Навчальний посібник Управління Земельними Ресурсами В. В. Горлачук В. Г. В'юн А. Я. Сохнич (частини 1)
Страница 10 из 79
3. Створити відповідні умови для виконання поставленого завдання.
4. Здійснювати контроль за виконанням роботи, координуючи її з роботою цілої системи (колективу).
Отже, крім управління земельними ресурсами, необхідне адміністративне управління, тобто управління (керівництво) людьми. Нині у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі за цим терміном закріпились слова "менеджмент" і "менеджер". Зазначимо, що менеджер чи група менеджерів представляють орган, який, керуючись економічними міркуваннями, виробляє і приймає відповідні рішення. Тобто менеджмент - це управлінська діяльність людьми для досягнення мети, поставленої менеджером.
Відомий усім менеджер Б. Карлоф зазначає, що будь-який менеджер, в першу чергу, повинен:
1. Видати директиву, що робити.
2. Налагодити контакти між людьми.
3. Підтримувати дух людей для виконання
роботи.
Економічна політика менеджера повинна забезпечити умови раціонального використання та охорони земель. Отже, менеджмент і управління земельними ресурсами не одне й те ж. Менеджмент є складовою управління земельними ресурсами.
За характером управління в Україні сформувалось загальне і галузеве державне управління земельними ресурсами. При цьому загальне державне управління має територіальний характер, тобто охоплює відповідні території в межах адміністративно-територіальних утворень (країна, область, район тощо). Галузеве управління поширюється на землі окремих галузей (групи галузей) економіки країни (землі сільськогосподарського призначення, землі житлової і громадської забудови, землі оздоровчого призначення тощо). Хоч загальне і галузеве управління пов'язані між собою спільністю завдань - забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів, все ж вони різні за обсягом компетенції відповідних органів, їх підпорядкованістю та охопленням території.
Зазначимо, що крім державного управління в країні поширене самоуправління, тобто управління конкретних колективів процесами використання та охорони землі. З позиції цілісності самоуправління є невід'ємною складовою загальної системи державного управління земельними ресурсами країни.
2.2. Предмет науки і методи дослідження
Дослідження і вивчення науково-організаційних засад управління земельними ресурсами, визначення предмета науки управління свідчать про необхідність умовної управлінської градації, яку можна відобразити у двох площинах: перша - об'єкт управління, тобто земельні ресурси, і друга - управління як вид діяльності. Важливо зазначити, що до другої площини входять знання про управління і його вище досягнення - наука управління. При цьому обидві площини так переплітаються між собою, що нелогічно стверджувати, наприклад, про те, що друга площина "обслуговує" першу і навпаки. Ні. Вона є її органічним елементом.
На цьому поділі, власне, і грунтується предмет науки управління як теоретичне відтворення двох площин і виражається формулою "об'єкт - суб’єкт управління". Іншими словами, предмет науки управління земельними ресурсами визначається як знання, які уможливлюють приведення земельних ресурсів у відповідність до потреб суспільства згідно з чинним законодавством та у відповідність із законами функціонування й розвитку земельних відносин.
Наукове визначення теорії управління земельними ресурсами вимагає розуміння суті предмета і змісту науки, усвідомлення відмінності одного від іншого. Відмінність полягає в тому, то якщо предмет науки управління - це сукупність явищ, фактів, процесів тощо, які вона повинна вивчати, то зміст науки управління складає суму знань про предмет. Отож неважко зрозуміти висновок, що предмет науки заслужено завжди на ієрархічному п'єдесталі стоїть дещо вище, ніж зміст науки.
Наука управління розвивається на стику економічних, правових, соціологічних наук, психології, математики і багатьох інших, хоча сама не ( "наукою наук". Вона лише використовує суму знань цих наук при прийнятті управлінського рішення. Нині серед наук, висновки яких дуже часто використовують в управлінні, багато уваги приділяється кібернетиці, технології якої дозволяють пізнати зміст процесів землекористування і в такий спосіб знайти вірне рішення, яке забезпечить потрібний режим землекористування.
У процесі наукового пізнання використовують різноманітні методи, які є сукупністю прийомів, способів, принципів, за допомогою яких досягають результатів дослідження. Тобто метод управління вказує на те, як буде досліджуватись предмет науки. Але які б методи не класти в основу управління, все ж привілейоване місце належить діалектичному методу як основі будь-яких наукових досліджень. У науці управління застосовують часто такі прийоми пізнання формальної логіки, як аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, частин і цілого тощо.
Слід зазначити, що останнім часом наука управління виробила соціологічні методи, серед яких насамперед треба виділити інтерв'ювання, анкетування, експеримент та інші, що застосовуються для вивчення міжособистісних відносин, інтересів, різноманітних явищ, які впливають на ефективність управління.
