16 | 12 | 2017

Навчально-методичного комплексу Дисципліни «Історія України» частина 2

Навчально-методичного комплексу Дисципліни «Історія України» частина 2

6. КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ З ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»

В робочому навчальному плані передбачено в одному навчальному семестрі: лекцій – 15 год., семінарських занять – 30 год., самостійної роботи під керівництвом викладача – 15 год. та самостійної роботи студентів – 50 год., що в сумі становить 110 год. (3,6 кредитів ЕСТS). Після вивчення дисципліни заплановано іспит і курсова робота. Тривалість навчального семестру – 15 (18) тижнів.

Відповідно до загальної кількості годин розрахунковий рейтинг з дисципліни становить 110 балів. Рейтинги з навчальної роботи та з атестації визначаємо за рекомендованими співвідношеннями:

R НР = 0,70 · 110 = 80 балів;

R АТ = 0,30 · 110 = 40 балів.

Враховуючи обсяг та структуру програмного матеріалу дисципліни, ділимо його на 4 змістові модулі.

Розрахункову рейтингову оцінку з кожного змістового модуля приймаємо: 1-й модуль – 15 балів, 2-й – 15 балів, 3-й – 10 балів, 4-й – 40 балів (всього – 80 балів).

Визначаємо мінімальну рейтингову оцінку з кожного змістового модуля:

R(1)ОМ = 0,50 · 15 = 7,5 балів;

R(2)ОМ = 0,50 · 15 = 7,5 балів;

R(3)ОМ = 0,50 · 10 = 5 балів;

R(4)ОМ = 0,50 · 40 = 20 балів.

Реальний рейтинг студента: з 1-го модуля – 15 балів, 2-го – 15 балів, 3-го – 10 балів, 4-го – 40 балів, що в сумі становить 80 балів.

Рейтингові оцінки із змістових модулів

Термін навчання,

Тижні

Номер

Змістового модуля

Навчальне навантаження, год.

Кредити

ЕСТS

Рейтингова оцінка

Змістового модуля, бали

Мінімальна

Розрахункова

Реальна

1-4

1

15

0,67

7,5

15

17

5-8

2

15

0,67

7,5

15

17

9-10

3

10

0,45

5

10

12

11-18

4

40

1,8

20

40

42

Усього

4

80

3,6

40

80

86

З додаткової роботи студент отримав 10% від R ДИС, і його рейтинг з додаткової роботи становить R ДР = 0,10 · 110 = 11 балів.

R ШТР = 5% R Нр = 4 бали

Враховуючи R ДР та R ШТР, Сумарний рейтинг студента з навчальної роботи становить R НР = 80 + 11 - 4 = 87 балів.

Співставляємо рейтинг з дисципліни у 110 балів з національною та ЕСТS оцінками.

Співвідношення між національними та ЕСТS Оцінками

І рейтингом з дисципліни

Оцінка національна

Оцінка ЕСТS

Рейтинг з дисципліни, бали

«Відмінно»

A

99-110

«Добре»

B

90-98

C

83-89

«Задовільно»

D

73-82

E

66-72

«Незадовільно»

FX

39-65

F

1-38

Для допуску до атестації студенту необхідно було набрати з навчальної роботи не менше 50% від розрахункового рейтингу з навчальної роботи: 0,50 х87= 43 бали.

Розрахунковий R ІСП = 30 балів.

Співвідношення між національними та ЕСТS Оцінками

І рейтингом з іспиту

Оцінка національна

Оцінка ЕСТS

Рейтинг з іспиту, бали

 

«Відмінно»

A

27-30

 

«Добре»

B

24,6-26,9

 

C

22,5-24,5

 

«Задовільно»

D

19,8-22,4

 

E

18-19,7

 

 

«Незадовільно»

FX

10,5-17,9

 

F

0,3-10,4

Для визначення Реального рейтингу студента з дисципліни складають набрані ним протягом навчального семестру бали:

R ДИС = R НР + R ІСП = 80+30=110 балів.

7. ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ РОБІТ

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ СТАЦІОНАРНОГО ВІДДІЛЕННЯ

1.

Первісно-общинний лад на території України.

2.

Походження слов’ян і українського народу.

3.

Народонаселення на території України до Київської Русі.

4.

Західні, східні і південні слов'янські племена. Анти.

5.

Розселення східних слов’ян у VI-IX cт.

6.

Заснування Києва.

7.

Утворення ранньофеодальної Київської держави.

8.

Київська Русь та її місце в історії людства.

9.

Політичний лад Київської Русі.

10.

Соціально-економічний розвиток Київської Русі.

11.

Міжнародна політика Київської Русі.

12.

Походження назв «Русь», «Україна», «Малоросія», «Росія».

13.

Прийняття християнства та його історичне значення, заснування Печерського монастиря.

14.

Галицько-Волинське князівство та його місце в розбудові української державності.

15.

Монголо-татарське нашестя. Захоплення Києва.

16.

Причини розпаду Київської Русі та її історичне значення.

17.

Руські князівства у міжнародних відносинах ХІІ-ХІV ст.

18.

Король Данило Галицький.

19.

Проблема походження українського козацтва в історичній літературі.

20.

Озброєння запорізьких козаків, їх військове мистецтво.

21.

Становище України у складі Великого князівства Литовського.

22.

Люблінська унія. Захоплення українських земель Польським королівством.

23.

Характеристика господарства України в роки литовсько-польської колонізації.

24.

Становище селян і правовий устрій сіл на Україні в роки литовсько-польської колонізації (руське, волоське, німецьке і польське право).

25.

Формування української народності.

26.

Утворення Запорозької Січі. Адміністративна і судова влада на Січі.

27.

Демократичні засади управління в Запорізькій Січі.

28.

Боротьба проти турецько-татарської агресії.

29.

Легендарний гетьман П. Конашевич-Сагайдачний.

30.

Українські братства та їх діяльність.

31.

Селянсько-козацькі повстання в Україні (кін. XVI – поч. XVII ст.).

32.

Б. Хмельницький – видатний державний і військовий діяч.

33.

Україна напередодні Визвольної війни 1648-1654 рр.

34.

Воєнні дії в 1648-1649 рр.

35.

Державний устрій в Україні у добу Хмельниччини.

36.

Переяславська Рада. Березневі Статті.

37.

Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гадяцька угода.

38.

Боротьба за збереження і утвердження державних форм Гетьманщини.

39.

Становище Української держави в роки гетьманування І. Мазепи

40.

Пилип Орлик та його Конституція.

41.

Києво-Могилянська академія.

42.

Соціально-економічне становище України в другій пол. XVIII cт.

43.

Зміни в адміністративному устрої на Лівобережній і Правобережній Україні.

44.

Ліквідація гетьманства в Україні. К. Розумовський.

45.

Опришківський та гайдамацький рухи. Коліївщина.

46.

Ліквідація Запорозької Січі Катериною ІІ.

47.

Повстання під керівництвом Устима Кармелюка.

48.

Україна і декабристський рух.

49.

Розклад кріпосництва і зростання капіталістичних відносин у І половині ХІХ століття.

50.

Зародження революційно-демократичного і буржуазно-ліберального руху.

51.

Т. Шевченко – видатний політичний діяч.

52.

Кирило-Мефодіївське товариство, його програмні документи і діяльність.

53.

Україна і народницький рух.

54.

Громадівський рух в Україні в ІІ пол. ХІХ ст.

55.

Прискорення розвитку капіталістичних відносин на Україні після скасування кріпосного права.

56.

Польське визвольне повстання 1863 р. і Україна.

57.

Національний гніт на Україні. М. П. Драгоманов – ідеолог нової України.

58.

Розвиток культури на Україні в другій пол. ХІХ ст.

59.

Передумови виникнення українських політичних партій і поширення соціалістичних ідей наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Виникнення більшовизму.

60.

Революційні події на Україні в 1905-1907 рр.

61.

Національне питання в програмах і політиці загальноросійських і українських партій напередодні революції 1905-1907 років.

62.

Столипінська аграрна реформа та її наслідки для України.

63.

Демократичний рух на західноукраїнських землях.

64.

Україна у період І cвітової війни.

65.

Україна під час Лютневої буржуазно-демократичної революції.

66.

Соціальна база і програма Української Центральної Ради.

67.

Проблеми державотворення в універсалах Центральної Ради.

68.

Західноукраїнська Народна Республіка.

69.

Акт об’єднання УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року.

70.

Нестор Махно: правда та легенди.

71.

Особливості громадянської війни в Україні та її наслідки.

72.

Галицькі січові стрільці в роки громадянської війни в Україні.

73.

Симон Петлюра і громадянська війна в Україні.

74.

Встановлення радянської влади в Україні.

75.

Статус України у складі СРСР.

76.

Особливості здійснення нової економічної політики в Україні.

77.

Аграрні відносини на селі у доколгоспний період.

78.

Економічна суть та цільове призначення суцільної колективізації.

79.

Становище українського селянства у 30-х роках ХХ століття.

80.

Голодомори 1921-1923 і 1932-1933 років, їх трагічні наслідки.

81.

Багатоукладність в аграрному секторі України у 1921-1929 роках.

82.

Роль сільськогосподарської кооперації в розвитку аграрного сектора України у 1921-1929 роках.

83.

Наслідки та уроки проведення суцільної колективізації в Україні.

84.

Приєднання Західної України до Української РСР.

85.

Становище церкви в Україні у 20-30—ті роки ХХ ст.

86.

Геополітичні інтереси СРСР і фашистської Німеччини щодо Західної України.

87.

Оборона Києва влітку і восени 1941 року.

88.

Участь викладачів та студентів Національного аграрного університету в обороні Києва (Голосієва) у 1941 році.

89.

Участь представників українського народу в діючій армії.

90.

Партизанський рух в тилу німецько-фашистських військ.

91.

Українська повстанська армія: правда та вимисли.

92.

Мої земляки в боротьбі проти фашизму в роки ІІ світової війни.

93.

Відбудова зруйнованого народного господарства.

94.

Екстенсивний розвиток господарства України у 50-80-х роках.

95.

Реформи 50-60-х років та їх здійснення в Україні.

96.

Поглиблення кризових явищ у суспільно-політичному і соціально-економічному житті у першій половині 80-х років.

97.

Передумови та форми дисидентського руху в Україні у 60-70 рр.

98.

Формування нових політичних рухів і партій. Становлення багатопартійності.

99.

Українська Гельсінська спілка.

100.

Студентські громадсько-політичні організації у другій половині 80-х – на початку ХХІ ст.

101.

Основні принципи політичної і економічної суверенітету України.

102.

Місце і роль місцевого самоврядування у суспільно-політичному житті України

103.

Конституція 1996 року про форми участі громадян у державотворенні.

104.

Економічні проблеми у програмах політичних партій.

105.

Суть та цільове призначення економічної реформи в Україні.

106.

Суть і основні напрямки земельної реформи в Україні.

107.

Кооперативні відносини в агропромисловому комплексі.

108.

Економіка України в сучасних умовах.

109.

Місце і роль агропромислового комплексу в українському суспільстві.

110.

Реформування системи вищої освіти в сучасних умовах.

111.

Соціальне призначення спеціалістів аграрного профілю.

112.

Діяльність України на міжнародній арені.

113.

Сучасний стан розбудови громадянського суспільства в Україні.

114.

Глобальні проблеми світового розвитку і Україна.

115.

Концепція національної безпеки України.

116.

Україна у ХХІ столітті.

 

8. КомплекТ тестів, контрольних запитань,

Для визначення рівня знань студентів

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ 3 ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

1. Предмет історії України як науки і методологічні принципи її вивчення.

2. Джерела вивчення історії України.

3. Юліанський і григоріанський календарі. Християнська ера.

4. Розвиток людини й удосконалення знарядь праці в палеоліті та

в наступні археологічні епохи.

5. Народонаселення на території України до Київської Русі.

6. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

7. Західні, східні і південні слов'яни у VІ-ІХ ст. Заснування Києва.

8. Утворення ранньофеодальної Київської держави і посилення її могутності за часів князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого.

9. Походження назв «Русь», «Україна», «Малоросія», «Росія».

10. Прийняття християнства та його історичне значення, заснування Печерського монастиря.

11. Господарство та соціальний склад населення Київської Русі.

12. Боротьба Київської Русі проти половців. Володимир Мономах.

13. Нашестя монголо-татар і захоплення ними Києва.

14. Утворення Галицько-Волинського князівства.

15. Причини розпаду Київської Русі та її історичне значення.

16. Захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства й Туреччини.

17. Люблінська унія і початок широкої експансії польською шляхтою українських земель.

18. Характеристика господарства України в роки литовсько-польської колонізації.

19. Становище селян і правовий устрій сіл в литовсько-польську добу /руське, волоське, німецьке і польське право/.

20. Виникнення українського козацтва і заснування Запорозької Січі.

21. Військово-адміністративна організація Запорозької Січі.

22. Утворення реєстрового козацтва.

23. Боротьба проти турецько-татарської агресії. Петро Сагайдачний.

24. Козацько-седянське повстання під проводом Северина Наливайка.

25. Селяйсько-козацькі повстання в Україні /1637-1638 рр./.

26. Визвольна війна 1648-1657 рр. Перемоги і поразки Б. Хмельницького.

27. Переяславська рада. “Березневі статті”.

28. Історичний портрет Б. Хмельницького й оцінки його діяльності.

29. Політичне становище України в 60-80 роках ХVІІ ст. Гадяцька угода та її історичне значення.

30. Діяльність правобережних гетьманів /П. Тетері, П. Дорошенка, О. Ханенка /.

31. Боротьба лівобережних гетьманів /В. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича / за збереження й утвердження державних форм Гетьманщини.

32. Гетьманування І. Мазепи. Північна війна і оцінка діяльності І. Мазепи.

33. Зруйнування царськими військами Батурина.

34. Зруйнування царськими військами Чортомлицької Січі.

35. Конституція Пилипа Орлика та її історичне значення.

36. Політика Петра І щодо України після Полтавської битви.

37. Ліквідація гетьманства в Україні. К. Розумовський.

38. Зміни в адміністративному устрої України в другій половині ХVІII ст. Ліквідація Запорозької Січі.

39. Становище селянства Лівобережної України за часів царювання Катерини ІІ.

40. Гайдамацький рух на Правобережній Україні. Коліївщина.

41. Декабристський рух в Україні.

42. Повстання під керівництвом Устима Кармелюка.

43. Тарас Шевченко – великий український поет, художник і гуманіст.

44. Кирило-Мефодіївське товариство, його програмні документи і діяльність.

45. Селянська реформа 1861 року та її наслідки в Україні.

46. Розвиток капіталістичних відносин і формування робітничого класу в Україні після скасування кріпосного права.

47. Суспільно-політичний і національний рух в Україні після скасування кріпосного права.

48. Повстання в Польщі 1863 року і поширення його в Україні.

49. Михайло Драгоманов - ідеолог нової України.

50. Формування української нації.

51. Діяльність марксистських гуртків і груп в Україні.

52. Промисловий розвиток України в 1900-1917 рр.

53. Революційна діяльність В. Леніна. Утворення РСДРП, ІІ з’їзд та положення її програми.

54. Виникнення політичних партій в Україні. Революційні події в 1905-1907 рр. в Україні та їх значення у піднесенні національної самосвідомості українського народу.

56. Столипінська аграрна реформа та її наслідки в Україні.

57. Україна в Першій світовій війні. Утворення легіону галицьких січових стрільців.

58. Утворення Центральної Ради. Перший та другий універсали.

59. Третій і четвертий універсали. Проголошення Української Народної Республіки.

60. Проголошення Радянської влади в Україні і початок боротьби більшовиків проти Центральної Ради.

61. Внутрішня і зовнішня політика Центральної Ради. Причини її поразки.

62. Внутрішня і зовнішня політика Української гетьманської держави.

63. Україна за часів Директорії. Остаточна перемога більшовиків і втрата Україною незалежності.

64. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки і її возз’ єднання з УНР.

65. Становище в промисловості України та її відродження на засадах НЕПу в 20-х роках.

66. Індустріалізація. Становлення адміністративно-командної системи в управлінні промисловістю

67. Примусова колективізація. Ліквідація куркульства й утвердження командної економіки на селі.

68. Наслідки колективізації. Голодомор 1932-1933 рр.

69. Подітичне становище України після укладення союзного договору 1922 р.

70. Політика «українізації» в Україні і її наслідки.

71. Політичні репресії в Україні

72. Українське питання в міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни.

73. Україна під гнітом фашистської окупації.

74. Міжнародне та внутрішнє становище України у післявоєний період /друга половина 40-х - початок 60-х років/.

75. Відбудова і розвиток народного господарства України після Великої Вітчизняної війни.

76. Наростання протесту проти свавільства авторитарно-бюрократичної системи /60-ті - середина 80-х років/.

77. Посилення тенденції до застою в економіці /60-ті – середина 80-х років/.

78. Розвал СРСР та його причини, крах тоталітарної системи.

79. Становлення багатопартійної системи в Україні.

80. Декларація про державний суверенітет України.

81. Проголошення Верховною Радою України Акту про незалежність України.

82. Кризовий стан у галузі економіки й політики, соціально-духовному житті України /кінець 80-х - 90-ті роки/.

83. Причини поглиблення кризи в АПК.

84. Прийняття Верховною Радою Конституції України і її загальні принципи.

85. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією України.

86.Обов’язки громадянина України, закріплені Конституцією України.

ІНТЕГРАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ

ТЕМАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

Інтегральне завдання № 1

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

Східні словЯни

1.  Початок землеробства на теренах України припадає на:

а) палеоліт; б) мезоліт; в) неоліт; г) енеоліт.

2.  Перший суспільний поділ праці на території України відбувся в:

а) ІV тис. до н. е.; в) ІІ тис. до н. е.;

б) ІІІ тис. до н. е.; г) І тис. до н. е.

3.  Уперше дослідив поселення носіїв трипільської археологічної культури:

а) С. Бібіков; б) В. Хвойка; в) Я. Пастернак; г) Л. Славін.

4.  Згрупуйте терміни і поняття, що стосуються грецьких міст-держав Північного Причорномор’я (А) та слов’ян (Б):

венеди капище;

рабовласницька демократія Борисфен;

древляни коропластика;

аристократична республіка підсічне землеробство;

родова власність на землю військова демократія;

монархія рід.

5.  Визначте, які племена проживали на території Північного ПричорноморЯ з VIІ сТ. по ІІІ ст. до н. е.:

а) скіфи; б) сармати; в) греки; г) авари.

6.  Для скіфів було характерним:

а) перехід від осілого до кочового скотарства;

б) першими почали використовувати залізо;

в) політичний устрій – рабовласницька держава, яку очолював цар;

г) існування пережитків матріархату.

7.  Розставте події у хронологічній послідовності:

___________виникнення Антського племінного союзу;

___________розселення сарматів;

___________вторгнення племен аварів у Причорномор’я;

___________Скіфська держава;

___________просування готів у Північне Причорномор’я.

8.  Визначіть, якими за формою правління були держави:

а) Тіра 1) монархія

б) Херсонес 2) республіка

в) Ольвія 3) конституційна монархія

г) Боспорська республіка 4) парламентська республіка.

9.  Предками українців вважають:

а) венедів та антів; б) антів та склавинів;

в) склавинів та венедів; г) антів та дулібів.

10.  Поділ словЯнської групи на три гілки : західних, південних і східних відбувся:

а) на початку І ст.; б) у ІІ-ІІІ ст.;

в) у IV-V ст.; г) у VII-VIII ст.

11.  Спосіб обробітку землі племенами східних словЯн, при якому її інтенсивно використовували, а потім покидали до відновлення родючості, називається:

а) перелоговою системою; в) трипіллям;

б) двопіллям; г) підсічною системою.

