставленості у динаміці показників собівартості, ціни, прибутку та рівня рентабельності.

В структурі собівартості продукції птахівництва визначальним є рівень витрат на корми (табл. 2.15).

За даними господарства у структурі собівартості 1 ц м’яса курчат питома вага витрат на корми збільшилась з 72 % у 1999 році до 75,9 % у 2003 році. Підвищення собівартості м’яса птиці відбувалося також за рахунок оплати праці і оплати робіт та послуг. Однак темпи росту собівартості 1 ц м’ясопродукції менші, ніж підвищення ціни, тому виробництво рентабельне.

На перспективу заплановано збільшити виробництво м’яса птиці на 64 % порівняно з показниками 2003 року (Додаток Б 9).

Таблиця 2.14

Економічна ефективність виробництва м’яса птиці в ЗАТ “Комплекс Агромарс”

Структура собівартості продукції птахівництва в ЗАТ “Комплекс Агромарс”

Ціна, яку пропонують переробні підприємства, на 31,8 % нижча середньої ціни по всіх каналах реалізації, обсяги реалізації за цим каналом незначні. Високими залишаться ціни на вівці та кози, видані населенню в рахунок оплати праці та одержані пайовиками за орендовану землю (паї). Вона становить 92,6 і 88,4 % від цін продажу по всіх каналах реалізації.

Успішність структурної перебудови кожного підприємства залежить від оцінки його ресурсного потенціалу на основі норм. Від ступеня відповідності останніх реальному стану технологічних витрат ресурсів залежить пристосування аграрного сектора економіки до ринку. І це закономірно, оскільки приватний капітал передбачає раціональне використання своїх обмежених ресурсів у виробничому процесі.

Дореформена модель формування системи економічних норм і нормативів орієнтувалася на директивні методи управління за незмінних технологій та системи машин. Однак успіху у конкурентній боротьбі за ринки збуту продукції досягають насамперед ті підприємства, які вкладають інвестиції в новітні технології. Успадкована від попередньої моделі економіки системи нормативів у вигляді довідників та організація інформаційного доступу до них не в змозі забезпечити швидке реагування на постійно змінюване ринкове середовище і не відповідає його потребам.

Сучасні умови функціонування галузей АПК впливають на стан і розвиток нормативної системи підприємств. З одного боку, загальні умови, пов’язані з демократизацією, відкрили перед ними можливість самостійно вирішувати всі питання формування власної нормативної системи господарювання, а з другого – підприємства не готові до такої самостійності. Більшість з них через економічні умови найближчим часом не зможуть самостійно налагодити власну нормативну базу, яка б відповідала сучасним виробничим відносинам.

Для визначення спеціалізації фермерського господарства і вигідності поєднання галузей застосовують нормативи валового доходу. Орієнтирами межі вкладення капіталу слугують норми прибутку на капітал, як усереднені показники по групах ферм.

Аналіз господарської і фінансової діяльності підприємці використовують з метою підвищення прибутковості. Ця мета визначає вибір чинників, що підлягають аналізу в сукупності норм.

Питання про взаємозамінність ресурсів потребує спеціального наукового опрацювання шляхом проведення розрахунків НіН на базі статистичних даних і технологічних карт виробництва продукції. Залежно від конкретної постановки задачі і наявності вихідної інформації можна проводити балансові розрахунки. Основний принцип полягає у взаємоузгодженні показників виробництва продукції, потреби в ресурсах, нормативів витрат ресурсів, поголів’я худоби, продуктивності тварин.

На основі узагальнення показників виробництва і реалізації м’яса виявлено тенденції і структурні зміни в економічній ефективності його виробництва та фактори, які впливають на неї (табл. 2.16).

Аналіз показав, що пік рівня збитковості вирощування приросту худоби припадає на 1997 рік. В наступні роки намітилася тенденція зменшення збитковості. Однак і на сьогодні вирощування худоби залишається збитковим.

Дослідження причин занепаду галузей дозволяють розрізняти три типи збитковості виробництва м’яса, які створюють єдине ціле, але мають різні форми прояву.

Перший – зумовлений систематично-трансформаційними процесами в економіці через тотальне руйнування господарських зв’язків, які призвели до порушення нормального ходу відтворювального процесу. Цей тип збитковості призвів до класичної кон’юнктурної кризи. Для його подолання необхідні ефективна приватизаційна політика, демонополізація, розвиток конкуренції, мінімізація трансакційних витрат ринку.

Таблиця 2.16

Нормативно-розрахункові показники економічної ефективності вирощування живої маси тварин в підприємствах Київської області

Третій – визначається значними грошово-кредитними обмеженнями внаслідок чого позитивний монетаризм викликав протилежні процеси у виробництві. Він потребує фінансової стабілізації та вироблення ефективної структурної політики.

Названі причини збитковості виробництва м’яса зумовили відповідні наслідки: зменшення загального поголів’я худоби, мала концентрація поголів’я на відгодівлі підприємства, незначні середньодобові прирости та незацікавленість підприємницьких структур займатися виробництвом м’яса.

З урахуванням широкого діапазону технології виробництва та продуктивності тварин на відгодівлі в дисертаційній роботі розроблена модель нормативних показників, які дозволяють проводити варіантні розрахунки, пов’язані зі зміною використання ресурсів і виходу продукції (Розділ ІІ п.2.1; Розділ ІІІ п. 3.1), запропоновані нормативна собівартість і ціни на м’ясо, за якими підприємства можуть одержати рівновеликий рівень рентабельності.

Співставлення фактичних і нормативно-розрахункових показників економічної ефективності вирощування 1 ц приросту худоби в сільськогосподарських підприємствах Київської області в таблиці 2.15 свідчить про можливі позитивні зрушення у виробництві м’яса.

Порівняльна динаміка показників економічної ефективності виробництва м’яса в господарствах Київської області свідчить, що більшість з них в аналізованому часовому просторі характеризується від’ємними значеннями (рис. 2.2).

Падіння обсягів його виробництва супроводжується підвищенням собівартості. В останні роки вона є досить високою і головною причиною його збитковості. Ціна реалізації у 2003 р. забезпечила відшкодування собівартості реалізованої продукції по великій рогатій худобі тільки 53,1%, Свиней 78% і птиці 61%.

Співставлення рівня рентабельності і збитковості вирощування приросту тварин в господарствах Київської області із загальнодержавними показниками підтверджує, що в 1990 р. рівень рентабельності вирощування приросту великої рогатої худоби в господарствах області перевищував загальнодержавний на 3,4 відсоткових пункти, свиней – на 3,7; овець і птиці – на 0,6; в 1995 р. збитковість відповідно була менша на 9,5, 9,9, 9,5 і 12,3 відсоткових пункти, а в наступні роки – більша, особливо в 2003 році.

