Робоча програма курсу «Філософська антропологія»
Страница 7 из 16
4. В Новий час відбувається раціоналізація людини. Від cogito ergo sum Декарта вже не Дух, а розум сприймається як головний початок в людині і верховний суддя у вирішенні усіх людських справ. Поширюються механістичний і натуралістичний підходи у тлумаченні людини.
5. В НКФ утверджується об‘єктивізм і абстрактність у розумінні людини і її сутності. Впроваджується принцип діяльності як засадний для розуміння людини.
6. В марксизмі долається абстрактність у розумінні людської сутності: Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду у своїй дійсності вона є сукупністю суспільних відносин. Новий підхід до виявлення специфікі людини – через виявлення специфіки її буття в світі. Впроваджується принцип практики у розуміння людини – людина це істота, для якої властиве практично-перетворювальне ставлення до світу.
7. Від С. К‘єркегора бере початок екзистенціалістський напрямок розглядання людини як істоти приреченої до свободи.
8. Від Шопенгауера та Ніцше бере початок ірраціоналістичний напрямок розглядання людини як вольової істоти.
9. У філософії ХХ століття відбувається антропологічний поворот і утверджується плюралізм у розгляданні людини.
У цілому можна слід за В. Брюнінгом виокремити 4 основних типи філософських моделей (чи картин) людини, які утворюють певне смислове коло:
· Верхня точка - традиційна і релігійна модель – людина включена у перед визначений лад сутностей і завдяки цьому набуває цінності і гідності. Людина включена в незмінний світовий лад, встановлений Богом. Із цього світового ладу випливає уявлення про людську сутність, котра задає окремому індивіду норму і орієнтацію.
· нижня точка - іррациіналістична модель – спростовується будь-яка об‘єктивна структура ладу, об‘єктивні норми і цінності і буття людини перетворюється на ірраціональний потік.
· індивідуалістська, персоналістська, екзистенціалістська моделі – акцентується значення людської «самості» як індивідуального центру, що визначає усі прояви людини, утверджується плюралізм окремих індивідуальних структур;
· об‘єктивно-ідеалістична, марксистська, прагматистська моделі – утверджується визначальний характер об‘єктивних факторів для формування і реалізації людської сутності.
Трансформації у філософській антропології на межі ХХ – ХХІ столітть. Перш ніж перейти до їх характеристики скажемо декілька слів про само поняття “філософська антропологія”. Сам термін “антропологія” сходить до початку ХУІІ століття і етимологічно означає “вчення про людину”. Саме з цього часу в філософії з‘являються самостійні філософські вчення про людину. Поняття філософська антропологія з‘являється у 20-х роках ХХ століття для позначення самостійного і специфічного філософського вчення, засновником якого є М. Шелер. Цей філософський напрямок активно розвивався до 60-х років ХХ століття і був представлений ексцентричною концепцією людини Г. Плеснера, філософсько-біологічною антропологією А. Гелена, культурно-філософською антропологією Е. Ротхакера і М. Ландмана, релігійною антропологією Г.-Е. Хенгстенберга, антропологічними концепціями А. Портмана і М. Ландмана.
З другою половини ХХ століття поняття “філософська антропологія” все частіше застосовується у широкому сенсі для позначення самостійної галузі філософських досліджень людини. Наприкінці ХХ століття в філософській антропології відбулися суттєві зміни:
1. Філософська антропологія намагається подолати метафізичні догми апріоризму, трансценденталізму, аісторизму, атомізму при розгляданні людини і її сутності.
2. В антропологічній філософії відбувається інтерсуб‘єктивний поворот і людина починає розглядатися у її взаємозв‘язках із Іншим, в її комунікативних стосунках зі світом. Термін «Інший» багатозначний і може означати:
іншу істоту, подібну до тієї, котра здійснює самоусвідомлення; іншу живу істоту, котра не є людиною, будь-що у світі, відмінне від людини,
нарешті, таке в самій людині, що є "іншим" - протилежним загальноприйнятому (приміром, безумство на противагу розумові тощо).
