Лекція Становлення некласичної філософії у ХІХ столітті
Страница 2 из 2
Виходячи з такого розуміння позитивного Конт обгрунтовує Закон трьох стадій у розвиту теоретичних досліджень людства, що історично йдуть таким порядком: Релігійна, на якій відбувалися пошуки абсолютних знань про явища які є продуктом дії надприродних сил, Метафізична, на якій відбуваються пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; Позитивна (або наукова), на якій відбувається відмова від абсолютних знань і зосередження зусиль на виведені законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ. Наука повинна віжповідати не на питання “Чому?”, а на питання “Як?”, тобто бути описовою, описувати факти.
На думку Конта, філософія набувши позитивного, наукового характеру може виконувати такі функції:
◦ здійснювати систематизацію знаннь;
◦ прояснювати мову науки;
◦ досліджувати логіку науки.
Ідеї Конта знайшли виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1828-1903). Спенсер також вважав, що оскільки метафізичні проблеми не можна розв’’язати, то філософії залишилась та саме царина, яка належить і науці. Але філософія на відміну від науки, яка тільки частково об’’єднує знання, може дати їх суцільне об’’єднання, здійснити їх вищий синтез. Всезагальним елементом досвіда, який забезпечує потрібну для філософії єдність знання і забезпечує можливість зрозуміти будь-які явища і природи, і суспільства є еволюція. Ідея еволюції розроблена Спенсером у його головному філософському творі “Основні начала” і була поширена на галузі біології, психології, соціології та етики. Але Спенсер помилково вважав, що життя в усіх його вищих – психологічних і соціальних – проявахв підпорядковано біологічним законом. Він порівнював суспільство із живим тілом, організмом, який виникає і розвивається природним шляхом.
Усі ці погляди склали початкову, Першу форму позитивізму. Але вже перші позитивісти зіткнулися із суттєвими труднощами – неможливістю повного усунення із людського пізнання і досвіду “неспостережувального”. Вже Мілль зазначав, що закони природи не можуть пояснити свого власного походження. Ще одним суттєвим недоліком позитивізму є те, що він позбавляв філософію її найважливішого – людського виміру.
Новий стимул для подальшого розвитку позитивізму виник у другій половині ХІХ ст. у зв‘язку із розвитком природознавства, головним чином фізики. Розпочинається етап Другого позитивізму, або емпіріокритицизму, головне завдання якого полягало у критиці змісту понять з позицій досвіду. Його творцями є Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). Вони також намагалися виключити із сфери пізнання усі “метафізичні” питання і підкреслювали, що стоять на позиціях досвіду. Мах розробив “біологічно-економічну теорію пізнання”. Її головний принцип – принцип економії мислення. Його суть полягає в уявленні, що не тіла викликають відчуття, а комплекси елементів (комплекси відчуттів) утворюють тіла. Останні є лише “логічними символами” для ціх коплексів. Тобто атом, молекула, маса тощо – все це не об’’єктивні характеристики реальності, а лише символи для економного опису відчуттів. Звідси Мах вважав, що питання про об’єктивний зміст наукової теорії позбавлений сенсу, тому що закони природи – це продукти людського духу, які не мають сенсу за межами людини. Мах стоїть на позиціях суб’єктивного ідеалізму, вважаючи, що світ - це комплекс відчуттів. Як і Мах Авенаріус вважав вихідним принципом теоретичного мислення принцип економії сили. Філософія розглядається як мислення про усю сукупність даних досвіду за принципом найменьшої витрати сил. Відповідно до цього принципу філософія повинна відмовитись від усіх понятть, які виходять за межі “чистого досвіду”. “Будь-яке буття за своїм змістом повинно мислитись як відчуття, а за формою як рух”. Це і буде найбільш економне мислення про світ. Як і Мах, Авенаріус вважав, що психічні і фізичні явища, як факти досвіду, повністю однопорядкові і їх можна розрізняти лише відповідно до того з якої позиції їх розглядати. Авенаріус розвиває вчення про принципову координацію, тобто невідривний взаємозв’’язок суб’’єкта, який пізнає, і середовища.. Тому не може існувати знання, яке виходить за межи досвіду, а у досвіді суб’єкти і об’єктизавжди надані разом як “протичлен” і центральний елемент “принципової координації. Ідеї Маха та Авенаріуса знайшли подальший розвиток у принципі конвенціоналізму видатного французського математика Анрі Пуанкаре (1854-1912). Він вважав, що засадничі принципи науки і аксіоми математики не відображають об’єктивних зв’язків і закономірностей дійсності, а є умовними припущеннями, визначеннями чи угодами (конвенціями), які приймається не тому що вони істинні, а тому що так зручно для науковців. Так ми вважаємо простір трьох мірним не тому що йому об’єктивно властиві три виміри, а тому що зручно приписувати йому три виміри.