У 2003 р. порівняно з попереднім середні ціни реалізації свиней м’ясопереробним підприємствам зросли в 1,9 рази. Ціни зазначених підприємств залишаються орієнтиром при реалізації свиней іншими каналами. Найвища ціна склалася при реалізації свиней м’ясопереробним підприємствам – 668,8 грн./т (крім ціни реалізації пайовикам в рахунок середньої оплати праці за землю та майнові паї). Цьому сприяло законодавче рішення про дотування цін за проданих для забою переробним підприємствам свиней шляхом повернення їм ПДВ.

Привертає увагу швидке зростання закупівельних цін на худобу порівняно з оптовими цінами підприємств м’ясної промисловості у 2000 р. та 2001 р. Так, закупівельні ціни худоби та птиці зросли у 2000 р. порівняно з 1996 р. в 5,1 рази, у 2001 р. порівняно з 1997 р. – в 4,8 рази, в той час як оптово-відпускні ціни промисловості зросли відповідно – в 3,7 та 3,0 рази.

Зростання закупівельних цін сировини, поряд із зниженням платоспроможного попиту населення на продукцію галузі, призвів до низької прибутковості галузі. Так, за середньої прибутковості підприємств харчової промисловості у 2001 р. 25,3 % рентабельність виробництва продукції м’ясної промисловості складала 6,9 %.

Важливим фактором збільшення виробництва м’яса є вибір сегменту ринку. В 1991-2000 рр. постійно збільшувалася частка продажу м’яса великої рогатої худоби і свиней на ринку, через власні магазини, ларьки, палатки. У 2001 р. ця частка становила по яловичині 24,6 %, а по свинині 20,8 % проти відповідно 5,8 % і 6,7 % у 1991 р. Частка продажу худоби і свиней м’ясопереробним комбінатам за цей період зменшилася. Але з запровадження доплат за високо вагову худобу та дотацій за рахунок повернення сум ПДВ, останні, протягом 2001 р., закупили 31,6 % загального обсягу проданої сировини порівняно з 19,7 % у 2000 р.

Вдосконалення організації виробництва і праці є одним з основних напрямів в резервах збільшення виробництва м’яса для переробних підприємств. Конкретно він виступає як поглиблення інтеграції з виробництвом, подальший розподіл праці, впровадження оренди, розвиток міжгалузевих зв’язків.

Висновки до розділу ІІ

Реформування аграрного сектора обумовлено виникненням нових організаційно-економічних і соціальних проблем ведення галузі тваринництва і формування ринку м’яса. Зокрема, відбувся перерозподіл поголів’я між сільськогосподарськими підприємствами і господарствами населення, зменшилася продуктивність тварин і обсяги виробництва продукції.

Повсюдний спад виробництва м’яса сприяв руйнації колись існуючого єдиного товарного ринку. Водночас зниження платоспроможного попиту населення, нерозвиненість ринкової інфраструктури в умовах кризи цілого народногосподарського комплексу країни і переходу регіонів на принципи самозабезпечення незалежно від об’єктивних природноекономічних умов не дозволили створити повноцінні форми товарного ринку м’яса

За аналізований період в досліджуваних господарствах відбулося значне скорочення обсягів виробництва м’яса і воно стало збитковим. Основні причини цього полягають у зменшенні поголів’я та його продуктивності, низькому рівні окупності витрат, обумовлених високим диспаритетом цін на худобу і виробничі ресурси, порушенні технології виробництва, недостатньому рівні годівлі порушення економічних зв’язків між галузями АПК та внутрішньогосподарські прорахунки.

За останні роки спостерігається збільшення приросту свиней і птиці. Що ж до скотарства, то вирощування його приросту значно зменшується. В м’ясному балансі спостерігається суттєве зниження питомої ваги виробництва м’яса великої рогатої худоби.

Співставлення показників вирощування худоби в сільсь-когосподарських підприємствах та господарствах населення показало, що в останніх вища продуктивність поголів’я і менше кормів затрачується виробництво на 1 ц продукції. Проте на вирощування поголів’я тварин в господарствах населення затрачується значно більше живої праці. Така специфіка виробничого процесу в господарствах населення не дозволяє розглядати їх як формування, що спроможні забезпечити розвиток м’ясних галузей на перспективу.

Аналізуючи розвиток м’ясних галузей в підприємствах з різними формами господарювання встановлено, що ефективність вирощування приросту худоби не забезпечує умов для ведення розширеного відтворення і виробництво продукції до цього часу залишається збитковим. При вирощуванні приросту великої рогатої худоби в господарських товариствах і сільськогосподарських кооперативах спостерігається майже рівнозначна тенденція високого рівня збитковості (-50,5, 50,7 %), значна частина переходить виключно на землеробський напрям, а в приватних підприємствах (з фермерами) він значно нижчий (-29,7). При вирощуванні приросту свиней менший рівень збитковості в господарських товариствах, а птиці – він досить низький в сільськогосподарських кооперативах (виробничих).

Низькі темпи інтенсифікації виробництва м’яса призвело до зниження рівня показників окупності витрат. Висока кормомісткість 1 ц приросту живої маси, інфляція та значні затрати праці на одиницю продукції зумовили суттєве зростання її собівартості.

Скорочення обсягів виробництва продукції скотарства викликало зростання цін на м’ясо, що в свою чергу знизило рівень його споживання. Причому рівень споживання цих продуктів значно нижчий від фізіологічно обґрунтованої норми.

Суттєвий негативний вплив зниження ефективності виробництва м’яса спричинили деструктивні процеси, що мали місце при реформуванні аграрного сектору економіки, порушення наукових засад організації агропромислового виробництва, зокрема його спеціалізації, концентрації, кооперації й інтеграції, оптимального співвідношення різних форм власності і господарювання, поєднання мережі великих, середніх і малих виробничих і торгівельних підприємств, недоліками у розвитку інвестиційно-інноваційних процесів, недосконалим використанням новітніх досягнень науки, технології, техніки і передового досвіду, недосконалість економічного механізму управління недостатня професійна кваліфікація кадрів, недосконале використання дійових ринкових важелів в управлінні.

Одним з визначальних чинників, який негативно вплинув на динаміку ефективності виробництва м’яса, стало суттєве відставання його ланок у науково-технічному прогресі, що відобразилося у застарінні матеріально-технічної бази підприємств, низькому рівні впровадження і використання новітніх технологій організації виробництва продукції, відставанні від кращих світових стандартів її якості, недостатній рівень її конкурентоспроможності на світових ринках за показниками питомих витрат природних і виробничих ресурсів, якості і цін.