3. В філософській антропології відбувається перехід від пошуку людської сутності до осмислення гранічних форм прояву людини і її буття, до антропології межі.
4. Філософсько антропологічна рефлексія проникає в інші предметні і тематичні поля філософії, виникають соціальна, політична, педагогічна антропологія тощо.
5. Відбувається синтез різних методологічних програм у межах філософсько антропологічних досліджень.
Суттєвий виклик сучасній філософській антропології, котрий задає її теоретичні і методологічні пошуку є ситуація “смерті суб‘єкта”, проголошена М. Фуко. Ця теза спочатку означала спростування тих метафізичних уявлень про суб‘єкт пізнання, котрі утвердились і панували в західно-європейській філософії починаючи з Декрта, Гегеля і майже до Гуссерля. В сучасній філософії ця теза одержує вже не тільки гносеологічне, але й антропологічне тлумачення. Для філософської антропології вона означає відмову від класичної для західно-європейської філософії моделі людини, яка бере своє походження від Аристотеля і остаточно утвердилася завдяки Боецію.
У Аристотеля людина підпорядковується сутнісним початкам і постає як діяльний центр, джерело, суб‘єкт пізнавальних, моральних і інших актів. Усі дії людини керуються телеологічно - тобто об‘єктивними законами, причинами, формами, нормативною етикою і вона повинна їм підпорядковуватись. Боецій надав завершеності цій ессенціалістській концепції, висунувши відому формулу, яка надавала природі людини статус субстанції: людина є по своїй субстанціональній природі істотою раціональною - substuntia individua naturae rationalis. Сучасна філософська антропологія відмовляється від ессенціалістського тлумачення людської сутності і розглядає її як багатоваріативне становлення.
Лекція 2. Специфіка людини і її буття в світі.
План.
1. Проблема походження і сутності людини в філософії: різноманіття підходів.
2. Специфічні характеристики людського способу буття в світі.
3. Людське життя як філософська проблема.
Поняття “сутність” в філософії виражає всезагальні, необхідні, відносно стійки, закономірні зв‘язкі, притамані даному предмету, які визначають його своєрідність і відрізняють його від інших предметів. Відповідно і поняття “сутність людини” виражає ті характеристики людини, які притамані усім людям в усі часи і відрізняють людину від інших живих тварин, є специфічними саме для людини.
Сутність людини у різні часи і різними мислителями, залежно від того чи того методологічного й соціокультурного ракурсу бачення проблеми, виокремлювалася абсолютно по-різному. Людину визначали як політичну (суспільну) істоту (Арістотель), як тварину, що створює знаряддя праці (Б. Франклін), як людину розумну (homo sapiens), працюючу (homo faber), людину, що грає (homo ludens - Гейзінга), тварину символічну (animal sembolicum - Кассірер), істоту, яка скучає (Хюбнер) тощо.
До сутнісних, онтологічних характеристик людини відносять також страх, турботу, комунікацію, свободу і відповідальність, мову, свято, сукупність суспільних відносин тощо. Кожне з цих визначень і справді відзеркалює ту чи ту грань людського буття. Людина в різних відношеннях є ні тим і ні тим у субстанційному значенні. Йдеться про те, що людина з моменту народження ще не є людиною у повному сенсі слова. Вона Може стати людиною, але якою і як вона буде залежить від соціокультурних умов її існування і від її власних зусилль самотворення. Як зазначав Х. Ортега-і - Гассет. В людському житті ніщо раз іназавжди не гарантовано. Тоді як лев не може втратити свою “львіність”, людина завжди ризикує втратити свою “людяність” і це справедливо як для людського роду, так і для кожної окремої особистості. Крім того, людина не може жити просто повторюючи родові зразки вона завжди існує індивідуально і неповторно, набуваючи свою сутність вже у процесі життя.
