Лекція Средньовічна філософія
Страница 1 из 5
Лекція Средньовічна філософія
Поняття середньовіччя не стільки хронологічне (5-15 ст.), скільки змістовне. Зміст цієї доби визначаєтьбя пануванням монотеістичних релігій та церкви. Тому для філософії цієї епохи властива значна залежність від релегійного світогляду. В основі своєї вона Теоцентрична, тобто реальністю, що визначає все існуюче виступає тут не природа, всесвіт, а бог, його воля. Звідси походять два найважливіши принципи середньовічної філо-софії: Ідея творення, що лежить в основі онтології та ідея одкровення, яка лежить у основі гносеології. Філософськими джерелами середньовічної філософії є ідеалістично витлумачені вчення античності, передусім Платона і Арістотеля.
Періодизація розвитку середньовічної філософії:
1. період патрістики (від лат. “отець”)триває десь з ІІ до V ст. Починається з періоду апологетики захисту христянства проти античної філософії(Квінт Тертулліан (біля 160-після 220 р.). Пізніше відбувається становлення та утвердження засад феодально християнського світогляду чому сприяла діяльність “отців церкви” - відомих богословів та філософів, зокрема Амвросія (340-397 р.), Ієроніма Блаженного (345-420 р.), Аврелія Августіна (354-430 р.) та ін.
Праці Августіна Завершують період патрістики, вони справили найбільший вплив на розвиток середньовічної філософії аж до ХІІІ ст. і посьогодні репрезентують у рамках католицько релігійної філософії її екзистенціально-гуманістичне крило. Августін розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина, як своєрідний мікрокосм, поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу та свободну волю. Душа нематеріальна, бессмертна, вільна у своїх рішеннях. Вольовим характеристикам людської душі філософ віддавав перевагу перед розумовими. Звідси виводиться незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджується беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже свобода волі, за Августіном, не абсолютна. Вона обмежена божественним перевічним рішенням, яким бог одних обрав для врятування та насолоди у майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення).
Подібним же чином Августін розмежовує науку та муд-рість. Наука підпорядкована мудрості, тому що навчає лише вмінню користуватися речами, в той час як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об’єктів.
Августін дав принципово нове, Лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Для Августіна історія це короткий відрізок між двома “вічностями” - створенням світу Богом і “тисячолітнім” царством Божим на землі. Таке розуміння часу було характерним для усієї середньовічної куль-тури.
У кінці V - на початку VІ ст. починає складатися система середньовічної освіти в основі якої лежала ідея “сьоми свободних мистецтв”: граматики, риторики, діалектики (перша група, так зване “трьохпуття”) й арифметики, геометрії, астрономії, музики (“чотирьохкуття”). Ця ідея розроблялася такими представниками освіченості цього періоду як Марціал Капелла (V ст.), Аніцій Боецій (480 - 542 р.) та ін. Все це сприяло процесу становлення та розвитку системи освіти в середні віки. У школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки - Схоластика (від лат. школа). У ХІІ ст. виникають перші університети - Болонський в Італії, Паризький у Франції та ін., на базі яких схоластика набуває свого класичного вигляду. Таким чином, у розвитку середньовічної схоластики виділяють три періоди: 1.рання схоластика - ІХ-ХІІ ст.; 2.зріла схоластика - ХІІ - ХІІІ ст.; 3. пізня, чи період упадку схоластики - ХІІІ - ХІV ст. Пізніше поняття схоластика стає синонімом науки відірваної від життя, практично бесплідної, далекої від досвіду та спостережень, що некритично спирається на авторитети.
Задачу філософії схоласти вбачали у пізнанні Бога, доказах того, що усі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними були проблеми співвідношення знання та віри, волі та розуму, одиничного та загального. Остання відома як спір про Універсалії - про природу загальних родів чи понятть. Існувало багато вирішень цих питань, але основних було два. Вони одержали назву реалізму та номіналізму.