12.  Ознакою кризи первісного родоплемінного ладу і початку державної консолідації у східних словЯн було:

а) існування сусідніх общин;

б) виникнення приватної власності на майно і худобу;

в) виникнення майнової нерівності;

г) поява знаті – групи людей, що претендують на управління общиною завдяки походженню.

Інтегральне завдання № 2

Розвиток української державності

В період середньовіччя

(друга половина ХІІІ – перша половина ХІV ст.)

1.  Нащадки яких «літописних племен» населяли землі Галичини та Волині:

а) дуліби (бужани, волиняни), уличі, тиверці;

б) дуліби (бужани, волиняни), уличі, деревляни;

в) дуліби (бужани, волиняни), уличі, білі хорвати;

г) дуліби (бужани, волиняни), уличі, поляни.

2.  Єдине Галицько-Волинське князівство було створене в:

а) 1199 р.; б) 1202 р.; в) 1205 р.; г) 1238 р.

3.  Які фактори сприяли піднесенню Галицько-Волинської держави:

а) об’єднання місцевих племен в окремі князівства;

б) заснування на території значної кількості міст;

в) географічні та економічні передумови розвитку;

г) добросусідські стосунки з найближчими європейськими країнами.

4.  Кого з князів Галицько-Волинського князівства називали “грозою половців”:

а) Ярослава Осмомисла; в) Данила Романовича;

б) Романа Мстиславовича; г) Лева Романовича.

5.  Чи не найбільш суттєвою особливістю політичного життя в Галицькому князівстві в другій половині ХІ – ХІV ст. була:

а) обмежена влада місцевого князя; остаточні рішення з найважливіших питань приймало міське віче;

б) великий вплив на управління князівством багатих, військово та економічно самостійних бояр;

в) абсолютна залежність галицьких князів від місцевих єпископів; воля останніх беззастережно виконувалася;

г) орієнтації галицьких князів на Західну Європу; укладення політичних і династичних союзів з країнами Західної Європи.

6.  Приведіть у відповідність події, пов’язані з діяльністю Романа Мстиславовича (А) та Данила Галицького (Б):

___________ номінально визнав залежність від Золотої Орди;

___________ придушив сепаратизм бояр;

___________ об’єднав Галицьку і Волинську землі в єдину державу;

___________ став першим українським королем;

___________ вів успішну боротьбу з половцями;

___________ розгромив хрестоносців;

___________ на деякий час був вигнаний мадярами;

___________ заснував м. Львів.

7.  Столицею своєї держави Данило Галицький обрав місто:

а) Галич; б) Холм; в) Львів; г) Перемишль.

8.  Серед наведених тверджень про результати внутрішньої політики Данила Галицького виберіть правильні:

а) досяг згоди з боярами і спільно з ними – через боярську раду – вирішував усі питання внутрішньої політики;

б) здолав боярську опозицію і зміцнив князівську владу;

в) захистив від боярської сваволі та надмірної експлуатації галицьких селян і міщан;

г) запровадив нові повинності та збільшив залежність селян від великих землевласників;

д) розбудував існуючі та заснував нові міста, заселивши їх іноземцями.

9.  Серед наведених тверджень про результати зовнішньо-політичної діяльності Данила Галицького виберіть правильні:

а) забезпечив свої права на «отчину» – Галицьку та Волинську землі – в поляків та угорців;

б) досяг порозуміння з монголо-татарами і не допустив плюндрування ними своєї землі, хоч і мусив руйнувати укріплення міст;

в) приєднав до своєї держави землі Австрії та Угорщини;

г) схилив до союзу Литву;

д) приєднав до князівства Краків і Мазовію;

е) розбив лицарів-хрестоносців у битві під Дорогочином;

є) брав участь у хрестовому поході на монголо-татар.

10.  Період стабільності та піднесення Галицько-Волинської держави припадає на:

а) Х – ХІ ст.; б) ХІ - ХІІ ст.; в) ХІІ-ХІІІ ст.; г) ХІІІ-ХІV ст.

11.  Які землі не входили до складу Галицько-Волинського князівства:

а) Чернігівщина; б) Київщина; в) Холмщина; г) Закарпаття.

12.  Як вважають історики, Галицько-Волинська держава перестала існувати в:

а) 1340 р.; б) 1349 р.; в) 1389 р.; г) 1439 р.

Інтегральне завдання № 3

Литовсько-польська доба в історії України

1.  В якому році землі Галичини остаточно ввійшли до складу Польщі:

а) 1340; б) 1349; в) 1362; г) 1382

2.  Велике князівство Литовське, до складу якого входили і руські князіства, наприкінці ХV ст. було:

а) конгломератом майже самостійних напівдержав, пов’язаних між собою наявністю єдиного сюзерена – великого князя і єдністю зовнішньополітичних інтересів;

б) групою майже самостійних земель, кожна з яких мала свого суверенного господаря;

в) централізованою становою державою, вся влада в якій належала великому князеві Литовському;

г) ранньофеодальною монархією, в якій влада князя обмежувалася наявністю сейму.

3.  Характерною тенденцією політичного життя у Великому князівстві Литовському наприкінці ХІVV ст. було:

а) наростання процесів розпаду єдиної держави на удільні князівства;

б) поступова втрата автономії удільними князівствами і централізація великокнязівської влади;

в) посилення політичного впливу православної церкви, її роль у державному житті;

г) зміцнення політичного авторитету Великого князівства Литовського серед країн Західної Європи.

4.  Назва найвищого суспільного стану на Україні в ХIV – ХVI ст.:

а) магнати; б) шляхта; в) аристократія; г) дворянство.

5.  Однією з умов Кревської унії 1385 р. було:

а) повернення незалежності Галицько-Волинської держави;

б) приєднання земель Литви й України до Польської держави;

в) збереження автономії Великого князівства Литовського в його тогочасних кордонах;

г) запровадження греко-католицької церкви на території Литви та України.

6.  За умовами якої унії землі України мусили увійти до складу Польщі і на них запроваджувалася католицька віра:

а) Кревської; б) Городельської; в) Люблінської; г) Берестейської.

7.  Які категорії залежного селянства були на Україні в ХV-ХVІ ст.:

а) тяглові; б) челядь; в) закупи; г) смерди.

8.  Розставте події у хронологічній послідовності:

_________ Люблінська унія

_________ битва під Варною

_________ Кревська унія

_________ битва при Грюнвальді

_________ Городельська унія

_________ битва під Оршею.

9.  Відзначте факти, що стосуються біографії Вітовта:

а) відстоював незалежність Литви від Польщі;

б) приєднав до Великого Литовського князівства південноукраїнські степи до Чорного моря;

в) відстоював права православного населення Великого Литовського князівства;

г) під час Грюнвальдської битви очолив литовські війська.

10.  Результатом Люблінської унії 1569 р. було створення:

а) конфедеративної держави – Речі Посполитої, в якій Польща і Литва зберігали свій суверенітет;

б) федеративної держави – Речі Посполитої, в якій Литва зберігала автономію, власне військо, судочинство;

в) унітарної держави – Речі Посполитої, причому Королівство Польське повністю поглинуло Литву, позбавило її будь-яких ознак суверенітету;

г) української автономії у складі Речі Посполитої.

11.  Багатогалузеве феодальне господарство, що ґрунтувалося на праці селян-кріпаків, в Україні називали:

а) фірман; б) фільварок; в) дворище; г) латифундія.

12.  Першими отримали магдебурзьке право в Україні міста:

а) Галичини; б) Волині; в) Київщини; г) Поділля.

Інтегральне завдання № 4

Руїна

1.  Період Руїни тривав:

а) з 1634 до 1638 р.; в) з 1663 до 1687 р.;

б) з 1648 до 1663 р.; г) з 1687 до 1709 р.

2.  Із перелічених нижче суджень про причини громадянської війни в Україні у 1658 – 1659 рр. виберіть правильні:

а) загострення соціальних протиріч в українському суспільстві;

б) загострення релігійного конфлікту між православними та уніатами;

в) наростання незгод щодо зовнішньополітичної орієнтації України серед еліти та простолюду;

г) втручання сусідів України в її внутрішньополітичні справи.

3.  Коли вперше територія України була розділена на Лівобережжя і Правобережжя:

а) після другого гетьманування Ю. Хмельницького (1663 р.);

б) після укладення Андрусівського перемир’я (1667 р.);

в) після зречення влади гетьмана П. Дорошенка (1676 р.);

г) після укладення “Вічного миру” (1686 р.).

4.  Визначте факти, які належать до біографії Івана Виговського:

а) був генеральним осавулом Б. Хмельницького;

б) поставлений на гетьманство Петром І;

в) підписав “Гадяцький трактат”;

г) творець “Конституції прав і вольностей Войска Запорозького”.

5.  Визначте факти, що стосуються біографії П. Дорошенка:

а) проголосив незалежність Української держави під протекторатом султана;

б) похований у Києво-Печерській лаврі;

в) деякий час був гетьманом Правобережної та Лівобережної України;

г) обіймав посаду генерального осавула.

6.  Втрата І. Виговським, Ю. Хмельницьким, П. Тетерею соціальної опори своєї влади та підтримки народу пояснюється:

а) їх пропольською орієнтацією та ігноруванням інтересів української шляхти й козацької старшини;

б) їх проросійською орієнтацією та прагненням до одноосібної влади;

в) їх пропольською орієнтацією та ігноруванням інтересів простих козаків, селян, міщан;

г) їх протурецькою орієнтацією та ігноруванням інтересів українського духовенства.

7.  Які з перерахованих нижче пунктів входили до Нового Переяславського договору:

а) гетьман зобов’язувався надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами;

б) православні віруючі урівнювалися в правах з католиками;

в) переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу російського царя;

г) територія України поділялася на дві частини – Лівобережну і Правобережну.

8.  Поразка під Чудновим російської армії В. Шереметьєва і згода Ю. Хмельницького на умови Слободищенського трактату в 1660 р. зумовили:

а) фактичне повернення всієї країни під владу поляків;

б) фактичний розпад України на промосковську Лівобережну і польську Правобережну;

в) вторгнення турецько–татарської армії, яка захопила Правобережну Україну;

г) закріплення за Україною статусу автономії у складі Росії.

9.  За роки свого правління ДемЯн Многогрішний:

а) «твердою рукою» навів порядок і забезпечив спокій на Лівобережжі, ліквідував тут «руїну»;

б) об’єднав, хоч і ненадовго, Ліво - і Правобережну Україну під своєю булавою та під владою московського царя і припинив «руїну»;

в) ще дужче розпалив вогонь громадянської війни, загострив конфлікт між старшиною і простими козаками, спровокував військові дії турків, поляків та московітів в Україні, чим поглибив «руїну»;

г) домігся від царя дозволу на дипломатичні стосунки з іншими країнами, чим значно посилив міжнародний авторитет України.

10.  Із перелічених нижче суджень про політику гетьмана І. Самойловича виберіть правильні:

а) розв’язання соціальних проблем рядових козаків та міщан, розширення їх прав у Козацькій державі;

б) забезпечення суверенітету та об’єднання України під булавою одного гетьмана;

в) об’єднання України під протекторатом московського царя.

г) розвиток демократії в державі, зокрема, піднесення ролі генеральних козацьких рад.

11.  Серед гетьманів України XVII ст. гетьманами «Обох берегів Дніпра» були:

а) Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа;

б) Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Самойлович, І. Мазепа;

в) Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря, І. Брюховецький, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко;

г) І. Виговський, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа, Д. Многогрішний, П. Тетеря.

12.  Після 1659 р. між Козацькою державою (Гетьманщиною) та Московським царством регламентувалися:

а) «Березневими статтями», укладеними за життя Б. Хмельницького. Козаки редагували їх, намагаючись зберегти суверенітет України;

б) «Статтями Б. Хмельницького», підписаними його сином. «Даровані» іншим гетьманам, вони містили все більше обмежень української автномії;

в) «Московськими статтями» І. Брюховецького, які забезпечували цареві адміністративну, фінансову та судову залежність України, не дозволяли відносин гетьмана з іноземними державами;

г) «Глухівськими статтями» Д. Многогрішного, які забезпечували участь козацької старшини у внутрішніх справах України.

Інтегральне завдання № 5

Українське національне відродження

1.  Співвіднесіть терміни, діячів і т. д., що пов'язані з декабристами (А) і кирило - мефодіївцями (Б):

Київський університет; М. Савич;

С. Каховський; федерація;

Кам'янка; «Катехізис»;

П. Куліш; “Закон Божий”.

2.  Виберіть правильне (-і) твердження, коротко обґрунтуйте свій вибір. Кирило - Мефодіївське товариство:

а) зіграло в історії України визначну роль;

б) не зіграло в історії України значної ролі;

в) результати його діяльності не можна оцінити однозначно;

г) прискорило процес українського національного відродження на західноукраїнських землях.

3.  Відзначте факти, які належать до біографії М. Драгоманова (до 1901 р.):

а) очолював ліве крило київської «Громади»;

б) народився в Гадячі;

в) працював у Львівському університеті;

г) мав псевдонім М. Галицький.

4.  З-поміж перелічених виберіть напрями діяльності українських громад у 60 – ті роки ХІХ ст.:

а) вивчення української історії та народної культури;

б) піднесення агрокультури українського села;

в) організація освіти дітей та дорослих рідною мовою;

г) поширення прокламації та листівок з антиурядовими заявами.

5.  Визначіть, які з тверджень, що подані нижче, розкривають зміст народовства (А), а які – русофільства (Б):

а) підтримка ідеї про етнічну тотожність русинів Галичини, Буковини, Закарпаття та українців Наддніпрянщини, їхню приналежність до єдиної української нації;

б) використання підтримки (в тому числі фінансової) російських слов’янофілів та урядових кіл Російської імперії;

в) лояльність до династії Габсбургів та існуючої в країні влади;

г) тісна співпраця в культурній сфері з українцями Наддніпрянщини;

д) прагнення зберегти провід церкви у громадсько-просвітницькій діяльності серед українського суспільства західноукраїнських земель;

е) обґрунтування і поширення ідеї про етнічно-культурну спорідненість чи навіть тотожність русинів і росіян.

6.  Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Данило Танячкевич, Степан Качала були творцями і лідерами:

а) русофільського руху в Галичині;

б) народовського руху в Галичині;

в) руху радикалів у Наддніпрянській Україні;

г) громадівського руху в Наддніпрянській Україні.

7.  Який з політичних рухів, що розвинувся в Україні в другій половині ХІХ ст., вважав головним завднням перетворення Російської імперії на конституційну монархію:

а) народницький; в) ліберальний;

б) москвофільство; г) соціал-демократичний.

8.  Виберіть з-поміж перелічених основні заборонні положення Емського указу Олександра ІІ:

а) заборона видання оригінальної та перекладеної літератури українською мовою (окрім наукових та художніх творів, які могли друкуватись українським прописом);

б) заборона театральних вистав та публічних декламацій українською мовою;

в) заборона навчання будь – яких шкільних дисциплін українською мовою;

г) проголошував, що «малороссийского языка не было, нет и быть не может».

9.  Дворові селяни і ті, хто працював на поміщицьких підприємствах у результаті реформи 1861 р.:

а) отримали особисту волю та земельний наділ від своїх поміщиків, але повинні були їм служити або виплачувати оброк протягом ще двох років;

б) отримали особисту волю, але, відслуживши протягом двох років своїм власникам чи виплачуючи їм весь цей час оброк, могли отримати земельний наділ з державних фондів;

в) отримали особисту волю, але протягом двох років повинні були відслужити своїм власникам або сплатити оброк. За ними закріплювалися лише землі, які вони мали до реформи;

г) отримали особисту волю та земельний наділ від своїх поміщиків, який повинні були викупити до 1881 р.

10.  Реформа 1861 р. забезпечила селянам східноукраїнських земель:

а) особисту свободу;

б) отримання земельних наділів за справедливою ціною;

в) збільшення земельних наділів за рахунок “відрізків”;

г) негайну ліквідацію всіх повинностей.

11.  Органи самоврядування на східноукраїнських землях, які створювалися відповідно до Міського положення 1870 р., називалися:

а) земства; б) гмини; в) думи; г) ради.

12.  Виберіть серед наведених положень ті, що розкривають наслідки реформ 60-70-х рр. у Російській імперії для поліпшення соціально-економічного життя населення України:

а) забезпечили провідну роль поміщицьких господарств у виробництві сільськогосподарської продукції та торгівлю нею;

б) стимулювали розгортання ринкових відносин;

в) прискорили формування ринку робочої сили;

г) прискорили процес урбанізації в східноукраїнських землях;

д) активізували переведення селян на місячну та урочну системи;

е) забезпечили соціальну рівність селян.

Інтегральне завдання № 6

Західноукраїнські землі в 20-30-х рр. ХХ ст.

1.  У Східній Галичині в міжвоєнний період польський уряд:

а) дотримувався зобов’язань, узятих на Паризькій конференції, зберіг автономний статус західноукраїнських земель у складі Польщі, надав українцям рівні з поляками права, а також підтвердив право на національно-культурну автономію;

б) дотримувався зобов’язань, узятих на Паризькій конференції, надав право на національно-культурну автономію;

в) лише частково виконав зобов’язання, покладені на нього Паризькою конференцією, ліквідував автономний статус Східної Галичини, проте надав українцям рівні з поляками права та забезпечив національно-культурну автономію;

г) порушив свої зобов’язання, взяті на Паризькій мирній конференції, ліквідував автономний статус Східної Галичини та місцеві органи самоврядування, не надав українцям прав на національно-культурну автономію.

2.  Згідно з законом про адміністративну уніфікацію, прийнятим румунським урядом:

а) закони румунського королівства поширились на буковинські землі, було ліквідовано самоврядування українських громад, влада перейшла до румунських чиновників;

б) закони румунського королівства поширились на буковинські землі, втім збереглося самоврядування українських громад;

в) Буковина, що ввійшла до складу Румунії, отримала статус автономної території, право на створення місцевих органів самоврядування та власних законів;

г) Буковина, що ввійшла до складу Румунії, отримала право національно-культурної автономії.

3.  Політика “пацифікації” була розгорнута в:

а) 1925 р.; б) 1929 р.; в) 1930 р.; г) 1931 р.

4.  Приведіть у відповідність політичні течії з їх представниками:

а) соціалістичні 1. М. Заячківський

б) націоналістичні 2. О. Шумський

в) комуністична 3. Д. Левицький

г) націонал-демократичні 4. Л. Бачинський

5. Є. Коновалець

6. С. Бандера.

5.  У 1925 р. українці мали:

а) 12 політичних партій; в) 25 політичних партій;

б) 8 політичних партій; г) 14 політичних партій.

6.  Єдиною легальною політичною партією на Буковині в 1927-1938 рр. була:

а) Організація українських націоналістів;

б) Українська національна партія;

в) Українське національне об’єднання;

г) Українська соціал-радикальна партія.

7.  Розставте події у хронологічній послідовності:

_____________ проголошення окремої держави “Карпатська Україна”;

_____________ приєднання Східної Галичини до Польщі;

_____________ заснування УВО;

_____________ створення Сельроб;

_____________ проголошення автокефалії православною церквою.

8.  Економіка західноукраїнських земель у міжвоєнний період мала характер:

а) аграрний; в) аграрно-індустріальний;

б) індустріальний; г) індустріально-аграрний.

9.  Проголошення української державної автономії Закарпаття в 1938 р. стало можливим завдяки:

а) зростанню впливу українського національно-визвольного руху в Закарпатті;

б) міжнародним обставинам, а саме Мюнхенській угоді 1938 р., наслідком якої стало розчленування Чехословаччини;

в) окупації Закарпаття радянськими військами;

г) активізації українського національно-визвольного руху після розчленування Чехословаччини.