Важливим аспектом ефективного розвитку виробництва м’яса на сучасному етапі є забезпечення стабілізації і зростання його виробництва та конкурентоспроможності за кількісними і якісними ознаками, задоволення потреб внутрішнього і зовнішнього ринків.

Всебічне вивчення виробництва м’яса в господарствах Київської області характеризується негативними тенденціями задоволення потреб внутрішнього і зовнішнього ринків в м’ясі та м’ясних продуктах.

Місткість ринку м’яса обмежена реальними можливостями розвитку тваринницької галузі і платоспроможністю населення.

Аналіз показав, що функціонування ринків м’яса безпосередньо залежить від: платоспроможного попиту населення; відновлення порушених зв’язків в ареалі регіонального і загального економічного приросту країни; обсягів імпорту кінцевої продукції в період спаду і наступного депресивного розвитку тваринництва.

В останні роки стан розвитку м’ясних галузей характеризується стабілізацією. Однак розвиток насить переважно екстенсивний характер. Недостатній рівень забезпечення галузі виробничими ресурсами обумовлює низькі результативні показники.

Розвиток м’ясних галузей тісно пов’язаний з реформуванням аграрних підприємств в напрямі удосконалення їх виробничої галузевої структури на основі спеціалізації, кооперування і оптимальної концентрації, що наглядно видно на прикладі окремих підприємств по виробництву м’яса птиці.

РОЗДІЛ ІІІ

РОЗВИТОК ВИРОБНИЦТВА М’ЯСА В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ І УДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН МІЖ АГЕНТАМИ РИНКУ М’ЯСА

3.1. Основні напрями підвищення економічної ефективності виробництва м’яса

Перспективи виробництва яловичини тісно пов’язані із ситуацією на ринку кінцевої продукції м’ясного підкомплексу, яка перебуває під впливом динаміки попиту. Концептуально для самозабезпечення яловичиною потреб населення України, її виробництво необхідно збільшити на 15-20 відсотків. Такого результату можна досягти лише за рахунок підвищення м’ясної продуктивності худоби відгодівельного контингенту. Однак перед галуззю стоїть завдання ‑ забезпечити інші регіони України і створення експортного потенціалу. Досягнути цього можна не лише через підприємницькі структури ефективного власника, а й через технічне переозброєння виробництва на основі залучення інвестицій. Важливого значення при цьому набувають кредити, без яких виробництво м’ясних ресурсів існувати не може. Тому на перший план висувається проблема інвестування сільськогосподарських підприємств.

Визначальними об’єктивними факторами, які обумовлюють необхідність створення м’ясної галузі, є: продовольчі, соціально-економічні, ресурсні, енергетичні, екологічні. Тенденція та стабілізація скорочення чисельності поголів’я худоби не сприяє збільшенню ресурсів м’яса. До того ж якість м’яса потребує суттєвого поліпшення, що можна досягти за рахунок розведення м’ясної худоби.

Поряд із розведенням імпортних м’ясних порід, створенням української м’ясної породи і типів, в цілому передбачено використання більше 1 млн. ремонтних телиць молочних порід для схрещування з плідниками м’ясних порід і одержання помісного поголів’я. При цьому, відповідна робота буде проводитися і на існуючих потужностях спеціалізованих господарств і комплексів по вирощуванню і відгодівлі худоби та відпрацьовуватись технологія утримання поголів’я, система годівлі в пасовищний і стійловий періоди, що дасть можливість одержувати максимальні прирости і здавальну масу з меншими затратами матеріальних і трудових ресурсів. Поширюється новий біологічний метод відтворення м’ясної продукції худоби з використанням трансплантації ембріонів.

Наші розрахунки свідчать, що для розвитку скотарства області в цьому напрямі необхідно на даному етапі на кожні п’ять молочних корів мати одну м’ясну, а в перспективі на 2-3 молочні утримувати одну м’ясну корову. Це дасть можливість через 7-8 років виробляти близько 180 тис. т яловичини. Якість м’яса, вихід туші значно вищі у м’ясної худоби, обсяг м’яса вищих сортів досягає 60 процентів.

Збільшення виробництва яловичини, підвищення якості та зниження собівартості, на нашу думку, можливі за умов спеціалізації і інтенсифікації скотарства. З підвищенням надоїв, поголів’я молочних корів стабілізується і не може забезпечити потрібної кількості виробництва яловичини. Тому виникає необхідність використання типів м’ясної худоби з урахуванням при-роднокліматичних особливостей зони, формування галузі м’ясного скотарства цілеспрямовано. Проведення такої роботи зумовлено також високою якістю м’яса спеціалізованих м’ясних порід, які в більшій ступені задовольняють потреби до якості продукції.

Господарства, які затверджені в області як племінні репродуктори розведення типів м’ясної худоби, є базовими для утворення української м’ясної породи худоби.

Вмілим використанням ресурсів, впровадженням у виробництво досягнень науки та передового досвіду, саме цим повинно визначатися виробництво м’яса в зазначених господарствах. Воно ґрунтується на інтенсивному вирощуванні та відгодівлі молодняку м’ясних порід та на широкому застосуванні промислового схрещування. В результаті виникне, по суті, нова галузь тваринництва – спеціалізоване м’ясне виробництво.

У зв’язку з відсутністю в Україні достатньої кількості вітчизняних м’ясних порід великої рогатої худоби постало завдання – власними силами створити стадо тварин, добре пристосованих до місцевих природнокліматичних умов, з міцною гармонійною будовою тіла, високою енергією росту, яка забезпечувала б 1000 г середньодобового приросту бичків до 2-2,5 річного віку. Їх жива маса становила б – 600 кілограмів.

Для досягнення таких параметрів в окремому господарстві, слід застосовувати рекомендовану міністерством агрополітики України та УААН схему складного відтворювального схрещування симентальських корів та телиць з шаролезькими та канівськими бугаями, а також їх помісей з сірою українською породою. Використати декілька варіантів схрещування. Кінцевим результатом кожного намітили одержувати в третьому поколінні чотирипорідні помісі, що мають по 3/8 часток спадковості шаролезької та канівської порід, а також по 1/8 – симентальської та сірої української.

З метою скорочення періоду одержання помісей для розведення “в собі” створення стада доцільно закупити симентальські телиці, одержаних при промисловому схрещуванні, та з осіменіння їх глибоко замороженим сім’ям плідників шаролезької й канівської порід.

Помісні тварини, міцної конструкції, гармонійної будови тіла з добре вираженими м’ясними формами, між двопорідними та природними помісями другого покоління існують характерні екстер’єрні відмінності. Помісне поголів’я відрізняється корисними ознаками, що відповідають вимогам класу еліта і еліта-рекорд та свідчить про хорошу молочність корів і високу енергію росту молодняку. Шляхом контрольного забою виявляються кращі, порівняно з сименталами, забійні та м’ясні якості одержаних помісей.