Джерелом вдосконалення системи управління земельними ресурсами є такі прийоми обґрунтування: статистичний, монографічний, розрахунковий, кореляційного і регресійного аналізу, абстрактно-логічний, нормативний, моделювання, експертно-статистичний, землевпорядного проектування тощо. Для повнішого розуміння концепційних засад управління потрібно зазначити, що оскільки наука управління завжди була тісно пов'язана з практикою, то, розробляючи питання управління, потрібно частіше звертатись до досвіду фахівців як вітчизняних, так і зарубіжних. Це дозволить розширити спектр управлінської думки, використати той інтелектуальний потенціал, який напрацьований людством упродовж багатьох десятиліть.
2.3. Еволюція розвитку управлінської школи
Практика управління, як показали дослідження, сягає глибини віків. Наприклад, вже стадна організація людства, не говорячи про більш пізню, має управлінський апарат - вождя, який виконував певні управлінські функції, хоча вони не були закріплені законом. Але тут є певна авторитетна нормативність, яка створює базу для реалізації потреб членів громади і має інформативно-традиційний та досвідний характер. Потрібно зазначити, що добробут багатьох розвинутих цивілізацій світу, ще за 4-5 тис. років до н. е., які заселяли родючі землі долин річок Нілу, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, повністю залежав від уміння управляти земельними ресурсами. Вже тоді існували спеціальні адміністрації, які займались проблемами проектування, організації робіт з побудови меліоративних систем. Управління землями здійснювалось через впорядкування землеволодінь, збір податків, формування різного роду страхових фондів у разі стихійних лих. На стародавньому Сході знали про позитивний вплив чергування культур на їх продуктивність, роль удобрення грунтів та інші хліборобські премудрості. Потреби землеробства створювали підґрунтя для зародження таких наук, як астрологія, математика, філософія тощо. Єгиптяни вже тоді зрозуміли необхідність впорядкування земельної території, планування виробництва, організації діяльності людей, контролю за її результатами тощо.
Але тоді і значно пізніше управління на відміну від інших наук швидше вважалось особливим видом мистецтва, якого можна навчитись через досвід. Принаймні 400 років до н. е. Сократ і його молодший сучасник Ксенофонт так вважали. Сократ розглядав питання управління як можливість поставити людину на потрібне місце і добитись від неї виконання певних обов'язків.
Наукове визначення науки управління, її принципи вперше сформулював Платон. Вже тоді було запроваджено строгу ієрархію в управлінні державою.
Помітною особливістю розвитку управлінської думки стала промислова революція XVIII ст., яка відкрила шлях до розвитку великих підприємств. Виражаючи корінні потреби суспільства, живучи його проблемами. А. Сміт і Д. Рікардо приділяли значну увагу питанням управління в нових умовах - розподілу праці на підприємствах, координації та організації виробничого контролю та ін.
Велика заслуга в розвитку управлінської науки належить новатору свого часу Роберту Оуену, який на власній текстильній фабриці практикував запровадження, крім інших відомих на той час, соціально-психологічних методів управління. Він, організувавши змагання, на робочих місцях кращих робітників прикріплював смужки червоного кольору, середніх - зелені і гірших - жовті.
Треба зазначити, що хоч управління і започатковане у глибоку давнину, але ідея виділення його в окрему науку відносно нова - кінець XIX - початок XX століття.
Це яскраво підтверджується тим, що в кінці XIX - на початку XX ст. (1885-1920 рр.) зароджується наука управління, заснована на працях Фредеріка У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Гантта. При цьому концепція Наукового Управління Стала переломною віхою, завдяки чому управління почало визнаватись як окрема галузь досліджень.
Розуміння того, що стимулювання робітників приведе до підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва, супроводжувалось досягненням мети виробництва.
Уже тоді Ф. У. Тейлор висловив оригінальну думку, що не достатньо замикатись на власному управлінському досвіді. Потрібно освоювати всю сукупність знань, вироблених людством за всі попередні роки, і на цьому грунті створити єдину науку управління. Правда, школа наукового управління замикалась на рівні підприємства, тому не випадково піддавалась і піддається критиці за її обмеженість, ігнорування людського чинника. Але тим самим вона зініціювала продовження пошуку альтернативи управління. Таким чином, у 1920-1950 роках отримала розвиток Класична (адміністративна) школа управЛіння, Заслугою якої є науковий і практичний вклад Анрі Файоля, Линдалла Ірвік, Джеймса Муни та ін. Ця школа управління пішла значно вперед, ніж школа наукового управління, оскільки нею були розроблені більш загальні принципи.
Анрі Файоль, маючи великий досвід керівництва французькою компанією з видобутку вугілля, значну увагу приділяв управлінню персоналом, в першу чергу адміністративними кадрами.