10.  Визначте факти, що стосуються біографії Августина Волошина:

а) голова проводу ОУН; б) президент Карпатської України;

в) член УНДП; г) ректор Українського вільного університету.

11.  Програмними вимогами УНДО були:

а) боротьба за самостійну Україну легальними методами;

б) автономія українських земель у складі Польщі;

в) нормалізація українсько-польських відносин;

г) безкомпромісна революційна боротьба.

12.  Визначте факти, що стосуються біографії Є. Коновальця:

а) командир УВО; б) полковник армії УНР;

в) директор учительської семінарії в Ужгороді;

г) голова проводу ОУН.

Інтегральне завдання № 7

Соціально-економічні й політичні процеси в Україні

В другій половині 50-х – кінці 80-х рр. ХХ ст.

1.  В Україні рішення ХХ зЇзду КПРС щодо засудження “культу особи Сталіна”:

а) зустріли з розумінням і одностайно підтримали як члени КПУ, так і широкі верстви населення;

б) більшість населення сприйняла з ентузіазмом і надією, лише частина КПУ холодно поставилася до процесу десталінізації і чинила йому опір;

в) були сприйняті насторожено, з недовірою і нерозумінням, скоріше як провокація, мета якої – виявити ненадійні, з точки зору комуністів, елементи;

г) більшість населення зайняла вичікувальну позицію.

2.  Серед репресованих жителів України реабілітації в 1956 – 1959 рр. не підлягали:

а) жертви політичних процесів 20 – 30-х років;

б) західноукраїнське населення, депортоване за співпрацю з нацистами та українськими націоналістами;

в) функціонери КПРС;

г) політичні в’язні, засуджені за 54 статтею Карного кодексу СРСР за зраду державних інтересів.

3.  Наприкінці 50-х – в середині 60-х років ХХ ст. зовнішньополітична діяльність УРСР:

а) мала незалежний і самостійний характер, сприяла розбудові миролюбних відносин між країнами з різними політичними режимами;

б) цілковито залежала від політичного курсу СРСР, який продовжував політику «холодної війни» з капіталістичними країнами;

в) цілковито залежала від офіційного зовнішньополітичного курсу СРСР, який ґрунтувався на принципі мирного співіснування країн з різним соціальним ладом;

г) зовнішньополітичні функції УРСР передано Союзові, в наслідок чого були ліквідовані представництва республіки у міжнародних організаціях, у т. ч. в ООН та РЕВ.

4.  Які переваги господарству України дав запроваджений у 1957 р. територіальний принцип управління народним господарством СРСР (порівняно з галузевим):

а) сприяв зростанню економічної самостійності республік у питаннях управління народним господарством, давав змогу ефективніше використовувати кошти на впровадження досягнень науково-технічного прогресу;

б) сприяв подальшій централізації управління народним господарством, що давало змогу ефективніше використовувати і перерозподіляти кошти на розвиток промисловості та сільського господарства; скоротив терміни впроваджень науково - технічного прогресу у виробництво;

в) сприяв поглибленню регіональної спеціалізації промислового і сільськогосподарського виробництва, що давало змогу зосередити зусилля на розвиткові пріоритетних галузей;

г) сприяв переходу від адміністративних до економічних методів управління народним господарством.

5.  Відзначте характерні для періоду «відлиги» явища та події:

а) введення 8-річного навчання;

б) часткова політична реабілітація; г) здійснення 7-річного плану;

в) натуральна оплата праці колгоспників;

д) низькі темпи житлового будівництва.

6.  Політика реформ в аграрному комплексі, здійснена радянським урядом у 1959- 1964 Рр.:

а) загострила кризу сільськогосподарського виробництва в республіці, призвела до остаточного розвалу колгоспно-радгоспної системи;

б) сприяла зрушенням у сільськогосподарському виробництві України на краще;

в) сприяла зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва в десятки разів, що створило зручні умови для остаточного зникнення дефіциту продуктів харчування;

г) мала непослідовний та волюнтаристський характер, що в підсумку негативно вплинуло на стан сільськогосподарського виробництва в Україні, призвело до виникнення дефіциту продуктів харчування.

7.  Наприкінці 50-х – у середині 60-х рр. ХХ ст. основну частину українського експорту становили:

а) продукція сільського господарства;

б) науково-технічні розробки українських учених;

в) сировинні ресурси;

г) продукція українського машинобудування.

8.  Які події, факти належать до сталінського періоду (А), а які — до хрущовського (Б)?

-  зменшення податків з колгоспників;

-  голод в Україні;

-  пуск у СРСР першої у світі атомної електростанції;

-  операція «Вісла»;

-  діяльність А. Мельникова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У;

-  створення організації Варшавського договору;

-  закон про виселення осіб, «що ведуть паразитичний спосіб життя»;

-  початок політичної реабілітації.

9.  Основними програмними положеннями українських дисидентських організацій УРСС, УНК, УНФ та інших кінця 50-х – середини 60-х років ХХ ст. були:

а) вимога реалізації мирним шляхом конституційного права УРСР на вихід зі складу СРСР, продовження вдосконалення соціалістичного ладу в УРСР;

б) збройна боротьба за вихід України зі складу СРСР, відмова від соціалістичної ідеології, демократизація суспільного життя в УРСР;

в) повноцінна реалізація федеративних прав УРСР у складі СРСР, відродження національної культури, ліквідація диктатури КПРС, перехід влади до Рад народних депутатів;

г) боротьба за відродження української православної автокефальної церкви.

10.  В Україні учасниками дисидентського руху в основному були:

а) представники творчої інтелігенції; в) селяни;

б) робітники; г) вихідці з номенклатурних кіл.

11.  Відзначте факти, які належать до біографії П. Шелеста:

а) написав книгу «Україна наша радянська»;

б) залишив посаду першого секретаря ЦК КПУ за станом здоров'я;

в) зайняв посаду першого секретаря ЦК КПУ після відставки М. Хрущова;

г) відстоював інтереси УРСР у деяких сферах.

12.  У 1985 – 1987 рр. радянське керівництво здійснило низку заходів з метою оздоровлення суспільно–політичних відносин у СРСР, зокрема і в Україні, а саме:

а) удосконалювалася робота адміністративно-бюрократичного апарату держави, каральних органів КДБ та УВС, вносилися зміни у карний кодекс з метою підвищення відповідальності за корупцію, порушення дисципліни, пияцтво тощо;

б) була відмінена стаття 6 Конституції СРСР про «керівну та спрямовуючу роль КПРС у житті радянського суспільства»;

в) реабілітовані політв’язні, проведена чистка кадрів партапарату;

г) вводилися демократичні засади виборів та переобрання партійних і державних керівників, а також керівників промислових підприємств.

Інтегральні завдання для проведення

Підсумкового контролю знань

Варіант 1

1.  Виберіть правильне твердження, стисло обґрунтуйте свій вибір.

Проблема походження слов’ян:

-  а) може бути вирішена на основі міграційної теорії;

-  б) може бути вирішена на основі теорії автохтонності;

-  в) не має наукового вирішення.

2.  Викресліть зайву ланку, обгрунтуйте свій вибір:

Ярослав Мудрий – “Руська правда” – “Слово о полку Ігоревім” – “Правда Ярославичів” – Володимир Мономах – “Поученіє дітям”.

3.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1199 рік

Об’єднання Галичини і Волині в єдину державу Романом Мстиславичем

1238 рік

Остаточне утвердження Данила Романовича в Галицько-волинській землі

1240 рік

Данило Галицький стає князем київським

1253 рік

Коронування Данила на короля Русі в Дорогочині

4.  Проаналізуйте в таблиці назви груп українського сільського населення в Київській Русі і Речі Посполитій, зробіть висновки щодо їх повинностей

Київська Русь

Річ Посполита

Вільні селяни

Залежні селяни

5.  Обгрунтуйте думку ряду вчених на чолі з М. Грушевським, які стверджують, що період, коли Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського, слід вважати “оксамитовим”.

6.  Виберіть правильне твердження, коротко обґрунтувавши свій вибір. Виникнення українського козацтва:

а) було закономірним явищем;

б) було випадковим явищем;

в) було привнесене ззовні.

7.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1648 рік

Початок Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького

1649 рік

Укладення Зборівського договору

1651 рік

Битва під Берестечком. Білоцерківський договір

1654 рік

Переяславська рада. Березневі статті.

8.  Доведіть, що Конституція П. Орлика була побудована на широких демократичних засадах.

9.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1848 р.

Проведення в Російській імперії інвентарної реформи

1861 р.

Скасування кріпосного права

1906-1912 рр.

Проведення аграрної реформи Столипіна

10.  Чи можна стверджувати, що населення західноукраїнських земель у першій половині XIX ст. характеризувалося більшою національною самосвідомістю, ніж українці в Російській імперії ? Аргументуйте свою відповідь.

11.  Проаналізуйте в таблиці зміст Універсалів Центральної Ради

Універсал

Дата прийняття

Основні положення

Перший

Другий

Третій

Четвертий

12.  Яка з державних структур періоду Центральної Ради, Гетьманату чи Директорії була потенційно сильнішою ? Відповідь обгрунтуйте.

13.  Доведіть, що політика «Українізації» була спробою радянської влади поставити під свій контроль національно-культурне відродження в радянських республіках.

14.  Заповніть порівняльну таблицю «Політичний розвиток західноукраїнських земель у складі Польщі (1), Румунії (2) та Чехословаччини (3)»

1

2

3

Спільне

Особливе

15.  Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер називав «шлюбом за розрахунком». Що мав на увазі Гітлер ? Хто виграв від цього — Німеччина чи СРСР ? Які наслідки від укладення цього договору для України ?

16.  Заповніть порівняльну таблицю "Підпільний і партизанський рух: ОУН (м) (1) та ОУН (б) (2)

1

2

Мета та завдання

Рівень організації

Тактика

Видатні діячі

17.  Доведіть, що після ХХ з’їзду КПРС в Радянському Союзі почався період «Політичної відлиги».

18.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1954-1959 рр.

Щорічний приріст сільськогосподарської продукції – 7%

ІІ пол. 70-х рр.

Приріст продукції аграрного сектора – 1%

1990 р.

Зменшення національного доходу України на 1,5%

19.  Порівняйте в табличному варіанті принципи дії законодавчої, виконавчої та судової влади в незалежній Україні

Законодавча

Виконавча

Судова

Структури, що входять

Основні повноваження

Взаємодія з іншими гілками влади

20.  Чому в сучасній Україні одним із пріоритетних напрямів є розвиток аграрного сектора економіки ? Відповідь обґрунтуйте.

Варіант 2

1.  Кого М. Грушевський вважав прабатьками українського народу ? Обґрунтуйте своє твердження.

2.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1054 р.

Смерть Ярослава Мудрого

1097 р.

З’їзд князів Київської Русі в м. Любеч

1113-1125,

1125-1132 рр.

Князювання Володимира Мономаха і Мстислава Володимировича

3.  Історик С. Томашевський називає Галицько-Волинське князівство, а не Київську Русь «Першою українською державою». Як ви думаєте, чому саме такий висновок зробив історик ? Аргументуйте свою відповідь.

4.  Порівняйте в табличному варіанті соціально-економічний розвиток України в Х - ХІІ і ХІVVI ст., зробіть висновки

Х-ХІІ

ХIV-XVI

Сільське господарство

Ремісництво

Торгівля

5.  Чому Д. Яворницький вважав Запорозьку Січ козацькою християнською демократичною республікою ? Відповідь обґрунтуйте.

6.  Наведіть у таблиці умови договорів України періоду Визвольної війни українського народу

Зборівський

Білоцерківський

Дата укладенння

Територія України

Реєстр козаків

Права УПЦ

Інші умови

7.  Чому історик О. Субтельний назвав гетьманування К. Розумовського «золотою осінню» автономії України ? Чи згодні ви з таким твердженням ? Аргументуйте свою відповідь.

8.  Заповніть порівняльну таблицю «Українські землі в складі Австрійської (1) та Російської (2) імперій на початку XIX ст.»

1

2

Національне життя

Етнічний склад

Економічне становище

9.  Визначіть ваше ставлення до Столипінської аграрної реформи та відзначте особливості її проведення в Україні та обґрунтуйте свою відповідь.

10.  Які уроки для сучасних політиків випливають з поразки національно-визвольної революції 1917-1920 рр.? Відповідь обгрунтуйте.

11.  Історик О. Субтельний так оцінював перспективи завоювання незалежності ЗУНР: «Якщо враховувати історичні умови, невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним». Про які «історичні умови» говорить О. Субтельний ? Чи згодні ви з таким твердженням ? Аргументуйте свою відповідь.

12.  Поясніть, що означає «криза збуту». Чи було випадковим це явище в сільському господарстві України в період НЕПу ? Аргументуйте свою відповідь.

13.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

30 грудня 1922 р.

Входження України до складу СРСР

Квітень 1923 р.

Прийняття рішення про проведення у рад. республіках політики “коренізації”

Грудень 1925 р.

На ХІV з’їзді ВКП(б) – рішення про початок індустріалізації

14.  Доведіть, що політика урядів Польщі та Румунії щодо українського населення своїх країн у міжвоєнний період мала колонізаторський характер.

15.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

23 серпня 1939 р

1 вересня 1939 р

2 вересня 1945 р.

16.  Викресліть зайві ланки, обгрунтуйте свій вибір:

Початок ІІ світової війни - План «бліцкріг» - Окупація України фашистами – Створення УПА – Київська наступальна операція – операція «Вісла» – Східно-Карпатська наступальна операція – наступ радянських військ у Криму.

17.  Проаналізуйте в табличному варіанті зміст і наслідки соціально-економічних перетворень у сільському господарстві України в період «десталінізації»

Зміст

Наслідки

Підняття «цілини»

Ліквідація МТС

Створення раднаргоспів

18.  Червневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС визнав неспроможною концепцію «розвинутого соціалізму». Які обставини лежали в основі цього рішення ? Чи означало це перегляд ідеологічних і політичних основ КПРС ? Аргументуйте свою відповідь.

19.  Викресліть зайві ланки, обґрунтуйте свій вибір:

Декларація про державний суверенітет – Заколот ДКНС – Б. Єльцин – Проголошення незалежності України – Всеукраїнський референдум – Вибори Президента України – утворення СНД – заборона діяльності КПУ.

20.  Проаналізуйте в табличному варіанті спільне і відмінне в програмних документах політичних партій, яких умовно можна віднести до «лівих», «правих», «центристів»

Ліві

Праві

Центристи

Назва партії

Соціальна база

Ставлення до проблем аграрного реформування

Позиція з питань політичної реформи 2003 р.

Варіант 3

1.  Проаналізуйте інформацію, наведену в таблиці і зробіть висновки

Поляни

Київщина, Канівщина

Древляни

Східна Волинь

Сіверяни

Дніпровське Лівобережжя

Уличі

Південне Подніпров’я, Побужжя

Хорвати

Прикарпаття і Закарпаття

Бужани

Західна Волинь

2.  Доведіть, що Київська Русь була однією з найбільш розвинених держав Х-ХІІ ст.

3.  Викресліть зайві ланки, обґрунтуйте свій вибір:

Роман Мстиславович - Данило Галицький - заснування Львова – Ярослав Осмомисл – Лев І – Юрій Львович– Коломан – Адрій і Лев ІІ.

4.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1385 р.

Кревська унія

1413 р.

Городельська унія

1569 р.

Люблінська унія

1596 р.

Берестейська унія

5.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1489 р.

Перша звістка про козаків у хроніці М. Бєльського

1538, 1541, 1545 рр.

Успішні походи козацьких чайок на Очаків

1541 р.

Перша спроба поляків знищити козацтво

1553 (1556) р.

Заснування на о. Мала Хортиця першої Запорозької Січі

6.  Обґрунтуйте твердження сучасного українського історика П. Толочка про те, що «…національно-визвольна війна 1648-1654 рр. стала вікопомною подією для України і українців…За своїм значенням вона не поступається найвідомішим соціальним рухам Європи – селянській війні німецького народу, французькій чи англійській революціям».

7.  Порівняйте в табличному варіанті цілі та програмні завдання Південного і Кирило - Мефодіївського товариств

Південне

Товариство

Кирило-Мефодіївське

Товариство

Державний устрій України

Селянська проблема

Ставлення до культурно-національних проблем

8.  Які особливості мали модернізаційні процеси в Україні в порівняно із загальноімперськими ? Аргументуйте свою відповідь.

9.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1900 р.

Створення в Східній Україні Революційної Української Партії

1905-1907 р.

Перша буржуазна революція в Російській імперії

1908 р.

Створення Товариства українських поступовців

10.  Діячі Центральної Ради вбачали в Павлові Скоропадському українського Наполеона. Чи погоджуєтесь ви з такою оцінкою ? Обґрунтуйте свою відповідь.

11.  Викресліть зайві ланки, обгрунтуйте свій вибір:

Громадянська війна – Варшавський договір - Ризький договір – Карпатська Україна – Роман Шухевич – Августин Волошин – І. Церетелі.

12.  Виберіть правильне(-і) твердження, коротко обґрунтувавши свій вибір. НЕП:

а) призвів до відновлення сільського господарства;

б) розв'язав усі основні проблеми економічного розвитку;

в) означав часткову реставрацію дореволюційного порядкування у сфері економіки.

13.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки

1921-1923 рр.

1932-1933 рр.

1946-1947 рр.

14.  Історик О. Субтельний вважає, що «Всупереч своєму статусу другосортних громадян українці в Польщі перебували в кращому політичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР». Чи згодні ви з цим твердженням ? Аргументуйте свою відповідь.

15.  Викресліть зайві ланки, обгрунтуйте свій вибір:

Підписання пакту Молотова-Ріббентропа – створення Південного фронту – створення ООН – проголошення у Львові відновленої Української держави – оборона Одеси – утворення антифашистської коаліції – Кримська (Ялтинська) конференція – битва за р. Дніпро.

16.  Доведіть, що Україна була однією з найбільш постраждалих країн в роки Другої світової війни.

17.  Дайте оцінку твердженню: економісти називають восьму п'ятирічку «золотою», стверджуючи, що «період 19661970 років був найкращим за останні 30 років» (Л. Абалкін); історики вказують на «тимчасове прискорення розвитку народного господарства», зумовлене реформою 1965 р. (В. Савельєв) та «поліпшення показників виробництва у цей час» (С. Кульчицький). Аргументуйте свою відповідь.

18.  Заповніть таблицю «УРСР у період перебудови»

Етап

Характерні риси та особливості

Основні події

І етап (квітень 1985 – 1986 рр.)

II етап (1987 – 1988 рр.)

ІІІ етап (1989 – серпень 1991 рр.)

19.  Визначіть та проаналізуйте основні принципи і напрями міжнародної політики незалежної України.

20.  Проаналізуйте цифровий матеріал, зробіть висновки:

1990 р.

Постанова Верховної Ради Української РСР

«Про земельну реформу»

1992, 2001 р.

Земельні кодекси України

1994 р.

Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с. г. виробництва»

1996 р.

Конституція України

1999 р.

Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо рефомування аграрного сектора економіки».

Комплексна контрольна робота з історії України

ЗМІСТ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

Варіант 1

1. Визначте методологічні принципи та джерела вивчення історії України.

2. Розкрийте значення заселення і господарського розвитку Південної України та входження Правобережної України до Росії у другій половині ХVIIІ ст.

3. В чому проявилися спроби здійснення нової економічної політики (друга половина 50-х - перша половина 60-х рр.)?

Варіант 2

1. Розкрийте суть утворення Київської держави, заснування Києва в історичній долі українського народу.