При цьому помісні тварини, успадкувавши від батьків м’ясних порід усе краще, мають вихід та добру якість м’яса.

При майже однаковій живій вазі худоби симентальської породи та помісних тварин вихід м’яса на 1% більше у помісної худоби. Крім того, загальна вага кісток в туші помісних тварин значно менша, що свідчить про добре розвинуту мускулатуру і належність до високом’ясної породи.

Найголовнішою господарською цінністю одержаних помісей слід вважати здатність зберігати високу енергію росту протягом довгого періоду інтенсивної відгодівлі. На відміну від скоростиглих порід британського походження, які при високому рівні годівлі здебільшого осалюються вже до 15-18 місячного віку й потім добре ростуть до 20 і більше місяців. При цьому в організмі тварин переважає нагромадження м’яса, а не жиру.

Використання декількох варіантів схрещування дасть можливість розширити генетичний потенціал стада, оцінювати та відбирати тварин для розведення “в собі” та для племпродажу.

Новонароджених телят зважують, присвоюють їм клички та інвентарні номери способом татуювання й навішування пластмасових бирок. Нетелям, крім того, інвентарні номери переносять на ноги. Така ретельна нумерація забезпечує повну надійність збереження поголів’я та полегшує ведення племінного обліку при крупногруповому безприв’язному утриманні.

Для відтворення доцільно залишити майже всіх телиць першого покоління, за винятком тих, що мають чітко виражені недоліки будови тіла, грубу або рихлу конституцію. Серед помісей другого покоління відбирають на плем’я лише тих, які за переважною більшістю ознак відповідають вимогам бажаного типу. Метою такого відбору є закріплення цінних спадкових якостей помісного поголів’я при гомогенному доборі. При виявленні відхилення у маточного поголів’я якихось показників від вимог бажаного типу поліпшують добір, використовуючи бугаїв у яких ознаки породи добре виражені.

Бугайців першого покоління забивають на м’ясо. Для розведення “в собі” відбирають кращих за походженням бугайців другого та третього поколінь, жива маса яких при народженні не перевищує 38 кілограмів. При вирощуванні до 15-місячного віку середньодобові прирости їх маси становлять не менше 1000 грамів.

Організація відтворення стада підпорядкована обов’язковому щорічному одержанню теляти від кожної корови. Адже корови приносять значні збитки. Зважаючи на це, важливо добитися осіменіння корів у перший місяць після отелення. Тому зооветспеціалісти та оператори на відгодівлі великої рогатої худоби своєчасно виявляють тварин в охоті та організовують осіменіння корів. Для синхронізації охоти у корів з продовженням сервіс-періодом застосовують різні методи стимуляції.

Це дає змогу організувати виробництво продуктів тваринництва на якісно новому рівні, застосовуючи науково-обґрунтовані методи програмно-цільового управління, довго- і короткострокового прогнозування селекційних і виробничих процесів, нагромадження інформації про племінне використання тварин, складати обґрунтовані прогнози на кожну корову і одержання телят, об’єктивно оцінювати працю тваринників.

Щомісячна інформація, яку надають працівники інформаційно-обчислювального центру (ІОЦ) у господарствах дає все потрібне для планового господарювання: графіки запусків, отелень, списки корів, яких слід осіменяти – для техніків штучного осіменіння; обстеження на тільність і лікування – для ветеринарних працівників.

ЕОМ знаходить оптимальне рішення щодо поліпшення продуктивних властивостей тварин, за розробленими алгоритмами, готує для спеціалістів інформацію про продуктивність і відтворення стада, де відображено результати, досягнуті групою операторів, фермою, господарством. “СЕЛЕКС” на 40-60 % скорочує затрати праці спеціалістів у ведені зоотехнічного і племінного обліку.

Автоматизована обробка потребує щомісячних вірогідних даних по кожній тварині (продуктивність, кратність осіменіння, запуски, вибракування, отелення, обстеження на тільність тощо).

Важливими показниками у веденні зоотехнічної галузі є: середньо-добова продуктивність корів по третій і вищій лактаціях, середньодобові прирости великої рогатої худоби, кількість ялових днів, тривалість сервіс-періоду (період від отелення до першого осіменіння), кількість осіменінь на одну тільну корову, вихід телят м’ясної породи на 100 корів і т. д.

Проте не всі керівники господарств і зоотехніки відразу сприймають ефективність застосування системи “СЕЛЕКС”.

Нині ринок насичується великою кількістю персональних комп’ютерів. З’являється реальна можливість створити у багатьох господарствах автоматизовані робочі місця будь-якого профілю, у тому числі й зоотехнічного. Така можливість дає змогу регулярно щомісяця в програму об’єднання по племінній роботі вводити дані контрольних доїв на картках худобі, що охоплена племінною роботою. За результатами господарств автоматизуються робочі місця будь-якого профілю, у тому числі й зоотехнічного. Найбільшого ефекту досягається в здобутті підсумкової, узагальнюючої інформації – так усього за півгодини формуються документи результатів бонітування племінної худоби. Найближчим завданням управління сільського господарства і продовольства і ІОЦ, який входить до його структури є докорінна зміна та удосконалення технології системи “СЕЛЕКС” і організація автоматизованих робочих місць в колективах сільськогосподарських підприємствах безпосередньо на комплексах.

В автоматизованій системі “СЕЛЕКС” створюється банк даних, використовуючи який можна прийняти обґрунтоване рішення, яку корову і чому треба вибракувати, коли треба наступний раз обстежити кожну групу корів і ферму чи комплекс по вирощуванню та відгодівлі великої рогатої худоби. Крім того можна отримати характеристику биків-виробників, а також повну характеристику кожної тварини, стан тваринництва в кожному окремому господарстві району і області. Користуючись банком даних системи “СЕЛЕКС” можна також прогнозувати розвиток галузі скотарства, цілеспрямовано вести селекційну та племінну роботу.

З метою забезпечення гармонійного переходу до розведення м’ясної худоби велике значення необхідно надавати використанню наявних кадрів, виробничих потужностей, поголів’я худоби у спецгосподарствах по виробництву м’яса, окремих племінних господарствах і фермах науково-дослідних і навчальних закладів, діючі репродукторів по виведенню української м’ясної породи та її зональних типів. Крім того, передбачено організувати моделі господарства по м’ясному скотарству, закупівлю технологічного обладнання, будівництво та монтаж сучасних підприємств по глибокій переробці туш м’ясної худоби. Передбачається також забезпечити значне поліпшення діяльності наявних в господарствах – репродукторів та організації нових репродукторів худоби м’ясного напряму.

