Лекція Становлення некласичної філософії у ХІХ столітті
Страница 1 из 2
Лекція Становлення некласичної філософії у ХІХ столітті.
План
1. Соціокультурні передумови формування некласичної філосфії.
2. Основні принципи некласичної філософії.
3. Позитивістська лінія розвитку некласичної філософії.
У ХІХ столітті відбулася фундаментальна переорієнтація західноєвропейської філософії, пов‘язана з запровадженням принципово нового, некласичного способу філософування. Становлення і розвиток некласичної філософії були зумовлені специфікою соціального розвитку, який знайшов відбиття у духовній атмосфері ХІХ століття, бурхливим розвитком науки, особливо природознавства і ситуацією, яка склалася у межах самої філософії.
Знаковою соціальною подією, яка визначала духовну атмосферу у західноєвропейському суспільстві першої половини ХІХ століття була буржуазно-демократична революція у Франції та її поразка. Зростає реакція і виникає розчарування в ідеалах Просвітництва таких як віра у всемогутність людського розуму, віра у прогрес, поширюються пессимістичні умонастрої.
У ХІХ столітті відбувається бурхливий розвиток науки, і не тільки природознавства, а і нових соціальних наук, таких як психологія, соціологія, які відокремлюються від філософії. У зв‘язку з цим виникає потреба в переосмисленні взаємовідносин філософії і науки, у з‘ясуванні того, що має бути предметом філософії в нових умовах.
У ХІХ столітті філософія намагається переосмислити свої завдання і можливості. Старий, абстрактно-метафізичний спосіб філософування піддається різноспрямованій критиці і розпочинаються пошуки нових форм організації філософського знання, нових предметних площин філософської рефлексії.
Німецька класична філософія вичерпала пізнавальні можливості класичних філософських принципів, тому подальший розвиток філософії був пов‘язаний із критичним переосмисленням цих принципів і виробленням нових. Оскільки філософія другої половини ХІХ – середини ХХ столітть розвивається як опозиційна класичній і має плюралістичний характер, тобто постає як панорама різноманітних напрямків і шкіл, то її називають некласичною.
При всьому різноманітті напрямків некласичної філософії усі вони мають певні спільни риси, основні принципи, які є протилежними тим, що були властиві класичній парадигмі філософування.
1. На зміну раціоналізму приходить ірраціоналізм, який має різні ідейні форми прояву. Але усі їх єднає недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного, яке виводиться на перше місце у вигляді волі до життя (А. Шопенгауер), волі до влади (Ф. Ніцше), інтуіції (А. Бергсон), відчуттів (Мах, Авенаріус), безсвідомого (Фрейд, Юнг), екстрасенсорних здатностей – екстазу, телепатії, парапсихологічних здатностей (у містиків ХХ ст.). Усі ці ірраціональні складові людської психіки розглядаються як первинні, визначальні, непіддатні розумовому осягненню. Це призводить до поширення суб’єктивізму.
2. На зміну абстрактності як зосередженню уваги на якихось надчуттєвих, всезагальних сутностях (Дух, матерія, прогрес, відсторонена істина) та універсалізму як прагненню побудувати всеохоплюючи і всепояснюючи філософські системи приходить філософський мінімалізм – зосередження на конкретних проблемах людського буття (філософія життя, екзистенціалізм, філософська антропологія) чи на конкретних проблемах людського пізнання і мислення, на тих проблемах, які можуть бути доступні науковому дослідженню (позитивізм, прагматизм, герменевтика).
3. На зміну достатньо жорткому розмежуванню і протиставленню матеріалізму та ідеалізму, приходить прагнення подолати їх крайнощі. Впроваджується принцип доповнювальності і плюралізму різних філософських систем, що призводить до відсутності методологічної єдності навіть у межах однієї філософської школи.
4. На зміну оптимістичному умонастрою і вірі у прогрес приходить кризова свідомість і пессимізм, розчарування в ідеї прогресу.
За усієї різноспрямованості напрямків некласичної філософії можна виділити три осноних лінії її розвитку:
Перша була пов‘язана з намаганням оновити класичні філософські течії, переосмислити класиків з нових позицій. Ця лінія була реалізована у неогегельянстві, представники якого інтерпретували філософію Гегеля як “філософію індивідуального (Джосайя Ройс (1855-1916), “філософію активності (Джованні Джентіле (1875-1944), Бенедетто Кроче (1866-1952), “ірраціональної діалектики” Кронер (1884-1974), “трагічної діалектики” Артур Ліберт(1878-1946), “екзистенціальної діалектики” (Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968).
Після виходу у 1865 р. книги “Кант і епігони”, автор якої Отто Лібман (1840-1912 р. р.) кинув заклик “повернутися до Канта” виникають школи неокантіанства: перша - Марбурзька (Герман Коген (1842-1918), Пауль Наторп (1854-1924), Ернст Кассірер (1874-1945) і друга - Фрайбурзька (або Баденська) – Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), Генріх Ріккерт (1863-1936), Еміль Ласк (1875-1915).
Друга лінія пов‘язана з зосередженням уваги на людині і її бутті.
Третя лінія – на зосередженні уваги на проблемах наукового пізнання і мови. Сьогодні ми розглянемо саме цю лінію розвитку некласичної філософії, представлену так званою “науковою філософією” у вигляді різних модифікацій позитивізму.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французським філософом Огюстом Контом (1798-1857).
Конт виходив із того, що наука набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що вже може сама виробити повну і струнку картину світобудови. Тому потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає – у цьому полягає сенс висунутого Контом гасла “Наука – сама собі філософія”.
Оскільки наука на думку Конта стає головним наставником людства, то і філософія повинна стати наукою серед інших наук. Для цього філософія має звільнитися від усього, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. У своїй шости томній праці “Курс позитивної філософії” Конт розробляє програму кардинального перетворення філософії і надання їй наукового, позитивного характеру. Він зазначає, що раніше філософія ніколи не була наукою. Спочатку вона орієнтувалася на теологічні абсолюти, потім на “метафізичні” (такі, що не мають досвідного обгрунтування). Вона завжди націлювалась на осягнення внутрішньої природи речей”, “перших і кінцевих причин”, які не підлягають безпосередньому спостереженню. Зараз же філософія повинна відмовитись від пізнання метафізичних сутностей і стати позитивною. Поняття “Позитивне” є ключовим у вченні Конта і має такий зміст:
1. позитивне – це те, що можна спостерігати на відміну від того, що непіддатне спостереденню;
2. це реальне на відміну від іллюзорного, хімерного;
3. це корисне на відміну від шкідливого,
4. достовірне на відміну від сумнівного;
5. точне, ясне, на відміну від непевного;
6. конструктивне, на відміну від руйнівного.