2. Проаналізуйте значення реформ 1861 і 1866 рр. щодо соціально-економічного та політичного становища поміщицьких і державних селян, їх проведення на Україні.

3. Визначте причини кризових явищ у виробничих галузях промисловості в період горбачовської перебудови..

Варіант 3

1. Обґрунтуйте значення феодального роздроблення Київської держави та утворення Галицько-Волинського князівства.

2. Дайте характеристику нових явищ в соціально-економічному розвитку сільського господарства, ремесла, промислів, мануфактурного виробництва, міст, торгівлі в другій половині XVIII ст.

3. В чому полягає назрівання революційної кризи в Україні на порозі XX ст.?

Варіант 4

1. Проаналізуйте події розчленування України і захоплення її земель Литвою, Польщею, приєднання Чернігово-Сіверщини до Російської держави.

2. В чому суть кризи кріпосницького господарювання та визрівання капіталістичної економіки в першій половині ХІХ ст.?

3. Проголошення незалежності України. Основні етапи розбудови громадянського суспільства в Україні.

Варіант 5

1. Дайте характеристику українського козацтва, утворення Запорозької Січі.

2. Розкрийте значення остаточної ліквідації автономного устрою на Лівобережжі та Слобожанщині, Запорізькій Січі.

3. Розкрийте діяльність України на міжнародній арені у післявоєнний період (1945 – 1955 рр.).

Варіант 6

1. Розвиток освіти в Україні у ХVII ст. Братські школи. Києво-Могилянська колегія-академія.

2. Дайте характеристику російсько-турецьких війн 1768-1774 рр. і 1787-1791 рр. та участь у них українських козаків.

3. Голодомор в Україні у 1932-1933 рр.

Варіант 7

1. Дайте оцінку визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. і входження України до складу Російської держави.

2. Дайте характеристику ідеології «хлопоманства», громадівського руху, соціально-політичного руху на західноукраїнських землях в другій половині XIX ст.

3. Особливості міжнародного і внутрішнього становища УРСР в період нової економічної політики (1921-1928 рр.)?

Варіант 8

1. Переяславська Рада, «Березневі статті». Їх оцінка в сучасній історичній літературі.

2. Дайте характеристику стану економіки та масового антифеодального руху в західноукраїнських землях в першій половині XIX ст.

3. Дайте характеристику піднесення суспільно-політичної активності населення республіки наприкінці 80-х - на початку 90-х рр..

Варіант 9

1. В чому суть політичного становища України після смерті Б. Хмельницького?

2. Розрийте суть становлення української нації. Територія і соціальна структура населення України, культурні і мовні процеси, гальмівні чинники щодо консолідації української нації.

3.Союзний договір 1922 р. Його політична оцінка.

Варіант 10

1. Як розвивалися відносини України з Польщею, Швецією, Росією в першій половині XVIII ст.? Роль гетьманування Івана Мазепи?

2. Обґрунтуйте значення війни Росії з наполеонівською армією та участь у ній українців.

3. Визначте роль України в період Другої світової війни (1939 – 1945 рр.).

Варіант 11

1. Розкрийте суть подальшого наступу царизму на автономію України за правління Петра І, посилення гноблення народних мас.

2. Кирило-Мефодіївське товариство, його програмні документи.

3. Дайте характеристику початку державного відродження України в 1917 р.

Варіант 12

1. Боротьба Русі з монголо-татарською навалою.

2. Покажіть виникнення, характер та особливості визвольної боротьби народних мас під проводом С. Палія, О. Довбуша в першій половині XVIII ст.

3. Утворення Директорії УНР. Її внутрішня і зовнішня політика.

Варіант 13

1. Київська держава за часи Володимира і Ярослава Мудрого.

2. Визначте причини загострення соціальних суперечностей в другій половині XVIII ст. Повстання під проводом М. 3алізняка, І. Гонти, І. Бойчука, в селі Турбаях.

3. Українська держава Павла Скоропадського.

Варіант 14

1. Прийняття християнства та його історичне значення.

2. Участь України в Північній війні. Посилення антифеодальної боротьби селян і козаків.

3. Суспільно-політичне життя в УСРР в 20-ті роки ХХ ст.

Варіант 15

1. Конституція П. Орлика та її історичне значення.

2. Українська політика Катерини ІІ.

3. Сталінський «великий перелом» і його соціально-політичні наслідки для українського народу.

Варіант 16

1. Ліквідація гетьманства в Україні.

2. Селянський, революційно-демократичний та народницький рухи в Україні в ІІ пол. ХІХ ст.

3. В чому особливості становища УРСР в 1920 році, в період радянсько-польської війни?

Варіант 17

1. Західні, східні і південні слов’яни VI-IX ст. Заснування Києва.

2. Основні фактори, умови та етапи формування і розвитку української народності.

3. В чому суть утвердження адміністративно-командної системи в народному господарстві України (1929-1938 рр.)?

Варіант 18

1. Люблінська унія і початок захоплення українських земель Польщею.

2. Чому революція 1905-1907 рр. стала могутнім чинником становлення українського національного руху?

3. Проаналізуйте характеристику кризових явищ (друга половина 60-х – перша половина 80-х рр.).

Варіант 19

1. Боротьба українського народу за збереження державної автономії. Руїна.

2. Значення столипінського політичного режиму, аграрної реформи для України?

3.Конституція України 1996 року. Загальні принципи.

Варіант 20

1. Норманська теорія походження Київської Русі та її наукова неспроможність.

2. Покажіть роль України в програмних документах дворянських революціонерів - Товариство об'єднаних слов'ян, «Конституція» М. Муравйова, «Руська правда» П. Пестеля.

3. Дайте характеристику боротьби за владу на Україні в 1917 році, інтервенції Радянської Росії проти УНР.

9. КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ (АНОТАЦІЇ) ВІДПОВІДАЛЬНОГО ЗА ВИКЛАДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО ПРАЦІВНИКА

Лекція 1

ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(1 млн. рр. до н. е. – ІХ ст. н. е.)

План

Вступ …………………………………………………………………………

1.

Предмет, завдання, методологічні принципи та джерела вивчення історії України. Наукова періодизація історії України ….

2.

Першоначала людського життя на території України. Давнє населення: трипільці, кімерійці, скіфи, сармати, готи, гуни ………..

3.

Стародавні слов'яни: розселення, побут, вірування, державні об'єднання …………………………………………………………………

4.

Походження українського народу ………………………………………

5.

Формування території. Назви та самоназви української території

Ключові терміни та поняття ……………………………………………..

Завдання та питання для самоперевірки ……………………………..

Хронологічна таблиця …………………………………………………….

Література …………………………………………………………….…….

Вступ

Цей період є найтривалішим в історії України. Він охоплює час з появи в українських землях перших людей і до уторення держави – Київська Русь. Населення пройшло шлях від первісної людини до людини сучасного біологічного виду, від первісного людського стада до зародження державності і цивілізованого суспільства.

Історичний шлях розвитку України був надзвичайно складним і тернистим. Нині, в третьому тисячолітті, український народ будує свою незалежну, самостійну Державу. Тому дуже важливим є простежити, бодай коротко, цей шлях.

Ще у другій половині XIX ст. німецький вчений і мандрівник Йоган Георг Коль відзначав: «Нема сумніву, що коли-небудь величезне тіло російської імперії розпадеться й Україна знову стане вільною та незалежною державою. Цей час надходить повільно, але незупинно. Україна поділена між сусідами. Проте, матеріал для будівництва української держави лежить на поготові: коли не тепер, то найближчим часом з'явиться будівник, котрий побудує з цих матеріалів вільну та незалежну Українську Державу».

Але все ще дебатується питання про походження Русі, а разом з ним й проблема української народності, її історії.

«Ми не удревнюємо української історії. Нею можна пишатися такою, якою вона є насправді. Ми не привласнюємо здобутків та досягнень інших народів. Тих, які належать безпосередньо українському народу, цілком достатньо для визначення його вагомого вкладу в євроатлантичну цивілізацію».

В. Смолій

«Хто не знає історію, завжди залишається дитиною»

Цицерон

1. Предмет і завдання курсу

Дисципліна "Історія України" Розрахована на студентів аграрних вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації, які навчаються за освітньою програмою бакалавра.

Історія України належить до нормативних дисциплін навчального плану, її викладання передує вивченню інших гуманітарних дисциплін, зокрема філософії, політології, соціології, основ економічної теорії.

Вивчення історії України, як складової частини всесвітньої історії, є однією з найважливіших умов підготовки високопрофесійного, духовно зрілого фахівця. Адже історія України відображає не лише суспільно-політичні та соціально-економічні процеси і етапи боротьби за свободу, незалежність, відображає і роль самого українського народу, політичних і військових лідерів, діячів української науки і культури; які вийшли із його глибин, у здобутті національного відродження, розбудові суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. У літопису історії України є й сторінки про плеяду спеціалістів різних професій, в тому числі й аграріїв, які своєю працею сприяли досягненню вказаної мети українського народу,

Метою вивчення курсу "Історія України" Є глибоке засвоєння та розуміння студентами історії виникнення та формування українського народу та української державності, утвердження національної самобутності, висвітлення політичної діяльності класів і соціальних груп в Україні на певних етапах історичного розвитку. Загальне покликання курсу полягає в тому, щоб на основі процесів гуманізації вищої школи, інтеграції професійної і соціально-гуманітарної підготовки, покращення змісту структури курсу, використання досягнень світової і вітчизняної думки, загальнолюдських цінностей, здійснити підготовку висококваліфікованих спеціалістів агропромислового комплексу.

В результаті вивчення курсу студент повинен:

Знати Основні теоретичні положення, важливі вузлові проблеми усіх тем програми, загальні закономірності історичного розвитку; складні та суперечливі явища, процеси в історії суспільно-політичного та культурного життя України у зв'язку із світовою цивілізацією; тенденції економічного розвитку України і, особливо, її агропромислового комплексу; добре орієнтуватись в Історичних джерелах і новітній науковій літературі;

Вміти Синтезувати набуті знання у відповідне світосприйняття та високу політичну культуру; творчо застосовувати набуті знання з історії України у повсякденній діяльності, для орієнтації у суспільно-політичному житті, оцінки суспільних явищ, подій; формувати власну наукову позицію щодо актуальних політичних проблем сьогодення; самостійно осмислювати закономірності історичного розвитку.

Запропонований курс має забезпечити реалізацію в навчальному процесі принципів історизму, правдивості, об'єктивності в оцінці фактів, явищ, подій української історії; сприяти формуванню історичного осмислення та національної самосвідомості, активної позиції майбутніх спеціалістів, їх патріотичних та морально-етичних переконань.

Предмет «Історія України» - це наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність.

Іншими словами, Історія – це, насамперед, бачення, яке вимагає часової та просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли - економічні, політичні, релігійні, культурні тощо, щодо яких можна дістати всебічну перспективу, є предметом історія.

Історія – це наука багатогалузева: економічна, політична, соціальна, воєнна, історія держави та права тощо. До історичних наук відносять також етнографію, яка вивчає побут і культуру народів, і археологію, яка вивчає історію по майновим джерелам стародавнього світу - знаряддям праці, домашнім речам, прикрасам і т. ін., а також цілим комплексам - поселенням, могильникам, скарбам.

Історія — це наука про минуле людського суспільства і про його сьогодення. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах.

Функції історичного пізнання:

Пізнавальна, Інтелектуально-Розвиваюча - яка зводиться до суті самого вивчення історичного шляху країни, народів, які її населяли.

Практично-політична — суть її полягає у тому, що історія як наука, виводячи певні закономірності розвитку суспільства з вивчення історичних фактів, допомагає виробляти науково обґрунтований політичний курс, не допускати суб'єктивних рішень.

Світоглядна. Історія створює документально точні повісті про значні події минулого, про мислителів, яким суспільство завдячує своїм розвитком.

Світогляд – це погляд на світ, суспільство, закони його розвитку – може бути науковим, якщо спирається на об'єктивну реальність. В суспільному розвитку об'єктивна реальність - це історичні факти. Історія, її фактологічна сторона, є фундаментом, на якому тримається наука про суспільство.

Історія має великий Виховний вплив. Знання історії свого народу формує громадянські якості – патріотизм та інтернаціоналізм; показує роль народу і окремих особистостей в розвитку суспільства; дозволяє пізнати моральні і етичні цінності людства в їх розвитку, зрозуміти такі категорії, як честь, обов'язок перед суспільством, бачити пороки суспільства та людей, їх вплив на людські долі.

Періодизація історії України

Державна історія України хронологічно поділяється на періоди:

1.  Стародавня доба. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

2.  Княжа доба. Язичницька Русь. Київська Русь. Прийняття християнства. Галицько-Волинська держава. Феодальна роздробленість.

3.  Латентна доба. Литовсько-руська держава.

4.  Польсько-литовська доба. Річ Посполита.

5.  Козацька доба. Виникнення козацтва. Українська національна революція XVII століття. Хмельниччина. Руїна. Гетьманщина.

6.  Імперська доба. Українські землі у складі Росії та Австро-Угорщини. Початок національного відродження – XIX ст.

7.  Революційна доба. Україна в роки визрівання передумов і створення власної незалежної держави (1900-1920 рр.) - Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.).

8.  Радянська доба (1921-1991 рр.) Україна між двома війнами. Україна в роки II світової війни. Повоєнна відбудова. Доба М. Хрущова. Доба Л. Брежнєва і наростання системної кризи. Перебудова М. Горбачова.

9.  Сучасна доба (1991-2004 рр.). Національно-державне відродження українського народу.

Звичайно, будь-яка класифікація досить умовна, як і часові її виміри

2. Першоначала людського життя на

території сучасної України

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік — Палеоліт, який тривав від 3 млн. років до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на Ранній і Пізній. Під час раннього палеоліту в міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини — субтропічний клімат дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька десятків кожний —первісними стадами, які в пошуках їжі переходили з місця на місце.

На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту — близько 1 млн. років тому. Археологи стверджують, що одними з найбільш давніх відомих людських поселень є -— на р. Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл.) та у Донбасі поблизу с. Амвросіївка.

Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдніі — холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно великих тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'являються краще пристосовані до холоду — Мамонти, шерстисті Носороги, північні Олені, Печерні Ведмеді, Песці та ін.

У зв'язку З погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак з'являється необхідність формування більших груп людей. Удосконалюються і. знаряддя праці, обставини вимагали їх урізноманітнити — гостроконечник використовувався як наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці. Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стають менш залежними від природних умов, що дозволило їм розселитися иа великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-поселень зустрічаються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в Криму і Приазов'і.

Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому), внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси і'жі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну патріархальному стаду прийшла матріархальна родова община — основним осередком суспільства стає рід — група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків по материнській лінії, оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували і споживали все необхідне для життя. Родові общини об'єднувалися у племена, З утворенням яких сформувався родоплемінний лад.

Приблизно 6 тис. років тому закінчився Мезоліт — середній кам'яний вік, що тривав з 11 тис. Саме в цей час природні умови стають подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли, або відійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди почали застосову-вати лук і стріли і і'м вже не треба було гуртуватися у великі племена.

Під час нового кам'яного віку — Неоліту, що тривав на території сучасної України від 4 до 3 тис. до Р. Х., особливою характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до відтворюючих форм господарської діяльності. Виникло Скотарство — людина приручила корів, овець, кіз, свиней, собак — та Землеробство. Люди також навчилися нових технологій обробки — шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що без гончарного кола.

Перехідною епохою від кам'яного віку до залізного був Енеоліт (4 – поч. 2 тис. до Р. Х.). Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період неоліту. В 90-х рр. ХІХ ст. цю культуру відкрив український археолог В. Хвойка. Деякі історики схильні вважати трипільців безпосередніми предками українців, вбачаючи спорідненість у прийомах будівництва жител, землеробській культурі тощо. Проте, етнічний зв'язок з трипільцями не простежується історично — ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців.

Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна «етногенез», під яким ми будемо розуміти процес складання українського етносу. Проблема етнічних коренів українства досі ще не є вирішеною. Студент повинен знати, що коли ми говоримо про нашу автохтонність, ми маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий український дослідник В. Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтонність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій слід, який українство увібрало у себе.[1]

Кардинальні зміни в етногенезі розпочалися у 3 та 2 тис. до Р. Х., коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники у так званий бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату — батьківського роду, де рід складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило у період розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї, поглиблення майнової нерівності, виникнення приватноі власності.

В кінці 2 – на початку 1 тис. до Р. Х. люди навчилися виплавляти Залізо з руди, виробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні побутові речі. Почалася залізна доба. Серед народів, що населяли територію Північного Причорномор'я та Криму, першими у писемних джерелах зустрічаємо кімерійців, які займалися скотарством і землеробством. Про них згадує Гомер в «Одісеї», говорячи про «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». У 7 ст. до Р. Х. кімерійців витіснили й частково асимілювали скіфські племена. Грецький вчений Геродот залишив про скіфів свідчення, які дозволяють стверджувати, що скіфи поділялися на скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра, скіфів-кочовиків і «царських» скіфів, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину. Із зародженням класів у скіфських племен з'являються елементи держав-ності. У 4 ст. до Р. Х. утворилася примітивна держава — царство Атея, що об'єднувала племена Криму, Приазов'я й Побужжя. Поступово союз племен із зародкової форми державності перетворився на класичну схід-ну деспотичну монархію, де влада царя була спадковою і необмеженою.

У 3 ст. до Р. Х. з'являються племена сарматів. Достовірних відомостей про характер сарматської держави не залишилося, але дослідники вважають, що вона була подібною до скіфської.

У 7-6 ст до Р. Х., коли причорноморські степи займали скіфи, вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, які стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія, Танаїс. Кожне з цих міст являло собою невеличку рабовласницьку державу грецького взірця — демократичну або аристократичну республіку. В більшості з них вищим органом влади були народні збори. Постійним органом влади виступала Рада міста, яка обиралася народними зборами.

На початку 5 ст. до Р. Х. шляхом об'єднання під владою Археанактидів Пантікапея, Фанагорії і кількох інших міст-колоній у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство. Міста, які входили в цю рабовласницьку монархію, зберегли значну частку самостійності, а деякі з них навіть внутрішній демократичний устрій. Але в зовнішніх зносинах Боспорська держава виступала як єдине ціле на чолі з монархом.

У 3 ст. по Р. Х. на землі сучасної України прийшли войовничі германські племена готів, які розгромили сарматів, вели успішні війни з Римом, захопили Боспорське царство. Політичне об'єднання племен готів мало ряд ознак державності і досягло найбільшої могутності в середині 4 ст. за часів правління Германаріха. Проте наприкінці 4 ст. у Північне Причорномор'я прийшли нові кочові племена — гуни. У 375 р. військо Германаріха зазнало остаточної поразки, після чого готські племена було витіснено з Північного Причорномор'я на землі Східної Римської імперії (Візантії).

Держава гунів стала одним із наймогутніших політичних утворень в історії людства За правління Аттіли (середина 5 ст). вона займала величезну територію від Рейну до Волги. Але після смерті Аттіли його держава розпалася.

3. Стародавні слов'Яни: розселення, побут,

Вірування, державні об'єднання

Питання про найдавніші корені слов'янських народів є одним із найбільш дискусійних у науці. Більшість дослідників вважає, що в прадавні часи існувала єдина індоєвропейська етнічна спільність, з якої на межі 3 та 2 тис. до Р. Х. виокремилася германо-балто-слов'янська етнічна група, а вже від останньої в середині 2 тис. до Р. Х. відокремилася праслов'янська спільнота.[2]

Прабатьківщиною слов'ян здебільшого вважають значну територію між Дніпром та Одером. Існує думка, що слов'яни мігрували у Європу з інших місць, проте переважна більшість учених дотримується не міграційної, а автохтонної теорії, згідно з якою предки слов'ян споконвіку жили на своїй землі.