Селекційно-генетичні методи створення нових масивів худоби вимагають закупівель племінного молодняку, сперми, створення спермобанків, де буде зберігатись цінний генетичний матеріал. Прискорення формування м’ясного контингенту буде проводитись також за рахунок добо-ру у стадах молочних порід понадремонтних телиць для схрещування або штучного осіменіння сім’ям бугаїв м’ясних порід, одержання помісного по-голів’я для відгодівлі і створення репродуктивних товарних стад. При цьому мають широко використовувати вільні потужності спеціалізованих гос-подарств по виробництву м’яса, відпрацьовуватися технологія в цих умовах.

Специфіка м’ясного скотарства вимагає щорічного одержання приплоду від всіх наявних м’ясних корів. Стримування вибраковки без плідних корів тут не допускається. У зв’язку з цим в галузі має бути широко розповсюджена трансплантація ембріонів – нова біотехнологічна система розширеного відтворення цінних генотипів, прискорення темпів селекції. Трансплантація ембріонів повинна стати таким же масовим і відпрацьованим заходом, як штучне осіменіння тварин.

Однак, незважаючи на викладені переваги м’ясного скотарства, ця галузь потребує підтримки. Потрібні фінансові та матеріальні вкладення на формування племінного та товарного поголів’я, проекти розробки по будівництву і технологіях, створення потужностей по безвихідній переробці продукції тощо. Тому на першому етапі стратегічні напрями розвитку м’ясного скотарства, його наукове забезпечення повинні регулюватись з подальшим включенням сформованої галузі у ринкові взаємовідносини і покриттям вкладеного капіталу за рахунок перерозподілу прибутків та податкової політики.

Підвищення ефективності виробництва яловичини на нинішньому етапі може бути досягнуто значною мірою за рахунок використання некапіталомістких організаційних чинників – поглиблення спеціалізації, кооперації, інтеграції, розвитку міжрегіональних і міжгалузевих зв’язків, освоєння інноваційних програм.

Для розширеного відтворення стада збільшення виходу продукції скотарства важливе значення має його структура. Розрахунки показують, що оптимальною для сільськогосподарських підприємств Київської області є така структура стада, за якої частка корів становить 40-45 відсотків. З підвищенням частки корів зростає швидкість обороту стада, скорочується період вирощування ремонтного молодняку, ущільнюються строки нагулу і відгодівлі, а отже, скорочуються витрати на його утримання та відгодівлю.

Продуктивність худоби, виробництво яловичини та його економічна ефективність тісно пов’язані з рівнем годівлі тварин, а успішне вирішення проблеми кормозабезпечення значною мірою залежить від структури посівних площ. Тому в дисертації проаналізовано потенціальне кормозабезпечення з одночасною оптимізацією кормових раціонів.

Основними шляхами підвищення виробництва яловичини на вирощуванні і відгодівлі великої рогатої худоби є: зниження собівартості товарного поголів’я тварин за рахунок підвищення продуктивності праці тваринників, скорочення витрат, здешевлення виробництва, заготівлі кормів; збільшення здавальної ваги реалізованих тварин; підвищення вгодованості тварин; скорочення строків вирощування і відгодівлі молодняку великої рогатої худоби до 16-18 міс. за умови інтенсифікації процесів; подальша концентрація скотарства і скорочення на її основі витрат по зооветеринарному і транспортному обслуговуванню тварин.

Основний приріст яловичини забезпечуватиметься за рахунок інтенсивного вирощування молодняку всіх порід, досягнення середньодобових приростів 800-1000 г, забійної ваги – 450-500 кг і більше. Тому на дорощуванні і відгодівлі великої рогатої худоби господарства Київської області в перспективі повинні отримувати не менше 2 ц приросту на середньорічну голову.

За розрахунками для одержання 2 ц приросту на середньорічну голову на вирощуванні і відгодівлі великої рогатої худоби необхідно згодувати 20-23 ц к. од. з вмістом 90-100 г перетравного протеїну в кожній кормовій одиниці. При цьому в загальних витратах кормів за поживністю концентрати повинні складати – 22,7 %, грубі – 11 %, соковиті – 39,6% і зелені – 26,7 %.

Вирішити проблему збільшення виробництва яловичини, підвищення її якості належить інтенсифікації польового та лукопасовищного кормовиробництва. Необхідно досягти, щоб гектар сіяних кормових культур давав не менше ніж 60 ц к. од. з вмістом в кожній 100-120 г перетравного протеїну, покращення сіножатей і пасовищ 14-15 ц, а осушені й поливні землі – 70-80 ц кормових одиниць. Збільшити виробництво найбільш дешевого рослинного протеїну можливо шляхом розширення посівних площ і підвищення врожайності багаторічних трав, сої, ріпаку та інших білкових культур. Необхідно довести виробництво кормових культур до 75 ц к. од. з гектара [83; 117].

В реалізації програми стабілізації розвитку тваринництва та забезпечення населення країни високоякісним м’ясом і м’ясопродуктами приоритетна роль відводиться свинарству.

Щодо перспектив виробництва свинини, то тут параметри галузі, за двома варіантами прогнозних розрахунків, можуть знаходитися в межах від 80 до 110 тис. т за умови достатнього захисту внутрішнього ринку від закордонних товаровиробників.

Одним із напрямів підвищення економічної ефективності виробництва свинини є послідовна інтенсифікація на снові зміцнення кормової бази і забезпечення збалансованої годівлі свиней. Тільки при умові використання повноцінних та в необхідній кількості кормів, поголів’я даного виду тварин може проявити свій біологічний потенціал (Додаток В). Для зміцнення кормової бази слід розширити посіви високобілкових культур, використовувати преміски, повноцінні комбікорми, впроваджувати нові нетрадиційні корми, які здатні підвищувати продуктивність поголів’я [25].

Основним напрямком організації кормової бази в господарствах повинна бути орієнтація на виробництво власних кормів. Забезпечення свиней висоякісними та поживними кормами може бути досягнуте лише за умови розвитку галузі кормовиробництва в якій назріла об’єктивна необхідність створення ефективного економічного механізму господарювання та вдосконалення інфраструктури ринку кормів для забезпечення ними не лише господарств суспільного сектору, а і фермерських та особистих селянських господарств.

Ефективність племінної роботи у свинарстві значною мірою залежить від управління та організації структури племінної служби. Тому враховуючи досвід передових країн необхідно на державному рівні вирішити питання оптимізації структури племінної справи, а саме ліквідації або реструктуризації низки посередників між племінними та товарними господарствами, вдосконалення між ними економічних взаємовідносин. Створення регіональних селекційних центрів, які будуть контролювати діяльність племінних господарств і організовувати селекційно-племінний процес з врахуванням швидкого розвитку в особистих селянських господарствах сприятиме відродженню генетичного потенціалу поголів’я свиней.