Крах емпіріокритицизму проте не поклав край історії позитивізму. На початку ХХ ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістьскої філософії – “Третій Позитивізм”, або Неопозитивізм. З позицій неопозитивізму предмет філософії – теоретико-пізнавальний і логічний аналіз мови науки як найбільш значимого для людини. Неопозитивізм також пройшов декілька етапів розвитку.
Перший етап – 20-30 р. р. має назву Логічного позитивізму. Його становлення пов‘язано із творчістю австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951) і сформувалися у межах діяльності Віденського гуртка, засновником і керівником якого був австрійський філософ і фізик Моріц Шлік (1882-1936) і до якого входили Рудольф Карнап (1891-1970), Отто Нейрат (1882-1945) та інші. Великий вплив мала також Львівсько-Варшавська школа (Лукасевич, Тарський та інші). На цьому етапі своє головне завдання неопозитивісти вбачали у виробленні спеціальної логічної методи для чіткого розрізнення осмислених тверджень і тверджень, позбавлених сенсу. Твердженнями позбавленими сенсу, вони вважали метафізичні, що не мають “фактичного” обгрунтування і не є фіксацією безпосередніх спостережень або переживань. До таких “безглуздих” твердженьвідносились визначення головних світоглядних питань і принципів.
Логічна процедура перевірки філософських тверджень на предмет їх осмисленості має назву “Веріфікації” і була розроблена Шліком. Вона полягає у співставлені твердження, якетперевіряється із сукупністю фактів, досвідом. Причому під досвідом розумілися дані безпосереднього спостереження, тобто відчуття. Але послідовне застосування принципу веріфікації призвело б до того. що усяке твердження було б позбавлене сенсу. Тому що результати безпосереднього спостереження, як на це вказав Б. Рассел, завжди належать якійсь одній людині і не можуть бути загальнозначущими. Крім того безглуздими стали б усі твердження стосовно минулого і майбутнього, оскільки їх не можна безпосередньо спостерігати. Усе це примусило неопозитивістів вже напочатку 30-х років відмовитись від принципу веріфікації. Натомість Австрійській філософ Карл Поппер (1902-) запропонував принцип Фальсифікації – тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують (“фальсіфікують”) дане твердження. Тим самим Поппер перетворив позитивізм на своєрідний “негативізм”, адже навіть коли не знаходяться факти, що “фальсіфікують” твердження, і останнє визнається придатним для науковго вжитку, воно кваліфікується як “виправдане”, а не істинне. Тобто постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження.
Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої веріфікації, продовжили пошук у інших напрямках. В результаті в середині 30-х років здійснюється поворот, що призводить неопозитивізм до другого етапу – “Семантичного Позитивізму”. На цьому етапі неопозитивісти відмовляються від розуміння “безпосередньо даної реальності” як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності значень. Звідси й назва етапу “семантика” (від грецького означаючий). Найбільш видатними представниками цього етапу є Тарський (1902-1984), Карнап (1891-1970), Стюарт Чейз та інші.
Семантикам також не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінки висловлювань. Починається новий етап (кінець 50-х-початок 60-х рр) розвитку неопозитивізму. Він йде двома основними напрямками: по лінії так званого “лінгвістичного позитивізму”, біля витоків якого стоїть Вітгенштейн і по лінії постпозитивізму, біля витоків якого стоїть Карл Поппер.