Перші письмові згадки про слов'янські племена на території сучасної України належать до античних часів. Під іменем «венеди», їх згадує римський вчений Пліній Старший, Таціт і Птолемей. Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р). повідомляє про племена антів — найхоробріших між слов'янами, що жили між Дніпром та Дністром. Існує гіпотеза, що пращури південних слов'ян — склавіни, західних — венеди, а східних — анти.

З історичних джерел нам відомо, що у 4—5 ст. у слов'ян набув процес розкладу родового ладу і зародження класового суспільства. З'явилися союзи племен, які ще не були державами, але мали окремі ознаки державності. Найвідомішим із таких переддержавних утворень був союз антських племен на чолі з Божем, що склався у ІІ пол. 6 ст. Територія України у ці часи була втягнута в загальноєвропейський процес історичного розвитку і анти відігравали відчутну роль у міжнародних зносинах. Починаючи з 7 ст. у літературі вже вживається назва слов'яни. Саме тоді формуються досить стабільні етнополітичні утворення (союзи племен), перелік яких наведено у «Повісті временних літ»,— поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Під час подальшої консолідації у 8—9 ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні «союзи союзів» і «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщиною, Новгородщиною і Приазов'ям (Тмутараканню). У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (7 ст.) та Руська земля (9 ст.).

4. Походження українського народу

Шевченкове "Що ми? Чиї сини? Яких батьків?", яке сприймалося зовсім не риторично у попередні століття, звернене нині і до нас.

Справді, хто такі українці, який їхній родовід, коли вони з'явились на історичній арені, як розвивались? Що таке народність і нація, який їх взаємозв'язок і діалектика переходу однієї в іншу?

Сьогодні в час бурхливого національного відродження, історичне минуле стало предметом особливої зацікавленості найрізноманітніших верств населення. Проблема історичних витоків українського народу завжди хвилювала наукову громадськість, кожного українця. Вона викликає постійний інтерес з боку зарубіжних істориків, культурологів, лінгвістів, кожної інтелігентної людини, що цікавиться всесвітньою історією. Тому завдання даної теми лекції - дати науково обґрунтований аналіз названої проблеми розкрити історичні корені українського народу.

Українці – основне населення України, один із найбільших народів Європи, другий за чисельністю слов'янський народ. З 44,2 мільйонів українців, які проживали 1989 року у колишньому СРСР, на Україну припадало 37,4 млн. чоловік (84,8 %).

Крім того понад 2 млн. українців нараховувалося у країнах зарубіжної Європи, американського континенту і Австралії. З них близько 755 тис. у Канаді, 750 тис. - США, 500 тис. - в країнах Південної Америки тощо.

Антропологічне належить до великої європеїдної раси, хоча і складаються із кількох груп, за мовою - до східнослов'янської гілки індоєвропейської мовної сім'ї.

Серед українців протягом століть склалися різні етнографічні групи, які мають певні відмінності в культурі, побуті, мові. Серед них найбільш відомі українські горяни – гуцули, лемки, бойки в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — районі українського Полісся.

Крім українців, значний відсоток в Україні становлять інші східнослов'янські народи (росіяни та білоруси), а також євреї, західні та південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших спільнот найчисельніші романомовні (молдавани, румуни), греки, представники уральської групи (угорці, естонці) і алтайської (татари, кримські татари, гагаузи) мовних сімей. За даними перепису населення 1989 року з загальної кількості населення 51452,0 тис. чоловік нараховувалося 72,6 % українців, 21,9 % росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6% молдаван, по 0,4 % поляків та болгар, 2,8 % представників інших національностей.

Існують різні погляди щодо походження українського етносу.

5. Формування території. Назви та самоназви

Української території

Мало не тисячу літ тривало поступове злиття регіональних одиниць докупи, і візуально знайомі нам обриси кордонів України встановилися лише в нашому столітті. Роль своєрідного центру тяжіння відігравала Київщина. Перша згадка про територію, яка ототожнювалася з чимось цілим, міститься у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (10 ст.), в якому згадується Зовнішня Русь (терени між Новгородом і Смоленськом) і Внутрішня Русь (Київська, Чернігівська та Переяславська землі). Пізніше у 11— на початку 12 ст. у «Повісті временних літ» в поняття Русь вкладається увесь східнослов'янський ареал. Завершеної чіткості простір власне України набув лише у 17 ст. і ототожнювався з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. В уявленні людей козацької доби західні українські землі спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні — р. Прип'ять, північно-східні — Новгород-Сіверщину, східні — Полтавщину, південні — Уманщину та Брацлавщину.

Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. було зафіксовано назви «Uсrаіnа», «Ukгаіnе», «Uсkгаnіа», саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізніших картах Віллема Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював фортифікатором в українських землях,— автора книги «Опис України» ми зустрічаємо позначки земель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини Карпатського Покуття як «Ukгаіnа», Галичину як «Russіа», а російськi землі — «Моskоvjіа». Сучасні історики, зокрема Н. Яковенко пропонує уявити собі географічний простір життя української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заході обмежується р. Сян та р. Західний Буг, на півночі — р. Прип'ять та р. Десна, на сході — р. Сіверський Донець, а на півдні — Причорноморським степом. Відтак, можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Україну проходило декілька кордонів: біологічний — між степом і лісом, гідрографічний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — між кочовиками і осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульманами) та етнокультурний — між цивілізаціями Європи і Азії.[3]

Походження назв "РУСЬ", "МАЛА РУСЬ", "УКРАЇНА"

Існують три основні теорії з питання про походження Русі: Літописна, Традиційна, що виводить генеалогію Русі від біблейського всесвітнього потопу; Норманістська, в якій історія слов'янства пов'язується з історією скандинавських народів; Індоєвропейська, головним змістом якої є уявлення про прамову і автохтонну прабатьківщину слов'ян.

Термін«Руська земля» вперше згадується у 852 р. і вживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині 14 ст. вперше почав вживатися термін «Місга Rоsіа» — Мала Росія та «Меga Rоsіа» - Велика Росія. При цьому «Мала Росія» означала первинну територію, а «Велика» — її новоутворені частини.

Етнонім«русь» (рос, рус) уперше згадується в сірійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось племені в Північному Причорномор'ї. Можливо – це одне з сармато-аланських племен в ареалі сучасних гідронімів в коренем рос – типу Рось, Росава, Роставиця. У процесі слов'янізації місцевого іраномовного населення цей етнонім був сприйнятий слов'янами. Згодом назва Русь перейшла на полян.

Отже, найстаріша назва для позначення території навколо Києва є Русь, а самоназва народу – руси.

Термін «Русь» В давньоруських джерелах подається у двох значеннях: у вузькому та широкому. В загальному плані Русь — це територія Київської держави і, відповідно, її населення. Виходячи з цього, всі частини цієї держави є Руссю — і Київ, і Галич, і Тмуракань, і Новгород, і Залісся. Але поряд з цим термін «Русь» вживається в межах певних районів Київської держави. Так, наприклад, 1-й Новгородський літопис дуже часто розповідає про поїздки новгородців з свого міста в «Русь» (тобто Київ, Чернігів або Переяслав). Так само в «Русь» їздять з Суздальської, Галицької і інших земель.

В XIV ст. назву "Королівство Руси" мала Галичина і там до цього часу збереглася назва "русин".

Отже Русь - у вузькому значенні слова - це середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславлем і землями, які належать до цих центрів. Ця вузька Русь є первине ядро майбутньої Русі (Русі в широкому значенні слова). Москва була не що інше, як колонія, заснована вихідцями з Русі на чужій, фіно-угрів, землі.

Отже, Русь - це етнополітична назва і народу, і держави.

Після того як розпалась Київська Русь наша територія отримала назву Мала Русь (Переписка Богдана Хмельницького і Олексія Тішайшого).

З XIV ст. для Галицько-Володимирської держави і Галицької митрополії характерна Назва "Мала Русь" (вперше у грамоті Юрія-Болеслава 1335 р. “dux totius Rusias Miniris”), власне: "менша Русь" - у протилежність до земель київської митрополії - "більшої Русі". Після занепаду самостійності Галичини ця назва загубилася та відродилася знову у XVII ст. В титулі київських митрополитів (Петра Могили), які замість "усієї Русі" у зносинах з московськими патріархами почали титулувати себе митрополитами "всієї малої Росії"

Назва «Україна» Носить оріентаційно-географічний характер. Поняття «Україна» також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному — Подніпров'я і розширенному — як синонім усього українського простору. Перша письмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївським списком у 1187 р. як ознака частини південно-західних земель стародавньої Русі (середня Наддніпрянщина) й означала "пограничну землю"., тобто край, країна, окраїна. У цей рік помер переяславський князь Гліб Володимирович. Літописець писав, що за ним усі переяславці плакали і додавав: "О нем же Оукрайна много постона". Розповідаючи про події в Галичині у 1189 р., літописець називає її "Україною Галицькою". Таким чином, уже в XII ст. назва "Україна" стосувалася всіх південно-західних руських земель. Україна – це окраїна, тобто сучасні Черкасщина, Київщина, частково Чернігівщина – це було таке велике пограниччя між Російською державою, Литвою та Польщею. І коли хтось відправлявся в цьому напрямку, то казав, що їде на окраїну.

Що до етимології етнотопоніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд, особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С. Шелухіна, який вважає, що після того, як молодші князі економічно і політично зміцніли, їх вже не влаштовували «уділи», якими їх наділяв старший київський князь, вони були спроможні самі собі відрізати — Украяти, стільки, скільки могли утримати власноруч. Звідси і термін — україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїти з тканини, краюшка хліба тощо).

З кінцем XVI і початком XVII ст., з розвитком козаччини, "Україна" стає географічною назвою середньої Наддніпрянщини.

У більш ширшому значенні слово Україна стало використовуватися вже в XIX столітті, коли назви «Україна», «українці», «український» прийнялися як етнографічні і національні терміни. А Галичина, по суті, тільки після війни стала Україною. Галичину населяли русини, про це I.  Франко писав у своїх віршах.

Не було такої назви - Україна - для всієї нашої території з глибокої давнини, як намагаються нам нав'язати белетристи від історії. Подібне нав'язування небезпечно, тому що підміняються першоджерела: там де завжди писалась Русь, тепер намагаються писати Україна, де значилось руський князь — тепер князь український. В результаті виходить, що Володимир чи Ольга на Україні княжили.

Щодо Назви «Росія», То у Візантійській термінології ця латинізована форма «Russia» Як відповідник "Русі" застосовувалась для означення Великого князівства Литовського, а починаючи з XV ст. - Московської держави. Як політичний термін "Росія", а дещо пізніше "Російська імперія" поширюється за царювання Петра І. Історія Росії починається в XIV ст, а все, що було раніше — Київська Русь.

Взагалі походження назви нашої держави прослідкувати простіше, ніж хід формуваня нації.

Етнічне формування – це процес надзвичайно складний, багатолінійний. Не дивлячись на це, і тут белетристи від історії намагаються підправити науку. Коли говорять, що українці у своїй сучасній етнографічній іпостасі існували ще з часів трипільської культури, а може навіть і раніше — стає і сумно, і смішно. Бо на самому ділі народ проходить через декілька чи багаточисельні етнічні перетворення. І все це - в динаміці, в постійних змінах.

Були Праслав'яни, потім стали Слов'яни, пізніше із слов'ян вичленились Східні слов'яни - наші предки. Потім на базі східнослов’янських племен утворилась Давньоруська народність. Ще пізніше на основі цієї народності виникли три народи - Український, російський, білоруський. Цей процес по суті нескінчений. Хто знає, яка етнографічна ситуація складеться через п'ятсот років?

І потім, ніколи не буває чистої раси. Ось іноді кажуть, що росіяни наклалися на угро-фінське населення, вони угро-фіни, і мало схожі з нами. Але і ми змішувались з іншими народами, наслоювались на іранські племена. В наше середовище влились кочові племена печенігів, тюрки, половці, татари.

Український народ пройшов декілька етапів перетворень, і кожний з них отримав свій відбиток в нашому сьогоднішньому етносі. Слов'янський, давньоруський.. Тоді ми просто мали іншу назву, знаходились в іншому етнографічному і етнічному вимірах, користувались іншою мовою. Але то були все ж таки ми, хоча і не таки, як сьогодні, Українцями ми стали тільки в XV — XVI століттях, і про це треба говорити відверто. Нічого виставляти себе невігласами, які не пам'ятають своє коріння, заявляючи, що ми із своєю мовою, шароварами, вишиванками та писанками жили ще до того. Ми відносно молода нація, і нічого соромного у цьому нема.

Ключові терміни та поняття

Палеоліт

Родова община

Анімізм

Мезоліт

Плем’я

Магія

Неоліт

Архантроп

Фетишизм

Неолітична революція

Неандерталець

Тотемізм

Енеоліт

Кроманьойнець

Трипільська культура

Кам’яний вік

Матріархат

Кімерійська культура

Бронзовий вік

Патріархат

Черняхівська культура

Залізний вік

Перший суспільний поділ праці

«Русь»

Первісна людина

Другий суспільний поділ праці

«Україна»

Завдання та питання для самоконтролю:

1.  Як Ви зрозуміли суть поняття «історія» ? Що, на Вашу думку, дозволило Цицерону стверджувати: «Хто не знає історію, завжди залишається дитиною».

2.  Дайте коротку характеристику основних джерел вивчення курсу «Історія України». Яке місце займає історія в системі наук?

3.  Що Вам відомо про давнє населення України?

4.  Які перші державні утворення сформувались на території сучасної України?

5.  Історія походження та розвитку східних слов’ян.

6.  Як Ви гадаєте, анти — автохтонне населення, чи прийшле?

7.  Перші державні об’єднання східних слов’ян.

8.  Коли і де ми вперше зустрічаємо назву «Україна»?

9.  Які Ви знаєте версії, щодо походження терміна «Україна»?

Хронологічна таблиця

1 млн. рр. до н. е.

Поява першої людини на території сучасної України

1 млн. – 10 тис. до н. е.

Палеоліт

ІХ-VI тис. до н. е.

Мезоліт

VI-IV тис. до н. е.

Неоліт

IV-ІІІ тис. до н. е.

Енеоліт, або міднокам’яний вік. Трипільська культура

ІІ – поч.. І тис. до н. е.

Епоха бронзи

ІХ – поч. VII ст. до н. е.

Кіммерійці в Північному Причорномор’ї

VII – поч. ІІІ ст. до н. е.

Скіфський період

VII ст. до н. е. – V ст. н. е.

Грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї

ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.

Розселення сарматів

ІІІ-IV ст.

Черняхівська археологічна культура

375 р.

Вторгнення гунів

Сер. V-VII ст.

Антський період в історії слов’ян

Кін. V ст.

Заснування Києва

558 р.

Вторгення аварів у Північне Причорномор’я

Сер. VI – сер. VII ст.

Аварський каганат

602 р.

Похід аварів на антів. Остання згадка про антів

Література

1.  Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999.

2.  Брайчевський М. Вступ до історичної науки. - К., 1995.

3.  Давня історія України.— К., 1994.

4.  Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України.— К., 1994.

5.  Залізняк Л. Л. Первісна історія України. – К.: Вища школа, 2000.

6.  Історія України. Нове бачення: В 2-х т. — К., 1995-1996.

7.  Оніщенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект).— К., 1997.

8.  Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. – К.: Знання, 2002. – 236 с.

9.  Світлична В. В. Історія України. Навчальний посібник. – К.: Каравела. – 2003. – 306 с.

10.  Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.

11.  Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. – К., 1997.

Реферати:

1.  Трипільська культура.

2.  Походження слов'ян і українського народу.

3.  Державні утворення кочових народів на території України (ІV-ІХ ст.).

4.  Формування Києва та інших адміністративних та ремісничо-торговельних центрів.

Лекція 2

КИЇВСЬКА РУСЬ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

План

Вступ …………………………………………………………………

1.

Формування давньоруської Київської держави ……………...

2.

Політичний устрій Київської Русі ………….. …………………..

3.

Галицьке-Волинське князівство та його роль в історії українського народу ………………………………………………

4.

Історичне значення Київської Русі ……………………………...

Ключові терміни та поняття ……………………………………...

Завдання та питання для самоперевірки ……………………..

Хронологічна таблиця …………………………………………….

Література …………………………………………………………..

«Чи можуть не викликати повагу люди, які створили одну з найбільших та наймогутніших держав середньовічної Європи, державу, яка, за словами митрополита Іларіона «була відома і чутна по всіх чотирьох кінцях землі».

П. Толочко

Вступ

Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Русс., або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного моря до Білого моряЮ від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні руси. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада й Константинополя, Кракова й Буди, Булгара Великого й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою та цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив кам’яні храми й ощатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верств захисні вали проти кочовників причорноморських степів, щоввійшли до народної пам’яті під поетичним найменням «Змійові вали» … На весь світ уславились вироби давньоруських майстрів, наприклад, дорогоцінні золоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні срібні прикраси: браслети, колти, обручки, сережки тощо. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалося славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток.

Київська Русь багато важила в політичному житті Європи та Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хакани. А дівчата з київської князівської родини ставали королевами – французькою, угорською, норвезькою, данською. Одна з них – Євпраксія Всеволодівна – навіть була дружиною германського імператора Генріха IV. Протягом півтисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків – спочатку хозарів і болгар, далі печенігів, торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його й тим урятувала Європу від спаплюження та загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому вона й досі викликає інтерес учених сучасного світу. В Америці, багатьох країнах Європи, слов’янських і неслов’янських, навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених.

1. Формування давньоруської Київської держави

До сьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи була скандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце «покликання» варягів на княжіння.[4] Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У Східній Європі таких племінних угруповань «Повість временних літ» зафіксувала близько півтора десятка. І як Вам відомо із попередньої лекції, головною формою суспільної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися в племенні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: Військової демократії та Вождизму — проміжного етапу від первісного суспільства до класового. Територіально-політичні утворення східного слов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва, створював стійкіші політичні утворення.

Наступним етапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменських слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов'янських і неслов'янських племен, яка виникла у північній частині слов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить опис від 859 р., змушені були платити данину варягам, що приїздили за нею «із-за моря». Спочатку варяги не мали тут постійних пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину «від мужа». На початку 60-х років 9 ст. місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело до спокою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правами один перед одним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородському князівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.

Київ, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, відкритому для нападу дніпровських піратів, потребував серйозного захисту. Крім того, географічне він був розташований якраз посередині відомого торговельного шляху «з варяг у греки», яким користувалися норманські дружини, як представники найбільшої торговельної корпорації півночі. Археологічні дослідження свідчать, що існування Києва не як поселення, а як міста, можна віднести приблизно до 7 ст.

Саме область Середнього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські регіони. На зламі 8—9 ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання з центром у Києві.