Важливу роль у підвищенні економічної ефективності галузі відіграє удосконалення організації відтворення стада, якісний ремонт поголів’я, забезпечення збереження приплоду, скорочення падежу. В господарствах незалежно від виробничого напряму необхідною є підтримка співвідношення між статево-віковими групами, яке на сьогоднішній день грубо порушене. Тільки при умові оптимальної структури стада свиней поголів’я можна інтенсивно використовувати та досягти максимальної кількості виробленої продукції.

В сучасних умовах необхідним є вирішення питання забезпечення особистих селянських господарств племінним маточним та продуктивним молодняком. Використання високопродуктивного молодняку свиней в особистих селянських господарствах в поєднанні з повноцінною годівлею дозволить підвищити продуктивність, знизити витрати на вирощування та збільшити надходження коштів не лише від реалізації якісної свинини, а і від реалізації молодняку свиней на племінні цілі. В сучасних умовах створення сімейних свиноферм пов’язане із необхідністю збереження генофонду існуючих порід свиней, що є головним завданням подальшого розвитку племінної справи в Україні.

На етапі економічних перетворень ефективність вирощування свиней може бути досягнута лише за умови підтримки на державному рівні. Для цього за останні три роки розроблено та впроваджується низка законодавчих актів. Певна увага приділяється вдосконаленню селекційно-племінної роботи та зацікавленню племінних господарств до співпраці з товарними. Використання державних дотацій в практичній діяльності господарств та вдосконалення економічного механізму в галузі дозволить здійснювати відродження свинарства на основі максимального використання вітчизняних генотипів свиней і штучного запліднення [2; 26; 117].

Для сучасного промислового птахівництва характерним є подальший розвиток м’ясної спеціалізації виробництва, що дає можливість передбачити збільшення обсягу виробництва до 50 тис. т на принципах потоковості, ритмічності, узгодженості діяльності всіх цехів і ланок, високій культурі та технологічності виробництва з урахуванням новітніх досягнень науково-технічного прогресу.

З метою забезпечення стабільного функціонування птахопідприємств в умовах ринкової економіки, підвищення заінтересованості у досягненні високих кінцевих результатів необхідним є удосконалення інтеграційних зв’язків на основі розвитку більш прогресивних організаційних форм виробництва. Досвід передових господарств переконує, що повноцінність комбікорму досягається шляхом його збагачення білковими, мінеральними добавками, вітамінами. Саме ці компоненти є фактором, що лімітують реалізацію потенціалу птиці. Важливим резервом покриття їх дефіциту є впровадження у рамках птахогосподарств безвідходних технологій переробки білкових відходів галузі. Для забезпечення раціонального використання сировинних ресурсів і отримання збалансованих по поживності кормових раціонів слід розвивати зворотні зв’язки переробної промисловості птахопідприємств і комбікормових заводів; органічні добрива – пташиний послід та продукти його переробки, служитимуть джерелом відновлення і підвищення родючості ґрунтів підприємств–заготівельників зернофуражу даного регіону (Додаток Д).

Основним напрямом подальшого розвитку птахівництва є відновлення і врегулювання зв’язків галузевої виробничої системи. Виникла необхідність докорінного реформування існуючих птахівницьких об’єднань, що були створені на регіональному рівні (зокрема ВО “Київптахопром”) і включають індичі, качині, бройлерні, яєчні птахопідприємства, виробничі та економічні інтереси яких не співпадають. Доцільна організація об’єднань, що спеціалізується на виробництві одного основного продукту (курячих яєць, м’яса бройлерів, качок, індиків, інших видів птиці) при територіальному зосередженні підприємств, вузькоспеціалізованих на виробництві інкубаційних яєць, вирощуванні молодняку, утриманні промислового стада птиці. Створення саме таких вузькоспеціалізованих систем обумовлено відмінностями організаційно-технологічного процесу виробництва певного виду продукції.

Для досягнення високої технологічності виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції відновлювати економічно раціональні зв’язки між підприємствами єдиного технологічного ланцюжка потрібно з утворенням принципово нових служб на основні напрямів діяльності, а саме: науково-технічне та інформаційне обслуговування учасників, технологічне забезпечення ефективного виробництва, впровадження науково-технічних досягнень і передового досвіду; сприяння встановленню прямих міжгалузевих зв’язків та гарантованого забезпечення виробників технікою, устаткуванням та іншими видами послуг; координацію підприємницької діяльності та її учасників з метою пристосування виробництва по всьому технологічному ланцюжку до потреб споживачів; проведення маркетингових досліджень, що дозволяють відслідковувати платоспроможний попит, проводити переорієнтацію виробництва на запит споживачів; організація збуту сировини й готової продукції; облік і взаєморозрахунки підприємств, виявлення “вузьких ланок” в технологічному ланцюжку, їх ліквідація за рахунок першочергового фінансування і кредитування.

Важливою умовою ефективного виробництва є забезпечення належного розвитку суміжних галузей, що сприяють розвитку птахівництва, а також узгодження міжгалузевих зв’язків з підприємствами обслуговування (виробниками обладнання для птахівництва, зооветпрепаратів, тари та пакувальних матеріалів, постачальниками енергоресурсів тощо) та торгівлею (фірмова, оптова торгівля, реалізація через збутові кооперативи, підприємства громадського харчування, аукціони, біржі тощо). Досвід країн з ринковою економікою свідчать, що створення таких інтегрованих структур, де поєднанні інтереси всіх учасників єдиного технологічного процесу “виробник-споживач”, встановлені сталі технологічні та економічні зв’язки, є нині найбільш ефективною формою міжгалузевих об’єднань(Додатки Е, Ж).

Встановлено, що значні резерви підвищення ефективності функціонування птахівництва має безвідходна технологія виробництва продукції, яка базується на сучасних науково-технічних досягненнях з урахуванням еколого-економічних факторів.

Підвищенню ефективності функціонування птахопідприємств сприятиме впровадження біоконвеєрних технологій поглибленої переробки відходів попередньої стадії технологічного процесу за схемою “виробництво яєць і м’яса птиці ‑ культивації гливи звичайної – вирощування печериць – виробництво вермикультури і біогумусу”, що забезпечує прибуток від реалізації біологічної сировини, одержаної з одного гектара посіву зернових, до 2935 грн., а прибутковість ведення галузі птахівництва за рахунок диверсифікації виробництва корисно-якісних продуктів з відходів збільшується у десятки разів.

Пріоритетною державною підтримкою галузі має бути інвестування у виготовлення вкрай необхідного модернізованого обладнання для цехів виробництва м’ясо-кісткового борошна, сушіння посліду, вирощування гідропонних зелених кормів тощо. Адже це є важливим резервом не тільки збільшення кормових ресурсів, ресурсозбереження, але і збільшення виробництва продукції птахівництва, раціонального використання виробничого потенціалу [117].