Реалізмом (від лат. реальний, речовий) називалося вчення згідно з яким справжньо реальними є лише загальні поняття (універсалії), а не одиничні предмети, які існують у навколишньому світі. Прихильники цього напрямку визнавали приорітет розуму над волею, але вище розуму у них була віра. Середньовічний реалізм спирався на платоновське вчення про ідеї, для якого реальне буття мають вічні ідеї, а не скороминучі чуттєві речі. У ІХ - ХІІ ст. більшість схоластиків були реалістами. До них відносяться Іоан Скотт (Еріугена), П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський. Останній стояв на позиціях крайнього реалізму і запропонував онтоллогічний доказ буття Бога, згідно з яким з існування поняття Бога з логічною необхідністю витікає його реальне буття.
Протилежне реалізму рішення про природу універсалій пропонували Номіналісти (від лат. nomen - ім’я). Згідно номіналістам, універсалії не існують реально, незалежно від людини. Вони лише загальні поняття, справжньою реальністю володіють лише одиничні речі. Тут підкреслюється приоритет волі над розумом. Найбільш відомі представники номінализму - Дунс Скотт, Віл’ям Оккам, Іоанн Росцелін. Останній розвивав крайній номіналізм та твердив, що загальні поняття - це лише звуки людського голосу. Така логіка призводила до того, що весь світ перетворювався на якесь нагромадження предметів між якими немає нічого спільного.
На позиціях помірного реалізму стояв й систематизатор середньовічної схоластики Фома Аквинський (1225-1274 р.), засновник томізму (Фома по лат. “Тома”) - другого після августіанства провідного напрямку середньовіччя який ви-тиснив останній у зрілій та пізній схоластиці, а згодом перетворився на офіційну доктрину римської католицької церкви. Аквінат розробив п’ять доказів буття бога, засадою яких виступає космологічне, згідно з ним усе в світі має причину, а причиною причин є бог. Після смерті Фому Аквинського зарахували до ліку святих. У ХХ ст. його вчення відроджується у вигляді неотомізму.
Аквінат намагався примирити віру і розум, та наполягав, що якщо є можливість вибіру то краще розуміти ніж вірити. Але якщо істини розуму суперечать істинам віри, то помиляється розум. Але розум все ж таки вища здібність людини, він вище ніж воля, яка є практичним розумом, спрямованим на дії. На відміну від Августіна, який спирався на вчення Платона, Аквінський виходив з вчення Аристотеля про єдність матерії та форми. Кожна річ виступає єдністю матерії та форми, до того ж матерія - це можливість прийняти форму, а форма - це дійстність відносно до матерії. Поняття дійсність та можливість - прохідні у його вченні. Фома Аквінський також розрізняв сутність та існування. Вони, на його думку, співпадають лише в богові, а у речах які він створив - ні. Існування вище за сутність та відноситься до неї як дійсність до можливості.
Особливе місце у середні віки займає Арабська філософія. Вона спиралася на вчення Аристотеля у поєднанні з ісламом. Арабська філософія стала поєднувальною ланкою між античною філософією Греції, яку араби перейняли та зберегли та схоластикою. Арабська філософія багато у чому випередила та визна-чила розвиток західноєвропейської філософії; постановка та вирішення багатьох філософських проблем були тут більш плідними. Найбільший вплив на розвиток середньовічної схоластики зробили арабські філософи Авіценна та Аверроес.
Авіценна (араб. Ібн Сіна 980-1037 р.) походив з туркестанської Бухари (арабський Схід), мав енциклопедічну освіту, крім метафізичних проблем розробляв основи логіки, фізики, математики, медицини. Філософія Авіценни теоцентрична, але у іншому смислі ніж християнська. Він розумів світ як створений божим розумом, а не божою волею, до тогож не з нічого, а з матерії яка є вічною. Світ має характер конкретної можливості та існує у часі. Своєрідним було у нього вирішення питання про проблему універсалій. Авіценна вважав, що про універсалії можна казати потрійним чином: вони існують як творіння божого розуму; існують у реальних речах як їх втілена сутність; існують у головах людей як утворені їми поняття. Таке рішення було більш плодотворним ніж ті, що пропонували західноєвропейські схоласти.