В історичних колах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані. В цілому можна стверджувати, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не додали специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено принциповим збігом сутності цих процесів у Скандинавії і у слов'ян та їх синхронністю в обох регіонах. Порівняння хронології формування держав на Русі і в інших слов'янських народів не дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу в утворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу.[5]

Понад 200 років серед вчених Точиться полеміка щодо національності Рюрика та його роду. Прибічники норманської теорії доводять шведське походження Рюрика. Древолюційний вчений О. Куник, наприклад, особливо наголошував на скандинавські імена пришельців - Рюрик, Олег, Руальд, Свенельд - явно не слов'янського походження. На перший погляд правильно. Але лише доти, поки не почнемо аналізувати етнополітичну ситуацію в Прибалтиці VIII - середини IX ст. Як згадувалося раніше. Південну Прибалтику здавна населяли слов'янські племена Венедів. Серед них автори згадують Рериків, або Ободритів, та їхнє Місто Рерик. Цілком вирогідно, що під впливом певних обставин прибалтийських слов'ян почали називати скандинавськими іменами. Вже тоді поморські слов'яни і варяги давно і активно спілкувалися між собою. Варяги навіть мешкали в багатьох прибалтійських містах. За таких умов відбувалося взаємозближення місцевої людності та пришельців. Якби запрошені новгородськими словенами Зайди не були вже Ослов'яненими, то навряд чи вони б так швидко адаптувалися в слов'янському світі. Такі міркування висловлювали польський історик і поет М. Стрийковський - XVI ст., а також український історик і церковний діяч І. Гізель - XVII ст. які жили не так вже й давно від описуваних подій. Пізніше їхні ідеї були підхоплені й розвинуті М. Ломоносовим.

В свою чергу, крайня точка антинорманістів, які доводять абсолютну самобутність слав’янської державності, відкидаючи роль скандинавів в політичних процесах протирічить відомим фактам. Змішування родів і племен, вихід із попередньої замкнутості, встановлення регулярних відносин з ближніми та дальніми сусідами, накінець, етнічне об'єднання північноруських та південноруських племен - (все це) характерні риси просування слав'янського суспільства до держави. Розвиваючись аналогічно Західній Європі, Русь одночасно з нею підійшла до межі утворення великої ранньосередньовічної держави. І вікінги, як і в Західній Європі, стимулювали цей процес.

Разом з тим, норманістські висловлювання важко називати теорією. В них фактично відсутній аналіз джерел, огляд відомих подій. А вони свідчать про те, що Варяги в Східній Європі з'явились тоді, коли Київська держава вже склалась.

Визнати варягів будівниками державності для слов’ян не можна і по іншим причинам. Де скільки-небудь помітні сліди впливу варягів на соціально-економічні і політичні інститути слов’ян ? На їх мову, культуру? Напроти, на Русі була тільки руська мова, а не шведська. І договори Х ст. з Візантією посольство київського князя, яке включало і варягів руської служби, оформлювались тільки на двох мовах - руській та грецькій, без слідів шведської термінології. В той же час В скандинавських сагах служба руським князям визначається як вірний шлях до набуття слави та могутності, а сама Русь - країна незчисленних багатств.

В історичних колах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані. В цілому можна стверджувати, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не додали специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено принциповим збігом сутності цих процесів у Скандинавії і у слов'ян та їх синхронністю в обох регіонах. Порівняння хронології формування держав на Русі і в інших слов'янських народів не дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу в утворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу.[6]

Впродовж тривалого часу історики ведуть наукові дискусії з приводу права на києворуську спадщину. Належить воно росіянам чи українцям? При цьому в полемічному запалі забувають нерідко забувають, що є ще білоруси, теж безпосередньо причетні до цієї спадщини. В діалектичній єдності тут переплелися офіційна великодержавна доктрина “старшого брата” і національний комплекс “меншого”.

Які етноси жили на території Київської держави?

Радянська історіографія – єдина давньоруська народність (спільна літературна мова, культура, психічний склад) – із якої три братніх народи.

Російський історик ХІХ ст. М.Погодін – росіяни після татарської руїни 1240 р. пішли на північ, натомість на «порожнє» місце прийшли переселенці з Волині і Галичини – предки сучасних українців.

Концепція М. Грушевського – Київська держава і культура були створені лише однією народністю – українською.

Деякі вчені слідом за М. Грушевським вважають Київську Русь етнічною українською державою. Зупинимося більш детально на розгляді цієї тези. Виникнення повноцінної державної організації над Дніпром, як результат усіх змагань і досягнень автохтонного населення Середнього Подніпров'я, ні в якому разі не доводить, що Київська Русь була етнічно однорідною. Хоч слов'янський елемент у Київській державі і був провідним, однак до його складу входило біля двох десятків неслов'янських племен, які, інтегруючись у суспільство, об'єктивно сприяли етносоціальним пертурбаціям, що відбувалися у самому слов'янському середовищі. Ранньофеодальна політична держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Це виявлялося в залученні центральною владою населення всіх земель до виконання суспільно необхідних робіт, в удосконаленні законодавства і, нарешті, у прийнятті спільної релігії — християнства. Саме ці процеси сприяли етнічній інтеграції.

Проте, багато хто з дослідників наголошує на провідній ролі саме полянських племен у процесі державотворення, що дає їм можливість погодитися з тезою М. Грушевського про праукраїнський характер Давньоруської держави. Проте, чи можна стверджувати, що існувало свідоме розрізнення між праукраїнцями і неукраїнцями за часів Київської Русі ? Однозначну відповідь, яка б переконала усіх, дати не можна. Тому і не дивно, що в історіографії з давніх-давен точиться дискусія навколо історичної спадщини Київської Русі. Російські історики у переважній більшості розглядали росіян як головних, а іноді навіть єдиних спадкоємців давньоруської спадщини.

2. Політичний устрій Київської Русі

В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди:

І період: князювання Олега (882-912 рр.), Ігоря (912-945 рр.), Ольги (945-964 рр.), Святослава (964-972 рр.).

ІІ період: князювання Володимира Великого (978-1015 рр.), Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.)

ІІІ період: період феодальних усобиць, найбільш відомі князі – Володимир Мономах (113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.)

IV період: розпад Київської Русі (1132-1237-1241 рр.) Кількість князівств збільшилась з 15 до 50. Формуються місцеві князівські династії – Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі та інші.

Достеменно відомо, що єдність території Руської землі 8-9 ст. грунтувалася не на родоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму «Русь» було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільності державного типу.

Чи мала Київська Русь ознаки держави?

Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішні стимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русь була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановлення контролю над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями цей союз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, «перескочивши» через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).

За формою правління — це Монархія на чолі з Великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всю політичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжа рада та його представники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо). Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якого поступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися на віче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати політику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальних з'їздів, на які збиралися всі князі, їх найбільші васали, окремі представники духовенства.

Після утвердження на князівському столі у Києві новгородського князя Олега з династії Рюриковичів, який знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Діра, Київ було проголошено офіційно «матір'ю градів руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Формування єдиної Київської держави було складним і тривалим процесом. Його внутрішній зміст визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні Київського державотворчого осередка до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племен-союзів. І хоча певний час київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною могутністю, на яку спиралася влада племінних князів, центральна влада не полишала спроб обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалась. Першою серйозною спробою запровадити суворий порядок збирання данини для зміцнення економічної могутності центральної влади, був організований княгинею Ольгою (945—964) успішний військовий похід на древлян.

Наступним кроком закріплення східнослов'янських земель за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями, коли у 969 р. князь Святослав вперше призначив своїх намісників до великих міст для управління прилеглими до них землями. Відтоді практика призначення великокнязівських намісників, якими звичайно були члени правлячої князівської родини, міцно укорінюється у суспільно-політичному устрою Київської держави.

У кінці 10 - на початку 11 ст. Київська Русь стала централізованою державою з відносно єдиною монархічною формою правління. Зміни у структурі державної влади виявлялися у зростанні економічної і політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу у межах всієї території. Князь Володимир (980—1015) усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно в руках династії, і запровадив більш конструктивний підхід до управління державою — «родовий сюзеренітет», посадивши власних синів (він мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь.

Ярослав Мудрий (1019-1054) для запобігання міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами, запровадив принцип старшинства в межах родини. І хоча певний час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Щоб покласти край ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі визнали право успадкування земель, які займали на той час. З перемогою принципу «вотчини» над системою старшинства або ротації, майбутнє князів було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом 12 ст. виникло до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицьке-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними династичними узами.

Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади почався процес її децентралізації, внаслідок якого великий київський князь врешті-решт став не більше як титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Князювання Ярослава Мудрого було своєрідним апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується політичне становище держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду» — правовий кодекс усієї країни, в якому існуючі закони не лише систематизувалися, а й подекуди змінювалися, що свідчило про зростаючу турботу правителя про життя його підданих. Головою правосуддя був князь.

Загальновідомим є той факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян-смердів були відносно незалежними. Проте у 12— 13 ст. з'являються ознаки зростаючого утиску селянства феодалами, що набував різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїзджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам. Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності допоміжного характеру під час війни.

У фінансуванні своєї діяльності князі залежали від данини. Згодом розвинулася більш складна система оподаткування, що включала кожне господарство. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи.

Щодо ідеології суспільства Київської Русі, то з прийняттям Християнства у 988Р. воно стає загальнообов'язковою релігією. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли у ній ідеологічну опору, яка раніше була відсутня. Крім того, християнська церква залишалася чи не найголовнішою силою, що забезпечувала певну стабільність суспільно-політичного життя давньоруського суспільства та територіальної цілісності країни. Гальмуючи сепаратистські тенденції на місцях, церква об'єктивно перешкоджала визріванню самостійних державних утворень, проте не могла їм запобігти. І, нарешті, прийняття християнства наблизило Київську Русь до християнського Заходу, відірвавши її від мусульманського Сходу, країна обрала європеїзований шлях політичного розвитку.

3. Галицьке-Волинське князівство та його роль

в історії українського народу

Як вже зазначалося, спільний в масштабах слов'янства центр у 9—13 ст. мав переважно політичний характер.

В часи феодального роздроблення етнічна структура Русі почала своєрідно проступати через політичний аспект, знаходячи свій вияв у сфері міжусобної боротьби за владу і землі. І хоч основу того складного явища становила приватна феодальна власність на землю, значно важливішим видається інше: взаємини між князівствами були різними, залежно від їхньої етнічної характеристики.

На території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка найвиразніше заявляла про себе напередодні татаро-монгольської навали: виявлення у межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів — західного (Галичина і Волинь) та східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця 12 — І пол. 13 ст. вели між собою наполегливу боротьбу за право очолити об'єднувальні тенденції у межах всієї Південної Русі, яка саме в цей час дістала назву «Україна», і де активно відбувався процес формування українського етносу.

3 розпадом Київської держави, причинами якого були великі простори держави і княжі міжусобиці, посилення нападів кочових племен, занепад економіки через війни і втрата торговельного шляху «з варяг у греки», поліетнічність суспільства, формування українського етносу зосереджується на землях Галицько-Волинського князівства. У ньому проживало майже 90% населення, котре мешкало тоді у межах нинішніх кордонів України. У культурному плані ці землі були своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Ці обставини надавали процесу формування українського етносу у цих землях особливої гостроти: з одного боку, прискорили процес формування національної свідомості, а з другого — ускладнювали його.

Майже 100 років Галицьке-Волинське князівство, як осередок української державності, сприяло етнічній консолідації українців, економічному й культурному визріванню українського етносу.

Державної єдності Галицьке-Волинське князівство набуло наприкінці 12 ст., коли у результаті напруженої і тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і утвердити тут свою владу. Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславич стає наймогутнішим правителем Русі. Йому вдалося підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусити визнати себе за самодержця. Проте, після смерті Романа галицьке боярство, володіючи значними територіями, поступово зосереджує у своїх руках головні (органи місцевого управління та владу. Спираючись на свою економічну розвинулися до національної свідомості, що стає можливим у межах власної національної держави на материнських етнічних землях.

Галицько-Волинська держава – це другий етап понад п'ятсотлітнього існування Київської Русі (860-1349 рр.), історія якої по праву належить українському народові.

Визначні історики XX століття Степан Романівський та Іван Лисяк-Рудницький вважають, що "Українство корениться в Київській Русі", а Галицько-Волинське королівство було першою "суто українською державою".

М. Грушевський: "... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XII Ст., а потім литовсько-польський період ХIV-ХVI Ст.".

С. Томашівський: "... Галицько-Волинське князівство - це ПЕРША власне українська держава", бо в Київській державі він добачав чужородний елемент.

М. Брайчевський - ПЕРШЕ українське королівство (1253 р.) - Данило, його онук Юрій Львович. Але відсутність міцної верстви землевласників, лицарської аристократи не створювало сприятливих умов для утвердження королівської влади.

Висновки: Навряд чи можна категорично стверджувати, що Галицько-Волинська держава була єдиною спадкоємницею Київської Русі. Традиції останньої певною мірою були успадковані і Володимиро-Суздальським князівством і Новгородською республікою, і Полоцькою землею. Але, якщо Володимиро-Суздальське князівство (згодом Московське) зазнало значного впливу східних цивілізацій (візантійської, монголо-татарської), то Галицько-Волинська Русь у своєму суспільному державному устрої, культурі синтезувала давньоруські та західноєвропейські елементи.

"Союз із татаро-монголами мав позитивне значення для північно-східної Русі, допоміг їй зберегти свою державність від експансії з Заходу".

Гумилев Л. Н. От Руси до России. - СПб, 1992.

Російську державу Л. Гумильов уважав наступницею не лише Київської Русі, а й Монгольської імперії, особливо її західної частини — ЗОЛОТОЇ ОРДИ.

Значний військовий потенціал Золотої Орди, феодальні міжусобиці, роздробленість і слабкість руських князівств, залучення потенційних західних союзників по поділу австрійської спадщини, неоднозначна політика папської курії, внутрішній опір боярської опозиції не дали можливості кн. Данилові скинути золотоординське іго. Водночас його дії сприяли економічному розвитку, політичній стабільності, культурі Галицько-Волинського князівства.

Втрата руської державності мала декілька причин:

1. Величезні розміри держави та етнічна різноманітність населення. За часів кн. Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів. Управляти ефективно такими територіями було важко, особливо за відсутності розвиненої інфраструктури.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Такі господарства були натуральними за своїм характером, тобто виробляли все для внутрішнього споживання. Це посилювало владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичного сепаратизму.

3. Київська Русь уже перестала бути важливим торговельним центром світу. Західна Європа вже безпосередньо торгувала з Близьким Сходом.

4. Економічний і культурний розвиток окремих князівств йшов значно швидше і з більшим успіхом. Проте у нової системи були й свої недоліки: слабшою ставала їх обороноздатність, наростав процес роздроблення князівств і міжусобиці між ними, усе більше конфліктували представники державної влади з феодалами. Та все ж нова політична система була закономірним етапом історичного розвитку українських земель.

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі. Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

-  зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

-  стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

-  модернізувало давньоруську державну організацію;

-  розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;

-  продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга з честю представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

4. Історичне значення Київської Русі

Таким чином, можна зробити висновок про важливе значення Київської Русі в історії українського народу, яке передусім полягає у тому, що Давньоруська держава об'єднала східнослов'янські племена, створила міцну організацію, яка довго захищала не лише українські землі, а й всю Європу від нападів степових кочовиків — печенігів, половців, монголо-татар, в її надрах зароджувалася українська національна культура, мистецтво, наука та освіта, християнізація Русі підштовхнула українські землі до європейських обійм, і навіки пов'язала її долю з Європою.

Отже:

1.  Вперше було Об’єднано всі східнослов’янські племена в одну державну організацію, а також було покладено початок державності у багатьох неслов’янських народів (угрофінське населення Півночі, Поволжя).

2.  Київська Русь сприяла формуванню у східних слов’ян більш прогресивних соціально-економічних структур, розвитку культури (виникла Писемність, Право, бібліотеки, храми і т. д.).

3.  Зміцніла обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників.

4.  Підняла Авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи.

5.  Захистила Європу від кочових орд Сходу.

6.  У межах державної території Київської Русі ІХ – початку ХІІІ ст. склалася відносно єдина Східнослов’янськаСпільність, яка продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами.

7.  Ядром цієї етнокультурної спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або “внутрішня Русь”, згідно з термінологією іноземних джерел.

8.  Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву “Русь”. Єдиною була і мова – Руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона сформувалася. Звичайно в кожній мові, особливо в державах з великою територією, є діалекти і говірки цієї мови.

Ключові терміни та поняття

Полюддя

Демократія

Православ’я

Бояри

Дружинна держава

Ранньофеодальна монархія

Великий князь

Києво-Печерська Лавра

«Руська правда»

Віче

Літописи

Християнство

Воєвода

Митрополит

«Король Русі»

Давньоруська народність

Натуральне господарство

Мала Русь

Полюддя

Норманська теорія

«Україна»

Феодалізм

Золота Орда

Ярлик

Феодальна роздробленість

Монголо-татарське іго

Болоховська земля

Завдання та питання для самоконтролю:

1.  За яких обставин утворилася держава Київська Русь?

2.  Яка теорія походження Київської Русі здається Вам більш аргументованою? Поясніть чому?

3.  Які періоди виділяють у політичній історії Київської Русі?

4.  Відомо, що у Х столітті впливовими були кілька світових релігій (християнство, іудаїзм, іслам). Чому в Київській державі було запропоноване християнство саме візантійсько-православного зразка? Поясніть це.

5.  Оцініть значення запровадження на русі християнства.

6.  Доведіть, що Х-ХІ ст. стали періодом розквіту Київської держави.

7.  Як Ви гадаєте, чому норманські військові дружини (варяги) дуже швидко асимілювались з місцевим слов'янським населенням і не виявили помітного впливу на соціально-економічний та культурний розвиток Русі?

8.  Проаналізуйте негативні наслідки посилення феодальної роздробленості на прикладі ставлення удільного князя до великокняжої влади.

9.  Покажіть, в чому полягає наступництво Галицько-Волинською державою Київської Русі.

10.  Визначте історичне значення Київської Русі.

11.  У чому виявились негативні наслідки феодальної розробленості Київської Русі?

12.  Дайте аналіз політичного та соціально-економічного розвитку Галицько-Волинської держави у ІІ пол. ХІІ – І пол. ХІV ст. Розкажіть про її відносини з Польщею, Угорщиною, папським престолом.

13.  Наведіть приклади героїчної боротьби руського народу проти монголо-татарських загарбників.

14.  Якими були наслідки монголо-татарського завоювання.

15.  Наведіть періодизацію політичної історії Галицько-Волинської держави.

16.  Історичне значення Галицько-Волинської держави.

Хронологічна таблиця

882-912 рр.

Князювання Олега в Києві

Кін. ІХ ст.

Утворення Київської Русі

907, 911

Походи Олега на Кнстантинополь. Укладення договорів Русі з Візантією

912-945

Князювання Ігоря

941, 944

Походи Ігоря на Візантію. Договори Русі з Візантією

945

Повстання древлян. Загибель Ігоря

945-964

Регентство княгині Ольги при Святославі

965

Розгром князем Святославом Хазарського каганату

964-972

Князювання Святослава Ігоревича

968, 969-972

Походи Святослава на Балкани

978-1015

Князювання Володимира Святославовича

988

Офіційне запровадження християнства на Русі

1019-1054

Князювання Ярослава Мудрого

1015

Устав Ярослава Мудрого («Руська Правда»)

1036

Розгром Ярославом Мудрим печенігів під стінами Києва

1037

Побудова собору Святої Софії в Києві

1068

Перший напад половців на Русь. Поразка Ярославичів у битві з половцями на р. Альті. Народне повстання

1072

Укладення «Правди Ярославичів»

1097

З’їзд князів у Любечі

1113

Створення монахом Нестором «Повісті врем’яних літ»

1113-1125

Князювання Володимира Мономаха в Києві

1125-1132

Князювання Мстислава Володимировича

1153-1187

Князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі

1154-1157

Князювання в Києві Юрія Долгорукого

1169

Зруйнування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським

1185

Похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців

1187

Перша згадка назви «Україна» в Київському літописі

1152-1187 рр.