З метою забезпечення розвитку м’ясо-вовно-молочного напряму вівчарства, збільшення обсягів виробництва вовни (1,0-1,2 тис. т) і м’яса, особливо дієтичної ягнятини, передбачається використовувати викосопродуктивні породи та типи овець. Про перспективність нарощування обсягів виробництва молодої баранини свідчить той факт, що в Європі щорічний дефіцит цієї продукції становить 245-265 тис. тонн. На виконання прийнятої 16 листопада 2002 року Постанови Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо розвитку та державної підтримки вівчарства на 2003-2010 рр.” № 1760 розроблена Програма з метою запобігання подальшого занепаду вівчарства та зменшення поголів’я племінних овець. Виконання зазначеної програми за наявності держаної підтримки дасть змогу збільшити поголів’я та виробництво вовни і баранини.

3.2. Зміцнення кормової бази в господарствах

Однією з важливих умов подальшого збільшення виробництва продуктів тваринництва, підвищення їх якості є створення повноцінної кормової бази, збалансування раціонів тварин не лише за протеїном, але й по незамінних амінокислотах, вітамінах та мінеральних речовинах.

Вирішити цю проблему належить шляхом інтенсифікації польового та лукопасовищного кормовиробництва. Необхідно досягти, щоб гектар сіяних кормових культур давав не менш, ніж 60 ц кормових одиниць з вмістом в кожній 100-120 г перетравного протеїну, покращення сіножатей і пасовищ – 14-15, а осушені й поливні землі – 70-80 ц кормових одиниць. Існуючий на сьогодні дефіцит білку призводить до того, що споживачі недодержують 30-35 % м’яса, в 1,5 і більше разів підвищується собівартість продукції. Не збалансування раціонів є причиною того, що більше третини їх поживності не дає віддачі продукцією тваринництва, а значить просто втрачається.

Збільшити виробництво найдешевшого рослинного протеїну, як показує досвід, можливо шляхом розширення посівних площ і підвищення врожайності багаторічних трав, гороху, сої, ріпаку та інших білкових культур.

Для забезпечення потреби у виробництві м’яса необхідно збільшити виробництво кормів за рахунок інтенсивних факторів: впровадження науково обґрунтованої системи кормовиробництва, покращення агротехніки, програмування внесення органічних та мінеральних добрив, впровадження районованих сортів кормових культур, якісне і своєчасне проведення їх збирання, заготівлі та підготовки збалансованих за поживними речовинами кормів. Це дасть змогу довести виробництво кормових культур до 75 ц к. од. з гектара.

Природні кормові угіддя в Лісостеповій зоні області займають до 38 % кормового клину. Проте вихід кормів з них становить лише 10 процентів від загального їх виробництва. За рахунок інтенсифікації лукопасовищного господарства виробництво кормів з цих угідь можна збільшити в 1,3-2 рази. Для цього потрібно провести комплекс робіт по підвищенню їх продуктивності (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Заходи по поліпшенню природних кормових угідь в господарствах Київської області, тис. га

Для поліпшення якісного складу компонентів при виробництві збалансованих комбікормів слід залишити питому вагу зернофуражних культур у загальному виробництві зерна до 55 %. При вдосконаленні структури зернового клину пріоритет слід віддати посівам кукурудзи, зернобобових культур і ячменю. При цьому питома вага кукурудзи, у валовому виробництві зерна, повинна зрости.

Джерелом отримання кормів для великої рогатої худоби є не лише посіви кормових, але й посіви зернофуражних культур (кукурудзи на зерно, ячменю, вівса, гороху), а також природних сіножатей і пасовищ.

Повноцінність і збалансованість кормових раціонів – найважливіша умова підвищення ефективності годівлі та продуктивності великої рогатої худоби. Для цього необхідно в кожному господарстві, що займається вирощуванням і відгодівлею худоби, впровадити науково-обґрунтовану систему кормовиробництва, розраховану на забезпечення відповідного рівня і типу годівлі худоби, виконання планових завдань виробництва м’яса. Складовою частиною науково-обґрунтованої системи кормовиробництва повинен стати кормовий конвеєр, яким передбачається виробництво і заготівля всіх видів кормів на літній період і стійлове утримання тварин.

Складання кормового конвеєру передбачає визначення потреби в кормах, надходження їх з природних угідь, ділянок сіяних багаторічних трав і однорічних культур, розміщення їх в полях сівозмін, строків сівби та збирання в оптимальні строки на зелений корм, сінаж, силос, трав’яні брикети.

Зелений конвеєр для великої рогатої худоби починає діяти з першої декади травня. На початку використовуються суміші озимого жита, пшениці з озимим ріпаком, потім – суміші озимої віки з іншими культурами. В третій декаді травня на годівлю йде зелена маса суміші багаторічних трав (люцерна, еспарцет, вівсяниця), а в червні-серпні – їх отава. В другій половині липня – першій половині серпня використовується кукурудза з соєю. Вони дають зелену масу в серпні і першій половині вересня.

Регулювання рівня віддачі земельних ресурсів області полягає в використанні закладених природою в земельні ресурси можливостей формування урожаю. Однак потенціальні можливості, які закладені в земельні ресурси регіону та генетичний потенціал кормових культур, використовується недостатньо. Урожайність переважної більшості кормових культур продовжує залишитись низькою, а трудомісткість виробництва – високою. Таке становище пояснюється недостатньо високими показниками досягнутого рівня культури землеробства, а також низькими та не комплексними показниками інтенсифікації кормової галузі. Відмічене посилюється на даному етапі енергетичною кризою, відсутністю цінового паритету на промислову та сільськогосподарську продукцію, недосконалістю виробничих відносин на етапі перехідного періоду.

Проте дослідження показують, що при забезпеченні належних технологічних та організаційно-економічних передумов регіон має досить значні потенціальні можливості в формуванні кормової продукції. Виконання прогнозних розрахунків урожайності сільськогосподарських культур за методикою, опрацьованою професором П. Мосіюком [33], свідчить про наявність в регіоні значних невикористаних резервів в підвищенні продуктивності кожного гектара землі в обробітку, зайнятої кормовими культурами.

З наведених в таблиці 3.2 даних видно, що ґрунтових запасів поживних речовин достатньо для забезпечення більш значних обсягів виходу кормової продукції з одиниці площі в порівнянні з досягнутими показниками. при забезпеченні вимог технології, запровадженні прогресивних прийомів організації праці сільськогосподарські підприємства регіону мають матеріальні передумови для збільшення виходу кормових одиниць з 1 га посіву кукурудзи на силос та зелений корм на 7,3, а перетравного протеїну – відповідно на 5,4 %, кормових буряків – на 21, багаторічних трав на сіно і зелений корм – на 33,2 відсотка.