Видатним філософом арабського Заходу, який істотно вплинув на європейську філософію, вважають Аверроеса (араб. Ібн Рушу, 1126-1198 р.). Походив він з іспанської Кордови. Аверроес став відомим як теолог, лікар, юрист, математик, філософ, автор грунтовних коментарів до Аристотеля, які стали ос-новою викладання вчення Аристотеля у європейських університетах. Про нього у цьому зв’язку казали: “Аристотель пояснив природу, а Аверроес пояснив Аристотеля”. Аверроес, як і Авіценна, розвиває матеріалістичні тенденції у сполу-ченні з раціоналізмом. Тому їх вчення були різко засуджені як ісламськими ортодоксами, так і католицькою церквою. Їх прихильників переслідували, а трактати було наказано спалити.
Оцінюючи загальний внесок сереньовічної філософії у розвиток філософської думки слід враховувати її суперечливість, але безумвоно не можна вважати середні віки “темними”, своєрідним “проваллям”, “зупинкою” у розвитку культури людства. Характерною особливістю середньовічної філософії виступає слабкий розвиток критичної думки, схоластизм, догматизм, авторитаризм. Тут різко протиставляється божественне та природне, духовне та тілісне. Особа розуміється як визначена божественним приреченням (томістська лінія).
Одночасно, середньовічні філософи зробили суттєвий внесок у розвиток логіко-гносеологічної проблематики. Наприклад, так звана “бритва Оккама” (Вільям Оккам, бл.1300 - 1349 р., представник пізньої англійської схоластики), за допомогою якої “відсікаються” усі “сутності” (загальні поняття), необхідність яких не обгрунтовувалася строго логічно, й досі використовується як фундаментальний логічний принцип. У середньовіччі виробилось й нове, відмінне від античного, розуміння людини. Оскільки особовий бог потребував й особового до себе відношення, то у середньовічному світогляді формується загострене почуття особистого “я”, яке не було відомо античності. У філософському плані це призводить до відкриття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, у неї не можна сумліватися (пізніше ця ідея була розвинена Декартом). Тут підкреслюється також самоцінність особи, її свободне волевиявлення (августіно-францисканська лінія, пізній номіналізм). Ця тенденція розвивається ідеологами Реформації (Мартином Лютером[1], Жаком Кальвіном).
Оскільки середньовічні філософи вважали, що розумна душа виділяє людину з природи як “образ та подобу” бога[2], ставить її над природою завдяки свободній волі, то цим вони підкреслювали одухотвореність людини, звеличували її. Таке відношення до людини знайшло подальший розвиток у філософії епохи Відродження.
Філософія епохи Відродження.
Поняття “Відродження” (Ренесанс) вперше було використане у середині ХVІ ст. для характеристики мистецтва цієї епохи і означало поновлення видатніших досягнень античної епохи, які були втрачені в період середньовіччя. Поступово воно претворилось на назву усієї епохи й позначає не механічне копіювання античної культури, а орієнтацію на її характерні риси у нових соціо-культурних умовах.
Рух Відродження розпочався у ХІV ст. у Північній та Середній Італії, у ХV ст. досяг розквиту, а у ХVІ ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного засобу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що призводить до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміні соці-ально-класової структури суспільства, послабленню корпора-тивних та сословних зв’язків поміж людьми. Внаслідок цього людина набуває більшої самостійності ніж раніше. Виникає розуміння того, що досягнення людини переважно залежать від її особистої сили, талану, знань, вмінь, енергії.
Поступово відбувається звільнення від панування релігії та церкви (так звана “секулярізація”) у всіх сферах су-спільного життя, що сприяє формуванню нового, життє-стверджуючого та раціонального світогляду. На зміну релігійному уявленню про греховність усього тілісного, плотського приходить епікурейська етіка у якій щастя пов’язується з одержанням задоволення, насолоди. Таким чином, відроджується не тільки антична культура, але й спосіб життя, мислення, відчування. Розквіт мистецтв - архитектури, скульптури, живопису, літератури, театру, музики - надає цій епосі художньо-естетичний характер. Все це сприяє й відродженню античного ідеалу всебічно розвинутої людини. Епоха потребує титанів, і народжувала їх - всебічно освічених та розвинених особистостей.
Основний соціокультурний зміст епохи знайшов втілення й у зміні філософської проблематики. У центрі уваги філософії перебуває людина. Тому вихідні принципи філософії цього часу - ГуманіЗм та АнтропоцентриЗм.