Князювання Осмомисла в Галичині

1187 р.

Угорська інтервенція. Белла ІІІ проголошує себе «королем Галичини»

1199 р.

Утворення Галицько-Волинського князівства

1223 р.

Поразка руських князів у битві з монголо-татарами на р. Калка

1239-1241

Похід монголо-татар на Південну Русь

1240, грудень

Зруйнування монголо-татарами Києва

1228-1264 рр.

Князювання Данила Романовича

1254 р.

Коронування Данила Галицького як короля Русі в дорогочині

1254 р.

Напад Куремси

1259 р.

Напад Бурундая

1264-1301 рр.

Князювання Лева І Даниловича

1280 р.

Приєднання до Галицько-Волинського князівства Закарпаття і Люблінської землі

1301-1315 рр.

Князювання Юрія І Львовича

1315-1323 рр.

Князювання Андрія та Лева ІІ

1323-1340 рр.

Князювання Болеслава – Юрія ІІ

1349 р.

Завоювання Галичини польським королем Казиміром

Література

1.  Баран В. Д., Козак Д. Н.,Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. — К., 1991.

2.  Борисенко В. Курс української історії. – К., 1996.

3.  Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968.

4.  Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1989.

5.  Горський А. А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Український історичний журнал. — 1994.— № 1. — С. 3-8.

6.  Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1992. – тт.1-2

7.  Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. - М., 1989.

8.  Гумилев Л. Н. От Руси к России. – М., 1992.

9.  Карпини Плано. История монголов. – М., 1957.

10.  Костомаров Н. Князь Данило Романович Галицкий. – К., 1989.

11.  Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К., 1979.

12.  Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.

13.  Оніщенко І. Етно - та націогенез в Україні. Етногіолітологічний аналіз. – К., 1997.

14.  Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К., 1972.

15.  Пріцак О. Походження Русі. – К., 1994.

16.  Світлична В. В. Історія України. – К.: Каравела. – 2003. – 306 с.

17.  Субтельний О. Україна. Історія. – С. 61-68.

18.  Толочко П. Історичні портрети. – К.: Наукова думка, 1990.

19.  Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

20.  Юшков С. Общественно-политический строй й право Киевского государства. –К., 1992.

Реферати:

1.  Київська держава у міжнародних відносинах IX - XII ст.

2.  Запровадження християнства як державної релігії на Русі та її наслідки.

3.  Володимир Мономах.

4.  Боротьба Русі з монголо-татарами.

5.  Руські князівства у міжнародних відносинах ХІІ-ХІV ст.

6.  Політичні портрети галицьких князів Володимирка, сина Володаря та Ярослава Осмомисла.

7.  Король Данило Галицький.

Київські князі і митрополити

Князі:

1.  Ігор (913-945).

2.  Ольга (945-964).

3.  Святослав І Хоробрий (964-972).

4.  Ярополк, син Святослава (972-979).

5.  Володимир І Великий І, син Святослава (980-1015).

6.  Святополк І Окаяний, син Володимира (1015-1019).

7.  Ярослав І Мудрий Володимирович (1019-1054).

8.  Ізяслав І Ярославович (1054-1068).

9.  Всеслав, син Брячеслава Полоцького (1068-1069).

10.  Ізяслав І (удруге) (1069-1073).

11.  Святослав ІІ (Семен) Ярославович (1073-1076).

12.  Ізяслав І (утретє) (1076 -1078).

13.  Всеволод Ярославович (1078-1093).

14.  Святополк ІІ (Михайло) Ізяславич (1093-1113).

15.  Володимир ІІ Мономах Всеволодович (1113-1125).

16.  Мстислав І (Федір) Мономахович (1125-1132).

17.  Ярополк ІІ Мономахович (1132-1139).

18.  В'ячеслав Мономахович (1139).

19.  Всеволод ІІ (син Олега Гореславовича) (1139-1146).

20.  Ігор (син Олега Гореславовича) (1146).

21.  Ізяслав ІІ Мстиславович (1146-1149).

22.  Юрій Довгорукий (1149-1150).

23.  Ізяслав ІІ (1150).

24.  Юрій Довгорукий (у другий раз) (1150).

25.  Ізяслав ІІ + В'ячеслав Мономахович (разом) (1150-1154).

26.  Ростислав І Мстиславович Смоленський (1154).

27.  Ізяслав ІІІ, син Давида Святославовича (1154-1155).

28.  Юрій Довгорукий (у третій раз) (1155-1157).

29.  Ізяслав ІІІ, син Давида Святославовича (у другий раз) (1157- 1158).

30.  Ростислав І (у другий раз) (1159-1161).

31.  Ізяслав ІІІ (1161 - убитий).

32.  Ростислав І (у третій раз) (1161-1167).

33.  Мстислав ІІ Ізяславович (1167-1169).

34.  Гліб, син Юрія Довгорукого (1169-1171).

35.  Володимир ІІІ Мономахович (1171).

36.  Роман Ростиславович (1171).

37.  Михайло Юрійович (1172).

38.  Рюрік Ростиславович (у перший раз) (1173).

39.  Ярослав ІІ Ізяславович (1174).

40.  Роман Ростиславович (у другий раз) (1175-1176).

41.  Святослав ІІІ Всеволодович (1176-1180).

42.  Рюрік Ростиславович (у другий раз) (1180-1181).

43.  Святослав ІІІ (у другий раз) (1181-1191).

44.  Рюрік Ростиславович (утретє) (1194-1200(?)).

45.  Інгвар, син Ярослава Осмомисла (1200-1202).

46.  Рюрік Ростиславович (у четвертий раз) (1203).

47.  Ростислав ІІ Рюрикович (1204-1205).

48.  Рюрік Ростиславович (у п'ятий раз) (1205-1206).

49.  Всеволод ІІІ Чермний Святославович (1206).

50.  Рюрік Ростиславович (у шостий раз) (1206).

51.  Всеволод ІІІ (у другий раз) (1207).

52.  Рюрік Ростиславович (у сьомий раз) (1207-1210).

53.  Всеволод ІІІ (утретє) (1210-1212).

54.  Інгвар Ярославович (у другий раз) (1212).

55.  Мстислав ІІІ Романович (1212-1223).

56.  Володимир IV Рюрикович (1223-1234).

57.  Ізяслав IV (1235).

58.  Володимир IV Рюрикович (у другий раз) (1236).

59.  Ярослав II Всеволодович (1236- 1238).

60.  Михайло II Всеволодович (Святий) (1238-1239).

Митрополити:

1. Михайло І (990-?).

2. Леотий (1020).

3. Іван І, болгарин (1004-1038 (?).

4. Теопемит, грек (1038 – 1051).

5. Ілларіон, русин (1051-1054).

6. Єфрем, русин (1055- ?).

7. Юрій, грек (1072-1079).

8. Іван ІІ Продром, грек (1077-1089).

9. Іван ІІІ, грек (1089-1090).

10. Єфрем, грек (1092-?).

11. Микола, грек (1097-1101).

12. Нікіфор І, грек (1103-1121).

13. Микита І, грек (1122-1126).

14. Михайло ІІ, грек (1130-1145).

15. Климент (Клим Смолятич),

русин (1147-1154).

16. Костянтин І, грек (1156- 1168).

17. Феодор, грек (1160-1163).

18. Іван ІV, грек (1164-1166).

19. Костянтин ІІ, грек (1167-?).

20. Нікіфор ІІ (1182-1197).

21. Гаврило (?)-(?).

22. Діонісій (?)-(?).

23. Матвій, грек (1210-1220).

24. Кирило ІІ, грек (1224-1233).

25. Йосиф, грек (1237 - (?).

Лекція 3

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

IV – перша пол. XVII ст.).

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

План

Вступ ………………………………………………………………….……...

1.

Литовсько-Руська держава (14 — першій половині 16 ст.) – латентна доба руської держави..............………………………………

2.

Політичний та соціально-економічний розвиток Литовсько-Руської держави. Литовський Статут …………………………………………….

3.

Польсько-литовські унії та їх наслідки для України.

Українські землі під владою Речі Посполитої..........................……..

4.

Ідеологічна боротьба з полонізацією. Церковні братства. Берестейська унія ….................................................…..............……...

5.

Генеза запорозького козацтва. Запорозька Січ ………………………

6.

Формування української народності ……………………………………

Ключові терміни та поняття ………………………………………………

Завдання та питання для самоконтролю ……………………………..

Хронологічна таблиця …………………………………………………….

Література …………………………………………………………………..

Вступ

Доба, що тривала від 40-х рр. XIV ст. до 40-х рр. XVII ст., - це триста років, оповиьтих серпанком забуття, сповнених таємниць та парадоксів – і не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії із найпринциповіших проблем цього відтинку української історії. Він ніби випав з суспільної пам’яті в свідомості наших сучасників між Батиєвою навалою та Хмельниччиною зазвичай зіяє промовиста порожнеча, хоча подіям, що відбувались у цей період, не бракувало ні драматизму, ні історичної величі. Саме тоді, за слушним спостереженням М. Грушевського, «пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів». І справді, маючи цілісне й повне уявлення про даньоруську добу, ми, на жаль, іноді ледь орієтуємось у подіях пізнішого, ближчого до нас часу – особливо в подіях загадкового XIV ст., що іноді практично не піддаються реконструкції.

Причини цього слід шукати в реаліях постмонгольської епохи – руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико-династичних зв’язків із тими східнослов’янськими регіонами, де ця традиція збереглася. Саме тому в наявних джерелах немає докладної інофрмації про життя українських земель* - більше того, навіть певних відомостей про їх прилучення до Литви.

1. Литовсько-Руська держава (14 — першій половині 16 ст.) -

латентна доба руської держави

“Мы старины не рушаемъ, а новины не уводим”

Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Литовсько-Руська держава — складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.

Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так званна «Тиха експансія». Політика литовських князів будувалася за принципом «Старовини не рухати, новини не вводити», який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, пра­вової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовсь­кого князя не привело до погіршення становища руського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що південноруські землі звільнилися від іга вже на початку 15 ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.

Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янсько-руській основі російського, українського та білоруського етносів.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе нащадками Київської Русі, прийняли «Руську Правду» як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.

Таким чином, утворилася могутня Литовсько-Руська держава, під владою якої перебували литовці, русини та білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган — Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем.

Основним джерелом права тривалий час була «Руська Правда» Ярослава Мудрого. Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвідоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того істо­ричного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян (хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церковному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету.[7]

Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про «тиху експансію» на українських землях, він буде мати такий вигляд:

·  1323 р. — Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовським і Руським;

·  1340 р. — син Гедиміна Любарт приєднує Волинь;

·  другий син Гедиміна Ольгерд — у 1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р. — Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля — половина українських земель опинилася під владою Литви.

·  Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.

В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни у боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою та Польщею (польські феодали намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князівства). У 1385 р. була укладена КревськаУнія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р.

Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати ОстровськуУгоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт. Утвердившись на великокняжому столі, Вітовт у 90-х роках 14 ст. ліквідував майже незалежні від центральної влади удільні князівства і перетворив їх на Провінції Литви. Це були Новгород-Сіверське, Володимирське, Подільське і Київське князівства.

Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів. Проте в одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України. Мова йде про боротьбу з татарами і поширення колонізації Криму. Саме Вітовт за допомогою де зброї, а де дипломатії розсварив між собою татарських ханів, які один за одним ставали васалами Вітовта, платили йому данину і висилали військо на допомогу. Вітовт захопив узбережжя Чорного моря і Крим, відкривши нові перспективи для русько-литовської колонізації. Вітовт розпочав будівництво фортець у степах, проте після смерті князя чорноморська колонізація занепала.

Після смерті Вітовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла — СвидригайлоОльгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Проте більшість руських та білоруських земель не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Розпочалася ШестирічнаВійна, в якій населення руських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кінець 15 ст. в руських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно землі поділялися на Воєводства, які складалися з Повітів, а повіти — з Волостей. У 1458 р. православна церква Малої Русі і Білорусії виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської Русі Рішенням патріаршого собору 1354 р. було записано, що в «найсвятішої» Російської митрополії, разом з іншими містами і селами, підвладними їй, були ще й у Малій Русі... «місто Київ».

Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15— початку 16 ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах однієї держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи землі Малої Русі і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю «отчиною», а себе — «Государем всея Руси». Ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські,. Семен Можайський та інші перейшли під владу Москви.

2. Політичний та соціально-економічний розвиток

Литовсько-Руської держави. Литовський Статут

Хоча складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний розвиток руських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових міст зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.

Феодали української Русі, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які дістали назву «Фільварки» (хутори), фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, Фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці століття — 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень.

У 1557 р. був прийнятий закон про проведення АграрноїРеформи на території князівства Литовського «Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском». Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в Трьох поляхВолоки, що дорівнювали від 16,8 — до 21,8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під Державне володіння та передавалися МагнатамПідФільварки, а Гірші — поділялися між Селянськими господарствами по ОднійВолоціНаДворище. «Устав на волоки» мав За мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом Збільшення Відробіткової ренти. Цей закон значно Обмежив права переходу селян і встановив для них НизкуНатуральнихПовинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом і вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Волочна реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ломався зв'язок, який її підтримував.[8]

3. Польсько-литовські унії та їх наслідки для України.

Українські землі під владою Речі Посполитої

Хоч і були значними і вагомими завоювання литовців в українській Русі, проте більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю русичів мала польська експансія.

Початок польським завоюванням на українських землях поклав Казимір Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння вглиб руських земель, а й КатолицькаЦерква, яка прагнула здобути ново-навернених. Крім того, поляки уклали угоду з УгорськимКоролем Людовиком про спільні дії щодо завоювання руських земель.

Полякам прийшлося в Україні вельми складно, місцеві бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу і Казимір був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. Деякі бояри залишилися при своїх становищах, в урядових закладах вживали руську мову поряд з латиною. Після смерті Казиміра, угорський король призначив намісником Галичини Володислава Опольського, онімеченого польського князя, і залишив йому широкі права.

З появою на політичному олімпі Ядвіги, Польща перемогла руські землі своєю сильнішою організацією. Про наслідки прийняття Кревської унії ми вже згадували раніше.

Процес політичного зближення Литви та Польщі завершився прийняттям ЛюблінськоїУнії1569 р., яка об'єднала ці дві країни в нову державу — Річ Посполиту. Незважаючи на те, що союз Польщі та Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордену, в цілому він не пішов на користь руському народові. Деякі руські вельможі досить довго противилися унії — Олександр Чорторийський, Костянтин Острозький, Богдан Корецький, Костянтин Вишневецький. Останній на сеймі виголосив промову, вона варта того, щоб її повністю навести: «Заявляємо Вашій королівський милості, що ми приєднуємося як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням, — було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».[9]

Проте наслідки Люблінської унії були не лише політичними. Руські землі складали основну частину польсько-литовської держави, а русичі становили 28 % від всього населення країни. Після 1569 р. руські землі було поділено на 6 воєводств — Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке (Холмщина та Підляшшя).

Через Польщу на Україну Проникла система Станової організації суспільства. На відміну від Класів, що відображають Економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом Прав, привілеїв та обов'язків. Розмежування між станами стає спадковим і майже непроникним, станова належність стає не-менш важливою категорією самоідентифікації, ніж віросповідання чи національність.

У 16 ст. основними станами Були князі, шляхта, міщани, селяни та духовенствО. Ще з 15 ст. шляхетський стан отримав провідне становище. Теоретично високе положення шляхти корінилося на «Крові пролитій» на військовій службі королю чи великому князю. До цього стану належали різні соціальні групи. В Малій Русі серцевиною шляхти були Біля 30 княжих чи магнатських родів, що походили від Династії Рюриковичів та Гедимінів. Верхня верства шляхти мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве правління. Але більш чисельними були нижні верстви шляхти, бо тисячі родин отримували статус шляхти, відбуваючи службу у походах та охороні замків. Загальна чисельність русько-литовської Шляхти, у порівнянні із всім населенням, була невелика — 5 % (для порівняння — у Польщі 8-10 %). Проте, маючи теоретично ті ж самі права, місцева шляхта не діставала вищих станів і терпіла релігійне переслідування.

Мешканці малоруських Міст складали до 15 % усього населення. Польські королі та великі князі Литовські надавали містам Магдебурзьке Право — феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. У числі перших його дістали Хуст (1329), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ (1494-1497).

Магдебурзьке право закріплювало права міщан, порядок виборів і функції органів місцевого самоуправління. Діставши магдебурзьке право, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.

Шляхта намагалася всілякими засобами спинити економічне зростання міст. Наприклад, у 1496 р. сейм заборонив міщанам купувати землю і таким чином виключив міста з участі у сільському господарстві. Крім того, на міста було покладено великі податки, внаслідок чого вони не могли економічно розвиватися і занепадали. Населення міст не було соціальне однорідним. У міському управлінні, як правило, панувала місцева еліта. Торговці і купці входили до середньої верстви. Більшість населення складали ремісники, які фактично були позбавлені прав, оскільки не мали власності у місті й часто мешкали за його межами.

Селяни, які складали майже 80 % населення всієї України, відрізнялися від інших станів виконанням великої кількості різноманітних повинностей (відробіткова або натуральна рента тощо).

Духовенство було чисельним, бо церкви засновували шляхта, міщани і, навіть, селяни.

4. Ідеологічна боротьба з полонізацією.

Братства. Берестейська унія

Пригадаємо, що Люблінська унія, усуваючи із земель Малої Русі литовську владу, не змогла остаточно знищити рештки руських державних традицій, бо свідоме малоруське громадянство стало до оборони і боротьби з польським політичним, соціально-економічним і релігійним наступом.

Велику роль у боротьбі руського народу проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли ЦерковніБратства, які були Національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках 16 ст. розгорнуло Львівське братство. Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці, матеріально підтримували свої церкви, допомогали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів тощо. Згодом братства все ширше включалися в суспільно-політичний рух — відкривали друкарні і школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму на захист православ'я і права руського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.

Польський уряд та Ватикан намагалися повністю підкорити собі, окатоличити руський народ. Та добровільно окатоличувалася лише частина руської верхівки. Щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ІдеюУнії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю Папи римського. Ця ідея знайшла підтримку серед найбагатших місцевих магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами. Унію підтримували й деякі православні єпископи, а також київський митрополит МихайлоРогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися у політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули «Князів церкви», засідали в сенаті і залежали тільки від Папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії В жовтні 1596 р. в м. Бересті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: Православний і Уніатський. Останній 18Жовтня1596Р. проголосив унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створилася Уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована Папі римському. Уніатський собор визнав Основні догмати католицької церкви, але Церковні обряди залишалися православними, а Богослужіння велося церковно-слов'янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Крім релігійних питань, в уніатстві велике місце посідали національні та політичні питання. Важливу роль у боротьбі проти унії та католицизму, в справі зміцнення національної свідомості відіграли ПолемічніТвори, що були спрямовані на захист не лише православної віри, а й незалежності Малої Русі, на забезпечення самостійності руського народу. Серед авторів цих творів необхідно назвати Івана Вишенського з його «Посланням єпископам-відступникам від православ'я» та Христофора Філалета, автора відомого «Апокрисиса». Література полемістів утягнула суспільство в Першу справжню ідеологічну полеміку, Вона сприяла піднесенню рівня усвідомлення народом самого себе і свого місця в навколишньому світі. Церковна боротьба в Малій Русі переросла на визвольну і загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади.