Таблиця 3.2

Потенціальні можливості ґрунтів Центрального Лісостепу області в формуванні кормової продукції

Наведені в таблиці 3.3 дані свідчать, що серед кормових культур, найбільш ресурсномісткими є кормові буряки та кукурудза на силос і зелений корм.

Таблиця 3.3

Нормативні витрати виробничих ресурсів на 1 га посіву кормових культур

Аналіз структури витрат, пов’язаних з виробництвом кормової продукції таблиця 3.5, дає пояснення тим закономірностям, які мають місце в галузі кормовиробництва в формуванні розміру виробничих витрат на одиницю кінцевого продукту.

Таблиця 3.4

Розміри витрат на 1 га посіву кормових культур

Структура нормативних виробничих витрат в кормовиробництві

Розрахунки показують, що при тих грунтово-кліматичних умовах, які склались в господарствах Київської області та при виконанні вимог технології необхідно забезпечити в середньому на гектар посіву кормових культур близько 408,8 кг діючої речовини різних видів добрив.

При визначенні оптимальних норм та співвідношень добрив під окремі сільськогосподарські культури слід приймати до уваги такі формоутворюючі фактори як запланований рівень їх урожайності, наявність поживних речовин у ґрунті, тобто родючість землі, якість попередників, ступінь досягнутого рівня культури землеробства, кліматичні фактори тощо.

Вирощування ж багаторічних та однорічних трав доцільно здійснювати на основі застосування мінеральних туків. Розрахунками встановлено, що структурне співвідношення між органічною та мінеральною частинами діючої речовини добрив співвідноситься як 1:1,6 при виробництві кормових буряків та 1:0,91– при вирощуванні кукурудзи на кормові цілі. Таке співвідношення відповідає застосуванню під кормові буряки 40 т/га гною та різних видів компостів, а під кукурудзу на силос і зелений корм – відповідно 30 т/га органічних добрив.

Наведені показники інтенсивності застосування добрив під кормові культури забезпечать одержання додатково з 1 га посіву зеленої маси кукурудзи ‑ 150 ц/га, коренів кормових буряків – 300, зеленої маси багаторічних трав – 100, сіна – 15, зеленої маси однорічних трав – 100 та сіна – відповідно 10 ц з гектара.

Такі суттєві параметри зростання продуктивності одиниці посіву кормових культур не будуть спричиняти зниження родючості земель регіону. Навпаки, це забезпечить розширене її відтворення. Застосування розрахованої кількості органічних та мінеральних добрив не викличе також забруднення навколишнього середовища, адже підвищені норми їх внесення детально збалансовані за окремими елементами стосовно біологічних особливостей кожної кормової культури та агрохімічної специфіки ґрунтів Центрального Лісостепу Київської області.

Застосування підвищених норм органічних та мінеральних добрив вимагає значних додаткових матеріальних та грошових витрат. Проте дослідження показують, що ці додаткові витрати є економічно доцільними. Вони не лише підвищують урожайність кормових культур, а і супроводжуються підвищенням абсолютних показників рентабельності галузі. Використання кілограма діючої речовини азотних мінеральних добрив разом з внесенням та одержанням додаткового урожаю обходиться сільськогосподарським підприємствам близько 0,18-0,19 доларів США, фосфорних – 0,19-0,2 та калійних – відповідно 0, 08-0,1 доларів США [62].

Важливим та економічно доцільним є також застосування під кормові культури органічних добрив. Органічні добрива в широкому розумінні слова є засобом реутилізації, повторного залучення в кругообіг поживних речовин, які використовувались раніше. Тому правильне ведення та раціональне використання органічних добрив в кормовиробництві, є не лише засобом накопичення в сільськогосподарських підприємствах поживних елементів живлення рослин, але й могутнім важелем розширеного відтворення родючості земель.

Одним із шляхів підвищення ефективності використання кормових ресурсів в умовах Київської області є оптимізація норм та раціонів годівлі тварин. Прийнято вважати, що оптимальним раціоном годівлі є такий, який задовольняє усі фізіологічні потреби тварин, враховуючи їх біологічну специфіку та є мінімальним за вартістю. Стосовно скотарської галузі тваринництва необхідно приймати до уваги те, що це жуйний вид тварин, потребує наявності в раціоні годівлі певної кількості грубих кормів, а для формування молока та приросту живої маси – відповідно концентрованих соковитих кормів та зелених.

Науково-дослідними сільськогосподарськими установами встановлена закономірність про існування певних пропозицій за поживністю між названими вище групами кормів. Для вітчизняного породного складу великої рогатої худоби вони коливаються в межах 18-22 % для концентрованих кормів, 16-20 % – грубих, 32-36 % – соковитих та 26-30 % – зелених кормів. Проте передовий зарубіжний досвід свідчить про дещо іншу структуру кормів для скотарства при забезпечені високої та понад високої продуктивності худоби. Досягнення значних показників добового приросту живої маси в структурі кормів за поживністю підвищує значення концентрованих, соковитих та зелених кормів і знижує – грубих. Тому в умовах переходу аграрної сфери матеріального виробництва до ринкових виробничих відносин, які передбачають досягнення максимального використання потенціальних можливостей худоби та грунтово-кліматичних умов регіону, виникає необхідність забезпечення відгодівельного стада підвищеною кількістю концентрованих кормів. В структурі кормових ресурсів їх доля повинна становити 25-30 відсотків.

Збільшення питомої ваги концентрованих кормів в добових раціонах пояснюється також не лінійністю залежностей між показниками продуктивності худоби та витрачанням кормових ресурсів. Більш високі показники приросту живої маси вимагають зростання потреби в кормах з прискоренням. Як було приведено вище, витрати кормових одиниць, перетравного протеїну та енергії на зростаючі показники продуктивності худоби кількісно найбільш вірогідно описується не лінійними, а квадратичними функціями. Тому кожна наступна одиниця продуктивності худоби вимагає прогресивно зростаючої кількості кормів і, в першу чергу, концентрованих.

Отже, виявлені закономірності слід враховувати при формулюванні постановки задачі оптимізації раціонів, годівлі тварин. Серед обмежень економіко-математичної моделі задачі слід відображати підвищену питому вагу концентрованих кормів.

Відшукати такий набір кормів для великої рогатої худоби, який би задовольняв її фізіологічні потреби, забезпечував планові показники її продуктивності і за вартістю був мінімальним.

З врахуванням цих особливостей формування економіко-математичної моделі задачі оптимізації добового раціону годівлі великої рогатої худоби набуває такого вигляду:

при умовах: (3.1)