5. Генеза запорозького козацтва. Запорозька Січ

Термін «Козак» на письмі вперше вжито в «Таємній історії монголів» під 1240 р. для означення людини самітньої, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «вільна людина», «воїн», «сторож», у візантійських та італійських витоках тієї ж доби для означення озброєних людей, які у східноєвропейських степах, на Чорноморщині давали відсіч татаро-монгольським завойовникам, охороняли кордони, супроводжували купецькі каравани, а у період між військовими справами підтримували своє існування землеробством, тваринництвом, рибальством, полюванням, торгівлею сіллю, селітрою тощо.

Г І П О Т Е З И

-  Монгольська хроніка 1240 р. – «одинокий», людина самітня, не пов’язана ні з домівкою, ні з сім’єю – вільна людина, «схильна до розбою, завоювання»;

-  Словник половецької мови – 1303 р. – «варта, сторожа, караул»;

-  Словник тюркської мови – «вільний, незалежний чоловік, волоцюга»;

-  Від слова «коза» – бігають як кози;

-  Від слова «хозари»;

-  Від слова «казахи»;

-  Від слова «коса» – заплетене волосся, лезо, вузька смуга суходолу, що виступає у воду;

-  З історії генуезьких колоній – боротьба хреста проти півмісяця (О. Пріцак);

-  Український воїн, що боронить волю і незалежність свого народу.

Можна виділити два етапи формування дніпровського, запорозького козацтва:

І етап – т. зв. «побутове козацтво», яке зв’язане з промислами, добичництвом, втечою різних людей. Їх ще називали «Бродниками» чи «берладниками» - перша згадка 1146 р., а у Буллі папи Григорія IX ві 1227 року згадується про країну Бродінію, Землю бродників – тобто люди, які долали броди на річках, кормчі човнів, паромів. Під цією назвою востаннє згадуються 1254 року. Вважається, що після помсти Данила Романовича болоховцям за співробітництво з монголо-татарами, залишки останніх подалися в запорозькі степи.

ІІ етап – класичний етап розвитку українського козацтва – XV – XVI ст. Пов’язаний з КОЛОНІЗАЦІЄЮ південних степів, УХІДНИЦТВОМ як специфічною формою класової боротьби («руські біженці», «галицькі вигонці» - кріпаки-утікачі), НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЮ БОРОТЬБОЮ проти іноземних поневолювачів.

Джерелом було місцеве подніпровське населення, що жило на території Південної Русі і Середнього Подніпров’я. Це були міщани – жителі замків, які знаходились на порубіжжі з Диким полем. Серед них були сміливці, які йшли у Дике Поле на промисли – мисливство, рибальство, солеваріння – т. зв. «Ухідники», які з часом об’єднувались у громади, ватаги – стали будувати городки або січі, зроблені з січених чи рублених колод.

Саме міщани-ухідники були першою і головною соціальною основою формування запорозького козацтва.

Другою важливою соціальною основою були селяни-кріпаки, втечі яких у степ набули масового характеру у зв’язку із поширенням фільварко-панщинної системи і загостренням класової боротьби.

Перші згадки про запорозьких козаків як суспільну верству відомо ще з кінця XV ст. із дипломатичного листування між урядами Московського князівства, Речі Посполитої, Кримського ханства, Османської імперії, Молдови, Волощини (1489, 1492, 1494, 1499). На основі цього більшість істориків дотримуються думки, що козаки місцеві, а не прийшлі «Черкеси» і час їх виникнення датують серединою XV ст.

Отже, не зважаючи на розмаїття концепцій виникнення козацтва, всі вони сходяться в одному — зародження козацтва обумовили соціально-політичні зміни, що відбувалися на українських землях, внаслідок їх захоплення іноземними державами.

Давайте пригадаємо, що нам відомо із попередньої лекції про устрій Великого князівства Литовського ?

Всі землі Литви вважалися державною власністю і були поділені на ділянки, що називалися Службами (приблизно по 200 десятин). Ці служби уряд роздавав всім бажаючим, але за умови доставляти на службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя. Уся територія Великого князівства була поділена на землі повіти. В кожному повіті був замок, де жив повітовий староста чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. Там, де природні умови були сприятливими, люди охоче брали служби, а у степових районах, де було мало води та час від часу нападали кочівники, землі пустували. Литовські князі вирішили незайняті землі роздавати не окремим бажаючим, а громадам, ясна річ, що громада забов'язувалася постачати у військо князя озброєну людину. Так виник громадсько-вічовий устрій.

Протягом 13-15 століть лави степових переселенців значно поповнилися українськими селянами, які у масовому порядку тікали у малолюдні тоді ще східні і південні окраїни середньої течії Дніпра та в прилягаючі до них природно багаті незаселені землі. У колонізованих втікачами регіонах заснувалася низка козацьких слобод, хуторів та інших поселень. Створювалися нові суспільні організації — козацькі громади, де всі вважалися вільними і рівними у користуванні землею та промисловими угіддями, мали однакові права на участь у самоврядуванні.

Селянський демократизм поступово набрав рис військово-козачого демократизму, за умов якого поселенський люд виявився досить сприйнятливим до демократичних традицій державності предків. Так у другій половині 15 ст. з поодиноких жителів та втікачів утворюється соціальна група людей під назвою «козаки», яка починає відігравати помітну роль на пограниччі України з Степом.

Проте, ці землі вабили не лише селян. Польська шляхта, просуваючись на схід і південь, захоплювала освоєні козаками землі, намагаючись підкорити їх. Однак, як ми знаємо, польське право не знало такого стану — козацтво. Тому необхідно було їх приписати до селянства і примусити сплачувати податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями (1536 р. — Канівське та Черкаське староства), а потім почали відходити на південь, подалі від польського панування.

Для захисту від ворожих нападів козаки будували укріплення з повалених дерев — січі. З часом окремі січі стали об'єднуватися. Перша велика січ з'явилася на о. Хортиця між 1552 — 1556 рр. її засновником був відомий український князь Дмитро Вишневецький (в народі більш відомий як козак Байда). Цю січ Вишневецький перетворив на плацдарм для подальшого відвоювання південних земель.

Соціальна база запорозького козацтва ґрунтувалася на таких глибоко демократичних принципах, як заперечення феодально-кріпосницької залежності і станової нерівності; рівність у праві володіння землями і угіддями; право вільного вступу до його лав незалежно від соціальної чи національної належності; участь в органах самоуправління тощо. Це політичне утворення було зародком національної української держави, продовженням державної традиції українського народу. Вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до мас.

Структура суспільних інституцій на Запоріжжі була досить простою. Загальна Козацька рада (коло) виконувала функції законодавчого органу. Виконавча влада належала кошу в особі кошового отамана та старшини. Закріплених правовими актами меж компетенції цих інституцій не існувало. Вони будували свою роботу на основі звичаєвого права і традицій. Характерною рисою процесу формування виконавчого органу влади коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад формально всі козаки відкритим, демократичним способом висували альтернативні кандидатури. Обговорювали їх і більшістю голосів обирали на певну посаду. До компетенції ради входило вирішення таких питань: про оголошення війни і підписання мирних угод, розподіл господарських угідь тощо. В свою чергу, Кіш, керуючись рішенням загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорозької Січі в межах своїх «вольностей».

Республіканська форма правління, участь широких мас козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм, що живився забезпеченням внутрішньої демократії, рівністю всіх членів громади перед давньовічовими звичаями та правами.

Оточувана ворогами (Річ Посполита, Крим, Порта, пізніше Росія), Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови — відносної внутрішньої стабільності та громадського миру. Гострі ж соціальні конфлікти всередині січової громади неминуче вели б до її розколу та ослаблення.

Проте, було б помилкою стверджувати, що Запорозька Січ повністю уникла внутрістанових суперечностей та конфліктів, більше того — з часом соціальна диференціація викликала наростання конфронтаційних настроїв у козацькому середовищі.

Для Запорозької Січі протягом багатьох десятиліть її функціонування був характерний широкий спектр політичної діяльності, бо на українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза її увагою.

З початку 17 ст. Військо Запорозьке поступово почало відмовлятися від локальних політичних акцій, а зосереджує свою увагу на вирішенні фундаментальних питань. Зокрема, намітився союз між козацтвом і православним духовенством, яке після Берестейської унії 1596 р. почало зазнавати утисків і переслідувань на рівні державної системи Речі Посполитої. Боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок перетворилася на один із основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести у місцеві та вищі органи влади Речі Посполитої.

Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної сили, набуло міжнародного визнання. До Січі приїздили представники Австрії, Швеції, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Тут укладалися міжнародні угоди, велися дипломатичні переговори.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка загострювала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала у середовищі козацтва нові ідеї. В 1616 р. польський сейм визнав той факт, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функціонування Запорозької Січі, по суті, становило новий етап формування Української національної держави. Дух козацтва, який опанував всю Україну, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної боротьби 1648—1654 рр., була її суспільно-політичним дітищем.

6. Формування української народності

Золотоординська неволя загальмувала розвиток руського народу. Істотно зменшилася його чисельність, послабилося почуття національної свідомості й прагнення до національної незалежності. Але вже з першими перемогами над поневолювачами у народі почав відновлюватися НаціональнийДух. Ідея визволення від чужоземного панування стала одним з визначальних чинників підвищення НаціональноїСвідомості населення українських земель.

Толерантне ставлення уряду Великого князівства Литовського до руської мови, культури, релігії, започизення кращих їхніх здобутків пробудили в народі почуття власної гідності та переконаність у можливості відродити становище й славу Київської Русі, але, звичайно, з урахуванням нової політичної ситуації.

Після входження більшості українських земель до складу Речі Посполитої після 1569 р. перед місцевим населенням відкрилися нові можливості для етнічного розвитку. Кращі надбання народу в культурі, побуті та мові могли безперешкодно поширюватися на території всієї країни, внаслідок чого прикорилася кристалізація національних особливостей УкраїнськогоЕтносу. Правда, з посисленням влади іноземних панів та їхнім намаганням нав’язати місцевим жителям власні духовні цінності етносоціальний розвиток українського народу гальмувався.

Приблизно з XV ст. чисельність населення етнічних українських земель невпинно зростала. У 1400 р. на них проживало 3,7; 1500 р. – 4,4; 1550 р. – 5,2; у 1600 р. – 5,3 млн. чол. Переважну більшість жителів українських земель становили руси (українці). На окраїнних землях України мешкало чимало представників інших народностей: на заході – поляків, угорців, волохів, словаків; на півночі – білорусів, литовців; на північному сході – росіян; на півдні – татар, нащадків половців, печенігів та інших тюркомовних народів. У багатьох населених пунктах жили євреї. Характерною особливістю етнічної ситуації стало подальше проникнення поляків углиб українського регіону.

Не претендуючи на зміну сучасних кордонів різних країн і етносів, зазначимо, що протягом багатьох століть вони помітно деформувалися: розширювалися, скорочувалися чи залишалися незмінними тривалий час. З переходом Закарпаття до складу Угорщини, а з 1562 р. – Туреччини культура місцевих русів, давніх нащадків білих ховартів та інших праукраїнських племен, зазнавала великого інонаціонального впливу. Те ж саме відбувалося на давньоруських землях, що колись входили до складу Київської Русі: Холмщини, Підляшшя, Перемишльщини, Берестейщини. На Буковині, особливо в її північній частині, поряд з руським населенням зростала кількість волохів і турків.

У XV – першій половині X VI ст. територіальні межі української народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині та Поділля з різних причин переселялося чи тікало в степи Правобережної України, крок за кроком відвойовуючи її від татарських орд. Народ поступово відновлював південні кордони руського (українського) етносу періоду Київської Русі. На Середньому Подніпров’ї формується ТериторіальнийЦентр української народності в межах Київщини й Полтавщини. Саме сюди наприкінці XVI – на початку XVII ст. перемістився центр етнополітичного життя Русі-України. Український етнос активно освоював також Слобідські землі – Донбас, Воронежчину, Білгородщину, Курщину, Орловщину, Сумщину, на яких його інтереси стикалися з інтересами російського етносу.

У духовності населення відбувалися важливі зміни, які проявлялися насамперед у прискоренні формування національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих земельі груп населення, так і всієї території України та всього етносу.

Найчастіше до українських земель застосовувалася назва «Русь». Але поступово відновлювалася також назва «Україна». Так називалися в різний час галицькі, подільські землі, Лівобережжя, Подніпров’я, нарешті, вся етнічна територія України в складі Речі Посполитої. Автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в дев’яти випадках застосовував термін «Україна», а в решті – «Військо Запорозьке». У «Хроніці з літописів стародавніх» Феодосія Софоновича про події на етнічних українських землях з кінця XVI по 60-ті роки XVII ст. згадуються 20 різних географічних назв (з них 15 – «Україна», 3 – «Руська земля», 2 – «Русь»).

Взагалі, топонім «Україна» на середину XVII ст. набув загальноукраїнського значення, хоч і не витіснув інші, а існував поруч з ними. Люди вкладали різний зміст у термін «Україна». Польські і російські урядовці вбачали в ньому Окраїну своїх земель, а литовські та передові діячі культури – Край, країну, землю.

Тривалий час населення України іменувало себе Руссю, або Русинами, що відповідало назві країни. Після поширення слави козацтва по всій Європі його дедалі частіше називали Козаками або Черкесами (від адигейського «чере кес» - люди зброї), а пізніше – хохлами. За однією версією «Хохол» походить від «оселедця» (хохла) на голові запорожця, за іншою – від монгольських слів «Хох» (синій, голубий) і«Улу» (жовтий). З часом голосна «у» трансформувалась у звичне для нас «о». Поширювався й етнонім «Малороси». Щодалі більше населення почало зватися українцями. Поряд із загальними етнонімами з’являються й місцеві. На зміну старим назвам приходять нові. Жителів Бойківщини стали називати Бойками, Лемківщини – Лемками, Гуцульщини – Гуцулами, Закарпаття – Крайниками, або українцями, Волині – Волинянами, Поділля – подолянами, Сіверщини – Севрюками, Слобожанщини – Слобожанами, Таврії – Тавричанами, Полісся – Пнчуками, поліщуками, литвинами.

Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в національній свідомості українського народу XV – першої половини XVII ст. Міянлося бачення населенням свого місця серед слов’янських і насамперед східнослов’янських етносів. Жителі українських земель почали віризнятися серед загальнослов’янського етнічного масиву, вбачати відмінність від білорусів, росіян та поляків. Дедалі більшої вагомості й загальнонаціонального характеру в свідомості українського населення набуває топонім «Україна» й похідні від нього етноніми. Інші нові назви населення типу «черкаси», «козаки», «рутенці» мали тимчасовий, перехідний характер.

Самосвідомість українського народу формувалася в якісно нових умовах. З XVI ст. у промисловсті почали створюватися Мануфактури, зародки спадкового робітництва й капіталістів. Це знаменувало генезу капіталістичного способу виробництва, що відповідним чином впливало й на етносоціальні процеси. З входженням абсолютної більшості українських земель у 1569 р. до складу Речі Посполитої з’явилася можливість кристалізації кращих регіональних культурних досягнень у загальноукраїнські надбання.

Однією з головних ознак етносу є мова. На XV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоруська мова періоду Київської Русі збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини XII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях – розмовному і книжному. Вони мали між собою суттєві відмінності. З часом народна говірка щодалі активніше проникала в книжну, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мовного середовища.

Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книг українською мовою. Найтиповішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556-1561 рр. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст.

Українська мова XVI – першої половини XVII ст набула чіткішого загальнонаціонального характеру й стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому етнічному етапі.

Народність — це форма етно-соціальної спільності людей, для якої характерні відносна спільність мови, території, певних економічних зв'язків, рис культури, побуту й характеру. З поняттям народність тісно пов'язане таке поняття, як етнос. Етнос — це історично сформована на конкретній території стійка сукупність людей з притаманними їм відносно стабільними особливостями культури (включаючи мову) та психіки, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від усіх інших подібних утворень (самосвідомість), що знайшло відображення в самоназві (етнонімі). Термін "Етнос" часто тотожний поняттю "Народ".

Питання про утворення української народності складне і багатогранне, до цього часу в історичній науці остаточно не вирішене. Найбільш поширеними є такі концепції. Згідно з концепцією М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова, В. Й. Ключевського та інших істориків, Київська Русь розглядається виключно як результат творчості Великоруської народності, яка нібито існувала і розвивалася з давніх-давен, а української та білоруської народностей не існувало і не існує. Вони є частинами, "відгалуженнями" російського народу. Цієї думки дотримуються й сучасні шовіністи-великодержавники. Так, О. І. Солженіцин в брошурі "Как нам обустроить Россию?" повторює представників великодержавного шовінізму, коли говорить: "Это все придуманная невдавне фальш, что чуть ли не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским языком". Солженіцин завжди великий, коли бореться за праве діло у всеозброєності неспростовних і незаперечних фактів. Але, коли письменник виходить за межі своєї компетентності, то це веде до помилкових висновків.

Отже, великодержавники відмовляють українцям у їх праві бути окремим народом (нацією), вважають їх етнографічною групою. Невипадково, що навіть після проголошення України незалежною державою, в ній не фігурує поняття "український народ". Замість нього вживається інший термін — "народ України", тобто в нашій державі живе не нація, а населення.

Наукоподібніше підійшов до питання про виникнення українського народу М. П. Погодін. Він намагається довести, що нібито в Києві і взагалі на Середній Наддніпрянщині споконвіку жили великороси. Але після монголо-татарського нашестя (1240 р.) вони переселилися на північ, а на спустілі місця перейшли в XIV ст. з Волині й Галичини предки нинішніх українців. Погодін пояснює це тим, що нібито в пам'ятках старого київського письменства немає ознак української мови; що билини, героями яких виступають руські князі і богатирі, збереглися тільки у великоросів на півночі, а в Україні їх немає; що географічні назви на півночі повторюють такі ж самі назви, котрі відомі на півдні.

Проте, як довели Максимович, Антонович та інші вчені, ні про яку пустелю на місці Києва після Батиєвого погрому не може бути й мови (пригадаймо свідчення Плано Карпіні та ін.). Рішуче заперечує масову колонізацію Півночі переселенцями з Наддніпрянської Русі російський вчений Спіцин. Він писав: "Од благодатного чорнозему — до глини й піску, од степу — до лісу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв до поганих... ледве чи хто піде добровільно".

Що стосується українських назв на півночі другої половини XII ст. (Переяслав, Стародуб, Вишгород, Володимир та ін.), то це назви урядові, а не народні. Князі були з півдня, вони й давали такі назви. А билини однаково співали на півдні й півночі. Тільки південне населення під враженням нових подій їх швидко розгубило, тоді як на півночі вони знайшли сприятливий грунт — довгі зимові вечори тощо.

Всупереч схемі Карамзіна—Ключевського—Погодіна Костомаров, Антонович, Грушевський та представники його школи на основі творів готського історика Йордана, візантійського історика Прокопія Кессарійського, візантійського імператора Маврикія Стратега (582-602 рр.) та інших письмових джерел і даних археології висунули науково обгрунтовану концепцію про походження і формування української народності. Найповніше вона викладена у працях Михайла Грушевського. Основні її положення такі:

— порогом історичних часів для українського народу, тобто початком його історії є остання третина IV ст. н. е. Українська народність виникла і формувалася на декілька століть раніше, ніж великоруська;

— загальноруської народності не існувало. Великороси, українці і білоруси формувалися на своїй власній етнічній основі і території, тому не може бути загальноруської історії, а може бути історія слов'янства або кожного народу зокрема;

— Москва не може претендувати на частину давньоруської спадщини, правонаступницею якої є виключно "українсько-руська народність", бо вона утворила Київську Русь. Київська Русь — це Україна, яка займала простори від Карпатських гір до середини Північного Кавказу і від Чорного моря до р. Прип'яті. Київську державу не можна розглядати, як це роблять великодержавники, як результат творчості великоруської народності.